Мілена Богавац про сучасну сербську драматургію25 октября 2011

Спілкувалася Ольга Мацюпа

Коротка інформаційна довідка:

Мілена Богавац — сербська письменниця, поет і драматург. Народилася 1982 р. в Белграді, де закінчила факультет драматичних мистецтв. З 1999 року пише сценарії, п’єси, поезію, працює асистентом режисера в авангардній театральній трупі Drama Mental Studio, яку сама ж заснувала. Разом з Майєю Пелевич, Філіпом Вуйошевичем і Міланом Марковичем, М. Богавац була учасницею проекту NADA, що співпрацював з Британською Радою у режимі майстер-класів від «Роял Корту», це суттєво позначилося на її сприйнятті драматургії та власної творчості. Як драматург Мілена співпрацювала з багатьма режисерами, адаптувала для сербської театральної сцени п’єси Аристофана, Гоголя, Чехова, Момо Капора, Ів Енслер, Кшиштофа Бізя та ін.
Її п’єси перекладені на світові мови, друкувалися в антологіях і презентувалися на фестивалях у Нью-Йорку, Лондоні, Вісбадені, Братславі, Мостару та ін.
Богавац займається документальним театром, бере участь, а також сама організовує фестивалі, проводить майстер-класи для молоді.

Драми Мілени Богавац:
North Force (2001)
«Любий тату» (2003)
«Червона» (2005)
Balerina/Gamma cas (2008)
«Тдж або Перша трійця» (ще з’ясую)

Мілена Богавац Мілена Богавац

Чому ви вирішили займатися драматургією?
Драматургія сублімує усі мої зацікавлення: театр, поезію, літературу, мову, психологію, філософію… Окрім того, драматургія втілює мою вроджену манію до писання, — я вступила на драмфакультет, бо в Сербії не існує інших факультетів, де би вчили писати.

Хто є вашим улюбленим драматургом? Чи хтось із відомих драматургів XIX і XX ст. вплинув на вашу творчість?
Одним із найулюбленіших письменників є Слободан Селенич, щойно я закінчила драматичну обробку його роману «Вбивство з умислом». Я люблю його драми і романи, але особливо ціную його за підручник «Драматичні напрями XX ст.», який він написав, викладаючи драматургію студентам у Белграді. Звідти я багато дізналась про письменників, які працювали у XX ст., найбільше захоплювалась Беккетом, Брехтом і Жене, хоч це — автори протилежної естетики і політики, однак їхні п’єси найбільш вплинули на драматургію століття, у якому я народилась.
Але коли йдеться про впливи, я вірю, що мій рукопис, передусім, є невіддільним від контексту генерації сербських письменників, до якої я належу. Мілан Маркович, Філіп Вуйошевич і Мая Пелевич — вплинули на мою творчість, бо як автори ми разом формувались, росли в одному місті, в однакових соціальних умовах і вчились у тих же викладачів. Найбільше з сучасних драматургів мене захоплює Івана Сайко, завдяки її творчості я сама наблизила свій стиль написання до постдраматичного. Сайко радить молодим письменникам думати про свій текст як про «прекрасний веб-сайт», який вони можуть влаштувати за своїм бажанням, сама ж вона пише так, наче проводить якесь дослідження, вивчає якусь тему, робить нотатки. Ілюстративним є її текст «Жінка бомба» …
Тож особисто я відійшла від реалістичних оповідей, примату дійсного і можливого, мої новіші тексти схожі на довгі поезії.

