Літній сум^{10 ноября 2012}

Автор: Андрій Бондаренко


Частина перша

Номер Марти

Дівчата лежать поряд на великому готельному ліжку. Деякий час уважно дивляться одна на одну, потім помалу зближуються губами і починають цілуватися «взасос». Хвилин через дві так само повільно відводять голови, починають хіхікати, щораз сильніше, але до реготу не доходять.
Марта: В мене трагедія — я дуже швидко закохуюсь.
Знову хіхікають аж заходяться.
Марта: Я би мала в чомусь зізнатися.
Олена (наспівує): Не нудьгуй, а веселись!
Похіхікують.
Олена: Ху-ух.
Дивиться на Марту довгим ніжним поглядом. Кладе їй на ногу руку. Марта дивиться на цю руку і і злегка серйознішає.
Марта: І шо, ти кажеш. Позавчора ти була в Амстердамі. А сьогодні я нагадую тобі твою далеку юність?
Олена: Так. Це взагалі всьо якось так прікольно. Я вже років десь три сюди не заїжджала. В сенсі в Україну.
Марта: А чому так? Не тягнуло? Зовсім?
Олена: Ну та як. Роботи, одним словом багато. А-а, блін. Мене глючить. Я ніби ше досі в літаку сижу.
Марта: Тошнить?
Олена: Та блін! Я не про те!
Сміються.
Марта (грайливо): А про шо?
Олена: Про шо?
Лягає на спину, одну руку заклавши під голову, а другу розкинувши руки так, щоб долоня лежала під грудьми Марти.
Олена: Я можу тобі розказати про шо я. Мені зараз кльово. Я давно нікому нічого не розказувала отак.
Марта: Отак? Отак-отак?
Олена: Отак. А ти лежи. Я теж ніби лежу — в літаку. Ти колись лежала в літаку?
Марта мовчить.
Олена: А я лежала. Тобто, насправді мені приснилося. Я сиділа, як і всі. Але мені дуже чітко снилося. Ніби я лежу на даху. Старому даху, на ржавій теплій блясі. Кругом, але десь не вище метра над дахом, дерева і листя шумить. Блін, це так кльово. Ну хмари там. Так шо сонце в очі не валить. Мені здається, що коли ти так лежиш, то це ніби в літаку. Але я так ніколи не лежала — мені це приснилося. В літаку. Насправді в літаку зовсім не так як має бути в літаку. І я знаю чому — бо там не лежать. А сидіти це вже не дах. Це вже якийсь автобус.
Підводить голову, дивиться на Марту:
Ти слухаєш? Я тебе не дуже кумарю?
Марта (ліниво): Та нє. Я слухаю. Розказуй.
Олена: Одним словом, отако. Я ніколи не лежала на даху, на теплій ржавій блясі, так шоб дерева збоку — не зверху, а збоку. Я бачила таке в якомусь фільмі — дитячому. Причому бачила коли вже виросла. Але тепер, коли я згадую дитинство, мені уявляється саме цей дах.
Марта: Ти взагалі на даху не була ніколи? Нінаякому?
Олена: Та була. Але то не то. На дахах треба лежати.
Марта: Сидіти теж можна.
Олена: Можна.
Дівчата мовчать хвилини півтори.
Марта: Ну розказуй. А то я засну.
Олена: Ну спи. Я теж засну. Заб’єм на все. Ну а шо. Конференцію вже відсиділи на сьогодні. Шо ше треба. Вечірню інтеграцію за чаєм можна проігнорити. Льогко. Там вже всі бухі будуть. А чаєм будуть лікуватися від сквозняка. Тьфу-ти. Блін. Прикинь — я сказала «від сквозняка»!
Олена сміється.
Марта: Від чого від чого?
Олена: Я хотіла сказати «від атходняка». Прикинь! Бач, я вже якась сонна. Слова путаю. Ноги заплітаються.
Марта: Шо-шо втебе заплітається?
Олена: (сонним голосом): Ноги… і вуха… і хвіст…
Марта хихоче: Та… а роги в тебе не заплітаються? Або сіські! Прикинь, якби в тебе сіськи запліталися, до сну хилили… Ха-ха-ха. Або волосся! Хоча волосся то було б прікольно. Якби саме. Запліталося.
Марта потягується: Нє-є, не спи. Ти шо. Білий день на вулиці. Шо ми як алкоголічки якісь. Не спи-и…
Заривається лицем у подушку: Ну давай, розказуй. Шо я тобі там нагадала.
Олена: Казьонний дом ти мені нагадала. Очі чьорниє! Пам-ба-ба-бабам!
Марта: Ну не прікалуйся. Ну ти поняла. Шо тобі там згадалося. Які я там васпамінанія воскресила із пєпла днєй минувших.
Олена мовчить. Потім каже: Та то всьо якось так… Туманно. Ну тобто, тебе я пам’ятаю добре. (сміється). Чи майже добре. Але всьо інше, вся та атмосфера, я не знаю, весь фон, то ж теж дуже важливо. І-і-і це теж входить в те, шо я згадала про тебе. І це всьо туманно. І, з одного боку, це нормально, шо всьо туманно… М-м-м. Як би то сказати…
Марта: Та ти просто розказуй.
Олена: Просто? Добре, буду просто. Я просто вийшла з таксі і побачила тебе. А ти мене не побачила. А я пройшла мимо. А потім обернулася. А ти на мене дивишся. І я поняла, шо я тебе знаю. І тут на мене всьо нахлинуло. А потім я сиділа в тому конференц-залі і згадувала ту всю давнину. Прикинь, я думала, шо приїду в Україну і буду згадувати то шо було три роки тому, буду ходити по Площі Ринок, дивитися на ті всі столики, на ті Світи кави, на винарні, на трамваї в рекламах, на хіпстерів біля фонтанів, на маршрутки, на… ну одним словом, на ті всі вулички, де ми ходили, бухали з друзями, а я відразу ж побачила тебе і почала згадувати то шо я ше раніше згадувала, всьо то студентство, дев’яності і ті місця, де ми бухали раніше і яких три роки тому вже тоже давно не було.
Марта: А ви де бухали раніше?
Олена: Та там де й ви. Переважно на лавочках.
Знову простягає руку і торкається грудей Марти. Та не рухається. Мовчки лежать.
Олена: Зараз так кльово, шо за законами жанру, якби ми були в кіно чи в п’єсі, мав би хтось постукати.
Марта: та, і шось би мало статися. Он НЛО летить.
Олена (підводиться): Де? Шо ти дуриш?
Марта: Та я не дурю. Он дивись.
Встає, підходить до балкону, за нею Олена. Розкривають балконні двері, виходять.
Олена: От же ж ти. Я на секунду повірила.
Марта: Блін, а тут люди, вітер…
Олена: А тут ми. І кому краще? Люди на нас дивляться і думають — стоять собі на балконі, в готелі, нікуди не спішать, милі хороші дівчата і все в них буде добре в житті.
Марта: А в тих людей тіпа все погано?
Олена: Ну я не знаю. Я кажу про то шо вони думають. От ми про них думаєм, а вони про нас.
Марта: Та ми про них і не думаєм.
Олена: Ну і вони про нас знач не думають. Кому ми нада.
Сміються.
В цей час в кімнату обережно заходить якийсь чоловік. Озирається, бачить, що дівчата на балконі. Роздумує, потім виймає з кишені листок, ручку, пише записку і лишає на столі. Марта і Олена продовжують говорити. Незнайомець виходить.
Дівчата повертаються в кімнату.
Олена сідає на диван і дивиться на Марту. Марта сідає за стіл, мотиляє ногами, заклавши їх одна за одну.
Марта: Якби ми були в кіно, я б замовила по телефону в номер обід на двох і шампанське. До речі, ми ж зараз в твому номері.
Олена: І шо?
Марта: Ну як і шо. А то шо я зараз так і зроблю, а розплачуватися буде хто? Буде той, хто тут живе!
Дівчата сміються.
Олена: А, пофіг, замовляй!
Марта: Гуляєм?
Олена: Ага! Шпаціруєм на повну!
Марта: Шніцелюєм-шампануєм! Еге-гей!
Олена лягає-падає на диван і кричить: Та, дзвони вже, не мучай мене, праклятущая!
Марта різко обриває свій крик і піднімає слухавку: Ало, дєвушка!
Тут же ж Марта кидає слухавку назад: Ой, прикинь там мені зразу відповіли!
Олена: І шо? Хто відповів?
Марта: Мужик якийсь!
Олена: Ги-ги-ги, так чо ж ти йому зразу «дєвушкаєш»! Так і імпотентом можна стати!
Дівчата ржуть.
Олена: Уф, всьо-такі я тебе точно в якомусь попередньому житті знала!
Марта: та? А Чому?
Олена: Весело мені з тобою!
Марта: Мені тоже! З тобою! А-а-а-а-а!
Простягає руку і бере з вази квіточку, яку спрямовує на Олену, готуючись метнути в неї. Раптом бачить записку.
Марта: О, тут шось є!
Бере листок і читає.
Олена: Що є? Ти про шо? Шо там таке? Ану не читай. Може то моє шось!
Марта: Та, твоє. Тут тобі записка. Від якогось Ігоря.
Олена: Ігоря? Якого Ігоря?
Марта: Ну я не знаю якого.
Олена: А шо там написано? Ану прочитай.
Марта: Зараз. (читає з акторським виразом) «Привіт, Олена. Це Ігор, я в твоїй секції по наративах і ідентичностях. Нам треба буде зібратися трохи раніше під другим конференц-залом. Підходь, я поки буду в кафе внизу». О, а шо за Ігор? Навіщо він руйнує мить нашого щастя?
Олена: Ну як шо за Ігор — чувак теж з конференції, ми поселялись разом, він вроді теж зі Львова.
Марта: До речі, а йдем дійсно зараз в то кафе-ресторан-морозиво. Мені жахливо хочеться пепсі.
Олена: А мені морозива!
Дівчата підхоплюються, Марта поправляє волосся перед дзеркалом в коридорі, Олена накидає піджачок і теж виходить в коридор.
Олена (впритул підійшовши до Марти): То шо — виходим? Чи може ну його нафіг? (Пробує поцілувати Марту)
Марта (відсторонюючись): Так, Олен, тільки давай вже без жартів, я порядна жінка, в мене чоловік.
Олена відступає, але продовжує дивитися на Марту.
Олена: Мда, а так зразу і не скажеш. Ти виглядаєш як студентка. Причому початкових курсів.
Марта: Йди-йди.
Дівчата виходять в коридор.



