Таргани, діти та інші звірі^{10 октября 2013}

Британська театральна компанія 1927 показала у Києві трагікомедію про революцію, що не відбувається

Текст Жені Олійник

Фото: прес-служба Британської ради в Україні, Christophe Raynaud de Lage

виставу «Звірі та діти захопили вулиці» придумали мультиплікатор Пол Баррітт та письменниця і режисерка Сюзан Андрейд. Вони об’єднали таланти і зусилля та змішали на сцені гру акторів з анімацією, додавши до цього естетику німого кіно та елементи кабаре. І у такий спосіб розповіли історію про суспільний переворот, що не трапився.

Дія вистави відбувається на Болоті — такій собі міській клоаці, що кишить тарганами, збоченцями, бомжами, проститутками та іншими маргіналами. До того ж, вночі на вулицях Болота бешкетують діти — за словами жителів, поводяться вони, мов «справжні звірі». Чи не єдина порядна людина у цій помийній ямі — це безіменний консьєрж, що відчайдушно ненавидить Болото і мріє поїхати звідти назавжди. Сім років він смиренно підмітає під’їзд, щоб заробити на квиток в одну сторону, і до потрібної суми лишаються лічені центи. Однак несподівано у його будинок заселяється прекрасна Агнес Івз із своєю анімованою донькою Іві. Агнес почула про малолітніх непослухів, що не дають спокою мешканцям Болота, і приїхала, щоб їх перевиховати, твердо переконана у тому, що усе, що потрібно дітям — це любов, турбота і вміння клеїти колажі.

Однак мер міста, до якого теж доходять скарги містян, має інший погляд на педагогіку. Він замикає дітей у психлікарні й годує їх транквілізаторами. З іншими бешкетниками туди потрапляє й Іві. Її рятує консьєрж і через це витрачає усі гроші, які збирав на заповітний квиток. Тим не менш, Агнес, зневірившись, покидає Болото.

«Звірі та діти захопили вулиці» — дуже стильна вистава. Усі її елементи — починаючи костюмами та білими обличчям героїв і закінчуючи анімацією — складають цілісну, дещо готичну візуальну композицію. Картинки Пола Баррітта витримані у коричневих і червоних тонах, що викликає асоціації з радянською символікою. До того ж, він використовує кириличний шрифт як латинку та поєднує різні текстури. Зображення нагадує аплікації і насичене різними деталями: вивіски комісійних крамниць і борделів, мухи, яких ганяє сусідка, ті самі таргани, які окупували будинок Агнес, і яких постійно і безрезультатно травить консьєрж. Тим не менш, анімація не перетягує на себе увагу і у той же час не перетворюється на декорацію. Усі герої вистави — намальовані та справжні — взаємодіють так, наче знаходяться в одному просторі та часі.

виставу грають усього троє акторок, у кожної з яких одразу декілька ролей. Таким чином у спектаклі з’являється ціла карусель епізодичних образів, що роблять його ще строкатішим. Окрім цього, велике значення у «Звірах і дітях» має текст. Сповнений дуже британського гумору, метафор і ліричних відступів, він стає таким самим важливим художнім засобом, як музика та анімація. Щоправда, батькам, які привели своїх дітлахів на виставу, наївно гадаючи, що це казка-мюзикл, доведеться пояснювати, що таке герпес та кристалічний метамфетамін.

«Звірі та діти» нагадує чудернацьку, вигадливо зроблену музичну скриньку із вельми гнітючою мелодією. Попри те, що вистава, як це властиво казкам, не називає імен, глядач відчуває, що на нього тицяють пальцем.

Адже у спектаклі набагато більше політики, ніж може здатися на перший погляд. Як справедливо зазначає акторка Елеанор Бучан, він універсальний. Всюди є та занедбана категорія суспільства, про яку йдеться у виставі. Це люди, що не можуть дати собі раду, що пристосувалися до злиднів, брудних вулиць, несмачної їжі і звикли, що з їхніх облич не сходить вираз гидливості і презирства. Діти у виставі — це нонконформісти у касті ізгоїв. Коли Зельда, дівчисько-хуліган, підбурює дітей повстати і піти до мера, їхні вимоги звучать просто: вони хочуть соціальних гарантій, гідної освіти та ігрову приставку. «Ми хочемо те, що ви там, нагорі, маєте!», — співає Зельда.

Але дітей присипляють, і Зельда промовляє слова, у які спершу ніяк не хотіла повірити: «Народжені на Болоті тут і помирають». А Агнес втрачає весь свій альтруїзм у пошуках доньки.

І нічого не змінюється, вічно невдоволена і вічно пасивна маса придушує голоси бунтарів, а зусилля доброчинців — відкидає і висміює. «Звірі та діти» жорстко критикує не лише владних світу цього, але й сам світ, що потонув у бюрократії, умовностях і байдужості. Агнес, шукаючи Іві, звертається за допомогою до кожного мешканця Болота, але її знову і знову переадресовують до когось іншого. Врешті-решт, сам Бог бере її за комір, підносить до очей, а потім вкидає назад у Болото.

Елеанор Бучан розповідає, що до України виставу «Звірі та діти захопили вулиці» грали у сімнадцяти країнах. Каже, що Іспанія закохалася у неї. У Данії спектакль представляв мер міста, і усім було трохи незручно. У Швейцарії «Звірів та дітей» організовували і дивилися банкіри — ніхто не сміявся, а дехто навіть вийшов з зали, пригадує Елеанор.

У спектаклі є «розвилка», де глядач може вибрати кінець: ідеалістичний або реалістичний. Актори кажуть, що раніше й справді грали той, котрий оберуть, але потім зрозуміли: публіка завжди хоче, щоб усе закінчувалося якнайкраще. Тож від ідеалістичного фіналу довелося відмовитися. Про те, як там розгортався сюжет, не розповідають. Мовляв, тоді ви будете думати, що так і сталося. А мораль «Звірів та дітей» якраз у тому, що доки дітей з усіх Боліт світу годуватимуть снодійним, щасливого кінця не буде.