Кольори20 мая 2011
Павло Ар’є
(Розмір 1/4, темп поміркований)
П’єсана дві дії
Діючи особи:
Жінка в рожевому: Років 16. Цікава до всього, обережна, мрійлива.
Жінка в помаранчевому:Приблизно 23 роки, практично-мрійлива, енергійна.
Жінка в червоному:Між 35–40 роками. Розчарована, зла та цинічна.
Жінка у фіолетовому:Трішки за 60. Мудра, терпляча, педантична.
Жінка у чорному, вона ж — в білому: Дуже стара, пихата, вибаглива і
ексцентрична.
ДІЯ ПЕРША
Величезна, ледве освітлена зала. В інтер’єрі поєднані стиль, розкіш і хаос. П’ять стільців. Стіл, застелений сукном. Кушетка. Комод. В куті, за ширмою, — старовинна швейна машина. Де-не-де стоять або валяються одягнені, напіводягнені й оголені манекени. Інвалідний візочок. Ходунки. Музичний центр.
На кушетці із заплющеними очима лежить жінка в чорному. Лунає музика: розмір 2/4, темп поміркований (танго). Крізь музику чується робота швейної машини. Жінка в чорному відкриває очі, прислухається, вимикає музику пультом дистанційного керування. Важко встає, спираючись на ходунки, підходить до ширми, обережно її відсовує. За ширмою працює на швейній машині жінка у фіолетовому.
В чорному: Як ти справляєшся? Я вже навіть думати не хочу про це шиття. (Придивляється до роботи жінки в фіолетовому). Хоча, корова шила б це ліпше, аніж ти. Дивися, твої пальці вже не ті, що були колись.
В фіолетовому: Так, це вже кінець. (Припиняє строчити). Всьому свій час. З мене досить. Окрім цього існує багато інших справ.
В чорному: Не обманюй себе. Далі буде тільки гірше. Починається з пальців: вони тремтять, не слухаються. Потім — очі. Ти знаєш, що це таке дивитися на світ мертвими очима? Або прокидатися вночі від того, що сходила під себе?
В фіолетовому: Ну годі! Це вже схоже на казна що! Шантаж якийсь чи залякування. Одягай памперс, якщо не впевнена в собі.
В чорному: Думаєш, натягнувши на дупу памперса, ти вирішиш усі проблеми? Ні! Ні! Проблема не в дупі, а в голові. Розумієш? Що ти тут поробиш?
В фіолетовому: Не знаю. Візьми ще один і одягни собі на голову.
В чорному: Прошу? Я не зрозуміла.
В фіолетовому: Та нічого. Сходи краще попісяй, незабаром всі зберуться.
В чорному: Добре, сходжу. (Кульгає до дверей). А хто прийде?
В фіолетовому: Всі. Просто всі.
В чорному: Що? (Зникає за дверима).
В фіолетовому: Сама побачиш. (Лишившись сама, розглядає свої пальці). Вже не ті.
За дверима чуються кроки, крики, плач. Входить дівчина у рожевому.
Вона стурбована.
В рожевому: Я її зустріла біля туалету, вона побачила мене і не дійшла: під нею калюжа. Боже! Я не можу цього бачити! Вона там стоїть і плаче.
В фіолетовому: (Здіймаючи руки). Чорт! Я так і знала! (Зникає за дверима).
В рожевому: Чому вона це зробила? Мене побачила, чи просто не дійшла?
Несподівано входить жінка у червоному.
В червоному: Не те і не інше. Вона надзюрила спеціально, щоб привернути увагу.
В рожевому: Але ж увагу можна привернути якось інакше! Заспівати, наприклад, або щось інше…
В червоному: Визнай, ти шокована…
В рожевому: Так, я шокована. Мені неприємно.
В червоному: От бачиш! Ціль досягнена. Навіщо співати, якщо легше пісяти. І ефект міцніший.
