«УРОБОРОС У СХІДНОМУ ЕКСПРЕСІ»

 напівдокументальна п’єса

 

Дійові особи:

Вікторія Зінчук – модераторка бесіди

Нік Сторчай – постраждалий під час Маршу Рівності

Анна Амарго – блогерка

Антон – ЛГБТ-активіст

Сіромаха – член «Правого сектору»

Володимир – художник

Зоя і Олена – представниці громадськості

Маріана – молода руда дівчина

Вероніка і Рената – сестри Маріани

Матір – матір Маріани

Зорян Кісь і  Тимур Левчук – гей-пара, ЛГБТ-активісти

Маркіз Аамон – демон

Мисливець – молодий хлопець

Мавпа – людиноподібна мавпа

Ростислав Мілевський – президент благочинного фонду «Гендер Зед»

Роман – волонтер

Хризантема – журналіст

Дівчина

Бабуся

Мисливці

Дмитро і Сергій – режисер та асистент режисера бесіди

Віталій Юхименко – поет

 

 

Сцена 1

 

Вікторія Зінчук: Вітаю вас! В ефірі «Діалог без кордонів». Нагадаю, щоночі, поки ви спите – кожен з вас є учасником гострих дискусій у нашій астральній студії. Ви не можете прокинутись і переключитись на інший сон, поки дискусія не буде завершена. Лише найактуальніші теми і проблеми, які нікого не залишають байдужими. Сьогодні ми поговоримо про низку гомофобних конфліктів, що відбулися в країні за останній час. Це Марш Рівності під час Київ Прайду, експеримент із парою закоханих геїв в центрі столиці і боротьба священників із соціальною рекламою у Запоріжжі. Ліворуч від мене блогерка та ЛГБТ-активіст, а праворуч – член Правого сектору та художник. По центру – кілька представників громадськості, обрані випадковим жеребом. За умовами програми кожна сторона має право запросити від себе не більше одного гостя, ще кількох гостей підібрала для вас наша редакція. І ми починаємо…

Сіромаха: Я би хотів одразу ж дещо уточнити!

Вікторія Зінчук: Так, прошу!

Сіромаха: Одразу ж роблю зауваження. Не треба послуговуватися цим маніпулятивним поняттям!

Вікторія Зінчук: Яким?

Сіромаха: Гомофобія! До чого тут страх? Я не боюсь цих людей. Вони викликають у мене лише огиду. І це природна реакція для кожного нормального свідомого українця.

Антон: А давайте за всіх нормальний українців не розписуватися – вас сюди ваші печерні уявлення делегували, а не країна.

Вікторія Зінчук: (до глядачів) Так, атмосфера вже миттю накалилася. Саме тому тут зустрічаються лише наші астральні тіла, аби уникнути будь-якого фізичного контакту і кожен наш тематичний блок буде розбавлений сном, який підготували режисери з різних куточків світу. Сьогодні на вас чекає кілька історій за мотивами казки про Червону Шапочку. А ми починаємо нашу дискусію із подій на Марші Рівності під час Київ Прайду.

Сіромаха: Рівності із чим? Із законами природи чи законами Божими?

Вікторія Зінчук: Давайте про це згодом. Наразі я хочу надати слово нашому першому гостю, це постраждалий під час Маршу Рівності.

Гасне світло. Софіт висвітлює два стільці посередині сцени. На один сідає Нік Сторчай, на інший Вікторія Зінчук.

Вікторія Зінчук: Привіт, Нік. Ти пам’ятаєш як відбувався напад на тебе?

Нік Сторчай: Ми йшли, йшли і зупинилися, щоб купити печива і дуже несподівано на мого друга Сашу напали ці невідомі. Вони повали його на землю і почали бити. Тут помітили і мене, повалили мене на столик з овочами, там був міні-ринок…

Вікторія Зінчук: (перебиваючи) Тобі знадобилося серйозне медичне втручання після цього?

Нік Сторчай: У мене спочатку був вивих, лікарі його швидко виправили. Але кістка заважала мені дихати ще місяць і я звернувся до фахівців в Запоріжжі і мені сказали, що потрібна операція.

Вікторія Зінчук: А була думка, що ці люди можуть тебе вбити?

Нік Сторчай: Я пам’ятаю чітко, що коли мене почали бити, я вже думаю: «О, все! Це відбувається». Я вже знаю всі наслідки, що йдуть за цим, зараз треба викликати таксі, їхати в лікарню.

Вікторія Зінчук: Дякую за цю розповідь.

Гасне світло і за кілька секунд спалахує знову. Стільців на сцені і Ніка Сторчая вже немає.

Вікторія Зінчук: Анно, я знаю, що ви багато писали про це, ваші дописи отримали широке обговорення в мережі. Які головні власні позиції в цьому питанні ви хотіли донести?

Анна Амарго: Та багато чого хотілося донести. Кожен раз, наштовхуючись на згусток ненависті – намагалася розплести його для себе. Сумніваюся, що можна щось пояснити комусь. Якщо людина щось сліпо і відчайдушно ненавидить, то аргументи часто просто не працюють.

Вікторія Зінчук: Ну, наприклад?

Анна Амарго: Ну, ось була вся ця риторика, що насправді це не Марш Рівності, а Гей Парад. Поприходять напівголі мужики в латексі і шкірі, в фарбованому пір'ї і панчохах, влаштують шабаш, навчатимуть перехожих ...

Антон: (перебиваючи) І дітей!

Анна Амарго: І дітей, звичайно, як у дупу єбатись. Але ось реальна картина із цими страхами, з цією істерикою не в'яжеться. Хто прийшов? Прийшли звичайні люди. Ми цих людей бачимо в точно такому ж одязі щодня – в метро, супермаркетах, у себе на роботі. І нікому з нас не прийшло б у голову бити їх бітами і кидати в них пляшки.

Володимир: Я розумію що ЛГБТ спільнота прагне до Європи і хоче, що б у них все було як там. Але я сумніваюся що ці активісти були на Майдані в ніч штурму, коли інші хлопці для себе кров'ю цю Європу вибивали.

Антон: Ви не знаєте чи були геї та лесбіянки на Майдані, бо тоді, коли вони і на Грушевського стояли і коли їх Беркут ганяв – вони не говорили про себе. Було не до цього. Мій знайомий гей витягав поранених з палаючого Будинку Профспілок. Але хіба вам це цікаво?

Володимир: Що за понос? Коротше, в перемозі Майдану внесок геїв був вирішальний! Вибачте, йдіть в сраку! Для вас це важливіше, ніж громадський спокій під час війни.

Антон: А якщо без істерики? Так, на Майдані були геї, лесбійки, і, о жах, навіть трансгендери. Я вам більше скажу: вони і на війні зараз. Не ховалися. Не бігали від призову. Добровольцями пішли.

Анна Амарго: Я, наприклад, знаю точно, що ось прямо зараз зі зброєю в зоні АТО чотири людини. Ще двоє відвоювали і повернулися додому. Двоє були поранені. Один досі в шпиталі. Один загинув минулого року. Один торік безвісті зник і, боюся, що теж загинув. А тим, хто кричить: «буду бити підарасів» треба озирнутися, може якраз зараз його своєю спиною один з цих підарасів прикриває.

Сіромаха: Нічого, нехай воюють, це що – велика ласка з їхнього боку? Я думаю, це борг кожного чоловіка.

Олена: У нас війна, так. Але не лише в АТО. У нас війна з совком, війна зі жлобством, з корупцією. Це війна за краще життя. І як вони будуть підтримувати суспільство і країну, якщо отримують зневагу і ненависть? Ми ж усі один народ, одна нація.

Володимир: До геїв я ставлюся нейтрально, а ідіотів терпіти не можу. Вони не розуміють, що своїми маршами тільки підіграють Путіну? Це був для них іспит. Вони екзаменувалися як громадяни і провалили все.

Зоя: Поки що свобода у нас виглядає більше як вседозволеність. Рано нам ще до Європи. Треба навчитися бути схожими на людей.

Анна Амарго: Справа в тому, що Правий сектор до Європи не хоче. Але, добре б самі не хотіли. Вони ж і нас туди пускати не бажають.

Сіромаха: А ви звідки знаєте, чого Правий сектор хоче? Ви з нашими програмними задачами знайомились?

Анна Амарго: Я за вас голосувала на виборах.

Сіромаха: Ой, не брешіть!

Анна Амарго: Чесно! Голосувала. Справді. Мені подобалася ваша щирість. Те, що ви на передовій. Знала, що ви трохи дикуваті. Але сподівалася, схильні до перевиховання.

Сіромаха: Перевиховання яке – бути брехливими і ховатися в тилу?

Анна Амарго: Не перекручуйте моїх слів!

Антон: Мені цікаво, а чим молодики радикали, які побиття на Марші влаштували, чим вони від тітушок відрізняються?

Володимир: Про гопників-тітушек не треба. Вони не проти геїв. Вони за бабло. Я би скоріш геїв порівняв з сепаратистами. Погодьтесь, що пропаганда одностатевих шлюбів – це руйнування інституту родини без якого не може існувати держави. Сепаратисти відкушують від країни шматок на Сході, а геї руйнують її зсередини.

Антон: Інститут родини не зникає. Він просто стає іншим. І держава нікуди не зникає. Ви щось чули про багатодітні родини у одностатевих партнерів?

Сіромаха: І вони там навсиновлювали чужих дітей і привчають їх до содомії?

Антон: А ви пошукайте. Погугліть, щоб без фантазій було. Є родини у яких п’ятеро, шестеро дітей. Рідних. Від сурогатних матерів. І ці діти вже дорослі, вступають у шлюби, гетеросексуальні шлюби, заводять власних дітей.

Володимир: Давайте про інше. Гаразд, нехай ці геї є зараз на війні. Нехай вони пішли добровольцями. Але вони зараз там – під кулями. З ворогом. Ризикують життям. А ці з Параду – вони хто? Це взагалі морально прикриватися іншими, коли тобі говорять: «Хлопці, в країні війна, може треба свої паради відкласти?»?

Антон: Немає ніякого «Параду»! Скільки можна виправляти? Це Марш Рівності.

Анна Амарго: Я коли писала про це, а у мене було кілька, здається, не менше семи записів навколо Маршу Рівності, то постійно спливало слово «траур». Мені їм тикали ледь не всюди. І нічого окрім роздратування ці люди не викликали. Я уявляла, як ця публіка смачно пообідала, сходила на пляж, покупалася в Дніпрі, потанцювала у клубі, відвідала футбольний матч, а потім вони приходять додому, вмикають комп'ютер і там мій запис. І вони миттєво згадують, що кожен день у цій країні гинуть люди і що не можна ж Марш проводити, коли таке горе. Пишуть мені, що я примітивна дурна. Як це назвати? Коли вони цю свою чорну хустку одягають, щоб прикрити нею те, що їм не подобається?

Сіромаха: Але якого хріна саме зараз цей парад? Їм що робити нема чого? Їм мало горя у людей? Ідіть, суки, краще до шпиталю і допоможіть пораненим. А у цих, виродків, лише паради в голові ...

Олена: Пригадайте, коли в 33-му році Гітлер прийшов до влади, він почав не з євреїв. Спочатку вони мочили людей з нетрадиційною орієнтацією, очищували так націю. Піпл зхавав. Чим закінчилося – можна не говорити. У концтаборах геї не сиділи – їх знищили раніше.

Сіромаха: У вас якщо не тітушки, то Гітлер. Може годі вже на російську пропаганду працювати?

Анна Амарго: Треба спершу думати. Зважувати все, а потім діяти. Зараз ті, хто підтримували грошима саме Правий сектор, тепер, після цієї історії відмовляються їм допомагати. Мій друг так і сказав: «Мої гомосексуальні гривні, мабуть, не підходять їм. Пошукаю кому іншому передати їх на передову». Може потім емоції у них пройдуть, але зараз це ось так.

Сіромаха: Щось, дивлюсь, ті, хто «виділяє гроші на АТО», вже уявили себе меценатами. Ніби вони це від щедрот своїх роблять, тому і губу надули. Здається забули, що поки дають гроші, солдати віддають життя. І якщо не допомагатимуть надалі, то там, де вони зараз живуть – буде ДНР.

Вікторія Зінчук: Невдовзі ми повернемося до нашої студії, поговоримо про реакцію киян на пару закоханих геїв, а зараз, лірична пауза. Як і обіцяла – перша історія за мотивами Червоної Шапочки і її автор мексиканська режисерка Хосефіна Сапата.

Затемнення.

 

 

Сцена 2

 

Кімната. У каміні горить вогнище. Посеред кімнати у спідньому на табуреті сидить Маріана. Її довге розпущене волосся розчісують Вероніка та Рената. Поруч у кріслі сидить Матір і слідкує за ними. Збоку на кріслі висить червона сукня.

Маріана: Мамо розкажи мені ще раз…

Матір: Що?

Маріана: Чому я маю йти до лісу.

Рената: Ти знаєш цю історію краще за нас усіх.

Матір: Дівчата, скільки би разів ваші діти не просили вас розповісти – ніколи не відмовляйте їм. Коли ми хочемо почути цю історію – це вовк, якого ми досі не приборкали у собі, зазирає нам у серце. Наше серце стикається, впирається у ребра, але втекти не може. Тоді ми заспокоюємо вовка історією. Він відводить свій погляд і серце наше заспокоюється.

Дрова у каміні починають гучно тріщати і всі озираються на них. Матір замовкає і за кілька секунд продовжує свою розповідь. Вероніка та Рената починають заплітати волосся Маріани у зачіску.

Матір: Колись всі жили у лісі і були вовками. Ми не знали тепла будинку з каменю і смаку смаженого м’яса. Ми народжували дітей у земляному лігві і гнали оленя, щоб насолодитися його сирим м’ясом. Вовків стало так багато, що лісу було вже замало для них і вони вийшли з тіней дерев, які дарували їм прилисток. Ми йшли під сонцем  серед лугових трав і квітів в надії знайти для себе інший ліс. Але скільки б не йшли – усюди, аж до самого обрію, були самі лише луги та поля. В цій дорозі ми зустрічали кролів та вони не могли втамувати нашого голоду. І тоді ми почули цей голос. Спершу нам здалося, що це шумовиння вітру у траві. Але прислуховуючись до нього наші вуха почали вловлювати слова. Згодом вони спліталися у фрази і ми вже не могли позбавитися цього замовляння. Воно переслідувало нас на кожному кроці…

Рената з Вікторією закінчили робити зачіску. Матір замовкла, взяла червону сукню, підійшла до Маріани і почала допомагати вдягати її.

Вероніка: Це було жито.

Матір: Так. Це жито розповідало нам як зробити з нього хліб. Запевняла, що варто довіритись йому і ми ніколи вже не будемо голодними.

Вероніка: І ми зрадили себе.

Матір: І ми зрадили себе. Голод настільки виснажив нас, що опиратися цьому було вже неможливо. Ми перестали шукати ліс. Ми перестали бути вовками.

Маріана: Але…

Матір: Але вовки, чия кров досі тече у наших венах, не забули про нас. Раз у кілька поколінь, народжується дитина з рудим волоссям і це означає, що вона не належить нашому племені. Коли їй виповниться шістнадцять – у лісі на неї чекає інша родина.

Рената: З якою знову можна бігти в тінях дерев.

Маріана: А що буде зі мною – там?

Матір: Це тобі підкаже ліс.

Маріана: І ніхто ніколи не вертався звідти?

Матір: Ти сама знаєш.

Маріана: І я стану вовчицею?

Матір малює губи Маріані червоною фарбою.

Маріана: А чому моя сукня має бути червоною?

Матір: (цілуючи Маріану у чоло) Це наша кров.

Рената:  (цілуючи Маріану у чоло) Це наша кров.

Вероніка: (цілуючи Маріану у чоло) Це наша кров

Затемнення.

 

 

Сцена 3

 

Вікторія Зінчук: І ми знову тут. Продовжуємо обговорювати останні події пов’язані із українським ЛГБТ-рухом. Настав час для наступної історії. Прошу вітати гостей студії – Зоряна Кіся і Тимура Левчука.

