P.F. Shon

 

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ

 

 

Дія перша

 

У рваний дірах

І кривавих ранах

Повстає воно

Життя на чемоданах

 

Шляхи, дороги

Ноги збити

Ні поля, ні щастя

Валізи повиті

 

Як химери у лісі

З міста у місто

Як порване випадком

Старе намисто

 

Налякана кішка

Зашугана пташка

Ти місто зміни

Та не донбаські замашки

 

Крізь тишу ранкову

Не вибух, не порох

Здрігнеться істота

Почувши той шорах

 

Оперна

 

Роздається увертюра опери <Кармен> Бізе. З голосної ноти музика стихає і перетворюється на потяг , що вже майже не видко зі станції. З’являється тучна жінка, трохи вище середнього. Жінка охайно одягнута у класичні форми комір сукні прикрашає мереживо. На голові жінки охайна, тучна гулька, яка здалеку нагадує маленький капелюшок.

Що таке Донбас я дуже добре знаю.

Мої батьки приїхали у Донецьк, бо тоді таким, як вони тільки туди і можна було.

 "Приживались довго і боляче" казав тато. Я вивчилась. Закінчила школу, вступила до одеської Консерваторії. Після Одеси було важко повертатися у Донецьк.

 На цей час батька вже не стало. Ми з мамою залишились в двох.

 Після Одеси пішла у Донецьку філармонію, потім у оперу. Гроші за концерти, За ці концерти було соромно забирати.

Саме у філармонії я познайомилася зі своїм тенором. Ми почали жити разом. Та не довго ми жили. У всіх тенорів дурний характер, от і у моєї Анічки тепер теж тенор. Одного разу я просто сказала " знаєш, ми більше не будемо жити разом". Я взяла Аню і з'їхала до мами.

Донецьк дуже важке місто. У кожній черзі, у кожному магазині тебе шпунтують. Це хамство, ця грубість.

З 2005 року я у Києві. Тепер працюю у музеї.

Київ теж не спокійне місто, та по інакшому. Київ дуже м'який у своїх обіймах.

З того часу як переїхала, у Донецьку була лише три рази.

 

Актор

Хлопець віком до 25. Коротке русяве волосся. Гострий на язик. Вільна сорочка у трояндах, вузькі джинси, високі бігові кросівки.

 

Народився я у Слов'янську. Жив там з батьками. Закінчив школи і вступив у Луганськ у театральне училище.

 Слов'янськ дуже маленьке місто, дуже повільне.

Народ там дикий, але ужитися з ними можна.

Луганськ більший, але люди такі самі, трохи гостріші.

Взагалі Луганськ, він такий з гостринкою.

Після того як закінчив, думав до Києва, але Київ мене не прийняв. Всі мої, з ким навчався так і залишились в наших областях.

Я поїхав до Москви.

Приїхав а ніде не беруть після училища. Довелось вступати знов. Вчитись і працювати, шукати друзів і в них ночувати.

Не це не ГІТІС, але тез театральне.

Потім вже у театр, на постійне.

Мене в той час вигнали з квартири і я місяць жив на горищі театру, з те, що кожного вечора носив сторожу паштет і варьонку, і іноді водочку.

Ну а зараз, Москва. У Києві дуже рідко, в нас там ще рідше.

Ну не в Київ мені ж зараз.

У Москві всі гроші з колишнього союзу.

 

Шонні

Хлопець років двадцяти.

 

З Донецьку потрібно тікати.

Це важке місто. Дуже важке.

Я народився там і майже все життя прожив. І все те життя я жив з відчуттям товстої жирної плівки на своїй спині, яка хоче тебе задушити, поглинути.

Я дуже давно планував тікати з Донецька, та все співпало так, і зім'ялося в один ком. Та я не вважаю себе переселенцем, звісно в мене фінансові труднощі, і на роботу стало важче влаштуватися, та я не переселенець.

Я мріяв покинути Донецьк ще років з 15-16.

Спочатку я хотів у 13 році поїхати до Києва вступити до університету і забути про Донецьк, як всі наші коли перебираються до столиці, або кращого місця.

Та захворіла мама.

Їй вирізали жовчний міхур.

На рік я сказав Києву і університету почекати.