Кафе

Дівчата сидять за столиком. Біля них Ігор. Марта п’є пепсі, Ігор — пиво, Олена їсть морозиво з тарілки.
Марта (до Ігоря): А ви зі Львова?
Ігор (уважно дивиться на Марту довгим поглядом): Так, я зі Львова.
Марта раптом починає нервово покашлювати. Аж навіть зрештою заходиться справжнім кашлем.
Олена перехиляється і б’є Марту по спині
Олена: Марта, ти як? ти подавилась?
Марта (кашляючи): Та чекай, не бий, я не подавилась, я просто кашляю.
Ігор мовчки подає Марті стакан з Пепсі.
Марта: Дякую. (П’є)
Ігор: Давай на ти. Ми тут всі… колеги.
Марта киває, продовжуючи попивати зі стакана.
Олена відставляє від себе тарілку з морозивом.
Олена: Шось я вже наїлася того морозива.
Марта: Не смачне?
Олена: Та нє, нормальне.
Якийсь час вони мовчать. Потім Марта каже: Піду покурю. Ви ше не йдете на свою секцію?
Ігор: Нє. Ми ше будем. Тебе точно дочекаємся.
Марта виходить на терасу.
Ігор (звертається до Олени): А Марта хто? Ти з нею тут познайомилась?
Олена: Да, я тут всіх перший раз бачу. Сюда мали приїхати ше мої знайомі з Києва, але в них там шось не вийшло. Тебе, правда, я здається вже десь бачила.
Ігор мовчить.
Олена: Чи ні? Хоча, якшо ти зі Львова, то ми стопроцентно десь пересікались.
Ігор: Та я не зовсім зі Львова. Зараз я в Дніпрі працюю. І живу.
Олена: Ага. Ну я теж зараз не зі Львова.
Ігор: А звідки?
Олена: Зараз я в Амстердамі.
Ігор: І як там? Наука йде?
Олена: Та йде.
Ігор: Так ти з Мартою тільки зараз познайомилася? Цікаво.
Олена: Шо цікаво?
Ігор: ви виглядаєте цікаво. Таке враження, шо між вами шось є.
Олена мовчки присуває до себе морозиво і знову починає їсти.
Ігор: Сорі, я може лізу не в свої справи. Просто мені дійсно здається, що ми вже бачилися.
Олена перестає їсти і відсовує від себе тарілку. Дивиться на Ігоря.
Олена: Ну, мабуть, у Львові, там ми не могли не бачитися.
Ігор: А з Мартою ти вже перед тим бачилася?
Олена: Ну, якшо чесно, то я не впевнена. Мені здається, шо та. Тільки може то просто здається. Я не знаю. Думаю, да. Я згадала пару моментів.
Ігор (напружено дивиться на Олену): Які моменти?
Олена: Ну так. То таке.
Ігор далі дивиться на Олену.
Олена: Це таке, особисте.
Ігор: Так а мене ти не пам’ятаєш?
Олена: Ні, шось не дуже.
Ігор: Ага, ну добре.
Мовчать.
Олена: Ти шось приховуєш чи мені просто здається.
Ігор мовчить, дивлячись в сторону від Олени. Потім каже: Здається. Точніше мені здається. Здалося. Вибач.
Олена: Та нічо.
Ігор: А взагалі, я тебе розумію. Це прікольно.
Олена мовчить.
Ігор: Прікольно деколи з’їздити на екскурсію в якесь гарне затишне місце. Ти була в парку Софіївка? В Умані?
Олена мовчить.
Ігор: Там зараз троха занедбано, але все-одно, відчувається якась гармонія. Така особлива атмосфера. Головне спокій і затишок. Лавочки над водою, похилені верби, гілки як шатро. Легке цвірінькання. Тіньок. Ходиш там, сидиш на лавочках і тобі просто добре. А ше краще поїхати в таке якесь місце, але шоб ти був пов’язаний з ним якимось кльовими спогадами. Шоб тобі там колись було добре, і коли ти приїжджаєш туди знову, через багато років, через дуже багато років, ти ходиш тими доріжками, стоїш під тими деревами, дивишся на ті ж кущі і згадуєш всьо шо там було, і тобі трохи сумно, і трохи приємно і, головне, спокійно і трохи заморочено. Такий туризм з бонусом. Тут гарно і ти вже тут був і тобі тут було кльово. Я б його назвав Меморі-Туризм. А шо — хороша ідея. Можна спеціально перед тим виїжджати в різні місця з хорошими людьми, шоб потім через багато років мати куди з’їздити за приємними спогадами. Заготовка спогадів. На зиму. Кругом сніг — а ти вітаміни їсиш. Спогади мають бути правильні — як і дієта.
Повертається Марта.
Ігор: Так швидко? А ми ще не наговорилися!
Олена: Особисто я вже наговорилася. (до Марти) Ну шо, йдем, ми там мали ше зібратися.
Марта знизує плечима, вони йдуть. Ігор кілька хвилин ще сидить, постукуючи ложкою по тарілці з-під морозива, яке їла Олена.


Коридор

Дівчата стоять в готельному коридорі, схилившись до стіни.
Марта: Так чекай! Куда ми?
Олена: Не знаю. Йдем в мій номер.
Марта: Так а твоя секція? Ви ж там мали раніше зібратися?
Олена мовчить, потім каже: Ніяка секція ніде не збирається. Ідем до мене.
Марта: Ти впевнена? Так все-одно вже час скоро, там ті основні посідєлкі будуть. Куда вже йти. Давай спускаємся.
Олена: Чекай. Той Ігор, він якийсь дивний. Тобі так не здалося?
Марта: Ну не знаю. Такий… Може й дивний. Та шо, тут мало дивних людей… А він хто? Ти його знаєш?
Олена: Та звідки я його знаю. Я тут всіх перший раз бачу.
Марта: А мене? (злегка посміхається).
Олена (вдивляючись уважно в Марту): Ну тебе вроді нє. А ти нічого не пригадуєш?
Марта: Ну чому. Шось там трохи пригадую.
Олена (присувається ближче до Марти і кладе їй руку на плече): Дощ-дощ-дощ, тоді падав дощ. Це я точно пам’ятаю.
Марта: Ну-ну.
Олена: Ну і був день студента. Ми якоюсь великою компахою привалили. В шостий гуртожиток. Ти була в шостому гуртожитку?
Марта: Ну та, там же ж наші тоже жили.
Олена: Якийсь такий вечір був теплий. І дощ теплий. І бухла дофіга. Стипендію тоді дали чи шо. Я шось дуже швидко напилася і часто на балкон вибігала — провітритися. Загальний такий балкон, в кінці коридора. Ну ти знаєш?
Марта: Ну да.
Олена: А потім я якось поверхи перепутала. І в результаті вибігла на балкон той шо нижче. А там ти стояла. Ти пам’ятаєш? Я тоді була в коротких шортіках джинсових. І сорочка тоже джинсова була — я її кінці ше так підв’язала спереду бантіком. А під сорочкою нічого не було — була футболка, але я її вже раніше зняла десь як танцювала. А ти.
Марта: А дай я сама розкажу! Я була в спідниці короткій чорній і в маєчці. А зверху сорочка була клітчата. Я її десь з когось зняла перед тим, з якогось хлопця.
Олена: Да, точно! Я її з тебе теж потім зняла!
Дівчата засміялися. Олена швидко і коротко цілує Марту в губи. Якийсь час вони дивляться один на одного, а потім Олена каже: Ідем в мою кімнату. Я там праску забула виключити. Серйозно.
Марта: Так я тебе тут почекаю.
Олена: А якшо там пожар?
Марта: Який поверх?
Олена: Йди за мною.
Дівчата швидко йдуть коридором, потім сходами.
Зупиняються.
Олена: А пам’ятаєш, як ми забігли в якусь чужу кімнату, до якихось дівчат неізвєстних.
Марта: Да, такі собі тьолочкі були.
Олена: Та нє, які тьолочькі. То були нормальні чувіхі. В них був відік і вони фільм дивилися.
Марта: А, ну да — кльовий фільм якийсь. М-м-м-м… «Дедмен», о!
Олена: Та, точно! А нє, чекай… Нє, не «Дедмен»! Точно не «Дедмен»! Це був «Страх і ненависть в Лас-Вегасі»! Там ше та пісня грала — під яку ми танцювали!
Марта: «Самбаді ту лав»!
Олена: Ага!
Вони біжать далі і вгору. Зупиняються.
Марта: Але сорочку ти з мене зняла не тоді. То вже як ми піднялись вище і там на кухні сейшен був. Там якийсь хлопець «Плач Єремії» грав на гітарі.
Олена: Ага! Але це була не «Вона»!
Марта: Нє-є! (співає імітуючи рок) «В хаті номер два! Ти мені дала-а!»
Олена: (підхоплює) «Усе що ммала»!
Біжать далі.