В рожевому: Але не менш я шокована твоїми словами. Як можна бути такою злою?
В червоному: Ти, шмаркачка, нічого не тямиш. (Тріпає в рожевому за щоку).
В рожевому: З часом ти можеш опинитися на її місці.
В червоному: А ти на моєму.
Жінка в рожевому підходить до швейної машини, тисне ногою на педалі.
В червоному: Це не іграшка!
В рожевому: Не можу уявити: все життя — цак-цак-цак, цак-цак цак, цак-цак-цак.
В червоному: (Відштовхує «в рожевому» від машини). Це не іграшка! Ось бачиш, що ти наробила! (Копирсається в матерії, що під голкою). Ця тканина дуже коштовна. Їй ціни немає! (сідає, строчить).
В рожевому: Цак-цак-цак, цак-цак-цак.
Жінка в фіолетовому ввозить на візочку жінку в чорному. Обидві
спостерігають за строчінням жінки в червоному.
В чорному: (Із заздрістю). В її віці я шила краще.
В червоному перестає строчити, підходить до «в чорному», цілує в її в лоба,
сідає в крісло.
В чорному: (Зворушено). Ніколи не роби так! Чуєш? Ніколи! Цей цілунок належить моїй мамі… тільки їй!
В фіолетовому: (До «в чорному»). Заспокойся, звідки вона могла знати? Вона не хотіла тебе хвилювати. Хочеш валер’яночки?
В чорному: Ні, не треба. Все гаразд.
В рожевому: Вона говорить про матір? Про її матір?
В червоному: Ну не про Божу ж! Стара впала в дитинство, нам кінець, вона затрахає нам вуха своїми історіями. (запалює цигарку).
В чорному: (До «в фіолетовому») Про що це вона? Я не розумію! Ви хочете дізнатись про моє дитинство? Добре, я розкажу.
В червоному: Ось бачите! Суцільне божевілля.
В фіолетовому: (До «в червоному») Де твоє серце? Я вже не питаю про елементарну повагу до старшої людини! І негайно загаси це лайно! Ти тут не одна.
Жінка в червоному незадоволено озирається на всіх, два рази глибоко
затягується і демонстративно гасить цигарку. Чути дзвін. Всі зосереджують
увагу на «в чорному». Вона встає з крісла.
В чорному: От ми і зібрались. Всі. Окрім померлих. Померлі більше ніколи не прийдуть, отже, нам доведеться рано чи пізно піти за ними.
Чути стукотіння каблучків і веселе наспівування. У двері входить жінка в
помаранчевому.
В рожевому: (До «в помаранчевому») Ти була на побаченні!
В помаранчевому: Невже так помітно?
В рожевому: В тебе на лобі написано. (сміється).
Дівчата обіймаються, кружляють у танці.
В фіолетовому: Дівчата, тихіше. Вона має відпочивати. (Допомагає «в чорному» лягти на кушетку).
В чорному: (До «в помаранчевому») Безсоромниця! Подивіться на її губи! Вони геть розтріскалися. Дайте валер’янки.
В червоному: (До «в рожевому» і «в помаранчевому», саркастично). Дівчата забули прочитати на вхідній брамі про те, що це дім скорботи.
Жінка в фіолетовому додає краплі у склянку з водою.
В рожевому: Дозволь, я. (забирає склянку, підходить до «в чорному»).
В чорному: Що це? Ти принесла липовий чай?
В червоному: Ні, це отрута, щоб пришвидчити твої корчі. (твою смерть)
Всі осудливо дивляться на «в червоному». Пауза.
В чорному: (Дитячим голосом) ви хочете мене отруїти? (Плаче).
Всі дуже осудливо дивляться на «в червоному».
В червоному: Це був жарт… Не дивіться так! У мене був поганий день.
В рожевому: (Ласкаво). Це твоя валер’янка.
В чорному: Не хочу валер’янки. Хіба так важко принести чаю?