За цей рік все сталося: і майдан, і анті майдан, і танки, і "казакі", і чеченці, трупи, бомби, і все…

Співпало.

Я поїхав з Донецька і готувався до вступу. Я дуже боявся, що не вступлю. Я думав, як я буду проходити мимо цієї будівлі і розуміти, що я не там. Від цієї думки мені ставало дуже страшо.

Може це теж мені допомогло.

Хоча, я думаю найстрашніше те, що у Донецьку я ніколи не відчував себе комфортно.

Коли я у 13 році, після дня відкритих дверей у університеті я йшов сам по Яр Волу, я вперше відчув себе вдома.

Взагалі в мене дуже дивні відносини з Києвом.

протягом двох років я тікав до нього я кікають до чоловіка, або батька.

Я приїздив на два тижні, на тиждень, на два дні, як виходило.Вся моя істота відчувала себе хворою. Я збирав валізи і вночі їхав до Києва.

З ранку на пероні я відчував себе повністю здоровим.

Мені навіть трохи пощастило.

Я вивіз половину бібліотеки.

Я вивіз капелюшки.

В мене майже для кожного капелюшка була шляпна коробка.

Тільки вивози довелось у коробці від вина.

вона менша і не виділяється.

Італійки

З’являються дві жінки. Вони одягнуті у вузькі світлих кольорів джинси ( жовті або тілесні), які активно підкреслюють їх стегна. В них легкі, трохи вільні кофтини, які не сковують їх рук при активній жестикуляції. На голові, у цих жінок, високі (кінські хвости) з довгим волоссям майже до лопаток, а то й нижче. На шиї кожної золота підвіска, декілька кілець, теж золото. Тільки золото, жодної біжутерії, жодного срібла, тільки золото.

 

Перша Італійка- З України я поїхали поїхала у 2001. Мову вчила дуже швидко.

Друга Італійка- Або вчиш або отримуєш.

П. І.- Італія. . . Італія дуже гарна країна.

Д. І.- Дуже багата країна.

П.І.- Та ї дуже дорога.

Д.І.-Я поїхала раніше, у 95му. Я з Луганська, моя подруга з Шахтарська. З чоловіком я розлучилась ще у 90му. Залишились дві дорослі дочки.

Луганськ.

95 рік.

Ні грошей, ні шиша.

З наших тоді не охоче їхали. Мені про таку можливість розповіла подруга з Тернополя. Її сестра так поїхала і повернулась через півроку. Було страшно. Чужа країна. Все чуже, мови не знаю, я навіть її не вчила, тільки англійською трохи.

Перший рік був дуже важкий

П. І.-Так

Д.І.-Виживала на харчах, а ще дітям потрібно висилати. Мені було 45 а бабки 70 манікюр роблять. Мені їсти нема чого а в них манікюр. Я так і досі манікюр не роблю. Кутикулю прибираю, рівняю, але без лаку.

П. І.-Перший рік це жах. Потім легше. Я своїх за рік всіх обула, одела. За свої гроші всіх вивчила.

Тут речі копєєшні. Я в секондах набрала краще ніж тут в магазинах.

Д.І.-Я почала вже під Луганськом собі дім будувати. Зяті почали допомагати, та як вони працюють, я потім бригаду найняла. Все життя на моїй шиї і чоловіків собі таких взяли, що нічого не можуть. Тепер не дому, нічого.

Хоч живі залишились.

П. І.А тепер що?

Д.І.-Що що? Знов їхати .

Кому ми тут потрібні, ми ж пенсіонерки.

 

Рекламщік

Чоловік не більше 27 років. Статний, підкачаний, гарно бритий. Одягнений спортивно, у чорний колір.

Я не тільки рекламою займаюсь, я ще і фотограф.

Народився я у Макіївці. Все дитинство там, потім я поїхав вступати до Києва.

Так у Києві і залишився. У Києві комфортно, мене це влаштовує.

Батьки поїхали до Вірменії в них там родичі, ще за союзу залишились. Все одно краще ніж у Росію, вони поїхали це років п’ять назад.

Я не можу сказати що ми багато жили, скоріше перебивалися з хліба на воду.

Тоді всі так жили.

В школі всі відносились до української мови, як до чогось зайвого. Всі люди безцільні, похмурі.

