Любов — гра… декорацій15 апреля 2012
Текст Юлиї Лучик
Фото надані Театром драми та комедії
на лівому березі Дніпра
Рецензія-враження на постановку А.Білоуса «Высшее благо на свете…»
Прем’єра відбулася: 15 грудня 2011 року
Театр: Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра
«Алексей Николаевич, вы, может быть, еще воображаете, что любовь высшее благо на земле? — Всякая любовь, счастливая, равно как и несчастная, настоящее бедствие, когда ей отдаешься весь»
Ракітін — Бєляєву
Стрижневим мотивом постановки є кохання, що переслідує героїв, не приносячи їм щастя. Воно має чимало складних іпостасей: це кохання-пекло і кохання-гріх, кохання-забавка і кохання-самоствердження. На його руїнах ніхто з героїв так і не зміг побудувати власного майбутнього, і тому дія спектаклю розгортається на фоні декорацій недобудованого дому, розкиданих цеглин і повітряного змія — символу бажаної і нездійсненної легкості буття.
Вірочка — Ольга Лук’яненко та Бєляєв — Олексій Тритенко запускають повітряного зміяВ сюжеті і на сцені — любовний багатокутник. Головну героїню — Наталію Петрівну — кохають троє чоловіків, але жодному з них вона не може віддатися повністю. Її почуття швидкоплинні, вона „грає в любов, змінюючи різні амплуа, і сама втрачає межу між власною вигадкою та реальністю. Наталя Петрівна мала би бути меланхолійною і красиво нещасливою, але у виконанні Анастасії Тритенко вона дещо конвульсивна й одноманітна.
Закоханні в Наталю Петрівну Ракітін — Олександр Кобзар та її чоловік Аркадій — Михайло КукуюкНатомість Вірочка — персонаж у розвитку. Виконуючи свою роль, Ольга Лук’яненко трохи переграла інфантильність у першому акті. Але в другому вийшла зі штампу „лоліт і „джульєтт, яких їй доводиться раз у раз втілювати у життя. Вона органічно відтворила почуття сімнадцятирічної Вірочки, яка вперше покохала, і вперше зрозуміла, що любов — це біль. Її стан у кульмінаційний момент близький до божевілля… І ти віриш їй беззастережно, віриш у стару як світ трагедію юності — трагедію любові. Одним порухом руки вона направляє всі глибокі почуття у… назавжди. Модерний «фак», що ввів у п’єсу режисер Андрій Білоус, якнайкраще показує атрофію серця особистості. Не знаючи кохання, вона відмовляється від нього, остерігаючись болю. Відтак рішення вийти заміж за стариганя — єдино правильне.
Ольга Лук’яненко та Наталя Петрівна — Анастасія ТритенкоОбраз Ракітіна у виконанні Олександра Кобзаря має сковородинський шарм. Його інтелігентна гра і органіка допомогли якнайкраще втілити чоловіка, котрий любить, але не може зробити щасливою кохану жінку через власну щиросердність та м’якість. Мудрий, чуттєвий і закоханий Ракітін… Протилежним до нього є образ молодого вчителя Бєляєва — непоказний і ординарний — він підкреслює абсурдність любові і фарсовість сюжету. Що знайшла в ньому Наталія Петрівна? А що знаходять закохані один в одному?
Образ Ракітіна у виконанні Олександра Кобзаря має сковородинський шарм.Попри лінійність персонажів (кожен має рівноправну сюжетно-стилістичну вагу), Микола Боклан та його герой лікар Шпігельський — харизматичний центр спектаклю. Він поповнив дію експресією та життєвим досвідом, якого так не вистачало іншим героям. Саме його діалоги та монологи змушували глядача прокидатися після словесної одноманітності Наталії Петрівни чи мовчазного крику її чоловіка Аркадія (Михайло Кукуюк).
Микола Боклан та його герой лікар Шпігельський — харизматичний центр спектаклю„Высшее благо… «- це комедія, але й… драма. Райський, білосніжний одяг героїв постановки помітно дисонував з внутрішньою пекельно-чорною діркою, на місці якої мала би бути душа. І тут режисер помітно комедіював. Але відчай Вірочки, безрозсудне кохання Лизавети Богданівни, конформістська пристрасть Ракітіна, материнська любов Анни Семенівни — ніщо інше як трагедія.
«Алексей Николаевич, вы, может быть, еще воображаете, что любовь высшее благо на земле?»„Высшее благо… «- це перемога режисера, але й… поразка. Постановка коливалася між полюсами кохання і ненависті, життя та утопії, чуттєвості і жорстокості, байдужості та пристрасті. Триваючи більше, ніж три години, вона балансувала між нудьгою та захватом, і раптом здивувала й надихнула у другому акті. Зміст не вразив оригінальністю, проте форма подачі ще раз довела, що диявол ховається в деталях. Режисерська бутафорія Андрія Білоуса отримала свій бенефіс: декорації затьмарили гру більшості акторів. І все ж таки генієм за кадром лишився суперечливо легкий і невловимий І.Тургенєв.
