Павло Ар’є: «Є така професія — драматург»^{30 марта 2015}

Текст Анастасії Головненко

Фото театрів Романа Віктюка, львівського театру ім. Лесі Українки, «Зототі ворота» та з архіву Павла Ар’є

Твою п’єсу майже одночасно поставили у Москві, Львові та Києві. Тобі зрозуміло, чому прозвучав саме цей текст, адже критики дуже хвалили й драму «Слава Героям», наприклад?

Я отримував чимало дуже хороших відгуків про «Славу героям» від «серйозних і злих» критиків, але наш театр ще не дуже звик і не любить ставити сучасні українські п’єси. Зараз це потроху лише починається, рухається, дай боже, це стане модним. Десь вже з’явилась Ворожбит, десь Віра Маковій: театри бояться, що публіка не піде — а публіка йде. Зараз дуже хочеться, аби театр схопився за це.

Зі «Слава Героям» так вийшло, що всі хвалять, і ніхто не ставить. У театрі Курбаса у Львові проводили читання, і навіть брали невеликі гроші за вхід, і приходили повні зали людей. Уже навіть стояло питання про постановку, але усе якось не виходило. І муніципалітет чомусь дав гроші на інших авторів, і не українських (і вже й не живих), саме галицька історія залишилася проігнорованою.

Чому саме ця п’єса? В мене є єдина погана така думка, нехороша. І мені хотілося б, щоб це було не правда. Бо, ось Віктюк поставив — і всі звернули увагу.

Фото з вистави в театрі Романа Віктюка (Москва)

Яким є художнє рішення Стаса Жиркова, є що порівняти із московською постановкою?

Роман Віктюк звернувся до п’єси як до трагедії — класичної, глибокої: там з першої сцени ти вже знаєш, що це трагедія, ти відчуваєш, що це матеріал, який змусить нас переживати неабиякі враження. І це йому вдається. Я довго думав, як Роман Віктюк поставить «Бабу Прісю» і залишиться собою, але він обирає такий прийом, коли гумор, який є у виставі йде проти їхньої манери гри, проти цієї трагедії. У глядача увесь час виникає питання, то все ж таки це горе, чи щастя, ти увесь час сподіваєшся й намагаєшся дати собі відповідь.

Стас так грубо, ніби обманює глядача, і ця провокація мені дуже подобається

Стас Жирков вибрав іншу лінію, у чому ми бачимо і його власний стиль — першу частину вистави він створює дуже комедійною, вона весела, вся із жартів. Навіть пафосний текст, який там є, він також переводить на жарт, тобто виникає таке відчуття, що це весела така історія, про бабцю, яка грибочки жере, і живе собі, навіть ця сцена, «з класичного українського водевілю» …

Друга дія, яку він створює — це трагедія, яка починає розгортатися і розкручується так, що події закінчуються страшним горем. Тож якщо Роман Віктюк не відповідає на питання, які ставить глядач, то Стас його просто обманює таким чином.

Стас — потужний режисер, і він вирішує виставу «зі своїм почерком»: п’єса написана досить лінійно, а режисер знаходить в ній якісь свої, для мене ще потаємні, речі. Враження мої ще досить емоційні, щойно відбулася прем’єра, я хвилювався і переживав, і ще є чимало речей, про які хотілося б подумати.

Фото з вистави київського театру «Зототі ворота»

Як Стас як режисер поставився до тексту, чи багато було видозмін для постановки?

Він часто звертався, чи можна десь щось змінити, частину я навіть переписував. У сцені, де Баба Пріся молиться з дільничим, Стас попросив переписати саму молитву, повернути текст в потрібну у даній постановці сторону. Я пішов на зустріч. Чом би й ні? В тому і є перевага і великій плюс роботи режисера із живим драматургом.

Ти писав образ Баби Прісі для актриси чи актора? Бо вже щойно з’явилися заголовки, що Ірма Вітовська зіграла «чоловічу роль»? Як ти звернувся до такого образу?

Я бачив ці заголовки, і якраз тоді зрозумів, що не думав про акторів, коли писав. Я поїхав у Чорнобиль і там побачив конкретних людей, жінок, які мене не те, що вразили, а просто захопили. Вони сильні, міцні, вони від самої землі, дуже гарні — схожі на зістарілі маски, з вусами, з темними обличчями і сильними руками. Вони як зістарілі, живі мавки.

