Дощ, панки, «Депеш мод»27 сентября 2016
Текст Анастасії Головненко
Фото з архівів Театру юного глядача (Харків)
В рамках фестивалю ГогольФест’16 показали виставу «Депеш Мод» з німецькою режисурою й українською літературною основою. Режисер Маркус Бартль та художник Філіп Кіфер вже вдруге поставили однойменний роман Сергія Жадана, а тепер показали результат копродукції у повній залі Молодого театру в Києві.
В Гете-інституті, який виступив основним партнером українсько-німецького проекту, радо презентують його результати. Виявляється, що на момент німецької постановки у 2010 році, роман «Депеш мод» був досить популярним в обох країнах, і обравши його для роботи, режисер відвідав Харків і познайомився з його автором. Далі, все закрутилося ще сильніше, адже, коли Маркус Бартль переписав роман у п'єсу (для постановки в театрі), і захотів втілити його в Україні, переклад з німецької виконав сам Сергій Жадан. Принципово, що постановка відбулася в харківському Театрі юного глядача, бо місце дії роману — саме тут. Таким чином, і репертуарну картину міському театру оновили, й задум втілили. Отож, доки Жадан робить переклад, у 2014 році Німеччина виділяє кошти в рамках «Східного партнерства» під окремі проекти, й частину з них Гете-інститут віддає на постановку. Перед виставою Сергій Жадан особисто зачитує деякі вірші й передмову до роману.
«...Що змінилось за останні 15 років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього…президента не надто змінилась, у всякому разі його портрети як ретушувались тоді, так і тепер ретушуються, навіть я це помітив. Змінилась музика в радіо, але я його, за великим рахунком, і не слухаю. Змінився одяг, але 80-ті, наскільки я розумію, і далі в моді. Не змінилась телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркеті лимонад.
Не змінився клімат, зими все такі ж довгі, а весни — довгоочікувані. Змінились друзі, себто одні назавжди зникли, а інші натомість з'явились. Змінилась пам'ять — вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюсь її вистачить ще років так на 60 тривалого побутового похуїзму й незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.»
Лий, зливо, лий!*
Найдорожче у виставі – дощ. З першої сцени й до останньої, з невеликими паузами, завісою опускається дрібний осінній дощ, заливаючи дзеркало сцени й наганяючи меланхолію навіть у комічні сцени. Перед нами студентського віку хлопці – Сергій Жадан і його друзі Собака Павлов та Вася Комуніст. За сюжетом, їм необхідно знайти четвертого – їх товариша Сашу Карбюратора. Раптом стало відомо про самогубство його вітчима, й хлопцю необхідно встигнути на похорон. Парадокс, та в тому й драматургія, – друга хлопці усе ніяк не знайдуть. Вічно молоді й вічно п’яні, вони пускаються берега, не зупиняючись, тусуються по квартирах і забігайлівках, винаходячи нові способи заробити й прогуляти якісь гроші. Втім, в крутих ситуаціях, що підкидає хлопцям сюжет, вони виявляють м'якість і ніжну незахищеність своїх душ. Вони смішні, розгублені, часом жалюгідні або й зовсім неадекватні – так намагається дати визначення поколінню 90-х автор.
В мокрих від постійного дощу костюмах актори увесь час самі на пустій чорній сцені. І тут режисер пропонує глядачам погратися в подвійну умовність, виписуючи імена персонажів на їхніх костюмах, неприховано додаючи на сцену за сюжетом жовту фарбу-блювотиння чи червону фарбу-кров. Залишаючись патьоками й калюжами на поліетилені сценічного простору, «бруд 90-тих» потроху змивається з новою порцією дощу, перемелюючись під протекторами взуття героїв.
З неба знову вода. Всі ми з нею один на один*
«Депеш мод» – історія одночасно і вічна, й неактуальна. Як стара, випадково знайдена листівка з минулого, вона прийшлася за смаком ровесникам Сергія Жадана, поколінню 40-річних, тим, хто сьогодні вже виховує власних дітей-підлітків. Крупним планом 90-ті – молодість відомого поета й перекладача, автора біографічного роману, який, віджартовуючись, каже, що написав роман, аби признатися в любові своїм друзям – реальним Собаці Павлову, Саші Карбюратору й Васі Комуністу, та не впевнений, що вони цей роман читали. Сергій Жадан зафіксував чимало особистого, тому червоною ниткою через виставу протягнута низка мізансцен, у яких головний герой сам на сам намагається артикулювати соціально-філософські й алкогольно-наркотичні догми.
Постановка вийшла, по-хорошому тюгівська: яскрава, динамічна, смішна й сентиментальна. У ній, як і в романі, зібрано впізнавані образи першого десятиліття української незалежності: імпортна «Водка», на якій усі намагалися заробити; популярні сектанти-агітатори; герої свого часу – бізнесмени Вова і Володя та кавказької зовнішності спекулянт Ваха; брудні електрички, цигани, пластикові меблі, радянські книжки. Розважаючись, хлопці слухають радіопередачу про британців «Депеш мод», курять травичку й танцюють під музику Степана Галябарди. Що й казати, не було ніякого інтернету, дозволено було багато, хоча чимало за що можна було й поплатитися, вуличні бійки вважалися частиною виховання молодого покоління.
Однак, більшість з тих, хто пам’ятає 90-ті, згадують їх неохоче та з пересторогою. Навряд чи хтось з них хотів би повернути таку молодість, але не нам судити, мабуть. Сьогодні в залі ми роззираємося й помічаємо джинси із завищеною талією, платформи, шкіряні куртки, згадуємо сьогоднішню популярність крафтового алкоголю, знецінення гривні, два мільйони переселенців і війну. Але реверс 90-тих, насправді, сьогодні неможливий – сильно вже змінились відтоді підлітки і їхні друзі.
*цитати з сучасної української пісні «Злива», автор слів Андрій Хливнюк
