Віртуозний баланс над прірвою провінційності

Розмовляла Катя Лазанюк

Фото ОМТ

Хто з творчих людей у часи студентства не мріяв відкрити свою справу – газету, кав’ярню чи… театр? Щоб ні на кого не працювати, встановлювати свої правила, не йти на компроміси з совістю і світовідчуттям. А кому це, зрештою, вдалося? Одиницям…

«Мій театр» – явище цікаве. Сама назва б’є на особисте – нахабно просовує руки в рукави твого пальто. Тож, купуючи квиток на виставу, морально готуєш себе, що з цим театром в тебе буде щось значно більше, ніж один приємний вечір.

Тут поки не можна говорити про дух і ауру театру, адже постійного приміщення трупа не має. З точки зору звичних надбудов, за якими ховаються усі обжиті, залюблені глядачем «національні», це щось зовсім живе і голе. Є лише п’єса, актори і глядачі.

Розкажіть про ваш театр. Як виникла ідея? Звідки взялася назва?

Я закінчувала Одеське театрально-художнє училище. Ідея виникла ще тоді, під час навчання. Я чудово розуміла, що не всі наші випускники, навіть найкращі, після закінчення потрапляють в театри – кількість місць там обмежена. Я бачила, що цій молоді потрібно десь працювати, а не просто отримати освіту. Більшість тому і перестає цим займатися, бо потрібно на щось жити. Щороку я приходжу на випускні іспити нашого училища, обираю найцікавіших для себе акторів і режисерів  (не я одна займаюсь постановочним процесом), гримерів, костюмерів, сценографів – даю можливість молодим хлопцям і дівчатам реалізовуватися.

Ідея виникла давно, а можливість її втілення – набагато пізніше, коли я відчула, що проект може стартувати. Так і з’явився Одеський молодіжний театр. Молодіжний, тому що ми і є молодь. А «Мій театр», не тому що він саме мій. Ця фраза звучала дуже часто: «Це мій театр», «Я йду до мого театру», «Я працюю в моєму театрі». Це стосувалося усіх нас.

Хто входить в вашу трупу? Це лише професійні актори?

Є і любителі. Люди без театральної освіти, які хочуть цим займатися. В державний театр беруть вже професійно підготовлених акторів і процесу навчання, як такого, там немає. Вони приходять конкретно для роботи. Наш театр відрізняється тим, що навчання відбувається в процесі репетицій.

Ви працювали в державному театрі?

Мені довелося спостерігати за тим, як там працюють люди, перебувати за кулісами. Я знаю, як працюють професійні актори. Підтримую з ними зв'язки.

Вам близький дух такого театру чи ближчий той формат, в якому працюєте зараз?

Я не вважаю, що у нас зовсім аматорський театр. Ми потихеньку рухаємося до більш професійних основ. Мені дуже подобається організаційна, управлінська система професійного театру. Я люблю коли все чітко, організовано, всі обов’язки розподілені. Ось саме з цієї «технічної» точки зору мені це близько. А ось з літературно-драматургічної – мені ближчі такі театри, як наш «Театр на Чайній». В плані вибору репертуару, експериментальних постановок і театру-лабораторій, я прибічник цікавих шукань.

Наскільки таке явище як «молодіжний театр» типове для Одеси?

Унікальне. Це перший такий театр в місті. І особливий він тим, що сюди може потрапити кожен. Ти приходиш на проби, ми навіть не називаємо це кастингом. Просто дружня зустріч. Я пропоную якийсь матеріал. Ми його прочитуємо, розбираємо ролі, образи, робимо ідейно-тематичний аналіз, і кожен, без винятку, пробує себе в абсолютно різних образах. Таким чином, ми вибираємо людину, героя, актора. Це можливість для кожного потрапити у театральну сферу і чомусь навчитися.

Представники яких «екзотичних» професій увійшли в «Мій театр» таким шляхом?

Люди, пов’язані з літературою, з музикою, журналістикою, колишні будівельники (сміється), аніматори (це близько до акторства, але зовсім інше).

Що зараз входить до вашого репертуару?

Зараз у нас три спектаклі. Перший, з якого ми починали, – дитячий «Чарівник смарагдового міста». Ми його взяли для того, щоб «пом’яти» акторів. Другий спектакль – «Вільна пара» за п’єсою Даріо Фо. Він теж пробний. Це був матеріал на «супротив», не зовсім наш, ми просто спробували себе в жанрі італійського трагіфарсу. І третій – «Стара актриса на роль дружини Достоєвського» Едварда Радзінського. Ось це вже те, що близьке мені як режисеру. Це сучасний метафоричний театр, який нас цікавить. Ми хочемо робити щось нове для Одеси. Сучасні п’єси, сучасні постановки, ми до цього тягнемось.

Хто обирає репертуар?

Я. Поки соратників у цьому питанні у мене немає, тож доводиться самій переглядати матеріал, дивитися постановки сучасних режисерів. От зараз я просто фанатію від Еймунтаса Някрошюса (литовський театральний режисер – ред.). Його метафоричний театр – це щось надзвичайне для мене. Бідний театр Єжи Ґротовського (польський режисер, експериментатор і теоретик театру – ред.). Я тяжію до режисури Литви та Польщі.

Які орієнтири серед українських режисерів?

Мені симпатичний Дмитро Богомазов, який в нашому українському театрі (Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька – ред.) поставив не одну виставу. У нього є своє бачення. Не знаю щодо його системи роботи з актором, але, як режисер він відбувся. Індивідуальний і дуже цікавий.

Як ви ставитеся до провінційності в театрі. Взагалі, доцільно говорити про таке явище? Чи кожен театр чи то в столиці, чи на периферії – повноцінний  і самобутній?

Поняття провінційного театру існує, його не можна заперечувати. Провінційного смаку, провінційної мови. Це аматорські театри. Я їх не засуджую. Я за те, щоб люди займалися тим, що гріє їхню душу і розвиває мислення. Все залежить від руху, бажання, орієнтирів і цілей колективу, його злагодженості і задатків керівника, режисера. Це все дуже індивідуально. З якогось маленького провінційного театрика може вирости величезний професійний колектив. Це відомі випадки.

За моїми спостереженнями, ваш спектакль «Вільна пара», де Ви граєте головну роль, одеська критика зустріла без захвату. Чому?

Прем’єра. Необкатаний складний спектакль. Я знаю, що багато претензій було і до самого нобелівського лауреата Даріо Фо з приводу цього твору. За що, власне? Я завжди шукаю причину не в драматургії, а в собі. Недоробили і по сценографії, і в акторському плані (не встигли обжити образи, донести нашу надзадачу до глядача). Мені було важко працювати як режисеру і як актрисі. Ще такий момент – актор повинен отримувати задоволення від того, що він робить. Під час прем’єри ми були в такій напрузі, що акторського кайфу не отримали. Тож, про яку віддачу від глядача може йти мова? У мене по цьому спектаклю було багато питань до себе. Однак, ми не звикли відмовлятися від того, що маємо. Дороблюємо наші вистави, продовжуємо працювати далі.

Ви пробуєте себе як актриса. Чи не вважаєте, що таким чином втрачаєте щось як режисер?

Я нічого не втрачаю. Режисер має бути хорошим актором. Я зобов’язана зіграти будь-яку роль в своєму спектаклі, вміти донести і показати образ акторові навіть в плані простої фізичної дії. У нас же ж не всі – професіонали.

Ви режисер-диктатор чи демократ?

Ближче до диктатора. При тому, що я з усіма в дуже дружніх стосунках, але останнє слово завжди за мною. Не витримую фамільярності. Можу бути Анею за лаштунками, але на репетиціях я лише Анна Сергіївна, навіть якщо актор старший за мене. Робота є робота. Я завжди знаю як воно має бути і чого хочу в результаті. Свій спектакль бачу від початку і до кінця. Якщо я його не бачу, то не берусь. Все-таки ближче до диктатора, але що поробиш (сміється).

Як, в такому випадку, ставитесь до імпровізацій на сцені?

Чудово. Актор, який вміє імпровізувати, мислить, це актор з божою іскрою. Цьому не можна навчити. Якщо він на таке здатен, значить, він – не «технар». Я приймаю все, що приносять актори. Бувають такі репетиції, коли персонаж відкривається для мене в іншій якості. Я бачу, що актор працює сам, що він знайшов таку грань цього образу, яку ми не проговорювали. Для мене найцінніші моменти, коли я змушую людей думати і жити в цьому. Тоді сиджу і мовчу. Зазвичай кричу і диктую, а тут, в момент народження справжньої творчості, сиджу і мовчу, щоб її не сполохати.

З якими труднощами стикається молодий театр?

Крім того, що немає приміщення, дуже важко втримати трупу. Державний театр – це певна ставка, соціальні пільги, надання житла. А коли це маленька приватна трупа, люди репетирують без винагороди. Вони виривають зі свого робочого часу якісь години. Все засновано на бажанні і голому ентузіазмі. Відбувається зміна складу, і треба щоразу працювати з новими людьми. Так, кістяк сформувався, вони горять і марять ідеєю молодого театру, але утримати цей склад, без фінансової бази, дуже важко. З усім іншим ми впораємося.

Я бачу, що ви дуже особисто сприймаєте свою роботу. Чи вдається заробляти з таким підходом до бізнесу?

Звісно, ні. Це – смішно. Молода трупа, яка не бере кон’юнктурного матеріалу, не вилазить за рахунок епатажу, зірок. У нас в основному люди ходять на привізні спектаклі, на розкручені медійні обличчя. Але ми не відступимось від своєї концепції. Я впевнена, що до нас буде приїздити молодь, у нас буде творча лабораторія, студія. Я кажу своїм акторам, що колись люди купуватимуть квитки, щоб просто подивитися, як ви працюєте.

Якого глядача чекаєте в своєму театрі?

Важко відповісти. У нас щоразу такий різний глядач. От на останній спектакль «Стара актриса на роль дружини Достоєвського» прийшли молоді люди далеко не творчих професій. Потім ділилися враженнями, що перші 10 хвилин не могли зрозуміти, що відбувається: утрируваний грим, вітер, світло, музика абсурду. А через 10 хвилин вони втягнулися – грим став звичним, манера подачі тексту – виправданою. Вони втягнулися і заворожено чекали, чим все закінчиться. Різний глядач. І вік, і інтереси. Мені б хотілося, щоб у нас був настільки різноманітний репертуар, щоб ми могли охопити всі глядацькі категорії.

Які спектаклі, крім своїх, порадите подивитися гостю в Одесі?

В російському театрі – «Сутінки богів». Моноспектакль. Друга роль в зоні виправданого мовчання. Про Олександра Вертинського і Віру Холодну. В українському театрі – «Едіп» в постановці Богомазова. Це неймовірно. Статика вибілених скульптур, подача. Богомазов – це істинна, грамотна режисура. Таких в Україні дуже мало.

Чим «Мій театр» буде дивувати найближчим часом?

В планах – постановка для дорослих – 18+. Не буду називати матеріал. Скажу лише, що це буде дуже цікава і незвична розмова для жінок і для чоловіків.

Ви ж кажете, що епатувати – не ваш стиль.

Тут навіть не в епатажі справа. Я б хотіла поговорити про невдоволеність жінки. Чим вона буває незадоволена. Не лише в сексуальному плані. Незалежно від віку, статусу, зовнішності, релігійних переконань. Говорити будуть жінки. Багато жінок.