Номер Олени

Олена ривком відчиняє двері і обережно зазирає всередину.
Марта: Ну, і де твій пожар?
Олена: Пронесло. Значить все добре. А то в мене з пам’яттю шось останнім часом не дуже.
Марта: Пам’ять запамо-ро-чи-ла-ся! Фу-ти, я шось заїкатися почала.
Сміються.
Марта хоче зайти, але Олена її стримує рукою.
Олена: Чекай! А може я кран забула закрутити!
Марта (все-одно намагається пройти): Нічого, я плавати вмію.
Олена (продовжує стримувати Марту): А може там радіо включене?
Марта: І шо?
Олена (зненацька починає лоскотати Марту): А там електрика! І ба-бах! Не ходи туда, Марта!
Марта сміється. Виривається і забігає в номер, Олена за нею. Падають на диван. Марта піднімається, сіадє на краю дивана і, імітуючи руками гру на гітарі, співає: «Пока еще не поздно, нам сделать остановку!». Потім каже: А взагалі кльово. От якщо ми колись знову попадемо в цей готель. Кльово буде все це згадати. Майже так само весело як і колись.
Олена (теж піднімається і сідає): Блін. Не говори так. Я цього Ігоря згадала.
Марта: А чо? Шо таке? Шо з тим Ігорем? Вот ебаут зет Ігор?
Олена: Та нічо. Просто… Він якийсь нагружаючий. Поки ти курила, він втирав мені про якийсь туризм. Ніби ти там їздиш за приємними спогадами як турист у всякі місця гарні.
Марта: Я шось не зрозуміла.
Олена: Та там нічого не треба розуміти. Просто наговорив брєд всякий. Казав, шо треба всюди їздити де ти був і де тобі було добре.
Марта: Ну а шо. Все правильно говорив. Чо ти так до цього ставишся?
Олена: А тобі цей Ігор не здався якимось…? Як він тобі взагалі? Мені він якийсь дуже дивний. І не просто дивний, а ше так якось… Ніби шось від нас хоче. Але шось погане.
Марта: Ухти! Маньяк!
Втім, після цього вигуку Марта теж трохи згасає.
Якийсь час вони сидять мовчки, Марта, закинувши голову назад, хитає нею в такт якійсь мелодії, чутній лише їй, Олена дивиться донизу, «бринькаючи» рукою по пледу, що звисає з дивану. Вони виглядають неначе персонажі фото з учасницями молодої шведської поп-групи.
Марта: Включи якусь музику. В тебе є ноут?
Олена: Мені чомусь дуже сумно. Давай не підем взагалі на ті виступи. Якшо хочеш, давай я тобі зачитаю свій виступ, а ти мені свій, а?
Марта: А вай-фай в тебе ловить?
Олена: Ловить. Може нап’ємся?
Марта: Ну включи шось з ютюбу. Ти якась дивна. Навіщо ти така дивна? І дивишся на мене дивно. Може ти від мене чогось хочеш? Включи краще свій ноут.
Олена встає, підходить до столу і включає ноут-бук, який там лежить.
Марта: Але в фейсбук не заходь, бо мені вже стає скучно. Кажеш, той Ігор шось дурне говорив? Так ідем послухаєм ше.
Олена: Я вже комп включила. І то не я, то ти якась дивна. А погодка то портиться. Духота-а.
Марта: Колись була така група «Дивні». У Львові. Я коли ше в школу ходила, на початку дев’яностих, вони під моїм балконом, я в центрі жила, вуличний концерт типу влаштували. І попросили мене включити їхній шнур в мою розетку. Да, так і сказали. Но я їхньої пошлості тоді не поняла, а зробила як мене просили. А потім в разгар їхнього концерту я раз — і шнур видьорнула. В них звук і пропав.
Олена: І шо?
Марта: Ну та шо — вони мені кричать — «Ей, шо там у вас — світло пропало?». А я кажу «Нє. Не пропало». А вони питають — «Так а шо ж? А чо ж звуку нема. Може виліз шнур?». А я кажу «Нє, не виліз. Я сама видьорнула». Вони в шоці — типу «Ти шо! Ми ж тут виступаєм! Ти ж нам дозволила! Ми ж група „Дивні», ти ж мала про нас чути! «. А я їм на то — „Нє, ви не поняли, то не ви дивні, то я дивна!“ І заржала. Ну вони, одним словом, вроді не в’їхали в мій жарт, я їм назад шнур включила, ну вони собі далі грали.
Олена: До речі. Я ж цю історію знаю. Мені мій однокласник розказував. Тільки він казав, шо то вони в нього попросили. Він тоже в центрі жив. Але він їм нічого не виключав.
Марта: Ну не знаю, шо там твій однокласник. Я кажу, шо зі мною було.
Олена: Ну добре. То таке. Може вони часто так робили. Може половина тих, хто в центрі Львова в дев’яностих жили, може тепер згадувати як вони їхній шнур в свої розетки пхали.
Марта (сміється): Ггггг, ті «Дивні» пів-центру перепихали! Своїм шнуром.
Олена: Ага! Так кажи, шо включити. Я вже зайшла в ютюб.
Марта: Ну раз зайшла, то включи ту, Лану дель Рей.
Олена: Лану? Ну лана. А шо саме?
Марта: Шо саме? Включи «Самерседнес». Шо ше саме в таку духоту і в такий день спогадів можна слухати.
Олена: Акєй. Тільки не «Самерседнес», а «Саммертайм седнес».
Марта: Та яка різниця. Головне шоб гугл поняв.
Олена: Не гугл. А ютюб.
Марта: А яка різниця!
Олена: Ну не знаю. В принципі не має різниці. Головне, шоб ти шнур не видьоргувала.
Дівчата сміються. Лана дель Рей співає. За вікном моросить теплий дощ. Олена повертається на диван. Лягає. Марта далі сидить, знову закинувши голову і хитає нею в такт вже чутній усім мелодії. Олена, лежачи, закидає ногу на ногу і теж ними хилитає. В кімнату хтось стукає. Дівчата перезираються, але не встають і не озиваються.
За якийсь час Марта каже: Добре отак.
Олена: Умгу. До речі, я зараз поняла прікол тайм-лайну на фейсбуку.
Марта: Чого? Якого тайм-лайну?
Олена: Ну на фейсбуку. На твоїй сторінці — як воно групує твої пости.
Марта: І як воно групує?
Олена: Ну в тебе шо, нічого не мінялося на твоїй сторінці останнім часом?
Марта: Нє, не мінялося вроді.
Олена: Дивно. Бо у всіх вже помінялося. Раніше всьо було просто по ходу твого запощення. А тепер типу у формі тайм-лайну — по часовій осі. Тепер там всьо погруповано по місяцях, по роках. Шоб можна було прослідкувати всю історію з перспективи хронології.
Марта: А для чого це? А раніше шо не можна було? По-моєму в мене зараз і без тайм-лайну все можна прослідкувати.
Олена: Ну там якась така тонка відмінність. Ну, там ше пости тепер в два ряди йдуть.
Марта: Це для чого?
Олена: Ну в тому то й прікол. Шо ні для чого. Просто отак поміняли і всьо.
Марта: Дуже дивно.
Олена: Ну та. Просто тепер ти ніби сам можеш впорядковувати свою хронологію. Можеш позапощувати заднім числом якісь ключові фоткі. Які типу відображають тебе тодішню.
Марта: Ага. Ну все ясно. Хочуть, шоб люди ше більше часу в фейсбуку проводили!
Олена: Ага. Шось таке.
Марта: Так а шо ти поняла?
Олена: Шо я поняла?
Марта: Ну про цей. Тайм-лайн.
Олена: А! Я поняла навіщо такий прікол. Це ж, в принципі, кльова штука. Якшо ти переживаєш якийсь особливий момент, ти можеш його вже усвідомлено запостити на свому тайм-лайні. І він там лишиться. І ти потім собі чік — переглянула і все згадала.
Марта: Ага. Ну може. А як далеко в тому тайм-лайні можна зайти назад?
Олена: В сенсі?
Марта: Ну назад по хронології.
Олена: А, ну до кінця.
Марта: До якого кінця.
Олена: Ну тобто, до початку. До початку фейсбука.
Марта: А до початку шо?
Олена: Ну та нічо. Просто життя. Без фейсбука. Але ти можеш запостити собі на тайм-лайн і шось з ранішого. Навіть з глибокого дитинства, так би мовити.
Марта: Минуле життя. Нє, не минуле — фото з дитинства як знак прийдешнього життя у фейсбуці, обіцяного пророком його, Стівом Джобсом.
Олена: Ого! Оце ти завернула! Цілу фейсбучну релігію тут мені розвела.
Марта: Релігію вірного пощення на фейсбуку.
Олена: Ага, зараз почнеш втирати шось типу, шо колись в церкві постили. А тепер на фейсбуку. От ти тут всякі умні речі говориш. А я думаю, ти насправді просто хочеш мене заговорити.
Марта: Для чого це? Ти про шо?
Олена (змінивши лежачу позицію на сидячу і дивлячись просто Марті в очі): Ну, для того, шоб мене трахнути, мабуть.
Марта (гмикає після паузи): Нормальна заява. Я думаю, все навпаки.
Олена: Шо навпаки?
Марта: Ну шо — ти приїхала зі свого Амстердаму, позгадувала всякі речі. Розводиш мене на продовження. А звідки я знаю. Ти може як в парку культури. Покатаєшся на машинках, згадаєш малі літа. І назад поїдеш. І ше фотку з атракціона потім запостиш на тайм-лайні.
Олена (хвилюється по-справжньому): Ну і нашо ти так. Ти шо це зараз все серйозно кажеш? А якби я з Крижополя приїхала? Це для мене теж би атракціон був би?
Марта: Нє. Якби з Крижополя, то не був би. Якби з Крижополя то ти б зараз не згадувала. Ти б просто жила. І радувалася б.
Олена встає, сідає Марті на коліна і починає її цілувати. Марта відповідає тим же ж. На мить відволікшись, вона каже: Ну от. Насправді то я тебе розвела.
Олена не дивлячись простягає руку до столу, намацує тач-пед і клацає по екрану, знову запускаючи пісню Лани. Помалу від цілування дівчата переходять до більш тісного тілесного контакту, роблячи все, що має робитися в подібних випадках — звільняються від одягу та насолоджуються один одним. Врешті все звершується. Пісня Лани вже не звучить.


