Всі вийшли з шинелі Митницького. Розповідь про режисера

Світлій пам’яті актора Віталія Лінецького присвячується

 

Текст: Яр Левчук

 

У нього багато регалій. Народний артист України та Росії, професор Київського університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого, художній керівник театру драмкомедії на лівому березі Дніпра, постановник спектаклів…А все в житті починалося з футболу і, якби не часті травми на полі, можливо, ми мали б іншого Лобановського чи Блохіна, Шевченка чи Гусіна. Навчався Залізний Едвард, як дехто його називає, в педінституті на філфаці. І на цьому поприщі міг розвинутися блискучий лінгвіст або глибокий романіст. До речі, нерідко Едуард Маркович порівнює режисуру з письменством, а театральну гру з футбольною. Ще довго можна гадати на кавовій гущі, розмірковувати над альтернативними шляхами розвитку Е.Митницького, та доля розпорядилася інакше.

Постать столичного режисера увібрала  театральні традиції, досвід великих постановників Росії та Європи. З одного боку, це соратник постановника Всеволода Меєйрхольда, режисер Леонід Верпаховський, з іншого – підмайстер розумного Арлекіна Мар’ян Крушельницький. Саме останній побачив юне обдарування, коли він робив перші проби на сцені народних театрів Борисполя і заводу «Більшовик», запросивши на свій курс в університет І. Карпенка-Карого. Підмайстри майстрів заклали грунт, фундамент для розвитку Митницького, тонкого перепрочитувача класики (А.Чехов, Л.Толстой, М.Горький, Я.Стельмах), відкритого до експериментів і новаторства (Д.Таборі, А.Салинський, А.Арбузов).

Навряд хтось із нині сущих українських режисерів може позмагатися з Е.Митницьким у кількості постановок – понад 150! Їхня географія – весь обшир совєтської імперії: Рязанський театр драми (1963-1965, 1969), Казанський великий театр імені В.Качалова (1966-67, 1972), Воронезький академічний театр ім. А.Кольцова (1972), Ростовський академічний театр ім. Горького (1976)… Також це театри Києва, Одеси, Запоріжжя, Миколаєва. Відомі його постановки в Латвії, Литві, Словаччині, Болгарії, Німеччині. Та одна з найтріумфальніших вистав - «Варшавська мелодія» за Л.Зоріним. Вона гралася на сцені близько 800 разів.

У різні часи він працював, розкривав, засвічував таких зірок, вже майстрів  нашої сцени: В.Горянський, О. Гетьманський, М.Водяний, Н.Білецька, Н.Копержинська, В. Лінецький, В.Заклуна, Ю.Мажуга, П.Морозенко, В.Халатов та багато інших. Матеріалом для творчості Едуарда Марковича Митницького завжди була література найвищої проби, визнана усім світом: В. Шекспір «Гамлет», А. Чехов «Три сестри», «Чайка», М.Горький «На дні», Л.Толстой «Анна Кареніна», О. Сухово-Кобилін «Весілля Кречинського», М.Куліш «97», Ю.Яновський «Дума про Британку», Марко Кропивницький «Дай серцю волю»; хоч не цурався він і своїх сучасників: Я.Стельмах «Драма в учительській», А.Салинський «Марія», Д.Таборі «Майн Кампф», А.Гельман «Ми, що нижче підписалися»,  Е.Радзинський «Вб’ємо чоловіка?», Й Бар-Йосеф «Море…Ніч…Свічки» та ін..

А що ж його київська лівобережна театральна Мекка? Форпост культури, який стоїть на околиці, на задвірках міста. Театр драмкомедії, cтворений за ініціативи міністра-інтелігента С. Безклубенка в 1978 році, довгий час бомжував, скитався по місту, грав у клубах, фойє, оперному театрі, Палаці «Україна»… Гастролював у більш як тридцяти містах Радянського Союзу. На щастя, на певному відтинку біографії театру драмкомедії циганське життя трупи закінчилося. Лівобережці отаборилися в приміщенні на Броварському проспекті, 25, мають у своєму арсеналі досвідчених акторів, коронованих режисерів, професійний технічний персонал, а найбільше палку любов публіки.

 Не кожен режисер може похвалитися своїми учнями. Хоч маестро і не любить говорити, що створив власну школу. Та плеяда митців, які вийшли із шинелі Митницького складає авангард сучасного українського театру. Це Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Андрій Крітенко, Олексій Лісовець, Юрій Мисак, Тамара Трунова. Дехто встиг отримати пекторалі, Шевченківську премію, широке суспільне визнання не тільки на теренах України, а за кордоном. Але те, що вони пройшли через руки, серце і душу майстра, увібрали досвід різних поколінь, це свідчить про велике культурне й духовне підґрунтя, проникливе режисерське мислення, вміння знаходити цікаві, тонкі, незвичайні постановочні рішення, які хвилюють, захоплюють, змушують глядачів чесати потилицю.