В рожевому: Але ти просила валер’янку!
В чорному: Я? Невже я хочу чогось незбагненного?! Невже так важко зробити мені чаю?! Липового…
В помаранчевому: Чому б і ні? Давайте всі разом, як колись, сядемо, поп’ємо гарячого з печивом. Пам’ятаєте? Ми так завжди робили.
В фіолетовому: Це було так давно, ніби уві сні.
В чорному: Хіба це було не вчора?
В фіолетовому: Ні, вчора ніхто до нас не навідувався і позавчора також. Тож я йду на кухню, а ти (до «в червоному») витягай з комода сервіз. Печиво у шухляді. Дівчата тобі допоможуть. (До в «чорному»). Хочеш зі мною, чи залишишся тут?
В чорному: Байдуже… Хоча, ні! Ліпше тут, біля печива… Воно мені про щось нагадує. Тільки я ще не знаю про що саме.
В фіолетовому: Роби, як знаєш. (Зникає у дверях).
Жінки звільнять стіл від сукна, висувають його на авансцену, застеляють
скатертиною. Розставляють чайний сервіз. Висипають з паперового пакету у
кришталеву вазу печиво.
В чорному: (Спостерігаючи за іншими). Які у вас впевнені рухи: чіткі, легкі, граційні!. А я вже так не можу… Мені горнятко до рота піднести важко. В моєї мами такі ж рухи, як у вас. От сиджу я і спостерігаю за нею: здається, вона вже заздалегідь продумала, куди що поставити, куди глянути, на чому зосередитись. Все встигає: і нас, діточок, доглянути, і в хаті поприбирати, і одяг пошити. Та й взагалі, мати одяг від пані Кружлянської — престижно, адже мама — знаменитий в районі модельєр. Я і мої сестри завжди одягнені, як лялечки.
В рожевому: Чому вона розповідає у теперішньому часі?
В помаранчевому: Спитайтеся в неї.
В червоному: Це лишень початок. Ви пожалкуєте про те, що дозволили сюди заманити себе.
В помаранчевому: Це наш борг перед нею. Хіба можна інакше?
В червоному: (До «в помаранчевому», поправляючи її волосся). О-о-о, ти ще така наївна! Нічого, скоро, дуже скоро ти зрозумієш, що можна ще й не так.
В чорному: Я так говорю, бо час для мене у якусь мить застиг. Я ніколи не бачила маму старою і хворою… (дитячим голосом). Ну дайте ж мені печива, скільки можна чекати?
В «червоному» дражнить в «чорному» печивом, та, врешті, дає їй одне. В
«чорному» жадібно гризе печиво. Жінки спостерігають за нею.
В чорному: (Неприємно чавкаючи). Воно мені щось нагадує. Тільки я не можу згадати, що саме. (Помічає на собі погляди жінок). Що? (Пауза). Печиво також отруєне?
В помаранчевому: Звісно ж ні. Не вигадуй.
В чорному: (З полегшенням). А-а, тоді добре.
В червоному: Ну і манери.
Жінка «в чорному» задоволено хіхікає.
В чорному: (З чванством). От раніше були манери! А тепер вже не те. З тих пір, як почалися неприємності…
В рожевому: Дивно.
В чорному: Дивно? Що саме?
В рожевому: Те, що ти кажеш… Іноді я боюся тебе слухати.
В чорному: Ха-ха! Бідне ягнятко. Я тобі все розповім про своє життя.
В помаранчевому: (Напруженим до болю обличчям до «в чорному») Дай їй спокій! Посидь мовчки, хоч трошки. Твої історії нам нецікаві.
В чорному: (Задоволено). Аякже! Ха-ха-ха. Якби не були цікаві, ти б так не нервувалася. Що, неправда?
В червоному: Ось те, про що я попереджала. Ви самі цього хотіли. Хай стара відьма говорить.