Чи можна говорити про певне покоління, до якого ви себе відносите?
Я виростала в дев’яності в мілошівській, закритій відрізаній від світу Сербії, вступила до університету в останні роки його режиму, заняття почались вже після змін 5-го жовтня. Наше суспільство було тоді в особливій фазі екзальтації, і ми вірили, що зміни прийдуть за день. Справді, деякий час здавалось, що усе змінюється, і для моєї генерації властивий той ентузіазм і величезна віра в майбутнє, з якою ми ступили у дорослий світ. У сербському театрі тоді існувала теза про «кризу сучасного драматичного тексту», говорили, що немає молодих і талановитих авторів, а за цим крилась незацікавленість місцевих театрів у сучасній драматургії. Як генерація письменників ми з’явились у таких обставинах і вирішили не погоджуватись зі статусом кво. Мая Пелевич, Мілан Маркович, Філіп Вуйошевич і я згуртувалися в рамках проекту розвитку і промоції нового драматичного писання, який деякий час відбувався при Народному театрі в Белграді. Очолював цей проект драматург Мілош Кречкович, а співпрацювали з проектом багато драматургів, режисерів і літературних менеджерів. «НАДА» (НовА ДрамА) пропонувала майстерні розвитку драматичного тексту, методологічно засновані на принципах лондонського театру «Роял Корт».
Такий підхід до написання драм у нашому середовищі був чимось іншим і для нас, тоді ще студентів, змінилась ідея самої професії драматурга. Ми перетворилися в практиків, «театральних молів». Ми не пишемо п’єси, які лежать у шухлядах, а пишемо на репетиціях, допрацьовуємо їх разом з акторами і техніками, коментуємо робочі версії. Цього принципу ми навчились під час «Нової драми», і я би цей досвід не проміняла на жоден інший. Коли проект «НАДА» перестав офіційно існувати, ми вирішили продовжити роботу та увійшли в театральне життя як сформована група з власною ідеологією та уявленнями про новий театр.
Після того, як на сцені були поставлені наші перші тексти (мій North Force, Філіповий Half Life, Ler Маї Пелевич і Міланова драма «Доброго ранку, пане Зеко»), у сербському театрі припинили говорити про «кризу сучасного драматичного тексту».
Ці наші перші драми ввели у сербську драматургію нові теми, ми актуалізували досвід дорослішання в 90-х цілого покоління. Загальна зміна у суспільстві, на яку ми очікували, так і не настала, але так трапилось, що ми встигли сформуватись як автори на ентузіазмі того періоду, десять років тому. Зараз ми професіонали, багато працюємо і, звісно, ми є однією генерацією митців.


Одні дослідники зазначають, що Nova drama або (new writing) — це повернення до драматичного тексту і заперечення постмодерністської перфомативної експериментальної естетики, інші стверджують, що сучасна драматургія розвивається в зовсім новій постдраматичній парадигмі. Яка ваша думка з цього приводу?
Я думаю, що й ті, й інші мають рацію, бо новим і сучасним письмом можна назвати багато різних понять і багато різних творів, які зараз пишуть і ставлять в театрі. Класична, добре написана драма, наративно-лінійна драма — це форма театру, який ніколи не зникне, він завжди матиме публіку і авторів. Однак, час, в якому ми живемо і пишемо для театру, позначений естетикою драматургів, чиї тексти інші, далекі від драми, а можливості для їхнього трактування безмежно великі. Ці тексти дихають у виставах, але водночас вони є ангажованою і сміливою літературою, літературою, бо вони точно не є драмою. Те, що називається постдраматичним писанням і класична драма, яка також цікава в контексті нових тем, є двома домінантними напрямками у сучасному писанні для театру.

Що спонукає вас зосереджуватися на гострій соціальній тематиці, перейматися проблемами маргіналів і «втрачених» людей, адже персонажами ваших п’єс найчастіше є наркомани, алкоголіки, спортивні фанати, підлітки, які через відсутність батьківського догляду обрали згубний шлях та ін?

Я виросла в Белграді, тут всі знають маргінальне середовище. Я вчилася і росла з цими людьми пліч о пліч. Але серед моїх персонажів є й добрі діти з сімей, які зруйнувала війна. Наркотики є на вулиці завжди, коли на них панує хаос, так, у всякому випадку було в Белграді. В останній своїй п’єсі «Пів-Напів» я писала про розлучення у двох громадянських сім’ях, про дітей, які ростуть у тих сім’ях і про проблеми емоційного характеру, з якими вони стикаються. Можна сказати, однак, що моя п’єса у такій мірі не стільки звернена до маргіналій, скільки до тематизації зникнення громадянського класу, розбивання сімей. Усе таки важко вирощувати і виховувати дітей у той момент, коли зникають усі системи цінностей у певному суспільстві.
«Дорогий тато» афіша вистави за п’єсою Богац, написаною в 2003 році «Дорогий тато» афіша вистави за п’єсою Богац, написаною в 2003 році

Чи практикуєте ви документальний принцип вербатіму?
Так. Декілька вистав, над якими я нещодавно працювала, були здійснені на документальному матеріалі, на інтерв’ю, сповідях, транскрипціях проведених розмов. Цей метод багато мені допомагає у роботі з молоддю. Дві тисячі дев’ятого, з акторами Александром Лазічем і Тінею Дошен я поставила і зрежисерувала виставу «Ти і я є ми», яку ми робили з підлітками сербської, албанської і ромської національності на півдні Сербії. Під час цього процесу три місяці ми провели в Буянові — містечку, що знаходиться біля самої межі з Косовом. Щодня ми працювали з чотирнадцятьма старшокласниками і зробили виставу на чотирьох мовах. Текст вистави я зробила на основі інтерв’ю, низки літературних вправ і розмов, які ми проводили. Цей проект для мене особисто був дуже важливим. Зустріч з цими молодими людьми допомогла мені пізнати середовище, яке відрізняється від белградського. Водночас, для чудових молодих людей, з якими ми працювали, участь в цій виставі змінила цілий світ. Албанці, серби і соми у цьому місті ніколи не змішуються і не дружать, ті хлопці вперше познайомились, працюючи над нашою виставою. Вони зблизились і полюбили один одного, вийшовши разом на сцену і розказавши про себе від свого імені, усі разом.

Зазвичай, у ваших п’єсах ідеї, конфлікти розкриваються через мікросоціальні проблеми. Чи незалежність Косова і Чорногорії зруйнували «мрії» сербів про розквіт?
Не йдеться лише про Чорногорію і Косово, чвари у нашому регіоні тривають набагато довше, і моя генерація належить до тих, які народилися в країні, що в один момент перестала існувати. Ми не мали нагоди запам’ятати її такою, якою вона була, але ми були присутніми під час її агонії і як особистості ми формувались у суспільстві, яке розпадалось. І оскільки Сербія ніколи офіційно не визнала, що знаходиться у стані війни, а під час війни їх було декілька, усі були розгублені через санкції, гіперінфляції, відключення електрики, напади на вулицях, генеральні страйки, процвітання криміналу, велику кількість біженців і мігрантів та через бомбардування. Політика для нас була чимось дуже конкретним, чимось, що кожного дня впливало на наше життя, ми знали, що живемо лише тут і зараз, у безперервному страху, що кожної миті все може змінитися, і що ми точно знали це те, що погана ситуація щомиті могла стати ще гіршою.


Яким ви бачите театр, де б були поставлені ваші п’єси? Чи є вони призначені для певної публіки?

Я не орієнтуюсь на публіку, але орієнтуюсь на теми. Вони повинні бути соціально-релевантні, і мене не зачаровують самодостатні, герметичні вистави, які нічого не означають у ширшому соціальному контексті. Я не сприймаю театр як мистецтво для еліти і вважаю, що барокові будівлі, відполіровані підлоги з ложами в червоному плюші і з величезними дзеркалами вбивають його. Такі театри просто «проковтують» сучасні драми, через атмосферу, яка у них панує (яка є схожою до атмосфери у церкві) великий Народний театр, який був збудований в іншому часі, своєю громіздкою архітектурою часто перемагає архітектуру самих вистав.
Я люблю нові сцени, альтернативний простір: клубні приміщення, малі сцени, бари, вулиці і площі. Найкращим театральним приміщенням, у якому я коли-небудь була, є театр «Бітеф» у Белграді. Цей театр знаходиться у будівлі не освяченої євангелістської церкви, у сквері, імені режисера Міри Траілович, яка є засновником цього театру.

Чи обов’язково ваші п’єси потребують театрального втілення, чи вони можуть задовольнитися читкою?
Публічні читки як легітимну мистецьку практику ми започаткували у Белграді під час проекту Nova Drama. Раніше таке виконання взагалі не практикувалося, але протягом останніх десяти років воно стає все популярнішим. І хоча я дуже люблю публічні читки, не вважаю їх чимось, що є завершеним. Театральні п’єси пишуть для того, щоб їх грали, а не читали. Читки можуть бути в режимі презентації якогось тексту, але цього недостатньо, бо вони є «напівпродукцією».

