Щоденник фестивалю. День третій^{17 ноября 2015}

«Крим» Сергія Васильєва (Київ)

Фото Олени Мигашко

Текст Леcі Баранюк

Неочікуване вторгнення східного сусіда на територію Кримського півострова стало переломним моментом для української державності. Однак, воно не лише призвело до ажитації народних мас, але й послугувало збудником творчої активності у значної кількості мистецьких діячів. Прикладом культурного здобутку, поштовхом для створення якого стала агресія з боку Російської Федерації, є драматичний твір Сергія Васильєва «Крим», побудований у досить цікавій, тривимірній формі. На роль першого виміру передбачена сценічна коробка, де відбуватиметься постановка. Другий вимір – кінострічка «Наш Крим», яку планують випустити у світ герої першого прошарку. Третій вимір – театр, що постає центральним місцем дії у фільмі та осередком основних подій п’єси.

Для твору характерні гостра сатиричність, гіперболізація та стереотипність щодо зображення «русского мира», який безцеремонно встановив кермо правління «на нашій - не своїй землі». Герої п’єси зображуються типовими носіями російської ментальності, якою її собі уявляють упереджені іноземці. Вони полюбляють добряче випити, оживити розмову влучним лайливим слівцем, неодмінно облити брудом нестерпних бандерівців та при нагоді сердечно помолитися на Володимира Володимировича, аби ніхто бува не засумнівався у їх відданості президенту та «Великой России». Для посилення комічного ефекту актори, які брали участь у читці п’єси, зумисно награно імітували специфічний московський акцент, що значно розважило публіку. Для повної картини не вистачало тільки шапки-вушанки, здоровенної матрьошки та ведмедя з балалайкою. Але хтозна, можливо, у майбутньому ми побачимо і ці атрибути як частину декорації вистави про Крим.

Протидією «темним силам» п’єси виступає монтувальник Ахтем, за національністю - татарин. Чоловіку не до вподоби свавілля шовіністичного «поповнення» на його споконвічній землі, тож він всіляко намагається висловити своє невдоволення перед працівниками театру. За це до смерті забитий оскаженілими «патріотами». Завершальною нотою п’єси постає кривава помста покійного Ахтема, свого роду пророкування тріумфу справедливості. Однак, який би карикатурний та сатиричний підтекст не несла п’єса, вона скоріш нагадує самонавіювання ображеного українця, сміх крізь сльози, але аж ніяк не щире висміювання ненажерливого брата: персонажі п'єси більш схожі на маски, події – на вигадку, а розвиток дії – на фантастичний фільм.

Текст Ілони Ложенко

Назва п’єси провокує, у пам’яті одразу виникають асоціації: «Крим наш», «окупований півострів», «ополчення». Але нікому не спадає на думку, що за затертими штампами криється щось масштабніше і жахливе. Як-то воно, виживати в умовах життєвого квесту, коли правила змінюються зі швидкістю світла і тобі не вдається нічого вирішити на свою користь? Драматург Сергій Васильєв пропонує читачеві розіграти одну таку партію.

П’єса розпочинається приходом Автора кіносценарію про Крим на зустріч із Продюсером, котрого цей сценарій зацікавив. За синопсисом дія відбувається у театрі, де готують захід-презентацію «Від Петра до Володимира» під егідою столичного Режисера, за п’єсою про возз’єднання «ісконно руского» Криму із Росією. Герої Васильєва – працівники театру – фанатики і дилетанти, вони метушливі, неохайні та грубі. Їм протиставляється єдиний Ахтем – працівник театру, татарин. Особливо після того як ополчення забирає в нього дім, Ахтем мовчки робить все, що кажуть. В фіналі терпіння його не витримує і він мстить.

Загалом це драматичний текст про татарський народ в цілому, про його муки та поневіряння. Добре ілюструють це фотокартки описані у ремарках (з пропозицій, які Автор робить Продюсеру щодо зйомок фільму). Сергій Васильєв пропонує читачу два фінали: відносно справедливий і відносно кривавий, хоча обидва вони достатньо жорстокі. За гримасою веселощів та блазнювання автор у п’єсі приховує серйозні проблеми, котрі потребують вирішення. Чи готове суспільство їх вирішувати покаже час, оскільки після читки аудиторія поринула у роздуми, якими ділилася не надто охоче.

«Привези мені зі Львова, чого в Запоріжжі немає» Анастасії Косодій (Запоріжжя)

Режисер: Ната Вітченко

Текст Ілони Ложенко

«Треш-комікс» – так назвала жанр п’єси Анастасія Косодій, і мушу визнати, що погоджуюся із її визначенням. Цей текст викликає внутрішнє відчуття незадоволення та супротиву, оскільки це цілком нестандартний приклад драматургії. Її герої: Катя, Влад і Лєна зустрічаються із зовсім незвичними для їхнього життя – Суперменом та Скотинаменом – інопланетними істотами, що здатні виконувати бажання. Тепер уявіть себе на місці Каті і Лєни, котрі ні сном, ні духом не чули про подібне і взагалі мають важливіші справи, як от – викривання дезертирів та боягузів, які «косять» від армії; копання ровів для оборони рідного міста від наступу; купівля шкарпеток для хлопців на передову та інше. Усі вони заклопотані здавалося б зовсім різними справами та мають протилежні думки, але що їх точно єднає – це любов до Запоріжжя.

Зважаючи на усю глибину п’єси, її змісту та форми, хочеться відмітити деяку незавершеність та плоскість характерів її героїв, недостачу художніх прийомів, які мали б виокремлювати як кожного персонажа, так і стиль тексту в цілому. Адже єдиний, хто має чітко прописану характеристику та не скидається на інших – Скотинамен, ім’я персонажа й саме пояснює його ексцентричність, лайливість та безпосередність.

«Колодец» Дмитра Левицького (Київ)

Режисер: Ксенія Скакун

Текст Дарини Грищук

Третій день «Тижня» закінчився читанням доволі своєрідної п’єси Дмитра Левицького, «Колодец». Дія відбувається в містечку Заросшеє, в якому, здається, живуть тільки персонажі п’єси. Кожен з них називає місто «дірою» – так герої ставляться до рідної землі. Тільки один з персонажів залишається німим – десантник – такий собі дух Заросшого, який є своєрідним відображенням насилля мешканців міста. Кожен з жителів Заросшого по-своєму дивний. Одна постійно краде посуд і копає землю тільки тому, що її заборонено копати; інша – повія, оповита ореолом таємничості; а ще одна ніби й вішається, але під кінець знов жива. Чоловічі характери взагалі доведені до абсурду.

Так складається, що в Заросшому помирають люди. Але тільки найбільш «чисті» душею люди, ті, хто, на думку читача, точно невинний. А той самий колодязь, в якому знайшли померлу дівчинку – найчистіше місце – рай, в який потрапляють невинні. Заросшеє – пекло, в якому окраїна здається хоча б якимось спасінням, не кажучи вже про омріяний відліт душі в інше, більш спокійне і світле місце.

У всіх вбивствах обвинувачують молодого чоловіка, який приїхав з іншого міста, однак, читач має змогу вирішити це питання самостійно, постійно підозрюючи інших. Спосіб, яким драматург вирішує фінал п'єси залишає післясмак невизначеності і якогось, можливо, навіть, незрозумілого розчарування: детективна складова не вирішується автором, хоча й протягнута через усю канву тексту. Однак, це усього лише особливість сучасних текстів нової драми, і до того ж – повна свобода для майбутніх режисерських рішень.