Батько розповідав, що коли вони вперше приїхали до Донецьку, перше враження "Боже, какие злые люди".

Люди дійсно були злі.

У школі я пам’ятаю кожної зими з’являвся якась маніяк і пропадали діти з сусідніх шкіл, когось знаходили у лісі.

Хоча може це просто 90ті.

Я часто був у Донецьку, коли жив у Макіївці.

Донецьк був більшим, він поступово поглинав Макіївку.

Всі наші хотіли до Донецьку. Я теж.

Але з часом і Донецьк ставав все менше і менше.

Я вже більше вісьмох років живу у Києві.

Багато бачив наших зі сходу, та ніхто не пишається що він звідти.

Всі вони не згадують, і не говорять про це.

Всі намагаються забути про те звідки вони.

 

Друга дія

 

 

Я драю ванну

Не свою чужу

Я буду митися

Хоч пахне кислотою

 

Я драю вану

В ній я потону

Бувай звитяга

Річка пересохла

 

Бувайте олені

Що у садах тримтять

Бувайте птиці

Що мріють о морозах

 

Я буду бити

Бити як кришталь

На цвинтарі

Закам'янілі рози

 

 

Бо і Света

Бо. -Луганськ- це маленьке місто. Історичний центр всього лише дві вулиці.

Весь цей час, в нас, була ізоляція, ізоляція від світу, від цивілізації. Більшість людей зі сходу не виїзні, вони нічого не бачили окрім свого району.

Луганськ дуже сонне місто.

Ми з друзями вирішили самі себе розважати. У місті по суті дві вулиці і завод. Ми почали організовувати концерти і арт-проекти.

Свого сина я відав в Українську школу, і це була проблема, знайти у Луганську український клас.

От що мене бісить, так те що починають гнати на наших зі сходу. Я можу гнати на своїх, але інші, інші навіть не разу не були в нас.

Ми з друзями з Луганського Майдану. Це ж не правда, що в нас ніхто не виходив. Кожен день хтось був.

До речі, у мене було питання, чому з Києва до нас ніхто не їхав? Чому після майдану ніхто не приїхав до нас?

Приїздили з Києва тільки одиниці. Був професор з київського національного, підтримував нас.

Потім вже почали привозити "казаків" на анті майдани.

Не знаю як у Донецьку, а в нас місцевих було достатньо на всіх цих зборах.

До речі, це Света!

Света- Привіт!

Бо- Света- моя дружина.

Я не збирався їхати. Ми спокійно жили.

Останні два роки в нас були дуже активні. Ми організовували концерти і фестивалі, робили Арт-Поле на садибі 19го століття, зробили арт-проект у краєзнавчому музеї.

Та я журналіст.

Ми з напарником робили стрім з президентських виборів, бо була інформація про те, що їх хочуть зірвати.

Після ми проїжджали блок пост у місті Щастя.

Знайшли флешку.

Приклад в затилок.

Подвал.

Света- Ми з друзями від разу почали усюди писати, дзвонити, на телебачення, що там українські активісти, журналісти, щоб їх хоча б не вбили.

Хоча били їх по страшному.

Бо показує фото. На фото синьо-фіолетове тіло. Біла шкіра видніється лише іноді на обличчі і гомілкостопі.

Бо- прем’єр "лнр" , так званий, заявляв, що це правокатори, що ми знімали блок пости.

У підвалі я пробув два дні. Потім лікарня.

Хоча лікарня і лікарі - це окрема історія. Лікарі всіх здавали, якщо прибували активісти, то все робили без анестезії.

З лікарні і міста мене врятували друзі.

 Це така історія!

 Друзі мене вивезли вночі на мусоровозі.

Вчителька

Скромно одягнута дівчина. Дуже помірно, спокійно розмовляє. На ній чорний одяг, з під чорного кардигану визирає ніжно рожева маєчка. Багато посміхаєтся.

Все життя я прожила у Торезі.

Навчалась у Слов'янську.

Займалась громадською діяльністю, і досі займаюсь.

В нас була молодіжна організація "Нові люди".

Я викладачка української та російської мови. У Слов'янську закінчила педагогічний вуз.

Працювала я у 10 і у 16 школі, якщо 10 школі всі були за Україну а в 16 навпаки.

Більшість були змушені поїхати, або мовчати.

