Скіфське каміння: мати-дочки18 октября 2010
Текст Марисі Нікітюк
Фото Ольги Закревської
«Скіфське каміння» — остання вистава Ніни Матвієнко, яку поставила американська режисерка українського походження Вірляна Ткач (до 20-ліття свого нью-йоркського колективу «Яра», що грає в театрі «Ля Мама»). Востаннє в Києві цей спектакль показували в рамках ГогольFestу 2010.
Ця проста у драматичному сенсі й навіть дещо прямолінійна в сюжетному плані оповідь стає надзвичайно емоційною і чуттєвою в пісенній площині. Сюжет її вибудовується навколо двох сімей — киргизької та української. Дві матері передають своїм донькам досвід традицій, аж поки ті не вирішують піти в місто. «Я би хотіла бути красна, як калина, я би тоді пішла в місто, купити намисто», — співає дочка Ніни Матвієнко, Антоніна, що з дитинства виступає з мамою на сцені. В місті на дівчат чекає загибель — це зрозуміло з самого початку: «Я більше не твоя», — співає засмучена Антоніна під наглядом двох представниць Underworld — підземного світу Нью-Йорку.
Антоніна Матвієнко і Ніна Матвієнко — дочки-матері
Киргизькі дочки-матері Кенжегул Сатибалдієвої і Айнури Качкинбек-кізі. З усього видно, що «дочка степів» збирається бути орлом.Сама історія схожа на скетч, на замальовку, начебто її готували з великим поспіхом, відтак сюжет її уривається на малозрозумілому кінцю героїнь, який можна трактувати і як їхнє світле прозріння. Все змінювалося надто швидко — не встигли дівчата зі своїми матерями з’явитися на сцені, як вже вони побігли в місто, — їх зібрали, надягли національні костюми і — «вперед до вражень». Замість вражень дві забіяки — представниці маргінального світу — розправляються з дівчатами, символізуючи жорстокі закони вулиць та нелегке виживання у мегаполісі. А потім в уявній темряві людських душ мати з ліхтарем навпомацки шукає свою доньку, шукає і не знаходить.
Сторкато вдягнені співачки представляють собою «підземний» маргінальний світ Нью-ЙоркуЦя коротка пісенна вистава більше схожа на концерт з елементами драми, або на мюзикл, який вимагає подальшого доопрацювання. Однак пісенне диво від старшої та молодшої Матвієнків та Кенжегул Сатибалдієвої і Айнури Качкинбек-кізі заповнювало білі плями сценічного дійства. Матвієнки співали печально і глибоко, зворушуючи давно приспане і майже мертве етнічне самоусвідомлення. Киргизькі мати-дочки, як справжні степові кочовики, — жорсткі в словах і ритмах. Їх рвана, жорстка мелодика і химерні шаманські жести нагадували щось дике і хиже. Якщо в української матері серце кривавило і плакало, то в киргизької — розривалося без сліз. М’якість і жорсткість зливалися в одну симфонію, яку скріплював спів американської співачки з напівбродвейськими інтонаціями, пояснюючи універсальною англійською, що тут сталося поміж матерів і дочок.
Англомовне вкраплення «Бродвею» у виставу
Ніна Матвієнко: «Уроки матері»
Наша перша вистава з Вірляною Ткач була поставлена у 95-у році і називалася вона «Водоспад. Відблиски». А познайомилися ми значно раніше, у 91-у році, коли я з чоловіком Петром Гончарем і донькою Антоніною гастролювали в Америці, і тоді ніхто не думав, що це знайомство закінчиться такою дружбою.
Друга моя вистава „Під сонцем відбулася у 97-у році з Сергієм Проскурнею та японським танцівником Тадаші Ендо, а зараз, через 15 років, нарешті, — третя вистава, яку ми знову зробили з Вірляною.
Ніна МатвієнкоВірляна їздила в Киргизію та в інші колишні республіки СРСР, де відкрила живу і болісну проблему матері і дочки. Адже, як не намагаються матері по селах утримувати дочок в традиціях, прилучати до споконвічного побуту, як не доглядають, щоб дитина залишалася чистою, незайманою, щоб вона вміла готувати, вишивати, а все одно рано чи пізно дівчата прагнуть свободи. Матері готують дітей за традиціями, але підсвідомо завжди знають, що життя пішло далі, як веретено плете свою одвічну нитку долі, — так нічого не стоїть на місці.
«Скіфське каміння»Коли місто вривалося, було буквально поруч біля села, — батьки цього найбільше боялися, бо відтак діти змінювали не тільки лик, а і свій внутрішній світ, вони йшли на поталу міста. Якщо вони були особистостями, то, звісно, пам’ятали уроки матері і могли залишатися в місті людьми, але більшість дівчат гинула там. Вони чекали того моменту, коли можна піти з дому, йшли в місто за сучасною музикою, за сучасними ритмами, які їх манили. А коли вони вириваються, матерям нічого не лишається, як відправити їх у дорогу без благословення, зі слізьми на очах, з великою внутрішньою пересторогою. Адже мати завжди сподівається, що дитина повернеться.
«Скіфське каміння»
Українська мати проводжає дочку в небезпечну дорогу до міста
Киргизька мати проводжає дочку в небезпечну дорогу до міста
Вірляна Ткач — режисер «Скіфського каміння»
«Чекаючи на Годо» 
Ігор Постолов 
