Провокація ідеї. Йоанна Віховська про постдраматичний театр18 декабря 2014
Teatre.ua публікує уривки з лекції польської критикині, прочитаної на «Тижні актуальної п’єси»
Фото: wiadomosci24.pl
Я не збираюся розповідати про постдраматичний театр цілком, бо неможливо зробити це за півтори години. Є однойменна книга Ганса-Тіса Лемана, що систематизує цю теорію. Моя лекція черпає матеріал переважно з неї.
Термін «постдраматичний» – це передусім спроба класифікації з боку критиків. Термін, який мав би описати нові театральні явища. Але шукаючи визначення, ми робимо спробу впорядкувати дійсність. Постдраматичний театр тим часом намагається вирватися з будь-яких таких спроб. Цей термін класичний театр використовує як прикре прізвисько. Постдраматичний театр – це хаос і вседозволеність, і це визначення, як видається, підходить до всього (так буває з книгами з психіатрії – читаєш про симптоми депресії, і всі знаходиш у себе). Але коли усе можливо – усе втрачає вартість. Між мистецтвом та псевдомистецтвом зникає будь-яка різниця.
Я не хочу, щоб щось із того, що я скажу, ви сприймали як рецепт. Ці приклади не можна розуміти як модель, до якої мають звернутися всі. Я не трактую постдраматичний театр як зразок найкращого театру, такого, що має бути скрізь. Але ми можемо сказати напевне, що це модель, яка ставить під сумнів ті традиції, що вже існують. Йдеться про те, як розширити поле, на якому оперує театр. Адже це одне із найбільш консервативних мистецтв, він найповільніше реагує на дійсність, є дуже пов'язаним із міщанською культурою – навіть театральні будівлі часто дуже нагадують музеї.
Мені доводиться говорити про постдраматичний театр на фестивалі для драматургів, який презентує продукт у формі читань. Це дуже строгий і більш-менш передбачуваний формат. Люди, що читають, мають обмежену автономію, і акцент робиться саме на презентації, а не на створенні простору спільного досвіду. Можна сказати, що постдраматичний театр тут перебуває на протилежному полюсі. Єдине спільне – це заперечення ілюзій. Ніхто в цій ситуації не вдає, що на наших очах твориться світ, у який ми маємо повірити.
Постдраматичний театр ставить під питання драматичний текст як основу вистави. Текст у такому театрі виходить за межі п’єси, це текст у широкому значенні – текст культури чи поп-культури, скульптура, тіло актора, відео або імпровізація. Це також може бути філософський трактат або пост з Facebook. Ідеологія ж класичної драми виходить з того, що світ є цілісним і впорядкованим, і що це можна передати у театрі за допомогою мімезису, наслідування, логічної конструкції.
Замість фабули у постдраматичному театрі – дійство, діяння. Воно не підпорядковується жодній логіці. І замість цілісного героя, що має психологічну мотивацію, в якому можна впізнати себе, є постать з фрагментів, дії якої не мають жодного підґрунтя. З’являється автономія актора, що несе центральне значення. Актор більше не перевтілюється, а виставляє свою тілесність на показ.
Такими є, скажімо, постановки Яна Ловерса та Needcompany. Вони працюють разом вже дуже давно і мають як драматичний, так і танцювальний досвід. Про цю виставу, фрагмент з якої я зараз покажу, «The art of entertainment» 2011 року, вони самі пишуть так: це чорна комедія про актора, що втратив пам'ять і хоче накласти на себе руки, бо пам'ять була мостом між його душею та роботою. Логічний розвиток дії тут відсутній, і є автотематичний мотив – що таке театр в очах глядача.
Постдраматичний театр не взявся нізвідки. Багато чим він завдячує авангардистам: Брехтові, Арто, Аппіа. Якби Курбаса у світі знали трохи краще, він теж був би у цьому переліку. Театр – це акт конфронтації, а не акт видимої таємної участі в іншому світі. Трагедія Гамлета відбувається насправді не у Данії, а у конкретному театрі. У конкретний вечір у конкретній ситуації, між тими, хто грає і тими, хто дивиться.
У цій наступній виставі, «Quizoola!» від ForcedEntertainment, беруть участь троє акторів. Вистава триває 24 години, тож на сцені постійно двоє, поки третій відпочиває. Перерви можуть робити лише глядачі. Між цими двома постійно триває діалог, де один запитує якісь заздалегідь написані питання, а інший, відповідаючи, імпровізує. І постійно є деяке напруження, адже глядачі не знають, правдиві ці відповіді чи ні.