Коли бойовики захопили університет, "колеги" з 16 школи відкрито сказали, що вони мене здадуть. Тобто звучало це так- "ты же у нас украинка, вот мы тебя первую и сдадим".

Быльшість мовчало, бо погрожували. Мені особисто дзвонили, попереджали- "мы знаем про ваши взгляды, это черевато".

До речі, на референдумі людей було дуже мало, їх майже не було.

А ще в нас бабусі розігнали блок пост днр. І це Торез! Вони вийшли і сказали, що тут такого не потрібно і хай їдуть звідки приїхали, і вони поїхали!

Бабусі погнали днр.

А загалом мої батьки у Росії.

Я спочатку поїхала до мами, жила у неї у квартирі. Та довго я жити там не змогла.

В них промиті мізки, настільки діє пропаганда. І через це мамі довелось змінити квартиру, через мої погляди. Мама давно покинула Україну, але її погляди… я не змогла після цього дити з нею.

З 6 січня я приєдналась до Крим SOS, потім до Восток SOS.

Тепер я адміністратор і волонтер, досі займаюсь громадською діяльністю.

Потім перестали завозити продукти, бо був такий випадок. Я як раз їхала у Торез на автобусі а перед нами була вантажівка з хлібом. При в’їзді у місто на блок пості всі машини перевіряли. Водія цієї вантажівки витягли з кабіни, знущались деякий час а потім застрілили в голову.

Після цього продукти перестали возити, бо хто хоче помирати за чужий хліб?

Викладачам перестали платити зарплату, і перестали зараховувати стаж.

Якось пішла до банкомата, а він весь раскурочений і напис на екрані "апалченіє домбаса".

Совбес захопили, тепер там бомжі і днр.

Податкову теж захопили, грощі забрали у "бюджет" днр.

Ми вже почали звикати до автоматів. Коли я була на перехреті, підходить до мене такий з автоматом, напрямляє на мене і питає " ты за кого?", я кажу йому що людині з автоматом жінка скаже що завгодно, він перериває мене і каже "я вижу ты за Росию у тебя триколор!" і вказує на мої босоніжки, а на них просто, три кольори які навіть не схожі на триколор, але його це переконало. До цього він з цим питанням погрожував дитині у магазині. Дитині.

Також нащих вчитилів зганяли на мітінги за Яника, та всі намагались відмазатись, бо всі наші вчитилі з 10 школи були на майдані.

Як я пам’ятаю Торез? Було багато дітей, дуже спокійно і ведикі красиві ліси.

Стериотип

Молодий хлопець, до 25. Мовчазний і дуже скромний.

Розповідає дуже мало, але чітко виміряно.

Взагалі я не з типової сім’ї, як для сходу.

 В мене повністю україно-мовна сім’я. Батько нас виховував дуже патріотично. Ми жили у селі під Луганськом.

 Конфліктів у школі в нас майже не було, себто нічого серйозного. Ми з братами взагалі не привертали уваги.

У Києві я вступив у Києво-Могилянку.

Насправді є дуже великий стереотип, що українців на сході витравили голодомором.

Більша частина в наших областях- це етнічні українці. Були і з Росії, були з Білорусії, але і багато з західної України їхали на шахти, або перевозили навмисно.

Ніхто в моїй області не реагував вороже на українську символіку до цього.

Було багато символіки у місті.

Було Євро 2012.

У Луганську я не був з весни минулого року.

І постає питання чи займатися науковою діяльністю, чи працювати.

Та всеодно після закінчення університету тягне на схід.

Хай тепер не в Луганськ.

Може у Харків.

 

Молодята

Молода дівчина, дуже привітна. В неї велике, пишне, кучеряве волосся зібране у хвіст. Вона дуже радісно вітає нових людей, що приходять до центру.

Навіть коли вона просто мовчки сидить, вона вся наче світитися.

Ми з були одними з перших організаторів Луганського Майдану. Я археолог а мій чоловік Журналіст. Коли був майдан, ми організовували вуличні університети, щоб люди буди обізнані.

Я професійний археолог, викладач, методист, займалась научною діяльністю, вела археологічний кружок.