Верхня тераса

Дівчата стоять, обійнявшись і схилившись на поручні. Над ними хмари.
Марта: І шо? Шо далі?
Олена мовчить. Потім озивається: Ну все шо ми. Захочем.
Марта: Шо ж так банально.
Олена (жартома ображаючись): Ти! Ану не обзивайся! Я б могла тобі то саме питання задати. Думаєш, ти б мені менш банально на нього відповіла?
Марта зітхає і тицяється головою в плече Олени.
Марта: Ну я не знаю… Не кричи. (мовчить) Знаєш, а я все-таки зовсім не пам’ятаю шоб ми раніше зустрічалися. Ні в дев’яностих, ні потім. (мовчить) Але насправді все окей. Я тепер буду мати цей… спогад. І тобі за це велике человєчєске спасібо. Ну і за всьо інше (посміхається).
Олена: Мені зараз так кльово, шо я знаю одне — я ніколи не буду постити спогади про цей момент на тайм-лайні чи на Тамерлані чи на Таїланді чи на Фінляндії чи в Санта-Клауса між рогами.
Марта: Чи у фанта-страуса між ногами!
Олена: Да-а!
Сміються. Обнімаються, але не цілуються, а просто відчувають дихання один одного на своїх обличчях.
Марта: Знаєш, то як ми зустрілися тоді в шостому гуртожитку на балконі між поверхами — це насправді прекрасно.
Олена: Ну та, але…
Марта її перебиває: Саме так. Слухай мене, я віщаю! Будемо щирі, цей спогад насправді невиліковно банальний — його може мати будь-хто, з тих, шо жили в той час і в тому місці, він безбожно дибільний і закутаний в алкоголіческе марево і він, та, він просто графоманська ілюзія, створена в готельній атмосфері параконференційного кумару і хронічного невисипону. То всьо так! Блін, я зараз типу говорю тост на чийомусь весіллі. Тільки, мовчи. Не будем думати на чийому. Во. Але він прекрасний, бо за ним стоїть ше шось. Шось зовсім інше. Ми не будемо говорити про те інше. Ми не будемо постити його на фейсбуку. Ми навіть не будемо його згадувати. Ми будем згадувати теплий дощ на окраїні Львова в тисяча дев’ятсот дев’яносто якомусь році. Я буду згадувати себе малою. Але я не буду згадувати той момент, коли я знову відчула себе малою через тисячу років після того. Малою я була зовсім іншою. Я бухала, слухала музику, несумісну зі словом «побут», я вірила в духів рок-звьозд, в мене були друзі, які ламали хрести на цвинтарях, я, о, май гад, я малювала чорнильною ручкою по свому одязі. І я впевнена, шо в тебе все було так само. А зараз, через сімнадцять тисяч років я зовсім інша. Я ношу вишиванку, яку я боюся забруднити вином, не кажучи вже про чорнило, в мене є чоловік, який водить мене кожну неділю до церкви, я з презирством дивлюся на людей, які стріляють в мене сігарєти, я скачую тільки ту музику, яку можна слухати вдома, на фоні хатньої битовухи. Знаєш, такий лаунж. От, віриш, я би все собі пробачила, но за цей лаундж я би себе просто вбила. Розстріляла б без права на реінкарнацію. От. А ти стоїш зараз біля мене і морщиш свій ніс і правильно робиш, бо я говорю якісь бздури, доросла тьотка з науковим ступеньом, мені тільки прища на лобі не вистачає чи ше там чогось такого для повноти образу. Ти навіть відвертаєш від мене лице, о боже, невже це дійсно все було так ужасно? Чекай, глянь на мене, ти шо плачеш? Блін, чекай, Олен, ти дійсно плачеш? Чекай-чекай-чекай-чекай. Шось сталося? Я шось не то сказала? Блін, я ж не хотіла нічого такого, ну правда. Якшо я тебе якось образила, я не хотіла! Ну скажи мені шось, Олен!
Олена (намагаючись не плакати): Та не, то я так, то не ти. Та я дурна просто. Ну чекай, в мене зараз пройде, правда.
Марта: А-а-а-а, ну шо ж ти, ну шо ж я! Чекай, я тобі салфетку дам.
Дає Олені паперову хустинку. Та витирає очі і щоки. Якусь хвилину дівчата мовчать.
Олена: Сорі, то я шось. Мені просто стало дуже сумно. І холодно. Я навіть дрижати не могла, так мені стало сумно. Тому, прийшлося заплакати (Олена злегка посміхається). Я якась дурна.
Марта: Я мабуть шось не то сказала.
Олена: Та нє, то просто в тебе дуже гарний тост получився. Всє прісутствующіє прослєзілісь (сміється).
Марта: Ну навіть не знаю. Я шось не такий ефект планувала. Ти диви, який в мене талант оратора.
Дівчата сміються. Правда не дуже голосно.
Марта (обіймаючи Олену): Ну але ти все-таки мусиш сказати, чому ти заплакала. Це шось через мої слова. Це я поняла точно. Але через шо саме?
Олена (після паузи): Ну. Просто я собі так сприйняла. Я якраз думала про те, шо ми будем робити дальше. Розумієш? От ми стояли тут, на цій терасі чи балконі, чи на чому тут, і я думала, шо це всьо ужасно кльово і шо це, звичайно, не буде продовжуватися весь час, але це ж дуже кльово і не може така кльовість пропасти без сліду і я намагалася уявити, шо це буде за слід, бо я в тебе тупо влюбилась і це не любов з першого погляду, бо спочатку ти мені просто сподобалась, а тепер всьо, тепер я тебе тупо люблю і я не можу уявити, шоб то шо між нами було, було просто спогадом, який символізує інший спогад… Сорі, Марта, просто ти з такою легкістю перетворила це все на спогад про спогад, шо я не витримала. Я знаю, шо в нас нічого далі не буде, бо в тебе чоловік і ти ходиш в церкву, але до такого я тоже не готова. Я хочу, шоб шось залишалося. Але шоб це було не спогадом, а чимось іншим. Шоб це було не фоткою на тайм-лайні, понятно, але і не кліпом якоїсь Ланидельрей, не нарізкою кадрів зі старих кін під льогку музичку. Хоча, да, тут шансів на шось інше мало, Ланадельрей вже настільки в нас в’їлася, шо я вже уявляю як камера пожирає нас і зразу ж пропускає через фільтри і видає якіта гламурний кліпєц. Тут навіть не спригнеш зараз з даху, бо про це залишиться якесь нєчто у вигляді відфільтрованого спогаду і якшо я буду мертва лежати на асфальті я навіть не можу проконтролювати шоб ця картінка не попала на фейсбук, а якшо вона попаде туда і не дай бог у вигляді фонової фоткі для якоїсь чергової банальної фразочки про бренность битія, то я не встигну навіть і разочка прокрутитися в гробу і зразу ж попаду в пекло. От ти начитана тьотка, ти знаєш шо всякі древні негри переживали про те, шо революцію будуть показувати по тєліку, а в нас з тобою ше гірше — саме наше тупе життя не має ніяких шансів не стати фоткою — то ше гірше ніж тєлік, бо фоткі всюди, вони як листя на деревах і шанси є тільки якшо мовчати, не слухати і не бачити, як ті мавпочки, а я хочу і чути, і бачити і слухати тебе, бо отако всьо склалося і я тебе люблю, але, та, я розумію, шо ти права, краще хоч так, хоч через отакий от псевдо спогад, і я вже не плачу, мені просто холодно і давай ше постоїмо трохи отак і пообіцяй мені шо ти зараз не думаєш про чоловіка і про ваші спільні фотки у вишиванках, шо ти думаєш про мене і шо ти будеш не згадувати мене як уривок з фільму. А будеш час від часу плакати, по-справжньому, бо тобі буде шкода мене і себе, тих, хто зараз стоїть і говорять про всяку фігню, яку навіть запостити в себе на сторінці рука не підніметься, бо реально соромно.
Марта: Але слухати тебе зараз тут зовсім не соромно. І це нормально. І я тебе тоже люблю.
Олена: Лана, хай буде так. Типу я тобі повірила (посміхається). А взагалі я шось навіть не чекала від себе, шо я така сентиментальна дура. І, взагалі, даремно я на фотки так наїхала (сміється). Фоткі тут ні при чому.
Марта: Ну та. Головна проблема в Ланідельрей!
Олена: Точно! От її і треба розстріляти — без права на реінкарнацію!
Марта: Ага! Але перед смертю хай вона нам ше шось заспіває! Шоб ми не чули як нас кличуть на конференцію!
Олена: Одним словом, Мартуха, куда ми, блін, без Лани, без фоток і без всяких спогадів. Але, я думаю, все-таки, шо в пеклі є окрема кімната, де всякі хіпстери вічно будуть жерти інстаграмівські фоткі всяких ланчів, обідів, салатів і коктейлів.
Марта: Точно! А снитися їм будуть тільки фоткі з басейнами і дизайнерськими офісами!
Олена: А-а-а-а-а-а-а!!! Ну ти зла!
Дівчата сміються.
Олена: Ну а тепер шо — тепер повертаємся назад.
Марта: Куда — на конференцію? Ні за шо! Сьогодні в мене екзистенційна криза. Я гуляю!
Олена: Та нє, я не про то.
Марта: Та я розумію. Я насправді тоже не про то…
Мовчать.
Олена: А про шо?
Марта: Я про екзистенцію.
Олена: Туди її в качєль.
Марта: Ага. Туда-туда. Одним словом, я зараз ніби падаю кудась вниз. Не лечу, а тупо падаю. Як кірпіч.
Олена (обіймає Марту. Цілує в вухо): Я тебе тримаю. Принаймні поки-шо.
Марта (потроху вивільняється з обіймів): Чекай. Я закурю. Шось я тут розкурилася наніц.
Закурює.
Марта: Одним словом, коли я була малою, я шукала всюди тої самої екзистенціальності. По вулицях всяких неосвітлених, по під’їздах старих, по парках — за кущами, по тусах різних, по буху і по тверезяні — в каві і чаях. Ну ти розумієш. Ми не жили, ми екзистували і обов’язково з сігарєтою в зубах, і там з віршами в рюкзаку чи принаймні з пакетом шмурдяка. Смішно.
Олена: Та нормально. Як для малолєток. Певний досвід.
Марта: Ну та. Але я трохи про інше. Смішно в тому плані, шо я тільки зараз поняла, шо таке екзистенція. Може не поняла — відчула. Зараз відчуваю. І знову все трохи смішно — якийсь дах, якась Ланадельрей, тьху, всьо, давай не будем більше про неї згадувати, якісь хмари. Але насправді не смішно — ти дуже кльова дівчинка і я думаю, раз в рік я точно буду собі злегка плакати маленькими сльозами ящірки.
Олена: Ну от. Шкода, шо я не курю.
Марта нахиляється до Олени і цілує її, видихаючи дим з рота в рот.
Олена (видихаючи): О-о! Оце така от вона — екзистенція!
Марта: Та-а! Її головна особливість — плавно розчинятися в повітрі. Без сліду.
Олена: Блін. Блін. Блін! Я би мільйон доларів віддала би тому, хто б міг мені зараз сказати — невже не може бути інакше? Невже не може бути так, шоб ми не просто роз’їхалися, тупо, з всякими васпамінаніями туманними?
Марта: Ти думаєш, шось може бути ше шось інакше? Мені цього інакшого сьогодні вже хватило по самі вуха. Я вже застара для екзистенції. Але як ти так хочеш, то можна уявити. Хоча нє. Хватить. Хай хтось інший уявляє.
Олена: Може й так. Може й так, може й фак.