Учасники співіснують з акторами протягом тривалого часу, і згодом відчуття гри зникає. Виникає втома – з обох боків, коли поступово усі виснажуються, цей клоунський грим стікає разом з потом. Це помітно. І з часом це перетворюється на процес слідкування чи то за якоюсь садомазохістичною грою, чи то за інтуїтивним зв’язком між двома людьми. Важливо, що думка у такій виставі народжується тут і зараз, навіть якщо частина питань приготована заздалегідь. Ці питання, до речі, стосуються дуже різноманітних речей: як політичних поглядів, звичок, побуту, так і сутності самого театру. Вони постійно змушують нас думати: де ми знаходимося? Що ми тут робимо? Ким є глядач? І це не якийсь езотеричний театр для театралів. Підтекст, до речі, є у самій назві колективу – «Вимушена розвага». Чи знаходяться ці двоє акторів там з власної волі, чи їм лише потрібен цей продукт? І тут, відповідаючи на питання про те, чи потрібна акторська освіта для такого театру, треба сказати, що саме такі вистави і вимагають від нас розсунення меж театру та компетенції, яку можна здобути не лише в університеті.
Ось фрагмент зі ще однієї вистави цієї групи. Вона теж триває дуже довго, і основною темою є процес називання людьми певних речей.
Наскільки такі роботи затребувані? Це вічне питання людей театру. Якщо ми вирішимо, що за будь-яку ціну маємо вижити, то нам не залишиться нічого, окрім як робити фарси чи шкільні вистави. Інший шлях – це від початку працювати з людьми, яких ми хочемо бачити у залі. І переконувати, що такий театр теж має право на існування. ForcedEntertainment працюють у Британії, а тамтешній театр дуже сконцентрований на тексті, на драмі. І на цьому тлі їхні вистави – це божевілля. У 80-х вони мали перетерпіти, і перетерпіли. Зараз це одна із найвідоміших театральних труп. І вони постійно вигадують щось нове.
Тут не йдеться про провокацію звичаїв. Радше про змушення до реагування. Це провокація ідеї. Постдраматичний театр позбавляє вас почуття безпеки, змушує сумніватися. Але насправді це лише перша відповідь на питання, що це таке.
«Я ламаю ритм музики як такий. Я пробую відчути композитора. Хореографи, як правило, чують лише головний ритм, а я чую нюанси. І я вибудовую паралельний ритм, який доповнює чи створює музику з пластики та звуків».
Сергій Швидкий — український хореограф-експерементатор. Балетом почав займатися з 10 років. Був вимушений виїхати з України до Канади, де і проживає по нині. Працює шофером лімузина, ставить фігурне катання, набігами приїздить до України. Привозить спектаклі апробовані на Міжнародних фестивалях, такі як «у полоні Кармен у полоні»
Театральный фестиваль NET в Москве — это возможность открытого диалога об экспериментах и новых возможностях театра. Уже девять лет его организаторы, театральные критики во главе с Мариной Давыдовой и Романом Должанским знакомят москвичей с последними европейскими театральными тенденциями. На этом фестивале несколько лет назад были представители и от Украины в лице незабвенного эпатажного Жолдака («Один день Ивана Денисовича»).
Далеко не все, что показывают в рамках фестиваля, является вершинами мирового театра, но в целом фестиваль всегда отражает палитру современных европейских театральных поисков
Вот уже несколько лет подряд Венсан Макень заливает самые модные французские сцены грязью. Но это не в переносном, а в самом что ни на есть прямом смысле. Кроме грязи он заливает их чаем, слюнями, кровью и прочими жидкостями природного и не только происхождения
До появи професії режисера та репертуарного театру, вистави могли ставити днів за десять, актори легко вдавалися до таких авантюр, покладаючись на приховану в спеціальній будці на сцені людину, яка у будь-який момент могла підказати текст чи дію. Зрештою, в усьому театрі була лише одна особа, яка знала всі тексти «на зубок» і не мала права на помилку, — це суфлер
Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка Родители: редакция Teatre Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк Полный возраст: шесть лет Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский) Характер: Любвеобилен, простоват, радушен Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед
Пока еще
Не написал ни одного критического материала
Уже
Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)
Терялся в подземке Москвы
Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами
Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах
Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)
Однажды
Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву
В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»
Стал киевским буддистом
Из одного редакционного диалога
Редактор (строго): чей этот паршивый материал? Марыся (хитро кивая на Нафаню): его Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов? Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке