«One woman show« як румунська театральна альтернатива29 марта 2010
Інтерв’ю із акторкою театру Раду Станка Лаурою-Марією Ілея
Спілкувалася Вікторія Миронюк
Одного вечора мені пощастило опинитися в одній румунській забігайлівці, де на двометровій сцені обіцяли показати one-woman show. У цьому словосполученні не так насторожувало слово «шоу», що органічно вписувалося в навколишню атмосферу, як його означення «жіноче». На моє здивування, на сцені замість очікуваної стриптизерки чи фокусниці з’явилася тендітна жіночка із хустинкою в руках, яка почала свій монолог. Десь на п’ятій хвилині (частково через незнання румунської) я зрозуміла, що «шоу» почалося… На диво, гамір двох залів стих, і в приміщенні запала мертва тиша…
«One woman showЛауро, вперше я тебе побачила у маленькій мистецькій забігайлівці, де ти презентувала коротку моновиставу. Мушу сказати, що, попри моє незнання румунської, вистава пройняла мене до глибини серця. Розкажи, про що була ця вистава?
Ця розповідь була про дивну, божевільну сім’ю, яка працює в цирку. Вона називається «Небо як Гардероб» автора Аглаї Ветераний. Ідея прийшла випадково, враховуючи те, що я не вірю у «випадковості». Прочитавши «Чому дитина кипить у поленті?» за порадою товариша, я купила іншу збірку цього ж автора, яка називається «Стояти на останньому подиху». Вона не була такою комічною як попередня, але, тим не менш, я вирішила зробити моновиставу саме за цим романом і з’ясувати, чи я здатна примусити аудиторію сміятися і плакати, використовуючи лише свою гру та слова автора… Я помітила те, що перебуваючи так близько до аудиторії, енергія рухається дуже швидко і легко; я можу відчувати, наскільки вони «входять» у цю історію чи, навпаки, відмежовуються. Іноді вони плачуть, іноді сміються, іноді можуть відповісти на мої риторичні запитання… Я неодноразово бачила сльози на очах глядачів наприкінці вистави і, здавалось, вони дивним чином з’являлись якраз після моменту сміху. Мені подобається те, що я можу розсмішити людей, але в той же час, змусити їх задуматися над тим хто вони є, і що їх оточує.
Текст цієї моновистави розповідає про румунську циркову родину, яка покинула Румунію в часи комунізму. Головна героїня — Аглая — історія котрої обертається навколо тітки, яка її виростила, адже мати і батько були змушені подорожувати із цирком. Найбільш зворушливими в цьому сюжеті є почуття, які ти висловлюєш, вважаючи свою тітку справжньою матір’ю, а також нерозуміння, хто така ця дивна жінка, яка приходить після всього у твоє життя, називаючи себе «матір’ю». Тут також можна знайти цікаву лінію про емігрантську долю і про те, що відчуваєш себе нібито обезкоріненим, коли живеш у чужій країні. Але це також про те, як ця сім’я зможе вижити за кордоном за допомогою їхнього почуття гумору. Ця історія грайлива і жорстока, в якій йдеться про життя і смерть, про дитинство і самогубство, про гнів і щастя…
Лаура-Марія Ілея, акторка румунського театру Раду СтанкуЛауро, розкажи про себе, де ти вчилася, у кого грала і хто тобі подобається з театральних режисерів.
Я народилася в Араді, західній частині Румунії. У цьому місті я була учасницею групи «Арт студія» та дебютувала у «Грі» за мотивами вибраних трагедій В. Шекспіра та «Чистих душах» за В. Шукшиним. У 2001 році я приїхала в Сібіу і вступила на акторський відділ Флоріна Замфіреску, відомого актора із Бухареста.
Бути одним з його учнів — це надзвичайний досвід. Він працював за методою К.Станіславського, і я маю сказати, що ці 4 роки стали вирішальними для мене. Я відкрила, що гра може ставати магією… Мій учитель написав книгу про акторство, яка називається «Акторство або магія». Він вчив нас вправ, які одночасно розслабляли та спонукали фантазувати, і ці заняття справді допомогли мені на шляху, який я обрала.
На третьому році навчання я пройшла кастинг на участь у виставі «Божевільний ліс» за п’єсою Керіл Черчіл. Вистава готувалася у місті Річмонд, штат Вірджинія, США, під керівництвом режисера Джанет Роджерс та за участю Девіда Леонга (хореографа, який ставив рухи у фільмі «Тітус Андронікус» з Ентоні Хопкінсом і Джесікою Лендж). Це був дуже суттєвий досвід, з огляду на те, що я відвідувала там такі курси як «Рух актора Гротовського», «Архетипи і Голос», «Сценічна боротьба» з Джанет Роджерс, Девідом Леоном та Джонатан Бейкер … У «Божевільному Лісі» я отримала три ролі: Родіка, Флавія та продавця квітів.