Гасне світло. Софіт висвітлює три стільці посередині сцени. На один сідає Вікторія Зінчук, на інші Зорян Кісь і Тимур Левчук.

Вікторія Зінчук: Зоряне, ви взяли участь у експерименті, коли треба було пройтися по місту разом, як закоханій парі, узявшись за руки. І все закінчилося не зовсім добре?

Зорян Кісь: Так.

Вікторія Зінчук: Мені цікаво почути, я сьогодні у всіх це питаю – про страх. Розумію, що у вас була висока шляхетна мета, але коли стикаєшся із звіриною ненавистю, хіба не виникає думка, що зараз у цих людей раптом не спрацюють гальма і вони можуть…

Зорян Кісь: Убити?

Вікторія Зінчук: Так.

Зорян Кісь: Це було вдруге у моєму житті, коли я переживав газову атаку. Вперше на Майдані і там було зовсім не страшно, там відчуття страху зникало. Тут по іншому. Цих людей було багато і я знав, що вони роблять це серед білого дня, в центрі міста і їх ніхто з тих, хто був навколо, не намагався зупинити. І переживав ще не за себе, а за Тимура, який поруч сидів, ну… (сміється) не знаю, чомусь за нього переживав.

Тимур Левчук: Я не переживав. Я цілком розумів чого очікувати від них. Я знав, що вони будуть бити, бо ніколи не чув, щоб спілкування з такими людьми закінчувалося тільки спілкуванням. Ну і коли це відбулося, виникає таке відчуття безпорадності, що ти розумієш – насправді їм за це нічого не буде.

Вікторія Зінчук: Зорян говорив в попередніх інтерв’ю, вам кричали, що ви ганьбите білу расу. На відео, здається, чутно, як у вас запитують: «Ви що, не патріоти?». Себто, якщо ти «гей», то ти не можеш бути патріотом у їхньому розумінні?

Зорян Кісь: Так. Насправді у їхніх очах ми не можемо бути патріотами бо ми… ну, як вони вважають, ми… ну… з їхньої точки зору не можемо виконати репродуктивну функцію, основне призначення кожної людини.

Антон: Себто, для них всі ми цікаві у першу чергу як якась худоба, яка може давати приплід?

Голос Антона долинає із темряви. Софіт запалюється на Антоні із запізненням.

Вікторія Зінчук: Стривайте, вам слово нададуть згодом. І я не просила вмикати цей софіт. Ще раз таке повториться і я попрошу замінити гостя у сні.

Софіт над Антоном гасне.

Зорян Кісь: Я можу доповнити?

Вікторія Зінчук: Так, продовжуйте.

Зорян Кісь: Це взагалі про реакцію. Коли люди в зграї, їм важливо показати, що вони нормальні. Люди бояться, що якщо вони просто промовчать, коли бачать таке, то інші зарахують їх до геїв чи лесбійок.

Вікторія Зінчук: Стривайте, ось наш режисер хоче таки надати слово одному з гостей. Зараз.

Софіт запалюється над Антоном.

Антон: Вибачте, що тоді без дозволу виліз. Просто от до того, що Зорян говорив. Я чув про гірші випадки. Навіть не міг повірити, що це і справді є і перепитував кілька разів, але от в цій, як це, дворовій, пацанській культурі є таке, що не можна дружину цілувати після того, як вона тобі зробила мінет. Типу, це буде означати що ти контактував з членом і сам тепер, ну, як гей вже.

Вікторія Зінчук: Все? Чи у вас ще є щось змістовне?

Антон: Ну, може потім.

Софіт над Антоном гасне.

Зорян Кісь: Я чув те саме, але про кунілінгус. На зоні запитують чи робив чоловік кунілінгус жінці. Якщо так, то він теж вважається опущеним, бо там, в тому місці, був колись член і він, як це у них називається, «законтачився».

Тимур Левчук: Мені здається, це залежить від загальної освіти людей, а вона в Україні не ідеальна. У нас, наприклад, в університеті декан на третьому курсі питав у дівчат, чого вони досі не вагітні. І сексуальна освіта теж. Багато молодих людей не вміють користуватися презервативом. Для багатьох саме слово «презерватив» це вже проблема. Коли ми в університеті роздавали студентам безкоштовні презервативи, то деякі викладачі казали, що ми займаємося якоюсь розпустою, псуємо молодь. Але при цьому по дві три студентки у рік ідуть з навчання, бо завагітніли.

Вікторія Зінчук: Мусимо вже прощатися. Дякуємо за цю розмову.

Гасне світло. І в темряві чутно голос Тимура Левчука.

Тимур Левчук: Я би хотів додати!

Світло спалахує. Студія з усіма іншими гостями, стільців немає Зорян Кісь і Тимур Левчук стоять.

Тимур Левчук: Українцям притаманна не гомофобія, а взагалі не розуміння того, що хтось може жити по іншому. Це стосується людей, у яких немає дітей, це стосується людей, які живуть у стосунках і не одружуються, які не купують квартиру і машину, а, наприклад, їдуть подорожувати в Індію.

Сіромаха: В АТО подорожуйте! На Донбасі таких зайчиків як ви чекають.

Зорян Кісь: Так, нам зараз закидають, чому під час Майдану ми не створили свою райдужну сотню і якби був такий батальйон, то по-перше, всі б сепаратисти від нас тікали (сміється) а по-друге, ми би так вибороли собі право на існування. Я не служив в армії, знятий з обліку, чесно, через своє здоров’я. Але я би хотів, щоб мені прийшла повістка і я би не уникав цього. Але я розумію, що тут очевидно більше користі принести можу, бо вмію робити те, що я роблю. А там…

Вікторія Зінчук: Все, давайте ми перейдемо до обговорення.

Згори спускається дробина і Тимур Левчуком із Зоряном Кісем піднімаються нею нагору. Коли вони  зникають, дробина також піднімається нагору.

Сіромаха: Не смішіть мене. Що вони тут вміють добре робити? В дупу довбитись? Зрозуміло, що в армії їм буде не до цього.

Володимир: І це, значить, була не пропаганда, а соціальний експеримент?

Анна Амарго: Пропаганда, авжеж… Кожен третій, хто побачив цю пару – наступного дня став геєм.

Антон: А може навіть і кожен другий.

Сіромаха: Кращий спосіб звести думку опонента нанівець – висміяти її. Але насправді кумедними виглядали ось молодики, які за ручку гуляють.

Анна Амарго: Знаєте, у мене вже гикавка на слово «пропаганда». Тому, що це якась дуже дивна штука. Самою пропагандою нічого неможливо посіяти. Ані в росіянах ненависть до українців, ані в натуралах бажання трахатись з геями. Якщо в вас не закладено ось це відчуття своєї переваги над тупими салоїдами, які живуть в своїх хатах біля вашої Імперії, то телевізор нічого з вами не зробить. Ось як так вийшло, що в Радянському Союзі не було сексу, геївської пропаганди, а п'ятдесятирічні геї, стали геями в часи Брежнєва?

Сіромаха: Це і тоді було. Вони ж один одного і вербують. Побачать хлопця, який їм подобається і починають його потроху обробляти. В друзі набиваються. Чекають слушної миті. Можуть напоїти, а потім скажуть: бачиш, ти сам цього хотів, значить ти один з нас. Забивають молодим баки. Ще й до дітей із цим лізуть.

Антон: Так, нарешті до дітей добралися – а я все думав, коли ж на цю тему почнуть.

Анна Амарго: Я про це писала, що дітей псують не ті, хто виходять на Марші Рівності, а ті, хто хочуть, щоб цих «парадів» не було. Якщо ти прагнеш зробити щось погане – треба зберігати світ таким, де погане робити – зручно. Зручно ґвалтувати дітей там, де «традиційні цінності» наказують мовчати, бо зґвалтований хлопчик нікому не поскаржиться – він боїться, що його вважатимуть «опущеним».

Володимир: Ви все догори дригом переставили!