В чорному: Отже, про що я? (Солодким голосом). Ой! Ви взяли мій синій сервіз! (Спираючись, встає з візочка, прямує до столу). Мій чоловік привіз його з Лондона…
Повертається жінка в фіолетовому, вона несе чайник і коробку з чаєм.
В фіолетовому: Ось і вода, ось і липовий чай.
В чорному: (Роздратовано до «в фіолетовому») Невже вони не могли взяти якийсь інший сервіз? Ти ж знаєш, що цей особливий для мене. (Солодким голосом до всіх). Сервіз з розфарбованої синіми квітами порцеляни на дванадцять персон — мрія кожної благородної пані.
В фіолетовому: Ах, припини! Іншого у тебе немає.
В помаранчевому: (Роздивляючись візерунки на горняті). І цей вже не на дванадцять, а щонайбільше на шість персон.
В чорному: (Приголомшено). Як на шість?! Я точно знаю: порцеляновий сервіз з синіми квітами — на дванадцять персон. Ріхард привіз його з Лондона. Спитайтеся в нього!
В червоному: (Сміється). У неї не всі вдома! Старенька з глузду з’їхала…
В фіолетовому: Ріхард давно помер.
В чорному: Як помер?!
В червоному: (Заходячись від сміху). Привіз сервіз — і помер.
В чорному: (Плаче). Помер… Як я могла забути? Як? Це незбагненно! Ріхард помер.
В фіолетовому: (Заспокоює «в чорному») Ну не плач… Ш-ш-ш… (Плаче). Бо я також розплачусь.
В чорному: Давно?
В фіолетовому: Вісім років тому.
Жінки в чорному і в фіолетовому плачуть, обійнявши одна одну.
В рожевому: (До «в червоному») Тобі і далі смішно?! Смійся! Чому ти не смієшся?
В помаранчевому: (До «в червоному») Що з тобою? Чому треба бути такою стервою?
Жінка в червоному нічого не відповідає, закриває обличчя руками. Нестримно
ридає, втікає у бокові двері. Жінка в помаранчевому вибігає за нею.
В чорному: (Раптово заспокоївшись). Я впевнена, що сервіз був на дванадцять персон.
В рожевому: (Розгублено) Так, був. Напевно. Колись.
В фіолетовому: (Втираючи сльози). З часом багато змінилося. Час… Він вбиває не тільки людей, а й сервізи.
В чорному: (Тверезо і чітко.) Найстрашніше є те, що він вбиває останні спогади про людей… Навіть пам’ять… Робить це повільно і безжально, розтягуючи кожну мить страждань до нескінченності.
В рожевому: (Схлипуючи носом.) Тепер і я плачу. Нічого не розумію, а плачу.
В чорному: Це корисно для душі. (Бере горня зі столу, уважно роздивляється). Такий складний візерунок. Кажуть, якщо довго вдивлятися, можна побачити долю.
Повертаються, тримаючись за руки з жінками в червоному і помаранчевому.
В фіолетовому: Ми будемо пити чай, чи бігатимемо з кута в кут?
В червоному: (Підходить ззаду до «в чорному», цілує її в шию). Пробач. Я дуже погана. Все те, що я наговорила… Мені прикро.
В чорному: Ти? Я нічого не чула. Що саме ти говорила? І дасть мені хто-небудь оте дивовижне печиво?! Те, що…
В червоному: Тобі про щось нагадує, але ти не пам’ятаєш про що саме?
В чорному: (Здивовано). Так, а звідки ти знаєш?
В червоному: Ну знаєте! Це вже занадто. (Іде до столу, розкладає посуд).
Жінка в чорному ще раз уважно вдивляється в горнятко.
В чорному: Кажете, тільки на шість персон залишилося? (Розбиває горня об підлогу.) На п’ять також непогано. На мій вік вистачить!
Жінка в червоному хіхікає, жінки в рожевому, помаранчевому і фіолетовому
здивовано підводяться зі своїх місць.