А в Сібіу, там де я зараз граю, моїм найбільшим задоволенням було працювати з такими режисерами як: Гавріл Пінте, Іштван Сабо та Міхай Манютіу, про яких я можу говорити годинами.
Лаура-Марія Ілея, акторка румунського театру Раду СтанкуЖанр жіночих моновистав («one woman show«) у такому нетрадиційному для театру просторі — це звична практика для румунських акторів? Де таким іще займаються?
Так, сьогодні багато румунських акторів практикують такий вид театру. Я знаю, є приклади таких вистав у Бухаресті, Араді, Сібіу, Брашові. Хоча, думаю, воно буде невдовзі поширюватися всією країною загалом.
Ти виступала в кафе і до цього? Ця невимушена, неформальна атмосфера клубів не відволікає тебе? Як глядач твого короткого виступу, я мушу сказати, що ти досягла в залі мертвої тиші. І це завдяки твоїй неперевершеній грі і щирим почуттям, яких так не вистачає зараз більшості акторів. Але чи були випадки, коли ти була незадоволена своєю публікою?
Я виступала у кафе, ще коли була в художній студії, але це був зовсім інший досвід, оскільки я виступала з декількома акторами, і так набагато легше утримувати увагу. А тут не вистачає часу, щоб розслабитися, бо ризикуєш втратити їхню увагу, адже відомо, що глядач, мов дитина: дуже щира, але в сучасних умовах її дуже легко знудити. Тому, на мій погляд, це — виклик, робити таке мистецтво. Так, під час останнього мого виступу була мертва тиша, була особлива енергетика, але, щоразу воно по-іншому, однак все-таки ніколи не розчаровує. В цьому і магія такого виступу. Я знаю, що глядач відчуває все, навіть коли я зможу дозволити собі в міміці, жесті чи інтонації якусь маленьку невинну брехню. Ось чому я не хочу розчаровувати їх, і для цього працюю над кожним рядком, який вимовляю на сцені. Я не люблю відчувати фальш, тому роблю все можливе, щоб бути на сцені максимально щирою.
Лаура-Марія Ілея, акторка румунського театру Раду СтанкуТи маєш досвід інших форм гри: фізичний театр, пантоміма? Чи це допомагає тобі у роботі на академічній сцені?
Як я вже згадувала, я пройшла дуже цікавий клас сценічного руху. На першому році ми з курсом бігали щодня по півгодини, а потім ще одну годину ми робили тільки фізичні вправи. Звичайно, це важливо для актора — мати хороший фізичний стан, але ще важливішим є хороша інтуїція, спонтанні, але добре мотивовані реакції. Якщо в один прекрасний день ви забудете про ваш стан і еволюцію, глядачі відчують це, повірте мені.
Тому моя порада акторам — робити достатньо дихальних вправ, але при цьому не забувати про своє життя, відкриваючи для себе нові речі, дивуючись навколишнім світом і його магічними таємницями для того, щоб зберегти свою дитячу відкритість і радість.
Вибач наперед за таке питання, але я б хотіла знати, чи фінансово вигідно для актора робити подібні виступи у кафе? І чи така модель роботи може бути запозичена, наприклад, українськими акторами. У чому специфіка матеріальної сторони такого виду діяльності?
Якщо говорити зараз про прибуток, я повинна розчарувати тебе, бо про стабільність тут не може бути і мови. В кращому випадку я підписую короткостроковий контракт із закладом, і таким чином на деякий час забезпечую себе від фінансових криз. Але головний прибуток у такій справі для мене — це коментарі глядачів, їхня реакція. Якось один хлопчик підійшов до мене після показу і сказав зі сльозами на очах, що його батько нещодавно помер, і що я абсолютно переконала його цим театральним уривком, що одного дня вони зустрінуться. Це було дуже зворушливо, і досі цей момент інколи виринає у мене перед очима … Інша дівчина після цього спектаклю хотіла взяти інтерв’ю у мене, під час якого розповіла, що була вражена тим, як я трансформувала аудиторію, її настрій та енергетику. Для неї це було маленьким дивом.
Ти думала про те, що можна було б показувати такі моновистави у різних містах Румунії і навіть за кордоном? Я переконана, що там ти б знайшла свого глядача.
Мені дуже хотілося би поїхати із подібними виступами за кордон, але зараз я відчуваю, у мене є важлива робота тут, в моїй країні. Коли я буду почувати себе достатньо певною у цьому кроці — я зроблю це неодмінно.
Що тобі відомо про українське театральне життя?
Зараз мені соромно, тому що я не знаю дуже багато про український театр. Я знаю, що Юрій Кордонський народився в Одесі, і на мій погляд, він є одним з найвидатніших режисерів сьогодення. У 2008 році в Тімішоарі я брала участь у його майстер-класі і повинна сказати, що для мене як для актриси це був незабутній досвід.
«Чекаючи на Годо» 
Ігор Постолов 