Наскільки театр є популярним сьогодні у Сербії? Який це театр? Чи існує у вас різниця між театром для еліти і, так званим, бульварним театром?
Різниця, звісно, існує. Найочевидніше її можна побачити у Белграді, бо там найбільше театрів. Театр у Сербії має свій треш-бульварний аспект, має репрезентативні і дорогі продукції Югославського драматичного чи Народного театру, має мюзикли у Театрі на Теразіях, сміливі вистави театру «Бітеф» і феноменальний театр для дітей і молоді «Душко Радович», який, завдячуючи уважній багаторічній репертуарній політиці, із дитячого театру виріс в одну з передових мистецьких інституцій у регіоні. Усе це знаходиться в Белграді і є частиною певного мейнстріму, але в Белграді є і те, що все частіше називають Другою Сценою, відповідно до спільної мережі, до якої належить велика кількість незалежних культурних організацій. Я вважаю, що на так званій Другій альтернативній сцені виникає найцікавіший театр у Сербії. Він є низькобюджетним, перформативним, танцювальним, ангажованим, освіченим і сміливим. Мейнстрім безперечно є популярнішим, але у більшості випадків він є безнадійно старомодним і замкненим деякими прастарими матрицями, системою Станіславського, сценою-коробкою і четвертою стіною.

Які особливості сучасної сербської драматургії у порівнянні з англійською, німецькою, російською та ін?..
Мене завжди лякає порівняння нової сербської драматургії з англійською in yer face. З деякої причини моє покоління письменників сербські критики часто критикували, називаючи наші п’єси копіями англійського бруталізму. Це порівняння я вважаю необґрунтованим, і якщо ми в методологічному сенсі багато цього навчилися у британців, то те, що ми пишемо, пов’язане, передусім, з нашим досвідом і відчуття світу, в якому живемо. Наші драми, насправді, не є суворішими від реальності, в якій ми живемо.

Як, на вашу думку, розвиватиметься драматургія у Сербії і в світі найближчим часом?
Мені здається, що сербські драматурги у своїх новіших драмах залишають тему війни, всі почали писати про більш особистісніші речі. Разом з тим у драматургії відчутно все більший вплив постдраматичного театру, що я сприймаю за наближення до модерних європейських тенденцій. Однак, я не можу сказати яким напрямку піде близьке майбутнє європейської драми.


Другие статьи из этого раздела
  • Хореограф Эдвард Клюг о хорошем балете и правильной музыке

    Эдвард Клюг принадлежит к тому типу художников, которые чётко знают каким должно быть их творчество и поэтому не боятся идти вперёд. 16 лет назад, будучи премьером Словенского Национального театра в Мариборе и имея в запасе ещё достаточно времени для развития танцевальной карьеры, он решил, что быть танцовщиком для него уже недостаточно. Сегодня Эдвард Клюг является художественным руководителем Ballet Maribor, сотрудничает со знаменитой труппой Штутгартского Балета и нисколько не смущается соперничества с постановками Джона Ноймайера или Джерома Роббинса
  • «ЁЛКИ — 7»

    «Ёлки» в театре — это длительная пауза в репертуаре, которая начинается в День Святого Николая и длится вплоть до Старого Нового года. В это время театральные залы заполняются детской аудиторией, а сцены — Пиратами, Змеями Горынычами, Шоколадными Сырками и прочими персонажами. Для каждого актера «Елки» — это свой «праздник»: возможность пообщаться с детьми, заработать немного денег или сыграть неожиданный юмористический экспромт, пользуясь тем, что дети не искушены во взрослых шутках.
  • Результати «Тижня актуальної п’єси»

    Закриття Другого фестивалю сучасної драматургії «Тиждень актуальної п’єси» відбулося в кав ярні-книгарні «Бабуїн» в суботу, 30 жовтня, о 19:00. Переможців конкурсу фестивальних читок було оголошено, а їх п’єси нагороджено фінансуванням на постановку в розмірі 15 000 кожна.
  • «Тиждень актуальної п’єси». Конкурс

    «Тиждень актуальної п’єси» оголошує про відкриття драматургічного конкурс для українських драматургів. Свої нові п’єси та короткі автобіографії можна присилати на адресу конкурсу ukrainplay@gmail.com до 1 жовтня 2011-го року. П’єси будуть розглянуті експертною колегією, до 5 жовтня буде сформовано список п’єс, які будуть рекомендовані молодим режисерам для підготовки читок. Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» проходитиме вдруге (проект стартував в травні 20011-го року під назвою «Тиждень української актуальної п’єси») з 22-го по 29 жовтня в театрах Києва.
  • Борітеся – поборете…

    Как Шевченко поздравляли с юбилеем

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?