Анна Амарго: Якщо виявиться, що дітей вбивають лише ті, хто ходять на гей-паради і проповідують «європейські цінності» – я візьму свої слова назад.

Сіромаха: Гей паради сприяють зменшенню рівня насильства у суспільстві? Не смішіть мої капці! Це вже до повного абсурду добалакались.

Олена: Взагалі треба мати сміливість вийти на парад і показати, що ти іншої орієнтації. Педофіли будуть себе приховувати.

Сіромаха: І скажіть, що треба дозволити збоченцям дітей всиновлювати.

Антон: Треба.

Сіромаха: А що робити тоді зі статистикою? Діти, які виросли в таких одностатевих сім'ях більше схильні до психічних хвороб і депресій. У них більше випадків із суїцидом, алкоголізмом, наркозалежністю.

Антон: Де це ви таку статистику знайшли? На гомофобних сайтах?

Сіромаха: Що значить «гомофобні сайти»? Іншу, позитивну статистику по цій темі можуть видати лише сайти, проплачені гей-лобі!

Антон: А гей-лобі робить хто – рептилоїди з планети Нібіру чи масони?

Сіромаха: Гей-лобі справді існує! Передвиборчу кампанію Обами спонсорували гей-організації, щоб геям дозволили їхні шлюби. А ще їх там зараз не виганяють з армії, якщо дізнаються, що вони збоченці. Вони ж допомогли вашій Кончиті Вурст перемогти на Євробаченні – тому що ніхто при здоровому глузді не проголосує за бородату бабу…

Володимир: Гаразд! Ви не вірите, що така родина матиме небезпеку для психіки дитини, а якщо подивитися з іншого боку – як інші будуть ставиться до цієї дитини?

Антон: Якщо такі як ви не будуть розпалювати ненависть до одностатевих пар – то все у нашому суспільстві буде нормально.

Сіромаха: Я хочу скористатися можливістю запросити у студію гостя.

Вікторія Зінчук: Звісно. Кого треба покликати?

Сіромаха: Диявола.

Вікторія Зінчук: Я вас правильно зрозуміла?

Сіромаха: Так, викличте, будь ласка, Диявола.

Вікторія Зінчук: Зараз спробуємо, не думаю що нам вдасться… Такого у нас ще не було. Зараз. Ось… Так, мені говорять, що когось видзвонили. Секундочку.

В студії з’являється Маркіс Аамон у подобі людини із головою ворони.

Сіромаха: Ти Князь Темряви?

Маркіз Аамон: Я Маркіз Аамон – володар сорока духів, здатний відкривати брами минулого і майбутнього.

Вікторія Зінчук: Перепрошую, але ми викликали Диявола.

Маркіз Аамон: Він зайнятий. Відділ кадрів відправив мене.

Сіромаха: Скажи нам, содоміти це слуги твого володаря? Чи велів він їм розноситися свій срам і гріх по землі?

Маркіз Аамон: Ви знаєте, я більше спеціалізуюся на військовій справі, а любовними втіхами у нас займається Король Белет. Це вам його треба покликати. А вам може цікаво, як я вселився в монахиню Жанну де Анж? Мене і Забулона наслав до монастиря священик Урбен Грандье. Підкинув букет троянд через стіну…

Сіромаха: (перебиваючи) Ні, нас це не цікавить.

Вікторія Зінчук: Можна відпустити гостя? Перепрошуємо, що потурбували до побачення.

Маркіз Аамон зникає зі студії.

Зоя: Ой, як я злякалася! Навіщо ви це зробили?

Антон: Він потребував показового шоу.

Сіромаха: Господар їхній лукавий і слуги його такі ж!

Олена: Пішов, а сморід лишився. Ми хіба не в астралі зараз? Як тут може бути запах?

Вікторія Зінчук: Ви надто прив’язані до свого фізичного тіла. Злякалися, ось тепер і ввижається. Не хочу робити паузу на другу історію, хоч вона дуже цікава. Продовжимо, чи як?

Анна Амарго: Ну, якщо цей цирк закінчився, я би хотіла повернутися до нашої теми. Чому соромно говорити: «Дівчинка, яку виховали мати-одиначка і бабуся-вдова, може теж невдало вийти заміж і повторити їхню долю»? Бо ми розуміємо, що це маячня. Але коли хтось говорить: «Діти, яких виховали геї також стануть геями», то більшість з нас киває і вірить, що саме так і буде?

Антон: Можна і продовжити: діти вихованців дитбудинку обов'язково потраплять до дитбудинку.

Олена: А уявіть собі, що ваші діти по телебаченню побачать засідання Верховної Ради? І скопіюють їхню поведінку? Чому вони навчаться?

Сіромаха: Вам це все смішно? Нація вироджується. Про завтрашній день подумали? Що українців чекає через сто років?

Антон: А на них чекає щось дуже погане?

Сіромаха: Із такими ліберальними ідеями як у вас, українців через сто років може й взагалі не буде.

Анна Амарго: Все! Я зрозуміла! Ви у нас месія? Остання надія українців?

Сіромаха: У вас діти є?

Анна Амарго: Є.

Сіромаха: І ви би хотіли, щоб вони були содомітами?

Анна Амарго: Я би хотіла, щоб вони жили щасливими життям. І якщо так станеться, що хтось з моїх дітей буде геєм чи лесбійкою, то мені не хочеться, щоб їх не довели до самогубства такі як ви.

Сіромаха: І як я можу це зробити?

Антон: Думаю, от ще який аргумент важливий: фактично серед одностатевих пар дітей найчастіше заводять ті хто дуже цього хоче і готовий пройти через усі юридичні процедури. Це практично завжди усвідомлене і вистраждане рішення, прийняте людьми в досить зрілому віці. Тобто там неможливі діти по зальоту, або тому що «треба», або щоб утримати чоловіка… Це зовсім інше ставлення до дітей.

Сіромаха: Я знав, що все викрутять у те, що навпаки дитині ще краще жити із двома збоченцями, ніж з нормальною мамою і татом.

Антон: А хіба можна гарантувати здорову психіку дітям, які виросли в традиційних родинах?

Вікторія Зінчук: Ну ось розмова заходить у глухий кут і ми знову звертаємось до наших ліричних відступів…

Анна Амарго: (перебиваючи) Немає ніякого «глухого кута!». У людини, є позиція, а у мене є аргументи проти цієї позиції.

Антон: Так, але аргументи тут не працюють. Видно, що людина не здатна мислити раціонально.

Сіромаха: Слухайте, я не можу поважати вас, бо те, що ви тут пропагуєте антилюдське. Але я поважаю ведучу і можливість висловитись тут. Тому я не дозволяю собі сказати усього, що хочу.

Вікторія Зінчук: Я не ведуча, а лише модератора бесіди. Бачите, я просто слідкую за порядком, а не втручаюся у розмову.

Анна Амарго: Давайте продовжимо!

Вікторія Зінчук: Давайте, я буду вирішувати? Дивимось історію японського режисера Кодзі Сугуро.

 

Затемнення.

Сцена 4

 

Ліс. Чутно як співають пташки. Посеред сцени величезних стовбур дерева. Навколо дерева валяється каміння різного розміру. На сцену виходить Мисливець. З одягу у нього лише пов’язка на стегнах зі звірячої шкіри, на плечах червоний плащ, на ногах черевики. На паску висить ніж і маленька сумка. В руках спис. Мисливець підходить до дерева, роззирається довкола, сідає на сцену, кладе спис, дістає з сумки завернутий згорток, перев’язаний мотузками. Починає розгортати його, в цей час з дерева спускатися Мавпа і слідкує за ним.

Мисливець: (намагаючись роздивитися Мавпу за стовбуром) Агов, хто тут?

Мисливець кладе розпакований згорток, бере спис і повільно обережно обходить дерево, дивлячись у його крону. Коли він зникає за стовбуром Мавпа стрімко спускається вниз, щоб забрати згорток, але не встигає, бо Мисливець повертається і Мавпа знову залазить на дерево. Мисливець помічає її.

Мисливець: Ти мавпа? Мені в селищі розповідали про вас. Говорять, що душі тих, кого убила Вовчиця перетворюються на таких істот як ти.