А потім перевтілення — Баба Пріся 20 років тому: Ірма просто знімає хустку — а з нею 20 років свого життя, вона на наших очах перетворюється на іншу жінку

Як Ірма Вітовська вирішила роль такої баби?

Я, на жаль, не бачив Ірму в роботі, ні на сцені, ні в кіно, просто знав, що вона хороша актриса. Коли я дізнався, про те, що вона зіграє у виставі, мене вітали. Коли я вперше прийшов на репетицію, в грудні, у приміщенні колишнього дитячого садка, де всередині була мінусова температура, вони ще працювали з текстом. Я собі ще подумав, що вона зможе «це» зробити.

Фото з львівської постановки в театрі ім. Лесі Українки

Як вони працювали, у теплому одязі?

Одягнуті й закутані, у страшному холоді й не одну годину. Тоді мене це так вразило, що я їх одразу полюбив, дивився як вони мучаться, але й як їм це подобається. Вони ставили купу питань, і про п’єсу, і про їхнє розуміння, — була така думка, що така їхня робота — це вже великий крок до успіху.

На прем’єрі я був вражений, побачивши Ірму. Це перевтілення, неймовірне: маленька струнка жінка перетворюється на бабу космічного масштабу, на таку глибу, яка може втримати на собі не тільки Землю, а й цілу галактику. Здавалося, що якби я підійшов до неї в той момент, і з’ясував, що ця баба не маленька, а двометрова — я б не здивувався. А потім перевтілення — Баба Пріся 20 років тому: Ірма просто знімає хустку — а з нею 20 років свого життя, вона на наших очах перетворюється на іншу жінку. Ця сила в голосі, ця енергія, ці перевтілення, це — геніальна актриса, я мушу сказати, хоча й не люблю казати такі слова акторам.

Також мені хотілося би сказати й про інших акторів, прекрасно зіграла Віталіна Біблів. Я ж, до речі, не знав, що Ірма комедійна актриса, дізнався вже потім, що вона в основному грала такі ролі, й давно мріяла про якусь роль драматичну, де вона б себе зовсім по-іншому розкрила, і от пощастило. Потім виявляється, що Віталіна Біблів — також комедійна актриса, яка до того ж іще чотири роки не грала на сцені. Але, я відчуваю, що це дуже світла й ніжна людина з тонкою натурою, тому я можу уявити, через яку титанічну роботу у виставі пройшла її героїня Слава. До того ж, їй доводиться існувати в неорганічному для неї світі, ми бачимо наскільки легко «пливе» Слава першою частиною вистави, і як тяжко працює над кожним фрагментом актриса у другій.

Фото з вистави київського театру «Зототі ворота»

На яких умовах ти співпрацюєш з театрами, коли ставлять твою п’єсу?

Жодних роялті в Москві я ще не отримав (роялті — відсоток від кожного показу, — Теatre), там довго затягувався цей процес, спочатку ніхто й не виходив на зв’язок, хоча Театр Романа Віктюка — державний. Зараз ми вже уклали договір. У Львові такий самий документ ще готується, з театром «Золоті ворота» ще не вирішено.

Взагалі є така традиція, напрацьовані механізми?

Українське законодавство взагалі не передбачає драматурга, досить ідіотський механізм, я вважаю. І я думаю, роялті — це теж недостатня сума. В Європі ж є гонорари, які виплачуються, відповідно до того, чи перша це постановка, чи ні, а роялті — це вже саме собою.

Ти вгадуєш наступні питання.

Є гонорари, які виплачуться, відповідно до того, чи перша це постановка, чи ні, а роялті — це вже саме собою

Раніше ж держава займалася закупівлею текстів для театрів?

По-перше, це були досить корумповані програми, по-друге, зараз їх взагалі немає. Чудово було б їх повернути, але зробити прозорими й усім зрозумілими. Це також частина боротьби. У мене є таке відчуття, що театри вважають, що режисеру потрібно заплатити, акторам обов’язково потрібно заплатити, так само художнику, освітлювачам, а драматургу не треба платити.