Частина друга

Верхня тераса 2

Марта: Знаєш, я собі от думаю. Я, мабуть, якась хвора, але в мене постійно бродять всякі такі думки — типу, шо ці всі фоткі, кліпи, приємні спогади — це всьо помагає мені не впасти в якусь пропасть. Шо я от постійно шось хочу ше, шось чекаю від життя, чекаю, коли нарешті вся битовуха навколо мене одного разу візьме і зникне. Але від таких думок в мене зразу ж появляється тупий страх.
Олена: Страх?
Марта: Ну та. Мені уявляється зразу шось дуже ужасне. Шось таке з чим жити не можна. Шось таке, шо абсолютно несумісне з фейсбуком.
Олена: Ого-го-го-го! І шо ж це таке, наприклад?
Марта: Наприклад? Ну, наприклад….
Позаду дівчат чується якесь клацання. Вони повертаються і бачать Ігоря, який стоїть неподалік з фотоапаратом в руці.
Дівчата мовчки дивляться на Ігоря. Той теж серйозно дивиться на них. Потім каже: Жалко, шо ви не пішли на конференцію.
Марта: Ну я думаю, це наша справа, чому ми туди не пішли.
Ігор: Нє, мені справді дуже жалко. Дуже, дуже, дуже.
Олена: Пішли звідси, Март.
Ігор (ховаючи фотоапарат в рюкзак): Чекайте. Зараз підем — всі разом. Я зараз все поясню. По-перше, жалко, тому, шо я теж не пішов. Скажу чесно, я весь цей час стояв тут з-заду вас. Я зараз все поясню!!! Чекайте. Після того, шо я почув, я вирішив розказати вам одну річ. Чесно кажучи, дуже-дуже жалко, шо я почув ваші розмови і дуже-дуже жалко, шо я так вирішив. Ну, вобшем, давайте зразу так. Вам знайома така назва — село Монилівка?
Марта: Давай зразу так — якшо хочеш з нами поговорити, давай зустрінемося завтра. Хоча я не знаю точно — чи ми зможем. Зараз ми дуже стомлені, погано себе почуваєм. А завтра може зранку поїдем. Не знаю. Одним словом, до завтра. Якшо зустрінемся. Якшо нє, то напиши мейл. Добре? І ти ше встигаєш на конференцію вроді.
Ігор (вічливо посміхається): Село Монилівка, Тернопільська область і район… — я думаю ви самі можете сказати який район.
Олена (неголосно): Зборівський.
Марта (трохи налякано глянувши на Олену): Так, пане Ігоре, ви можете сказати, шо вам від нас потрібно? Скажіть будь ласка і йдіть собі куди вам там треба. Ми вже теж ідем.
Ігор: Ну от — село Монилівка. Зборівський район. Ви, мабуть, думаєте, шо я якийсь маніяк. Нє, я не маніяк. Просто я там був разом з вами — в селі Монилівка. Сказати в якому це було році? Точніше роках, ми їздили туди часто, майже кожен рік. Колись, ше в дитинстві. Ви от постійно згадували про свої студентські роки. А далі ви шось не заходили. А от чому так? Саме гірше, шо я знаю чому.
Марта і Олена мовчки стоять, не дивлячись одна на одну.
Ігор: Значить, шоб довго тут про то всьо не говорити. Тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. Село Монилівка.
Марта витягує цигарку, в сторону Олени й далі не дивиться. Олена важко дихає.
Ігор: Чекай, не кури. Йдем вниз, нормально поговорим. Тут вітру багато і на видноті стоїмо, ше зараз хтось зайде, а я думаю нам краще самим. Я вже теж стомився. Я вже теж хочу додому.
Марта (кидає цигарку вниз з тераси): Ну то може поїхали, поїхали всі додому. Розходимся і всьо. Вже. Зараз.
Ігор (гмикає): Ну та, ми вже раз розійшлись. Роз’їхались по домам. В дев’яносто другому році. Ну але шо ж. Не вишло. Карма в нас погана. Место встречи изменить нельзя.
Марта: Блядь.
Ігор: Ага. Це ти правильно підмітила.
Олена (нервовим тоном): Я вас не розумію. Про шо ви говорите? Хто ви такі?
Ігор: Та такі які й ти. Ні які.
Олена дивиться на Марту. Марта знизує плечима і хитає головою.
Марта: Я не знаю, я сама не розумію нічого. Правда.
Ігор: Правда-правда. Йдем вниз. Зараз самі все поймете. Ви можете не йти, але я думаю, ви підете. Після цього всього важко повертатися до нормального життя. А може і не треба зовсім. Ну я жартую. Нічого такого не сталося і не станеться. Повернетеся по своїх хатах і далі все буде окей.
Ігор йде до виходу з тераси, дівчата за ним. Раптом Ігор зупиняється і каже: А всьо-такі? Вам точно треба та екзистенція?
Марта: Яка екзистенція?
Ігор: Ну ви тут… Говорили. Екзистенція, яка тіпа загородить вас від тупого повернення назад. До чоловіка чи куда там.
Марта мовчить. Потім зі злістю каже: ну ти ж і… Хуй! Ну от якого ти тут стояв і всьо то слухав? Тебе ж треба в міліцію здати! Ми ж тебе зараз в міліцію здамо. Ти взагалі розумієш, шо ти робиш?
Ігор: Та, я всьо прекрасно розумію. А ви нє. Тому, йдем за мною. Я вам всьо зараз розкажу. Я вас не збираюся чіпати, можете не боятись.
Олена: А про міліцію хороша думка. І не тому, шо хтось там чогось боїться.