Мавпа: Що це у тебе?

Мисливець: Тут? (піднімає вгору згорток ) В’ялене м'ясо, трохи сиру і яблука. Ти голодний?

Мавпа: Сухе літо. Ягід майже нема. Птахи гніздяться все вище, а яйця у їхніх гніздах меншають.

Мисливець: Я поділюся з тобою їжею, якщо ти мені розкажеш про цей ліс і Вовчицю. Згода?

Мавпа спускається нижче і простягає лапу, Мисливець дає їй яблуко і Мавпа знову повертається на гілку й починає гризти яблуко.

Мисливець: Ну?

Мавпа: Що ти хочеш знати?

Мисливець: Коли ти востаннє бачив тут таких як я?

Мавпа: (поміркувавши) Сонце, мабуть, сідало не менше тридцяти разів з того дня, коли тут проходила людина схожа на тебе.

Мисливець: (показуючи на свій плащ) Теж з червоним плащем?

Мавпа: Так.

Мисливець: Це небіж старшого мисливця. Він так і не повернувся. Вовчиця утягла його у своє лігво… А ти бачив її?

Мавпа: Кого?

Мисливець: Вовчицю.

Мавпа: Бачив.

Мисливець: Яка вона?

Мавпа: Вовчицю народили земля з небом, бо лоно жодного звіра не могло б виносити її. Якось, давно, ще коли це дерево тільки зріло зерном на гілці іншого дерева трапилась страшна гроза, яка лютувала кілька днів, а коли все вщухло, то на ранок з нори вилізла Вовчиця. Вона була ще малим дитинчам, але швидко росла, бо нікого не було рівного їй у силі.

Мисливець: У нас ніколи не бачили її. Ми лише іноді чуємо з лісу її голос, від якого може скиснути молоко у вим’ї корови. Це правда, що вона велетенська і в неї шість лап?

Мавпа: Правда. Якби вона пройшла тут, тобі треба було б всадити на плечі ще одну таку людину, щоб ви могли дотягнутися до її пащі.

Мисливець: А шість лап роблять її удвічі швидшими за будь-кого?

Мавпа: Так. Ніхто не втече від неї, якщо вже вона кинулась за здобиччю.

Мисливець: Невже нікому не вдавалося навіть поранити її? Стільки відважних мисливців приходило сюди. Був навіть один, який самотужки убив ножем тигра біля витоків Великої ріки… Вона мабуть зачаклована?

Мавпа: Чари, сильні чари оберігають її. Але подивись на свої сильні руки. На свій довгий і гострий спис. Що ще треба мисливцю, щоб перемогти таке чудовисько?

Мисливець починає роздивлятися свій спис, приміряє його у руці. Мавпа обережно спускається з дерева, бере каміння, підкрадається до Мисливця і б’є його камінням по голові. Мисливець вмирає. Мавпа сідає поруч їсти залишки їжі в пакунку.

Затемнення.

 

 

Сцена 5

 

Студія у якій відбувається дискусія.

Сіромаха: Боже, що ви за фігню показуєте!

Вікторія Зінчук: У нас в студії відбулися деякі зміни, місце Анни Амарго зайняв Роман – волонтер, який займається збором коштів для важкохворих дітей.

Сіромаха: А содоміти вже закінчилися?

Вікторія Зінчук: Давайте, перш ніж ми знову поринемо у цю палку бесіду, я представлю нашу третю історію. В Запоріжжі встановили біг-борди із написами «Кохання переможе ненависть». Ця соціальна реклама, яка покликана збільшити рівень толерантності в українському суспільстві отримала кілька відгуків. Зокрема, архієпископ Запорізький та Мелітопольський Лука звернувся до мера із проханням прибрати ці зображення, а невідомі закидали біг-борди фарбою. Зустрічайте у студії Ростислава Мілевського, директора благочинної організації, яка ініціювала у місті цю рекламу.

Гасне світло. Софіт висвітлює два стільці посередині сцени. На один сідає Ростислав Мілевський, на інший Вікторія Зінчук.

Вікторія Зінчук: Якою була ваша мета – справді посприяти більшій толерантності чи взагалі подивитися як реагують на це інші?

Ростислав Мілевський: Ми розуміємо, що такі біг-борди не вирішують проблеми. Хотілося викликати дискусію і подивитися якими будуть коментарі. В 2012-му році ми вже розміщали борди і тоді була дуже гомофобна реакція. І от нам стало цікаво порівняти, що змінилося за цей час.

Вікторія Зінчук: А які вислови найбільш зачепили, що аж прямо хотілося відповісти на них?

Ростислав Мілевський: Я особисто не відповідав, бо деякі коментарі були прямо «треба фотографію цього Ростислава знайти і викласти», «треба нам його виловити». Тому просто з міркувань безпеки я не вступав в дискусії.

Вікторія Зінчук: Відчуваєте іноді страх за своє життя, за здоров’я?

Ростислав Мілевський: От прямо страх за своє життя і здоров’я я відчував більш за все на Київ Прайді. Під час акції, коли ти розумієш, що тебе оберігає поліція, що вона на твоєму боці, ну, що вона умовно на твоєму боці і ці півгодини, сорок хвилин тобі не страшно, але тривожний дзвіночок лунає, коли чуєш команду «Пора розходитись». І ти в чужому місті, ти не знаєш куди піти, де безпечно, що на тебе чекає за рогом. Більше лякало не те, що на мене можуть зараз сафарі влаштувати, а те, що ти реально не знаєш куди піти – ліворуч, праворуч, прямо, щоб тебе не покалічили.

Вікторія Зінчук: Які ваші перші думки були, коли ви почули звернення Луки до мера – треба миттєво відреагувати чи навпаки, краще промовчати?

Ростислав Мілевський: Перші думки, зізнаюся, я не хотів реагувати. Тому що з особистого досвіду і досвіду інших активістів розмову з церквою, ну, м’яко кажучи не можна назвати діалогом. Чи навіть взагалі спілкування з глибоко віруючими. Ти хоч тисячу аргументів наведи, вони все одно – «Господь сказав», і все, і далі вже нереально про щось говорити. Але потім я вирішив дати усе ж відповідь, але не Лукє, а взагалі для людей.

Вікторія Зінчук: А як ви відреагував на нищення бігбордів?

Ростислав Мілевський: Ми завжди ставимо собі питання не «А чи буде реакція», а «А коли вона буде?». Поки рівень гомофобії такий, що цього не уникнути. Ми навіть передбачаємо якісь гроші, що якщо їх зіпсують, то можна було б якось підлатати. Але в цьому році ми зрозуміли, що боротись з вітряками не варто. Бо коли плакат зіпсований, він ще більше привертає до себе уваги.

Вікторія Зінчук: Інформацію про вас можна знайти здебільшого в мережі. Чому ви не входити на екрани місцевих каналів?

Ростислав Мілевський: Внутрішню планку рівня публічності я щороку піднімаю. Але поки моя безпека, безпека мого оточення і наших відвідувачів не буде зводитись до якогось мінімуму, щоб виходити в ефіри вільно, виходити з райдужним прапором під облдержадміністрацію, попри всі судові заборони… Цього необхідного мінімуму безпеки поки ще немає.

Вікторія Зінчук: Дякую вам.

Гасне світло і за кілька секунд спалахує знову. Стільців і Ростислава Мілевського на сцені вже немає.

Сіромаха: Європейська толерастія до збоченців і гомосеків дісталася нарешті до козацького міста. Люди, які це дозволи не тямлять, що допомагають руйнувати українську родину?

Антон: На бордах написано «Любов переможе ненависть». Я бачу пропаганду любові, а не загрозу родині.

Олена: Тут взагалі проблема комплексна. У нас купа всього такого, що треба публічно обговорювати. Бо суспільство наше забите і закрите, і від того всі забобони.

Роман: Так, наприклад в ситуації, коли жінка за кермом. Я це за своєю родиною знаю – якщо дружина веде машину, то хамла на дорозі набагато більше. Хоча вона в принципі водить не гірше за мене, але – це ж баба за рульом.

