Рубрика: «Література» / Сучасність
Текст Анастасії Москвичової
Арт-клуб «Різні люди»01 июня 2009
Один портрет на різних поетів
Проект арт-клубу «Різні люди» засновано у 2008 році в Ужгороді
Офіційно «засновниками» клубу є троє: Вікторія Дорофеєва, Томаш Деяк та Віталіна Коваль, однак так званим ядром є семеро чоловік, що пізніше увійшли до складу оргкомітету (всього авторів, що виступають на заходах «Різних людей» — близько дванадцяти).
Мета проекту — об’єднати творчу молодь Закарпаття: письменників, художників, фотографів, музикантів
Творчі плани: проводити літературні читання і концерти, створити власний міні-театр, знімати альтернативне короткометражне кіно
Портрет 1. Томаш Деяк
Когда на меня надевали костюм с длинными рукавами я ещё чётко помнил надпись на «твоём» доме…
… «Корпорация искусственного интеллекта
Бюро по программе
«твоё отражение»
Т. Деяк
У підсліпуватих сутінках шириться спів під гітару. Від Ужа тягне болотом, із підворіть — людським духом… Хтось сміється, теревенить, у когось просять вогню чорноокі безпритульники. Напівпотойбічний антураж довершує напівреставрована будівля колишньої синагоги. Там давно вже не читають Тори, зате іноді проводять органні концерти і корпоративні врочистості. Не о цій порі, звичайно. Але ж і я вибралась сюди не для того, щоб сходити до філармонії. «Кошти» — місце, де можна часом зустріти яскравих і направду незвичайних людей. Один із таких — Томаш Деяк, поет, музикант і… кхм… громадський діяч.
Народився в закарпатському містечку Хуст, потім деякий час жив в Ужгороді, Харкові, знову в Ужгороді. Іноді розмірковує над тим, що керує його життям: випадок чи все ж таки фатум. Тішить себе надією, що фатум…
… и когда всё к чертям рухнуло
разрывая письма с вопросами
мы остались сидеть куклами
я и ты — на могиле осени…
Співпрацював із неформальною літературною організацією «Ротонда», потім, через власну творчу двомовність і розбіжності із «ротондівськими» поглядами на поезію, був змушений покинути її на користь нового арт-об’єднання «Різні люди». Крім того, значну частину дозвілля присвячує гурту «Ноктюрн».
Він любить подискутувати про літературу; є прихильником «поміркованої авангардності» і стверджує, що джерелом натхнення може бути що або хто завгодно.
Часто не проти поцитувати когось із улюблених музичних виконавців, серед останніх виділяючи Олександра Васильєва («Сплін») та Макса Іванова («Торба на кручі»).
Сам себе називає передусім поетом, хоча в дипломі йому напишуть щось на зразок: «інженер напівпровідникової електроніки».
— как мило! У вас принято гостя вести под руки,
наверно, чтоб он не упал, его со сторон сопровождая
неужто для такого случая из музея древней науки
вы этот транспорт взяли! Право же честь, какая!
— а почему нет окон в транспорте? А для чего он предназначается?
у меня к вам сотни вопросов, а вы молчите…
а, понимаю — инструкции свыше — не разглашается
… — а вот очевидно место для переговоров с гостями
а почему в помещении стены мягкие, жёлтые
ей, почему вы меня одного здесь оставляете?!
зачем мне врач?! … а … узнать, не заражен ли я…
— … однако странные вопросы вы задаёте гостям
нет, я вполне нормален, не жалуюсь на здоровье
откуда я знаю язык? Изучил из телепрограмм
нет, я не переволновался, пульс вроде ровный
странные вы…
Портрет 2. Вікторія Дорофеєва
Мне снова не удалось обмануться.
Торі
В руках у неї — чашка. На плечах — пальто. Воно не дає замерзнути, захищає від протягів, що почуваються у кав’ярні, як удома, і все намагаються ближче познайомитись із відвідувачами. Кельнер приносить ще чаю, невдоволено кривиться: гамірно, димно.
У «Різних людей» — поетичні читання, і Вікторія Дорофеєва (Торі) щойно завершила свій виступ.
Громко пили, роняли стаканы, готовились стать святыми.
Лет через пять кто-то встретил, узнал, но все же спросил — «ты ли?».