Внизу

Дівчата і Ігор стоять внизу під будинком, з боку глухої стіни. Кругом ростуть кущі і дерева, тому тут доволі темно і виникає враження постійної брудної вологості. Під ногами мокрувата земля з залишками трави та всіляке сміття — недопалки, пляшки, порожні упаковки з-під пивних закусок.
Ігор виймає з рюкзака пакет з дешевим міцним вином. Відкриває і мовчки подає Марті. Та якийсь час дивиться на Ігоря. Потім бере і надпиває. Подає Олені. Олена просто тримає його в руках.
Ігор (до Марти): А тепер я б на твому місці закурив. (до Олени) А на твому я би все-таки випив. То як лікарство.
Олена мовчить, а тоді п’є. Віддає пакет назад Ігорю. Ігор ставить його на землю під ногами.
Ігор: Мда… Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались. Якби ви знали, як я хочу спати. Вся та підготовка до конференції. Ви в курсі, шо то я вас позапрошував сюда?
Марта: Давай кажи, шо ти там хотів.
Олена: Ну ти точно якийсь маніяк?
Ігор (піднімає пакет і робить затяжний ковток): Ху-у. Насправді я вас дуже радий бачити. Особливо тебе, Марта. Скільки то ми вже не бачились? Двадцять? Двадцять рівно років. Ну це точно карма. Така кругла дата. Ну шо ж ви дівчата? Ви мене так і не впізнаєте?
Олена: А шо — маєм?
Ігор: Та не то шо маєте. Просто мені то всьо так просто забути не вийшло. Хотя я й хотів. І то так дуже хотів. Ну в мене, мабуть психіка сильніша. Ну неважно. Бля. Мені все-таки вас жалко. Я вже жалію, шо вам розкрився.
Марта: Розкрився то сильно сказано. Наговорив всякої хєрні і всьо. Я би так сказала.
Ігор: Да? То шо — замінаєм то всьо і розходимся? Я думаю, вам вже хватає тої всьої екзистенційності, да? Ну то йдіть. Я вас не буду тримати.
Дівчата стоять, не дивлячись один на одного. Коли мовчанка затягується. Ігор каже: Ну окей, вобшем, я зараз вам шось розкажу. Зайду так здалеку. Якшо захочете — підете собі. В любий момент. Нормально? Я вас не тримаю. Я не маніяк, я… Ну але лана, поки розкриватися не буду. Буду говорити хєрню. Тобто, з неї почну. Ну але це, ясно шо не повна хєрня. Це моє пояснення чого я вирішив таки вам це всьо розказувати. Якшо цікаво — слухайте.
Ігор бере пакет і передає Олені. Та надпиває і простягає Марті. Зробивши ковток, Марта тримає пакет в руках.
Ігор: Короче, я тоже часто про ту всю екзистенцію думаю. Колись було легше з тими тємами. Ти, Марта, в принципі добре всьо описала. Сігарєта в зубах, вірші в рюкзаку. Ну але то всьо було давно. Зараз, як ви догадуєтесь троха інші тєми. Шоб багато не говорити — хотя вам як молодим науковцям може було б і цікаво. Але, то вже іншим разом. Вобшем, зара троха по-ншому. Якшо коротко — всіх сучасних шукачів… ем-м, в смислі тих, хто сьоня шось там тіпа задумується над тим як він живе, чому він так живе і як він може жити в принципі, всіх їх я би поділив на дві категорії — гомосексуалісти і велосипедисти. Зара поясню. Велосипедисти то такі продвінуті молоді люди, вони вже не совок, вони шарять всі західні пріколи. Вони екзистенціалісти якраз тому, шо вони труться своїми лобами об дві реальності, два модуси життя. З одного боку — совок. Ну — тіпа колишній. З іншого — захід. І вони живуть реально і тут, і там. Як, правило, потенційні велосипедисти виїжджають нафіг і не стають актуалізованими велосипедистами. Навіть якшо купують собі велосипед. Бо там велосипед, і в нас — то тіпа дуже різні речі. Да, при чом тут велосипед. Бо якшо вони лишаються тут, вони його купують — тут, у нас, і їм доводиться винаходити під цей велосипед ше відповідну реальність. Під європейський велосипед. Не під совковий. Грубо кажучи, в нас можна купити велосипеди. Нормальні, але в нас нема де на них їздити, в нас нема велосипедних дорожок. Ну це так. Грубо. Якшо пояснювати принцип. Вони екзистенціалісти. Бо вони самі переформульовують для себе своє життя. Незалежно від того в яке конкретно життя їх, тіпа, народження закинуло. Во. Але вони копають не дуже глибоко. Їх, в принципі, все задовольняє — принципово — життєві тєми, основні цінності, базові соціальні структури. Їм просто не хватає велосипедних дорожок. І вони за них боряться. Правда, дуже часто, виясняється, шо їм просто насправді бабла не хватає і коли вони його получають, вони перестають боротися. І нормально так в’їжжають в ту всю нашу реальність до кінця. Во. А є ше… ви слухаєте?
Дівчата, які дивляться кожна в свою сторону з напівзаплющеними очима, трохи оживають. Марта киває. Олена бере в неї пакет з вином і надпиває. Потім пускає вино по кругу. Останній в черзі Ігор задирає високо голову і виливає в себе усе до краплі. Ставить пакет біля себе.
Ігор: Фух. Ну вже троха легше. Треба спішити, поки не попустило. Кури, Марта, кури! Так вот. Ше є гомосексуалісти. Я називаю їх так дуже умовно. Тут не йдеться просто про педерастію. Тут йдеться тоже про екзистенціалізм. Гомосексуалісти в даному випадку — це всі, хто тоже почуває себе закинутим в дуже чужу реальність, но їм не то шо гроші — їм і велосипеди ніфіга не помагають. Вони мусять копати ше глибше. Вони думають про повну зміну тої реальності, тих всяких базових принципів, бо коли ти гомосексуаліст, то ти чужий, шо б ти там не купив. Я говорю не тільки про гоміків чи лесбіянок. Я говорю про всіх фріків, які тут, в цій реальності ніколи просто так не пропишуться. Навіть за гроші. Є, наприклад, гомосексуалісти, які всьо-такі якось прописуються. Їм і тут канає, їм і тут нормально. Но вони не гомосексуалісти — вони рагулі. Так вот, до чого я веду. Про нас, про вас. Я, наприклад, вважаю себе гомосексуалістом — але не по сексуальній орієнтації, а по накалу моєї фріковості. Да, я фрік. І коли, я вам всьо розкажу до кінця, ви поймете, чому. А тепер про вас. Ви, тіпа, формально підпадаєте під гомосексуалістів. Принаймні, від сьоняшнього дня. Але нє. Ні фіга. Я спочатку тоже так подумав. А потім випадково, правда, випадково, я за вами пішов аж туда наверх і з того всього про шо ви там говорили, я поняв, шо нє. Ви не гомосексуалісти. Ви і не велосипедисти. Марта, правда, там, в свому нормальному житті, якраз би заканала під велосипедистку. Але, то було там, а я говорю про то шо тут. Короче, є ше один типаж. Абсолютно неекзистенційний. І ви от якраз під нього канаєте. Якшо от ви зараз реально задумаєтесь, над тим, шо я кажу, то ви поймете. На заході таких називають коротким словом «тві». Вони, тіпа, є і в нас, і в них. Як правило, це маладьож, але, бачите, ви сьогодні теж помолоділи. Сприйміть це як комплімент. Вобшем, тві — це нормальні, молоді люди, які б могли, в принципі, жити, вони не дурні, не рагулі, але є в них шось всередині таке, шо заставляє їх тупо, просто таки тупчайшо приймати світ таким як він є, абсолютно не задумуючись над тим, чому він такий, шо вони тут роблять. От є в них потенціал чогось такого, але вони тупо викидають то всьо нафіг. Всю свою іронію, якіта цинізм мінімальний, всьо нафіг, а замість того наповнюють себе повністю якоюсь дурнуватою сентиментальністю, якоюсь телячою довірою до пріятних слів, а до непріятних в них навпаки — тупо страх і це страх не до чогось страшного, а до чогось жизнєнного, до просто реального. Ви слухаєте? Ви можете мені шось на це сказати? Сьогодні ви допустили велику помилку, ви розкрили оцю свою пріятну сентиментальність, своє теляче небажання хоч трохи увійти в реальний світ, взяти на себе той важжелезний тягар двадцяти кубометрів повітря, як казав Остап Бендер. Ви думали, шо ви страшно любите, шо ви відвертаєтесь від світу, шоб зберегти свою оту любов. Але ніфіга! Ви тупо боялися підставити свою розгодовану, жирну целюлітну сентиментальність просто під вітер, під дощ, під хмари. Колись раніше, в дев’яностих, ви якось заканали під екзистенціалістів, але зара все стало на свої місця — ви просто тві.
Марта (До Ігоря): Ти просто дібіл. (до Олени): Йдем звідси.
Олена підходить до Марти і бере її за руку.
Ігор: Добре, добре, я умолкаю. Всьо, ні слова більше про ваші почуття. Чесно. Шось я дійсно розманьячився троха. Всьо, я затихаю. Нє, правда, сорі, просто, накатілося то всьо. Може я й наговорюю на вас. Але вже пізно. Я побачив цю вашу помилку і я вирішив привнести троха правди в ваші життя. Як фрік фрікам. Ну, шо, якшо ви ше досі тут, я починаю. Театр Сіленсіо. Чи як там. Треба було два пакета брати. Ви так нормально присосались.
Олена (Марті): Зараз він вже дійде до кінця, я бачу, він вже видихається, за пару хвилин він присяде, потім засне і ми його тут лишим, а потім подзвонимо, шоб його забрали, бо тут мокро, він може простудитися.
Ігор (покашлює): Ну да, ну да. Простудитися. Пізно мені вже простужатися. Да і вам тоже. Ну але да, за пару хвилин я видихнусь. Пари хвилин мені хватить з верхом. Так само як хватило мому брату. Пам’ятаєте? Мій двоюрідний брат. Дибіл. Точніше даун. Вам тоже хватило пару хвилин.
Олена різко присідає і заходиться плачем. Марта гладить її по голові, але та скидає її руку з себе. Марта втомлено схиляється до дерева і закриває обличчя долонями.
Ігор: ви всьо забули. Вам добре. Тепер вам буде як мені. Але це нормально. Ви привикнете. Ви привикнете до того, шо є отака ось хуйня. Ви поймете, шо так тоже можна жити. Це нормально. Це нормально, коли всі навколо вам чужі, коли в голові у вас постійно горить третє око, яке не закриєш ні банданою, ні кєпкою, коли ти не можеш жити просто так як ти живеш, хоча поміняти нічого ти не можеш. Коли від ланидельрей тупо тошнить. Слово «дивно» ви вже знаєте, тепер ви будете знати слово «тупо» і слово «тошнить». І це нормально. Так теж живуть. Так живе мабуть, більшість. І це не позітів. Це хуйня. З якою тупо треба шось робити. Але зробити нічого не можна. От, бля, проблемка. Реальна. Екзистенційна, як ви кажете. А як на мене, просто жизнєнна. Ви думаєте, шо цей маніяк зараз піде і все знову буде добре. Ви мене засуджуєте. І правильно робите. Я сам себе засуджую. Правда таки на вашому боці, бо це ненормально отак грузити людей. Навіть таких сентиментальних як ви. Це якраз ненормально. Знову суперечність. Я не можу її розв’язати. Я таки слабак. Тому, я це все вам розказав, розумієте? Шоб ви мені помогли! Хто як не ви? Хто ше мене пойме як не ви? Да ніхто. Всьо. Я сказав всьо, шо мав. Зараз я йду за вином. Якшо захочете, ше випити, а ви захочете, приходьте в мій номер через годину — я живу на третьому — номер триста п’ять. Всьо. Марта, я тебе колись так любив. А Олену уважав. Правда. Вобшем, приходьте, позгадуєм. Може, нічого цього всього іне було. Може я просто фрік.