Олена: А ви чули, як російська спортсменка сказала: «Нам не треба всіх цих, ми за традиційні цінності»? Дорогенька, та з традиційними цінностями ти б народжувала і в полі працювала від зорі до зорі, а не в по світу їздила і в телевізор говорила. Так що справа рухається!

Роман: Я коли вас дивився, ви про дітей згадували. Про всиновлення такими людьми. Тут вже здається один крок лишився до «закону Діми Яковлєва», де краще, щоб дитина померла в інтернаті чи лікарні, але б тільки її не всиновив хтось не такий, як комусь треба. Розумієте, віру або якісь уявлення про мораль ставлять вище за життя.

Сіромаха: Найстрашніше, що такі підараси прикриваються дітьми-сиротами. Типу, нібито піклуються про них... У здоровій і сильній державі ніколи не буде знедолених дітей – ось про що треба думати, а не як дозволити хворим на голову людям робити усе, що їм захочеться.

Антон: Мені кумедно чути про знеславлення козацької землі. Типу, люди не здогадуються куди козаки дівали свою сексуальну енергію у закритій чоловічій спільноті без жінок.

Сіромаха: Не рівняйте по собі доблесних героїв, вони свідомо приймали присягу і на якийсь час відлучалися від сімей. А ще вони займалися справжніми справами – обороняли рідну землю. Вам цього не зрозуміти.

Антон: Не збагну чим оборона рідної землі заважала козакам у їхньому коханні? Як відомо – чимало прихованих геїв саме у силових структурах – міліції, спецслужбах, серед військових.

Сіромаха: Не видавайте бажане за дійсність! Звідкіля тільки беруться такі знавці козацької історії. Коли армія боснійських сербів оточила Сребреницю, то голландські миротворці залишилися в казармах. Як свідчив один з американських генералів, свідчив в Гаазькому трибуналі, що голландські миротворці ООН були на 50 відсотків гомосексуалістами і тому не виконали наказ про захист цієї території. Через це боснійські серби стратили 8 тисяч мусульман. Ось приклад, як содомія впливає на бойовий дух.

Антон: А якщо завтра у місто, не дай Бог, залетить снаряд і почнеться місиво, а якийсь гей врятує ваше життя, ви що – пристрелите його після цього?

Вікторія Зінчук: Представники громадськості – підключайтесь до розмови.

Зоя: У мене ці борди не викликають поганих асоціацій. А ось політичні вже дістали.

Олена: І справді! Хто заважає політ-силам зробити борди з пропагандою сімейних цінностей, з щасливими обличчями мами, тата, дітей, з написами, але без реклами кандидата, бо їхні обличчя вже у печінках сидить?

Сіромаха: Ви ж знаєте, що геї зараз подали позов у Європейський суд на Україну? Вимагають своїх гей-шлюбів. Якщо виграють, то держава змушена виплатити майже півмільйона гривень. І це, коли у нас війна. Гроші, які зараз потрібні нашим хлопцям, вдягнути їх, обути, нагодувати, ми їх віддамо підарасам. Ви готові зі своїх податків їхній медовий місяць оплачувати?

Антон: Не гей-шлюбів вимагають, а цивільних партнерств. А ви знову війною прикриваєтесь? На війну все спишемо?

Сіромаха: От в цьому і є вся суть цих ЛГБТ-активістів. Чхали вони на державу, на нас всіх.

Антон: А мені здається, що це Правий сектор чхав. Їм ж не Україна потрібна. Вони будують країну Яроша, а хто не хоче у цій країні жити – той ворог, хай бере квиток і їде звідси. Але немає у нас країни Яроша. Ми в Україні живемо і Правий сектор має зважати на думку усіх нас.

Сіромаха: На думку хворих людей?

Антон: На думку громадян!

Роман: Росія, коли цю війну з нами влаштувала то прикривалася духовними цінностями…

Антон: (перебиваючи) Скрєпами!

Роман: А чим ваші духовні цінності відрізняються від російських? Ви відчуваєте, що у вас із Московським патріархатом багато спільного?

Сіромаха: Інстинкт до виживання ріднить усіх людей. А людство зараз саме перед таким вибором стоїть – дозволити цю толерастію і зникнути чи існувати. Виживати в нас закладено природою.

Антон: Погано, що у нас тут мало людей зараз. Мені цікаво провести опитування, хто серед українців займається сексом тільки для продовження роду? От сумніваюся, що набереться багато таких. Чому чоловік з жінкою можуть це робити заради задоволення, вибачте, у всі місця, а геї і лесбійки не можуть, бо це неприродно?

Олена: (з посмішкою) Не природна якраз гомофобія. Ніде в природі вона не зустрічається.

Сіромаха: Вам смішно? Коли ваші діти стануть жертвами збоченців – теж сміятись будете?

Роман: Гаразд, у мене інше питання – не знаю, хто відповість на нього… Давайте, це до всіх буде: Чому на цю ситуацію не відреагували ЗМІ? Зовсім. Я не бачив жодного репортажу чи навіть замітки.

Сіромаха: Тому що нікого, насправді, ці підарські проблеми не цікавлять!

Антон: А я думаю, це тому, що рівень гомофобії у провінційних виданнях доволі високий. Мова про самих журналістів і їхнє начальство. Хоча ж мають бути якісь винятки? От у нас, скажімо, є в місті відділення «Громадського». Вони чесні, відкриті, не бояться гострих тем, але в цьому питанні – тиша. Ми можемо зараз покликати когось з них? Мені важливо почути їхню позицію.

Вікторія Зінчук: Зараз… Я чекаю, що скаже наш режисер – він зв’язується із кимсь… Так… Ось, ніби… Так! У студії з’явиться голос журналіста з Громадського, від візуального контакту він відмовився. Отже… Здраствуйте?!

В студії чутно голос Хризантеми.

Хризантема: Доброї ночі!

Вікторія Зінчук: Як нам звертатися до вас?

Хризантема: «Хризантема».

Вікторія Зінчук: Перепрошую, ще раз?

Хризантема. Називайте мне «Хризантема».

Вікторія Зінчук: Мені говорять, що ми таки можемо дати візуалізацію…

В студії з’являється велетенська квітка хризантеми.

Вікторія Зінчук: Добре, пане Хризантемо, нас цікавить чи висвітлювало «Громадське Запоріжжя» ситуацію, коли архієпископ Лука звернувся до мера Олександра Сіна із проханням прибрати соціальну рекламу, що спрямована на боротьбу із гомофобією?

Хризантема: Ні, ми не висвітлювали це питання.

Антон: А чому?

Хризантема: Ви погано уявляєте собі «Громадське Запоріжжя».

Вікторія Зінчук: Що ви маєте на увазі?

Хризантема: Я маю на увазі те, що багато хто, можливо навіть більшість наших городян поділяють це звернення.

Вікторія Зінчук: І це справді підстава для того, аби не торкатися цієї проблеми?

Хризантема: Ми не дарма називаємося «Громадське». Ми представляємо інтереси громадськості, а вона у нас солідарна із позицією духовенства.

Антон: Але ж київське відділення активно звертається до теми прав ЛГБТ?

Хризантема: Так, звісно, в Києві цілком за ліберальні цінності, але від нас до столиці 700 кілометрів.

Вікторія Зінчук: Дякую, пане Хризантемо! У когось є запитання до журналіста?

Сіромаха: От бачите – наше суспільство не готове до таких людей. Можна скільки завгодно годувати нас фільмами про збоченців, показувати кліпи Мадонни, але ми маємо імунітет до цього вірусу.

Антон: Я можу сказати лише «Ганьба».

Вікторія Зінчук: Отже, ми прощаємося із паном Хризантемою.

Велетенська хризантема зникає зі студії.

Зоя: Мені здається, справа не в прийнятті чи в неприйнятті когось. Нам усім бракує співчуття. Це навіть не за геями видно, а взагалі. Ви помічали як у нас на вулицях роздратовано ставляться до інших? Старі в транспорті заважають. Чого туди-сюди їздять безкоштовно? Нехай вдома сидять. Діти кричать, балуються, на нерви діють.