Драматург Павло Ар’є

Він уже написав, вже усе зробив?

Не знаю, звідки береться ця традиція, але драматург так само працює, і має потреби. Але усі наші драматурги, нові й нові автори, чиї імена з’являються — ніхто не живе з драматургії. Я викладаю, Женя Марковський — журналіст, Оксана Савченко, Ден Гуменний — також журналісти. Наталя Ворожбит серіалами займалась, зараз сподіваюсь, вже заробляє собі на життя з п’єс. Хоча, можливо, й не в Україні.

Ти багато часу живеш і працюєш у Німеччині, ходиш там в театри, тобі відомо, як там працюють подібні механізми?

У Німеччині існує змішана театральна система: є державні й так звані, «вільні театри». Усі вони частково фінансуються державою, частково — за приватні кошти. У театрів завжди є гроші, і так все продумано, що драматург — це такий самий учасник театрального процесу, як і інші, і він має право заробляти.

«Театр драматурга» у Львові — це був кайф

Є така професія, драматург?

Звісно, є така професія — драматург. Є державні театральні агентства, як театральні видавництва, ти можеш вибрати собі одне з них, яке буде з тобою співпрацювати (тебе також можуть вибрати). Суть у чому: ти з ними маєш договір — вони на себе беруть усю промоцію: обробляють текст, пропонують його в театри всередині країни й закордоном, займаються усіма фінансовими питаннями; надають кожному автору редактора. Це дуже важливо, адже театральний редактор — особлива професія, це людина, яка вміє правильно читати п’єсу, підказувати у певний момент, направляти текст, він обов’язково тебе розуміє, тому часом ти шукаєш саме «свого» редактора для співпраці. А драматургу залишається єдине — писати.

Фото з вистави в театрі Романа Віктюка

Як влаштована фінансова сторона такого співробітництва?

Усім займаються ці видавництва — коли п’єсу ставлять, вони отримують десять відсотків, драматург — гонорар плюс роялті. Доки п’єса ще не поставлена, редакторам все одно платить агенція, супроводжуючи таким чином текст на усіх етапах. І я вважаю, що це нормально.

Ти хотів би працювати драматургом в театрі (не завлітом)?

Думаю, що це було б цікаво. У Львові була схожа річ у театрі Леся Курбаса, проект називався «Театр Драматурга», то це був дійсно кайф. Я написав п’єсу, прийшов у театр і починаю роботу над виставою як режисер, драматург, як сценограф — сам проводжу свою п’єсу через усі цехи. І це дає такий результат! Працюючи над новою п’єсою разом з акторами ти разом із ними, ніби її пишеш. Приходиш додому й починаєш її виправляти, міняти слова місцями, сцени. Ти відчуваєш живу мову в тексті, живий театр.

Мистецтво є основоположним для державної безпеки

Ти вирішив зробити так, аби в Україні в штаті театру був драматург, з чого почнеш?

Я давно про це говорю, потрібен дуже чіткий закон про театр, як є прекрасний закон про кіно (й кіно потроху починають знімати). Треба такий закон про театр. Мистецтво є основоположним для державної безпеки, і про це треба думати. У нас є державні театри, які отримують державні кошти, частина з яких іде на постановки. Закон має бути абсолютно прозорим — до відсотків прописаним, де свою частину отримає втілення сучасної української драматургії. Виконання закону має бути обов’язковим, а невиконання — вести за собою невиплату коштів театру в наступному сезоні, наприклад. Автоматично з’явиться ринок, режисер почне шукати драматурга, вмотивований драматург по-іншому ставитиметься до процесу, і він запускається. Мені здається, що це дуже простий механізм, який не може не спрацювати.

Але ж не всі режисери можуть працювати зі сучасною драматургією?

Ставити сучасну драматургію — часто те саме, що залишати свою зону комфорту. Всі звикли ставити «Наталку Полтавку», і ставлять «Наталку Полтавку», навіть якщо беруться за Шекспіра, змінюються тільки назви. Усі можуть, може не всі хочуть, а це вже інше питання.

Фото з львівської постановки в театрі ім. Лесі Українки