Одного разу до нас приїхали поляки, вони просто спитали в нас дорогу а ми запропонували провести їм екскурсію. Ми показали їм історичний центр, наше місто, після цього вони сказали, що такої екскурсії їм не робили навіть у Європі. Справа в тому, що  іноземцям потрібно влаштовували екскурсії, щоб вони бачили нашу історію, і нам самим потрібно знати свою історію.

У Луганську є річка, по один бік старе місто, а по інший завод. Завад називали "Гусинівка", а бидло яке жило в тому районі звали "гуси".

Зараз бидло так і називають бидло, а раніше в нас були "гуси".

Історичний центр міста після обстрілів дуже постраждав…

Я була активісткою, а мій чоловік ще більшим активістом, тому коли штурмували СБУ його взяли в полон.

Про це я дізналась пізніше.

Мати одного з моїх учнів з кружка, подзвони у вечорі і повідомила, що його забрали.

Я відразу почала дзвонити і писати, бо він журналіст, щоб його не вбили, бо вбити для них було не проблемою.

Тримали його сутки.

Били. Сильно Били.

Луганськ ми покинули восьмого травня.

А взагалі ми мали побратися!

Ми мали побратися сьомого червня, але в Луганську.

Друзі нам допомогли перенести церімонію Червоноармійськ. Ми побралися в той самий день коли запланували.

У Луганську в нас був свій будинок, у дворі ми збудували чай-хану.

Зараз як проходжу по магазину, так і хочеться щось купити для дому.

Весь час скільки себе пам’ятаю в нас було вдосталь абрикос. Ми вже не знали куди їх дівати.

А зараз дуже хочеться абрикос у цукрі.

 

Олег

Хлопець років двадцяти.

Я взагалі не вважаю себе волонтером. Я не роблю так багато, щоб вважати себе волонтером.

Донецьк я покинув 13го червня. Після цього більше там не був.

Я дуже яскраво пам’ятаю, як це підіймалось, як це привозилось. Я пам’ятаю, як за макдональдсом на площі леніна роздавали по 200 гривень, я пам’ятаю, як госслужащих звозили на анті майдан, я пам’ятаю розочки від водки, я нажаль все це бачив, і все це знаю.

"Хорошо тут у вас"- казали вони. Правильно! Бо ти в своїй хаті сокирою все не молотиш, а тут можна.

Це дуже дивно і не приємно розуміти, що твоє місто вже не твоє.

Я як згадую- я скаженію, мене стає тіпати, трясти.

Останні тижні я жив з відчуттям, що навколо вороги,  небезпека.

Мені ставало все гірше і гірше.

Перед тим як я поїхав, я зібрав друзів, які ще залишились, і ми готували шашлики і пили віно на моєму подвір'ї. Це була наша традиція, ще з дитинства.

Остаточно я зрозумів, що не можна залишатись після того як терористи захопили ІЗОЛЯЦІЮ. Це була чудова культурна платформа, яка надавала можливість  думаючим людям Донецьку зустрітись на цікавих проектах. Вона була своєрідною і відображала Донецьк.

Я хоч і не люблю, але дуже сумую.

Я був і на майдані, і на Донецькому майдані, на останніх мітингах, але невже ми все так залишимо?

Коли в нас почалися бойові дії я не міг спати, тому прокидався весь час о четвертій ранку.

Я виходив в город і тоді дуже низько пролітав літак.

Я бачив шасі, фюзеляж.

Це було майже кожного дня, в один і той самий час.

І саме з цього для мене почалася війна.

Коли літак о четвертій ранку пролітає над твоєю головою і ти боїшся щоб він не зачепив твої яблуні.

 

ПРОЛОГ.

П’єса складається з двох частин.

Перша частина про людей зі сходу які покинули ці області не через війну, а тому що не змогли існувати в тих умовах регіону, соціуму.

Друга частина розповідає про людей, які були змушені покинути свої домівки саме через війну, та все одно продовжують займатись громадською діяльністю, волонтерством.

Кожна сцена заснована на реальній історії однієї, або декількох людей.

Також у п’єсі присутні вірші, які виконують роль художнього додатку і ставлять на меті більш детально розкрити частину п’єси в якій вони присутні.

 

P.S. Хочу подякувати всім моїм друзям, колегам, родичам і особливо моєму університетові, які підтримували мене у важкий час адаптації, особливо в період  осені 2014 і зиму 2015 року.


Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?