Олена: Так, нам треба зрозуміти, що якщо люди не порушують закон, то мають право робити все, що вони хочуть. Якщо нам щось неприємне, то ми не повинні це забороняти. Комусь гей-паради не до вподоби – нехай сидять вдома і не ходять з парадами. А комусь неприємно, що поруч чорношкірий сидить на лавочці. Чому він поруч з моїми дітьми? Нехай сидить вдома і там чавкає своїм чорним ротом. І цього хлопчика з синдромом Дауна приберіть – мені неприємно.

Володимир: Та більших расистів, ніж чорношкірі – я особисто не зустрічав.

Антон: Бачите, мені здавалось, що ми сьогодні стільки всього важливого сказати, але постійно провертаємось назад. Сподіваюсь, хоч щось з цього було корисним.

Вікторія Зінчук: І на цій позитивній ноті я прощаюся з усіма до наступної ночі. Вже завтра ми поговоримо про легалізацію проституції. А на останок, третя художня робота. Цього разу від бельгійця Маттіоса Гурме. До зустрічі!

Затемнення.

 

 

Сцена 6

 

На сцені два сидіння електрички розташовані «обличчям» один до одного. На першому сплять сидячи Дівчина і два мисливця й на другому спить сидячи мисливець. Між ними велике чорне вікно електрички. До них підходить Бабуся із пиріжком у руці, помічає, що дівчина спить і починає її будити.

Бабуся: Прокиньтесь! Прокиньтесь!

Дівчина: (розплющуючи очі) Що?

Бабуся: Я лише на хвилинку відійшла пиріжок купити, а ви заснули.

Дівчина: Що таке?

Бабуся: Ви заснули.

Дівчина: Так… І що?

Бабуся: Ви просили не дати вам заснути, а я проґавила.

Дівчина: Чого це мені просити вас про таке?

Бабуся: А ви вже забули? Я ж лише на хвилину… Як же ж тепер бути.

Дівчина: Та що таке?

Бабуся: Я теж спала і ви мене розбудили. Я як і всі були упевнена, що сіла… Ви на якісь зупинці сіли?

Дівчина: В Брюгге.

Бабуся: Ось! Всі впевнені, що вони сіли в Брюгге! Але ж де ми зараз? Що у нас за вікном?

Дівчина: (зазираючи до вікна) Не знаю, темно…

Бабуся: А сіли ви нещодавно! Так?

Дівчина: Здається.

Бабуся: Сідали коли? Котра була?

Дівчина: Десята сорок ранку.

Бабуся: А тепер давайте пройдемося по вагону і порозпитуємо людей.

Дівчина: Про що мені їх розпитувати? Давайте без цього – в чому справа?

Бабуся: Я теж була упевнена, що сіла в Брюгге, коли ви розбудили мене. І довго не вірила в те, що ви мені розповідали. Але ми пішли по вагону і розбудили тут кожного. І всі, всі без винятку сіли тут о десятій сорок в Брюгге. Як таке може бути?

Дівчина: Я думаю, це можна якось пояснити.

Бабуся: Не можна! Я також думала, що нічого незвичного в цьому немає, але потім повилазили й інші дива.

Дівчина: По вагону я зараз точно не піду.

Бабуся: Ось давайте розбудимо цих.

Бабуся будить мисливців. Вони здивовано дивляться на неї.

Бабуся: Ви сідали у вагон о десятій сорок в Брюгге?

Перший мисливець: (збентежено) Так.

Бабуся: Ось, бачите. Варто лише заснути, як… Ви знали про це! І просили не дати вам цього зробити, а я от…

Дівчина: (перебиваючи) Це все виглядає дуже дивно і я майже готова вам повірити, але давайте проведемо експеримент.

Бабуся: Який?

Дівчина: Вам треба заснути.

Бабуся: Ні!

Дівчина: Слухайте, ви заснете лише на одну хвилину. Я обіцяю вам. А потім я одразу ж розбуджу вас і обов’язково розповім про це все. Гаразд?

Бабуся: А ви можете просто повірити мені?

Дівчина: Я вірю вам, але давайте проведемо такий експеримент? Вже щоб напевно знати?

Бабуся: Ну, добре.

Бабуся відхиляє голову на спинку сидіння і через хвилину засинає. Мисливці ще кілька секунд дивляться на неї, а потім теж засинають. Дівчина дістає газету десь з хвилину читає її, потім відкладає убік, уважно дивиться на Бабусю, кладе голову на плече мисливця і засинає.

Затемнення.

 

 

Сцена 7

 

Гримерка. Вікторія Зінчук сидячі за трельяжем витирає перед дзеркалом грим з обличчя. Поруч на стільцях сидять Сергій та Дмитро.

Сергій: Зізнаюся – було нецікаво.

Дмитро: Ну, не те, що не цікаво, але просто хотілося більшого.

Вікторія Зінчук: Ну, а що може бути більше?

Сергій: Не знаю… Сидять базікають. І що з того? Що ви собі винесли з цієї розмови?

Дмитро: Мені цікавіше було спостерігати за оцими вставками художніми. Вони просто врятували сьогоднішній сон.

Сергій: А ще коли демон з’явився.

Дмитро: О, це було круто!

Сергій: Я ще спершу подумав, що й справді зараз Сатана прилетить. Уявляєш?

Дмитро: Треба було демона затримати. Щось у нього спитати. Ну, й що, що він більше з військової справи? У нього ж є своя позиція. Власна думка.

Сергій: Так його ж і викликали, бо якраз тут його корпоративні інтереси щось важать!

Вікторія Зінчук: Хлопці! Може чогось солоденького?

Дмитро: Фу, це ж симулякри. Вранці вдома поїсиш.

Вікторія Зінчук: Ні-ні, давайте, що у нас там є?

Сергій підводиться і йде до дверей. Там він зіштовхується із Віталієм Юхименком. Сергій йде, Віталій Юхименко заходить у гримерку.

Віталій Юхименко: Доброї ночі.

Вікторія Зінчук: Доброї.

Віталій Юхименко: Я все дивився цю розмову і думав коли ж ви мене запросите. Обіцяли, що я зможу виступити.

Вікторія Зінчук: А ви хто?

Віталій Юхименко: Я Віталік Юхименко. Поет. Ви сказали, що знайшли мій вірш в інтернеті. Він вам сподобався і ви мали покликати мене, щоб я його прочитав.

Вікторія Зінчук: Ну може…

Віталій Юхименко: Що «може»?

Вікторія Зінчук якийсь час мовчки витирає обличчя лосьйоном для шкіри.

Віталій Юхименко: Так що ж мені тепер робити?

Вікторія Зінчук: Може якось ще покличемо. Бачите – я вже готуюся прокидатися. Моє астральне тіло трансформується.

Вікторія Зінчук знімає з себе перуку і кладе поруч. Віталік Юхименко продовжує стояти поруч. Так проходить секунд тридцять.

Вікторія Зінчук: Слухайте, я прямо відчуваю як ви з мене зараз енергію витягуєте. Я перепрошую. Мені незручно. Але так іноді буває. Ми всі заручники обставин. І тут ось так сталося. Вибачте.

Віталій Юхименко відходить до дверей, але не йде і продовжує дивитися на Вікторію Зінчук.

Вікторія Зінчук: Гаразд. У вас скільки віршів – один?

Віталій Юхименко: Один.

Проходьте. Зараз у нас є ще пара хвилин, щоб остаточно прокинутись. Ми встигнемо відправити ваш вірш у кілька снів. Ну, проходьте. Там сидить Наташа в синій сукні – вона все вам зробить.

Віталік Юхименко йде.

Вікторія Зінчук: Як він тут взагалі опинився?

Сергій: Тут ще щось дивує? Вчора, коли обговорювали легалізацію легких наркотиків, то викликали Джима Моррісона, а замість нього прилетіла Астріт Ліндгрен. Як це може бути? Як би ж ще імена схожі, але це як?

Чутно за дверима голос Віталія Юхименка, який читає вірш

Віталій Юхименко: Вони всюди.

                                 Я вам точно кажу, я ж то знаю.

                                 Це справжня епідемія. Вони торкаються усього, що вас оточує.