Часто в інтерв’ю художній керівник театру драм комедії на лівому березі Дніпра критикує капіталістичний устрій, нашу дику українську демократію. Режисер осуджує так звану політичну еліту, нуворишів різних мастей і гатунків, котрі ганяються лише за наживаю, владою і грішми. Митницький не любить талановитих акторів, він любить розумних лицедіїв, адже всі зірки так чи інакше з часом згорають. Не до вподоби постановнику й велика кількість декорацій на сцені, «бо розумні люди не пустомелі, вони можуть сказати два слова і всім усе ясно». Як і кожен майстер, Едуард Маркович має свої секрети педагогіки: викликати до себе довіру, вгадати органічні нахили людини, відкривати сховані клапани, які започатковують індивідуальність,  вміти діагностувати, прогнозувати, спонукати до парадоксального мислення. Застосовуючи на практиці такі принципи, можна знайти ключ до людини, розкрити її творчі й мистецькі здібності. І, мабуть, націкавіша думка майстра, яка мені особисто імпонує у Митницькому, як в людині, про те, що жінка – вище втілення людської сутності, джерело і подразник буття.

 



10 влучних висловів Едуарда Митницького з книжки «Я люблю такий театр…»

Робота в серіалах –  це атрофія мозкових ресурсів артиста;

При кволій моралі – короткий шлях до шахрайства в режисурі;

Інтелігент – це людина зі струнким і достатньо жорстким внутрішнім кодексом, із багатим чуттєвим світом, з природною, як дихання, потребою в «естетичних подразниках» - літературі, мистецтву…;

Сьогодні в людині ліквідовано все, що сприяє її гармонійному розвитку. Її дії визначає один-єдиний фетиш – гроші;

Театр – це одна з форм казки, яка не може бути в житті;

Актори, як мобільні телефони –  заряджаються в театрі, а розряджаються в серіалах;

Український театр – офіційний державний бомж;

У нас країна «народних артистів», чиновників з незрозуміло високими зарплатами і пенсіями, і бізнесменів-криміналістів! Народ у нашій країні – статисти, яких, мов Фірса в «Вишневому саду», забули у забитому дошками будинку…

Культура, її корені, естетична підготовка, виховання – освіта в цілому – обов’язкові передумови важливого компоненту режисерської професії – інтуїції, чуття!

Жінки – це непередбачуваність. Жіночий світ більш складний. Письменників-класиків завжди турбувала жіноча душа, її світ зітканий із тонких ниток.


Другие статьи из этого раздела
  • Лесь Курбас: Розумний Арлекін

    «Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати» Лесь Курбас
  • Владимир Набоков: Целомудренная страсть интеллекта

    У своего биографа Эндрю Филда Вл. Набоков взял письменную расписку, что тот выбросит из текста набоковской биографии все, что ему не понравится, по первому же требованию. Это было своеобразным литературно-биографическим блефом. Набокову на самом деле нечего было бояться, его биография — это кабинетная смена событий. Он писал по утру стоя, затем после обеда — сидя, а к вечеру — лежа.
  • Евгений Шварц: необыкновенный сказочник

    …У пьес Евгения Шварца, в каком бы театре они ни ставились, такая же судьба, как у цветов, морского прибоя и других даров природы: их любят все, независимо от возраста. Когда Шварц написал свою сказку для детей «Два клена», оказалось, что взрослые тоже хотят ее смотреть. Когда он написал для взрослых «Обыкновенное чудо» — выяснилось, что эту пьесу, имеющую большой успех на вечерних спектаклях, надо ставить и утром, потому что дети непременно хотят на нее попасть…
  • Олена Теліга — пані в капелюшку

    Що заважає відомій українській поетесі, чиї твори вважаються «класикою», а сама вона — зразковим борцем за незалежність, котрий віддав життя за ідею, підробляти, скажімо, манекенницею? Або танцювати під бандуру в кабаре? В принципі, якщо Олені Телізі щось і заважало, вона не скаржилась. І, якщо вірити спогадам її знайомих, була дамою веселою і трохи ексцентричною
  • «Кон’юнктурник» Андрій Май: режисер, громадянин і провокатор

    Для багатьох своїх шанувальників режисер Андрій Май «починається» з вистави «Щоденники майдану». Довкола цього проекту ще до його презентації вирують здогадки й пересуди — режисеру ввіряють кон’юнктуру, маніпуляції й насилля над глядачем

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?