«Задоволеність. Contemporary dance performance»: відкрити митців усередині себе^{31 августа 2017}

Текст Анни Люднової

Фото Анни Овчіннікової

Що таке задоволеність? За пошуками відповідей усі охочі 13 серпня вирушили до Антона Овчіннікова, Дена Гуменного, Олени Чичко та Вікторії Донець, які презентували contemporary dance performance. Специфікою перформативного дійства стало те, що кожен глядач залишався із перформером у кімнаті наодинці на п’ять хвилин, обравши одну із десяти запропонованих пісень, що супроводжуватиме їх у русі. А чи у русі? Низка перформансів, які стали окремим індивідуальним досвідом для кожного глядача і можливістю розкрити найрізноманітніші свої сторони для хореографа.

Про те, що таке бути задоволеним, як і про одвічне людське питання щастя, можна думати постійно і не знаходити єдино правильних чи кінцевих рішень. Так перформери пропонують різні позиції, ймовірні варіанти сприйняття проблеми, що виражають у слові, фізичних діях, танцювальних рухах на тлі музики. Як митці вони не мають на меті нав’язати глядачеві свою точку зору й охоче йдуть на діалог. Крім того, у порожній кімнаті, де відбувається перформанс, на проекторі з’являються рядки: «Чи повинне мистецтво приносити задоволення?»; «Яким має бути мистецтво, щоб задовольняти?»; «Чи має бути на меті у митця задовольняти потреби реципієнта?». Таким чином танцівник ставить питання глядачеві ще й графічно, а глядач опісля перформансу вже має можливість поділитися враженнями та своїми запитаннями до перформера на камеру. Відповіді на які отримає пізніше у звіті про подію від Антона Овчіннікова.

Переказати загальний зміст перформансу як такий неможливо через те, що він не повторювався, не мав заздалегідь продуманої чіткої моделі. Для кожного він став індивідуальним досвідом із трьох правил: ніхто не торкається один одного, перформер не може залишити кімнату впродовж всього часу, а глядач може піти у будь-який момент. Так Ден Гуменний в одному із перформансів не використовує танцювальних рухів, лише мінімум слів, намагаючись налагодити психологічний контакт з людиною. Завдяки рухам та невеликому діалогу, промовляє, що задоволеність – це відчувати тепло від дотиків руками, не торкаючись один одного... танцювати серцем, фізично не виконуючи рухів.

Натомість, Вікторія Донець у перформансі танцювальними рухами та в діалозі шукає відповіді на питання про те, що таке пам’ять і чи має пам’ять порожнеча кімнати, в якій відбувається зустріч із глядачем наодинці. Також танцюючи спонукає глядача повторювати рухи за нею. Відповідно, перформери віддають перевагу спілкуванню із глядачем на теми, що їх турбують. У цій комунікації може домінувати рух, слово чи музика, яка захоплює та спонукає віддатися танцю. В іншому випадку, для Антона Овчіннікова, задоволеність – це не лише стан, єдина емоція чи переживання. Це самоаналіз, шлях до самого себе. Постійні пошуки відповідей на питання, що непокоять, і питань, на які слід шукати відповіді. А що непокоїть танцівника? Глядач і водночас учасник перформансу розуміє із діалогу: «У замкнутому просторі, наодинці з глядачем, я маю бути собою чи повинен грати якусь роль?». Це питання є навіть типовим для сучасного перформативного мистецтва, де персонаж почасти намагається спростувати актора, тим паче коли дає можливість глядачеві побути артистом (характерна зміна позицій: актор=глядач).

Перформанс таким чином стає можливістю замислитися над тим, що турбує та спробувати спільно з іншою людиною, меншою чи більшою мірою причетною до танцю, знайти відповіді. Як-от, наприклад, інше питання: танець є можливістю відкритися у русі чи насамперед інтенціями до того, аби сховатися, приховати справжні емоції та переживання у русі. Про те, чи одягає маску хореограф складно сказати глядачеві, якщо він не знайомий із виконавцем ближче. Але поняття задоволеності можна сприймати також і як порозуміння, емпатію у слові й русі.

Уже по завершенню перформансу, що тривав чотири години, Антон Овчінніков як організатор події коментує: задоволеність – це про спроби перформера задовольнити потреби глядача. Тобто горизонт очікування глядача і свій, як автора. Тому хореограф змушений бути й тонким психологом. Справді, перформанс у цьому разі почасти стає імпровізацією, яка виникає внаслідок особистих здогадок, відчуттів танцівника на рівні інтуїції. Ініціювати розмову про пам’ять, не знаючи, що глядач досліджує концепт пам’яті? Чи зробити все для того, щоб нагадати людині: ми всі є танцем, навіть якщо не займаємося ним, людині, яка про це неодноразово замислювалася. Збіг? Можливо.

У будь-якому разі хореографи підтверджують думку всесвітньовідомого драматурга, режисера-експериментатора Аугусто Боаля про те, що завдання митців полягає у допомозі іншим стимулювати митців усередині себе, які б ті не були боязкі, плекати ще не народжені сором’язливі думки та розпорошену до того приспану чутливість. Крім того, посмішка від задоволення лишилася за кожним. І глядачем, і перформером. А що ще? Цікавий досвід. Безліч питань, шукати відповіді на які хочеться не лише у голові, а й у серці та, навіть, у русі.