                                 Вони манірно ходять центральними вулицями

                                 і вулицями спальних районів також.

                                 Вони їздять поруч із вами в громадському транспорті.

                                 Їдять в ресторані за сусіднім столиком.

                                 Засідають з вами в мітинг-румі, обговорюючи ваш проект.

                                 Від них не сховатися в кінотеатрі – вони посміхаються вам з екрану

                                 і тут же поруч, в темряві, шумно поглинають поп-корн.

Вікторія Зінчук показує жестом, що треба зачинити двері, Сергій встає і зачиняє їх.

Сергій: І для чого все це?

Вікторія Зінчук: Сергію, не запитуй дурних речей.

Сергій: Але ми що – намагаємося знайти тут якусь істину?

Вікторія Зінчук: Істина – це для Малдера і Скаллі, а не для людей.

Сергій: Тоді правду?

Вікторія Зінчук: Буду спати до чотирнадцятої. А потім зроблю грінок. Сьогодні ідемо в музей на виставку. Привезли картини якого француза – повно голої натури. Дуже хвалять роботи.

Сергій: Повинна ж бути від цього якась користь? Скільки людей подивилися сьогодні цей сон?

Вікторія Зінчук: Тобі б хотілося вірити, що ти робиш світ кращим?

Сергій: Не кращим. Що таке «кращій»? Хочу, щоб цей світ був зрозумілим. Принаймні так.

Вікторія Зінчук: Зрозумілий світ нікому не цікавий.

Заходить Дмитро з коробкою тістечок. Крізь відчинені двері чутно голос Віталія Юхименка. Всі беруть по тістечку, починають їсти.

Віталій Юхименко: Вони фасують печиво, яке ви купуєте до чаю,

                                  і печуть хліб, і вибивають чек у крамниці.

                                  І доставляють вам піцу, і укладають дорогу. І мешкають

                                                                                                                                     по сусідству.

                                  Вони приходять до вас додому, можете навіть не сумніватися,

                                  під виглядом працівників служб, друзів, ваших близьких.

                                  А можливо навіть, хтось із них вже живе у вашому будинку.

                                  Я не перебільшую, вони всюди.

                                 Це блакитна чума. Це вселенська змова.

                                 Їхні товстосуми фінансують цю холодну війну, вони скуповують

                                                                                                                                               партії,

                                 вони пролазять в органи влади, щоб протягнути свої закони.

                                 Вони хочуть перемогти вас, хочуть опанувати світом.

Вікторія Зінчук зачиняє двері і вертається назад на стілець.

Сергій: Я найбільше боюся СНІДу. Коли був підлітком, то мені здавалося, що їм так легко заразитися. Наприклад, я гриз нігті. Сильно. Іноді навіть до крові – об’єднав шкіру. Були ранки на пальцях. І в транспорті мені завжди здавалося, що до мене хтось зі СНІДом тримався за цей поручень. І от я зараз торкнуся своєю рукою з ранками і все – СНІД вже в мені. І я скоро помру.

Дмитро: У мене щось схоже було.

Сергій: От, і тут таке. Вони ж в групі ризику. Я як уявляю, що міг торкатися того ж, що й вони…

Вікторія Зінчук: Вам треба було сьогодні в програмі виступати. Розбавляли б тих тіток. Що це за представниці громадськості? Звичайні люди отак реагують на це? Я не вірю, що всі у нас такі як ці Зоя і Олена.

Двері відчиняються самі собою. Чутно голос Віталія Юхименка.

Віталій Юхименко: Вони вміють зображувати недбалість,

                                  навчилися обговорювати цицьки офіціантки, дивитися їй услід,

                                                                                                                                      якщо треба,

                                  і можуть трахнути її теж – лишень для того, аби не викликати

                                                                                                                                              підозри.

                                  Вони п'ють з вами пиво, розповідаючи непристойні анекдоти,

                                  а потім йдуть додому і там роблять це з кимсьь точно

                                                                                                                                         таким ж.

                                 І безглуздо нападати на них в підворітті,

                                 влаштовувати ремонти, шмони, зачистки – це ж навіть смішно.

                                 Подивіться на скінхедів, які зривають їхні акції,

                                 так-так, таких лютих і грізних скінхедів,

                                 над якими вони ж потім і потішаються,

                                 знімаючи про них порнушку.

Вікторія Зінчук знову встає, зачиняє двері і вертається на місце.

Дмитро: Мені здається, що цей рух іде постійно. Постійно хтось вимагатиме нових прав і можливостей. Сьогодні вони. А завтра, ну або років через тридцять скажуть, що треба якось офіційно реєструвати шлюб з кількох людей. Мовляв, чому держава не дозволяє бути нам разом?

Сергій: Це гареми будуть?

Дмитро: Ну, до чого тут гареми. Просто, скажімо живуть разом Толік, Олена і Оля. Кохають один одного. Спільних дітей мають. І їм треба, щоб їхні стосунки були офіційними – з усіма цими штуками, коли майно наслідуєш та інше.

Сергій: Значить це рух в нікуди. Рух без мети. Бо яка кінцева мета? Її нема. Що потім – люди вимагатимуть права на офіційні партнерські стосунки з кімнатними рослинами?

Дмитро: Ні, це рух до іншого світу. Завжди іншого. Постійно іншого. Колись він виштовхнув нас з печери і навчив будувати помешкання, а тепер…

Сергій: (перебиваючи) А тепер вчить слідкувати за новими моделями смартфонів і робити лазерну епіляцію!

Дмитро: Ну і це теж. Ой, до мене дружина проривається.

Дмитро виходить з гримерки залишаючи відкритими двері. Чутно голос Віталія Юхименка.

Віталій Юхименко: Якщо ви їх і справді ненавидите, як ви говорите,

                                 дайте їм їхні гей-права.

                                 Зробіть вигляд, що війна програна. Вдаючи, що ви більше не воюєте,

                                 що ви їм не вороги,

                                 ось він, білий прапор!

                                 Щоб вони заспокоїлися, розслабилися, обм'якнули,

                                                                                                                       втратили пильність,

                                 щоб їх можна було відрізняти за райдужним значкам і брелоками,

                                 за трусами Calvin Klein, за футболками Abercrombie,

                                 за піджаками D&G і за червоними стрічками на лацканах.

Вікторія Зінчук: Тут люди навчаться за собою двері зачиняти?

Сергій: А ти що думаєш про це?

Вікторія Зінчук: Про що? Ви тут стільки всього намололи. Я взагалі хотіла просто поїсти солодкого. Ну, може послухати якогось анекдота. А цього мені сьогодні в студії вистачило.

Сергій: Але ж тебе це теж стосується. От як сьогодні спитати у цієї тітки – якби ваш син виявився геєм, що тоді?

Вікторія Зінчук: Мій дядько був одним з таких. Одружився, завів дитину, але від цього не втечеш, мабуть, якщо вже воно є. Коли дружина з якимсь мужиком в ліжку застукала, то сказала: або такого більш не буде, або вона піде і все розповість у нього на роботі. А він у школі вчителем працював – сам розумієш.

Сергій: І що?

Вікторія Зінчук: Повісився.

Сергій: Так, здається я вже от-от прокинусь, а в мене ще не відіслані проекції. Побіжу.

Сергій йде залишаючи відкритими двері. Чутно голос Віталія Юхименка.

Віталій Юхименко: Вони житимуть своїм життям,

                                 і тоді стане можливим

                                 з ними зовсім не перетинатися. Тоді їх можна буде хоч якось уникати.

                                 Тоді їх можна буде виставити зі свого будинку.

                                 Роблячи вигляд, що ви до них терпимі, від них можна буде

                                                                                                                                      звільнитися.

                                 Зображуючи розуміння, їх можна буде знищити.

                                 Якщо ви їх і справді ненавидите,

                                 дайте їм їхні гей-права –

                                 це єдиний спосіб позбутися їх.

                                 Це єдиний спосіб

                                 відібрати у них владу.

                                 Єдиний спосіб врятувати від них світ.

Вікторія Зінчук встає і закриває двері.

Затемнення.

 

КІНЕЦЬ