Частина третя

Усна історія привидів

Монолог брата Ігоря:
Цього дня я тільки приїхав до села. Мене радісно зустрів брат. Бабця теж була рада мене бачити. Признаюсь чесно, я не сильно був радий їх бачити. Я рідко сюди приїжджав і друзів мене тут не було. В мене взагалі було мало друзів. Мені треба було тут провести три тижні, краще б я побув би вдома. Мене інші вважають диким, бо я живу своїм життям, може воно і так, я думаю, що бути собою і бути в собі це майже одні речі. Бути іншим, бути чужим — це все говорять вони, я завжди тут вони ж самі десь дальше. Я розпакував речі і пішов на літню кухню, там мене вже чекав обід. «Добре» — почув я голос Ігоря. — я візьму його. Це Ігор обіцяв бабці, що він візьме мене з собою сьогодні — Ігор збирався прогулятися на ровері за селом. Я любив возитися на ровері. Тому така пропозиція мені була симпатична. Може я даром так все усугубляв. Пообідавши, ми взяли зі стодоли ровери, мені повезло, шо знайшовся ровер для мене, напакували рюкзачок і поїхали… По дорозі він мені розповів що до нас приєднаються його друзі. Я зрадів, мабуть тут не так погано. Педалі крутилися важко, але нічого, зате з гори все йшло прекрасно. Вітер дув мені в лице, а на плечах рюкзак пітнів від бабиних булочок. По дорозі ми мовчали. Доїхавши до розвилки за селом, ми зупинилися. На краю дороги в житі було видно два ровери, більше нічого і нікого не було. Де вони, — питав себе брат. Гей, — крикнув він. В житі почулося шарудіння. Вийшли дві дівчини. Вони переглянулися, зупинили погляд на мені і все. По скривленим обличчям було видно, шо вони не сильно раді мене бачити. Ти чого так довго, — питали вони брата, — і шо то за друзяка з тобою, — говорили про мене. Він шось там їм пробурмотів і ми поїхали далі. Я так зрозумів, шо вони не сильно були мене раді бачити, шось собі там підсміховувалися. За декілька годин ми вже були на місці. Я не встигав за ними. А вони не робили вигляду, шо мене чекають. Я звик до того вже. Все ж таки не так все видавалося таким добрим. Коли я вже їх догнав на пагорбі, то було ясно, шо ми вже на місці. Ми приїхали на озеро. Поки я розглядав озеро, дівчата собі там розкладали на килимку. Готувалися до обіду. Ти шо там так довго тягнешся? — питав Ігор. Я довго не думаючи, зняв рукзак і передав їм. Було спокійно. Пташки співали, мені аж захотілося згадати вірш одного мого любимого автора. Тільки не хотілося порушувати ту прекрасну тишину, хоча дівчата з братом вдало її руйнували… Отак є настрій і так він зникає. Не знаю. Я відчував ту ворожнечість в іхніх поглядах і їх словах. Навіщо було то всьо прикрашати у своїх спогадах. Я завжди був від інших дальше. Не любив я заважати іншим і не любив коли мені інші заважають. Ми сіли обідати, я дістав з рюкзака бабині булочки і вирішив втамувати спрагу молоком. Вони ж розпалили вогонь і готувалися жарити кукурудзу. Це мало б бути смачно. Брат дістав із свого рюкзака плящину вина. Дівчата спочатку казали, шо не питимуть, але довго не вагалися. Я теж не відмовився. За мить ми вже були п’яні. Вони почали скакати і танцювати, а мені навпаки захотілося побути самому. Я пішов прогулятися, вони щось кричали мені у спину, але я вже їх не чув. Марта запитала мене чи я маю особливі здатності? Кажуть люди із моїм синдромом можуть шось робити надзвичайне. Ігор попросив мене помножити якесь число на якесь, я би з радістю це зробив, якби в мене був калькулятор. Давай, не встидайся, казали вони мені. Чого тут стидатися. Було помітно що їм було скучно. Дівчата допивали вино. Олена навіть почала танцювати, я сидів. Ти я бачу просто дебіл… І нічого не вмієш, я наприклад вмію малювати і добре вчуся і в мене багато друзів, а шо в тебе… — сказала Олена. Ну може в нього є інший талант, кажуть в них має бути щось надзвичайне. Може він може запам’ятовувати великі слова чи довгі цифри. Значеш число пі? — казала Марта. Він просто не хоче, а ну давай, підбадьорювали вони, обіцяли дати кукурудзу печену. Але не хотів нічого. Ігор курив. Вони залишили мене в спокою і почали бавитися в карти на поцілунки і пити вино. Тоді я вирішив піти додому, поки вони не помітили. Так було б краще всім. Пробираючи через кущі, я випадково зачепився і не почув як полетів в велику яму. Коли я відкрив очі, то по бачив що я на самому дні якоїсь ями, схожої на закинутий колодязь. Води було по коліна, а по штанах тік шоколад. Мені стало страшно. Коли я підняв очі, то не побачив неба, його закривали гілки дерев. З дерева падала мертва гусінь і мої щоки не так вже блищали на сонці. Не так я уявляв гостину у бабусі. Невже це кінець, варто згадати вірш про поетів, шо вмирали на весні. Кажуть з колодязя можна побачити зорі, я бачив, але це були не зорі. Не витримавши, цього я закричав. Но мене ніхто не чув. Штани були в гімні. За якийсь час я почув, шо мене почав шукати брат. Ти де!!! — кричав він і матюкався вголос. Разом з ним були п’яні голоси дівчат. Думав, шо я вже врятований. Коли вони підійшли до обриву і побачили мене, то почали сміятися. Мабуть, моє обличчя було все в грязюці. Пяні дівчата почали ногами зсувати на мене землю, кричучи, що вони мене тут поховають. Вони стояли і дивилися, як я борсаюся у своєму лайні. Ігор побіг за мотузкою, дівчата п’яними очима дивилися вниз, давай руку, жартували вони. Їхній регіт шумів в колодязі, а не знав як закрити вуха, щоб його не чути. Ти хочеш їсти, чи може пити, — говорили вони. — Якщо ти такий особливий, то сам себе спасеш. Поклич свою