Що дарує «святість»? Де купити квиток в пантеон? У Торі для поетів — свій прейскурант: «Ахматову люблю за пафос, Яшку Казанову — за відвертість, Єсеніна — за трагічність, Тютчева — за ясність, чистоту та естетизм, Блока — за двоякість». Окремо ставить казки Андерсена: вони — поза всякими класифікаціями.
Натхнення порівнює зі сірниками, стверджуючи, що мати їх при собі, звісно, бажано, проте тривалість горіння багаття залежатиме швидше від кількості та якості дров.
«Своїм» містом називає Петербург.
Видел я женщину в красном платке, на бетонном краю Невы.
Нежность запуталась у нее в руке. Это, случайно, были не вы?
Сумерки тень разбросали по городу. Черный ее силуэт:
Что-то наивное, что-то гордое, до боли красивое. Силы нет,
Чтоб сдержать безучастный выдох. Мне не давалось ее лицо.
Мне кажется это вы… да? Наверху мостовые — цок! —
И рассыпался город на мелкие искры, а она ускользнула в дым.
Мне хотелось ее окликнуть, но во сне я вдруг стал немым.
Вона пише про жінок, чоловіків, міста, почуття і відчуття, живе і відмерле.
Мне кажется, что в нашей квартире снег.
он сыплется с потолка очень тихо и плавно.
мы лежим на постели и смотрим вверх.
снег неласков с тобой. он оставляет раны
на твоем безупречном лице.
Вона любить прозу Саган і Булгакова. Вважає літературу межею між відчутним і невідчутним, а перетин цієї межі — видом особливого задоволення, доступного кожному, хто захоче її (межу) побачити. І дізнатися, що…
черта с два (!) три месяца холода — это всего лишь числа.
вынимаю из себя сердце, надеясь стать чище.
уступаю места в маршрутке и подаю нищим,
думаю почитать ницше и залатать крышу.
Портрет 3. Віталіна Коваль
Знаешь, чтоб почувствовать боль, тебе нужен металл и разрыв плоти,
А мне достаточно взгляда: холодного, злого, мерзкого.
У тебя внутри гарнитура Times, а у меня все устелено фресками
И мы сидим… и, как в песне: «Только солнце против меня напротив»
Віталіна Коваль
Віта Коваль, така маленька на тлі стіни будинку без вікна, існує окремо від своїх віршів і голосу, конкретного, впевненого, трохи не дикторського, з діловитими інтонаціями, незалежно від змісту сказаного. В її словах — логіка. В її діях — здоровий глузд. У всякому разі, вона свято вірить у це. І не дозволяє засумніватись ні собі, ні іншим. Вона знає ціну справжній відповідальності, тому намагається її уникати. У всьому, що не стосується двох речей: її близьких та її творів.
А на часах с позолотой стершейся,
Привычно стрелки укажут путь
И я скажу: «Мне впервые хочется
Прийти домой и, устав, уснуть
Вітине дитинство минуло в постійних переїздах: Ужгород — Павлодар (Казахстан) — Москва — Ужгород. Вона змінювала школи, кола знайомств та інтересів. Вміє лаятись казахською, хоча рідко коли користується цими навичками: навіщо, якщо є рідний еквівалент. Та й, власне, рідний застосовує не часто. Хоча влучно: відстоюючи власну думку, за дев’ятнадцять з лишком років біографії встигла разів п’ять потрапити у травмпункт зі струсом мозку. «Це не могло не позначитись на моїй творчості», — сміється Віталіна і зауважує, що найвідчутніший вплив на формування її як особистості справила мама, що «вирізняється демократичними поглядами», тож участь у дворових баталіях Віта вважала справою честі. «Ужгород став колискою моїх цивілізацій», — скаже вона пізніше.
Із вступом в університет вийшло цікаво. Доленосне рішення не подати документи на юрфак, до вступу куди готувалась, прийшло зненацька: «Вирішивши ніде не здобувати освіту, я пішла світ за очі». Після коротких блукань, намагаючись розібратись у собі, Віта знаходить альтернативу — факультет психології, де на сьогоднішній день і навчається.
Потім були спроби писати реп для одного із тутешніх виконавців, і нарешті — «Різні люди».
Замість post scriptum можу сказати ще й таке: Коваль цікавиться фотографуванням, не їсть цибулі та багато курить. Буває різною, іноді — справжньою:
Только пожалуйста, только сегодня
Мне поклянись запятыми на сердце,
Мне поклянись наготой преисподней,
Что не покинешь, что дашь мне согреться.
