Помста (не) без моралі^{08 февраля 2017}

Текст Ксені Різник

Фото Олексія Карповича

Вечір понеділка, біля входу до Молодого театру гуртується знайома суміш: студенти гуманітарних факультетів, літературно-культурна богема, ще й трішки тих, хто раптом опинились на виставі із Юрієм Андруховичем. Так, в першу чергу, ці люди прийшли на Андруховича, а вже потім на п єсу «Альберт, або найвища форма страти».

Андрухович, вже класик, не будемо применшувати досягнень, останні роки мало чим тішить голодних читачів. То переклад «Гамлета» вийшов, то збірка есеїстики із сайту 1+1, то тур із «Карбідо», вже краще, але не те. Дайте нам смачної прози — скніють ображені читачі. Та й сама вистава про Альберта, чи не одне із підтверджень. Це оповідання із ще не дописаної книжки, яке якимось (скоріше за все чарівним) чином опинилось в режисерки Олі Михайлюк.

Михайлюк не вперше працює із літературними метрами. Вона робить велику справу, відтворює свіжий погляд на мистецтво, діалог театру, літератури, музики та візуального мистецтва, якого так не вистачає живому культурному процесу. Торік пронісся тур арт-вистави «РоздІловІ» Жадана. І це був непоганий експеримент у поєднанні віршів Жадана, незвичної музики та каліграфічних проекцій на екрані планетарію. Цього разу очікуємо чогось схожого, а отримуємо зовсім інше. Це й нормально, проекти Михайлюк мають свою особливість, навіть та сама вистава у кожному виконанні відрізняється від попередніх.

На сцені Молодого цього разу презентують коктейль із літератури Андруховича, музики у виконанні досить відомого в Україні контрабасиста Марка Токара, проекцій малюнків сучасного художника Анатолія Бєлова та гри й співу Уляни Горбачевської. Хоч пані Уляна, можливо, одна із найменш відомих у цій компанії, роль її далеко не остання.

Виставу «заводить» Андрухович. Тут грають роль дві речі. Такі традиційні та типові для письменника. Його голос та іронічна історія. Це принципова відмінність від вистави «РоздІлові». «Альберт» — сюжетно цілком сформована історія від імені бубабіста Андруховича. Бурлеску-балагану-буфонади у ній достатньо. Допомагає із цим пані Уляна сильним, глибоким голосом та акторською грою.

Час дії — 1641-ий. Місце — Львів (ну звісно!). Головний герой — Альберт Вироземський — справжнісінький пройдисвіт, комедіант, штукар і, зрештою, монах. Як тільки він потрапляє у монастир, там починають відбуватися крадіжки. Зникають флакон із цілющим шампунем від лупи, золотий швейцарський годинник, старовинний фамільний портсигар або подарунковий набір дагеротипних знімків зі статевими зносинами прекрасної дами з єдинорогом, але найголовніше — печатка монастиря бернардинів (виготовлену із рідкісного матеріалу — американської картоплини).

Альберт за допомогою неї робить підроблену ліцензію, що він є священиком. Проводить пародійні служби, блюзнірські шлюби, протизаконно сповідає, причащає та хрестить дітей продає індульгенцій, і також отримує прибуток від картярських фокусів на релігійну тематику. Його штукарська душа вимагає видовищ. На площах він робить вистави із монастирськими немовлятами із надрізами у формі крилець на спині. Має не більше (й не менше) 12 коханок водночас. Більшу кількість вважає надприроднім збоченням.

Одна із коханок — відьма — вивішує у себе на даху його підштаники. Тим самим компрометує монастир перед ворогами-францисканцями. Але найгірший гріх Альберта — змова з дияволом.

Переказ сюжету навіть крізь жарти виглядає драматично. Але сама вистава нам передає зовсім іншу картину. Вона скоріше смішна, ніж трагічна. Усі гріхи та злочини Альберта, не є страшнішими за злочини та поведінку монахів, церковних діячів та жителів міста. Вони жадають спалення Альберта, як найвищої форми розваги. Тут, на сцені, найяскравіше видно двох виконавців — пані Уляну, яка зображає усю «реальну» сторону подій. Вона ідеально вживається в роль балакучих та пропащих львівських пані, які вибираються на площу Ринок заради забави. Вона співає, виє та сперечається з інтелігентним оповідачем Андруховичем. Іншим важливим виконавцем — є Анатолій Бєлов. На екрані з’являються потворні мармизи публіки, серед яких портрет Альберта чомусь видається найсимпатичнішим. Його каліграфією ми відчитуємо угоду із дияволом.

Кульмінація вистави — страта Альберта спаленням, щоб зігріти душі та серця середньовічної львівської публіки. Спалення відбувались лише восени, — продовжує жартувати Андрухович — бо вони найбільше пасували до «осінньої гами навколишніх лісів і парків». Далі йде пояснення про вибір кожної зі страт, які пасували до кожної із пір року. Зима — для відрубування голів, весна «вважалася періодом так званих саджанців», страчували насаджуванням на палю, літо — утеплюванням — горлянки заливали оловом.

І ти розумієш, що от «старенький» Андрухович, ще має порох в порохівницях. Заради цієї іронії й хочеться повертатись до його текстів. Хоча й за атмосферою (Середньовіччя-Львів-страти) ця історія нагадує творчість Юрія Винничука (привіт, «Аптекар»), але в тексті Андруховича все-таки іронія переважає. Якщо задуматись, ця історія не так вже й про 17 сторіччя, та й не обов’язково про Львів. А про те, як та хто визначає найбільших злочинців та найстрашніші злочини. І хто потім цими стратами живе. Чимось нагадує наше сьогодення, чому й ні. Та й Андрухович цього надто не заперечує. Його львів’яни із середньовічного Львова також мали рахунки в Приватбанку.

Частина історії буквального на наших очах з’являється на екрані. Частину зачитує Андрухович. Альберта судять за найганебніший вчинок в житті міста. Але стиль та інтонація Андруховича нам розповідає протилежне. Завдяки винахідливості та, у певному сенсі, свободі Альберта, до нього виникає своєрідна симпатія. Антигерой не те що стає героєм — він винен не більше, ніж решта присутніх у цій виставі. Йому пробачаєш за веселість та винахідливість навіть спробу продати дияволу душу. Його поривання, настільки щирі, настільки й безглузді та смішні. І врешті, диявол не дуже охочий на такий товар. Він і є одним із найсерйозніших героїв вистави.

Історія Альберта, його гріхи та страта — дуже знайома нам картина людей, які будь-яким чином хочуть вийти переможцями навіть у найгірших ситуаціях. Такими зазвичай захоплюються або зневажають. Крихта співчуття теж є. Але своєрідна, іронічна. Історія Андруховича вчить сміятися навіть із таких випадків, проте без перебільшень, адже дуже легко побачити себе в одному із героїв. Мораль, якщо вона і є, дуже амбівалентна, усі винні, а це означає, що й ніхто водночас. Вперше вистава про «Альберта» вийшла на сцені київського театру 21 лютого 2013 року. Тоді мало хто, звісно, прийшов. Але на моє сподівання, всі хто бачив виставу, пережили згодом дежавю. На щастя, не зі всіма грішниками диявол згоден домовлятися.