маму і вона прилетить швидко. Ти параліч… — вигукувала Олена. Я остаточно в ній розчарувався, вона не буде моїм другом. Олена повернулася до мене спиною і зняла труси, на голову покотилися краплі її сечі. Марта кидала коров’ячими сухими какашками. Реготали. Я теж би може з цього сміявся. Мені це нагадало, як я топив муху без крил у свої слині. Мама мене за це сварила… Вони кружляли навколо колодязя, то намагаючись мене настрашити, то розізлити. Я був втомлений і хотів їсти. Ігора довго не було. Потім він прийшов і порозганяв їх і спустив в яму бревно, і я виліз наверх. Дівчата почали втікати від мене. Я виліз з ями і зразу Ігор повів мене до озера вмитися. Я роздягнувся і нирнув у воду. Коли я виліз з води Ігор простягнув мені недопиту плашку вина. Дівчата сиділи на коврику і виглядали дуже п’яно. Я випив все. Він сказав, щоб я на них не ображався. Я і не ображався. Олена дивилася на мене. Я змушений був прикрити тіло. Ти такий не обережний, скажу я, — сказала вона до мене. Ти не образився, ми просто хотіли пожартувати. Потім вона спитала чи в мене є дівчина. Я не знав, що відповісти. Ігор із Мартою цілувалися. Олена підійшла до мене і скинула з мене мокрий одяг. Вона погладила мене по обличчю, а потім опустилася нижче. Я чекав, що буде далі. Але я не знаю, нашо то все вам розказую. То було дуже давно. Я не знаю, шо ви хочете від мене почути. Я вже все забув. Я помер вже дуже давно, двадцять років тому. Нашо ви то все розпитуєте. Може, краще покличте ше когось. Я вам багато не розкажу. Та і не пам’ятаю я вже того. Може, набрешу тут вам зараз. Правда, може то все було трохи по-іншому. Ну от, пам’ятаю я, як ми сиділи за обідом. Ігор смажив кукурудзу. Марта з Оленою збирали вінки. Вже смеркало і ми думали йти додому. Пляшку вина випили. Ігор запропонував залишитися на ночівлю. Вечір мав бути теплим. дівчата швидко погодилися. Вогнище вже затухало. Крізь вечір почувся шум між дерев. Було видно як заграли тіні. Мені стало страшно, дівчата не зразу помітили. Я подивився на ігоря, він теж нічого не помітив. За мить знову був чутний шум. Хто це, запитав Ігор. Шо то за хуйня до нас лізе. Дівчата перестрашилися. Всі були в очікувані. Я навіть витверезів. Ігор пожартував, що це може привид або сніжна людна. Він бачив там таке в тінях. З лісу вишов хлопець, він був чимось переляканий. Ми піднялися. Ти шо тут робиш, — спитав Ігор. Ви тут одні? — тоже запитав той. Ми тоже розпитувалися: що сталося, ти звідки йдеш? Хлопець підійшов до вогнища і попросив поїсти. Він мовчав. Ми з цікавістю дивилися на нього, він був в пошарпаному одязі. Я втік з дому і заблудився, — пояснив хлопець. А ви шо тут робите. Я сам з Білокерничча. Далеко ти зайшов, — сказав ігор. Ми заспокоїлися і розказали як йому повернутися додому. Хлопець, попросив попити. Олена не зводила з нього очей. Пізніше, ігор сказав, шо не треба тут довго залишатися. Бо батьки будуть хвилюватися. Хлопець сполошився і почав нас переконувати залишитися. Бо тут дуже гарно, і краще піти додому зранку. Олена не заперечувала. Ігорю це не сподобалося і він сказав, шо як вони хочуть, а він йде додому. Хлопець сміявся. Казав, шо якщо ми підемо, то ми пожаліємо. І якщо ми лишимося, то він розкаже, що він бачив. Олена вже не боялася його і сміялася з його жартів. Я побачив, шо в нього якась лукава посмішка. Він постійно ховав очі, я почав йому не вірити. Олена захотіла в туалет, але боялася сама йти, Марта теж. Хлопець сказав, що якщо вони хочуть, то він може їх посторожити. Це дуже виглядало підозрілим. Але дівчата таки погодилися. Вони в трьох пішли в ліс. Коли вони повернулися, то голосно сміялися. Ігор не сказав нічого. Просто сидів мовчки. Олена сіла біля хлопця і подала йому попити. Він раптово вскочив і побіг в ліс. З криками, що він щось там загубив. Почав шукати і звинувачувати нас, що ми в нього щось забрали. Ігор не витримав і спочатку обматюкав його а потім вдарив. Той на мить зупинився. Дівчата були шоковані. Хлопець раптом почав міняти колір, нас це настрашило. Я вхопив палку. Він відкинув спочатку ігора, а потім мене. Дівчата вищали. Раптом з лісу вибігло ще декілька чоловік. Вони почали всіх бити. Скрутили мене і ігоря, а дівчат вхопили за руку. Це були його батьки, що йшли слідом за ним. Тато дістав ніж і приклав його до мого горла. Ми затихли. Давай, бери її, — сказав батько до хлопця. Хлопець підійшов до Олени і Марти. Яку? — запитав він. Та яку хочеш, можеш брати обох, відповів його батько. Шо ви хочете робити? — кричали ми. Вони нічого не сказали, а хлопець почав зривати одяг з Олени. Олена брикалася, Марта істерично плакала. Чоловік сказав, якщо малий буде довго возитися, то він сам це зробить. Хлопець почав невдало гвалтувати Олену. За деякий час це закінчилося, Марту в той час гвалтував чоловік. Коли все закінчилося, батько хлопця був задоволений. Він відрізав собі шматок хліба і з’їв його. Пізніше вони відпустити дівчат і вони всі зникли, лишився тільки хлопець. Він дивився на всіх і був перестрашений. Ми були зв’язані з братом. Що ти наробив? Ти хто такий? — спитав я його. Я просто, — відповів він, — казала мені мама, шо мене не можна на люди випускати, тому я втік, мені так самотньо. Хлопець підняв камінь і вдарив себе по голові. Ой, крикнув і ще раз вдарив. Бив себе поки не впав. Зранку всі прокинулися, тіла хлопця не було, мене теж не було. Я зник. Мене довго шукали, але не знайшли. Дівчата довго хворіли, більше їх ніколи не привозили в Монилівку.