В фіолетовому: (Вражено). Що ти робиш?! Зовсім здуріла! (Кидається збирати залишки, марно пробує скласти розколоте горня). Це подарунок Ріхарда.
В чорному: (Весело). Йому байдуже, він помер. Невже тільки час має право трощити мій посуд?! Досить, що він украв всіх дорогих мені людей і стер мої спогади. (Сміється.) Свій посуд я можу трощити сама. (Бере блюдце, кидає з силою об стіну). Бо це мій посуд!
Жінка в червоному бере тарілку і розбиває її об підлогу. Всі дивляться на
реакцією жінки «в чорному».
В чорному: Так! Саме так! (Кидає на підлогу цукерницю).
Жінки в рожевому, помаранчевому, червоному і чорному весело, зі сміхом
трощать увесь сервіз. Жінка в фіолетовому, бігаючи від одної жінки до іншої,
намагається припинити це хуліганство. Крізь сміх на обличчі жінки в чорному
проступають гримаси болю, які вона намагається якийсь час приховати,
згодом хапається за серце, важко дихає.
В чорному: (Крізь сміх інших, її ніхто не чує.) Допомож… Допоможіть мені сісти.
Жінка в чорному починає сповзати на підлогу, тягнучи за собою скатертину.
Світло на сцені згасає, можна чути лише голоси та метушню, поступово чути
звуки:
ГОЛОСИ:
— А!
— Тримай її! Що це з тобою?
— Я так і знала! Їй не можна нервуватися… Чуєш? Тобі не можна нервуватися…
— От, на тобі! Доскакалася. На кушетку її. Принеси ліки.
— Чого стала? Неси холодну воду і рушник.
— Де рушники?
— Досить питань! Шукай і знайдеш…
— А що мені робити?
— Не знаю… Сиди біля неї, жалій, вона це любить.
ЗВУКИ:
море;
робота швейної машини;
потяги;
класична музика;
бій курантів;
голос жінки, що співає колискову;
народження дитини.
Чується сильний стукіт (ніби з силою гримнули двері). ТИША…
Повільно з’являється промінь прожектора. В ньому виникає жінка, що була в
чорному, її волосся розпущене, на ній довга біла сорочка. Вона височить над
глядачами.
Жінка в білому: Коли стоїш на краю, лишається зробити лише крок — і минуле неодмінно стане нічим, порожнечею. Я — Марія, моя земля — Україна, моя кров — червона. Знаю. Бачила. Батько — директор школи, мати — модельєр. Дитинство осяяне щастям і убите горем. Ні, я не скаржуся, я тут не для того, щоб скаржитись. Перші спогади: сонячний день, я тягнуся рученятами до маминого обличчя. Самого обличчя не пам’ятаю, з часом воно стало прозорим. Згадую, як варили сливове варення у саду, як співали. Потім пам’ятаю все чітко: втоплене в яблуневому квіті рідне містечко, сестер: Любу, Надійку, і найменшу — Катеринку. Пам’ятаю, як били батька, а нас вигнали з хати. Пам’ятаю голод, в голові лишень: їсти, їсти, їсти — і так до безтями. Пам’ятаю: померла сестричка Надія. Пам’ятаю, пам’ятаю, пам’ятаю. Я не скаржуся, просто не можу забути. Як прийшла весна, ми назбирали повний кошик дикого щавлю і бігли додому, співаючи щойно вигадану пісню про те, що не помремо…
Забрали батька. Більше я його ніколи не бачила. У школі — клеймо — діти ворога народу. Якого саме народу? (Сідає на підлогу або на куб). Маму щоночі забирали, били і ґвалтували. Жінка ворогу народу. Вона завагітніла без батька. Хлопчик народився мертвим. Не знаю, чи змогла б я його не ненавидіти? Ні! Останнє викресліть! (Обіймає невидиму дитину). Я б його любила більше, ніж себе… Ми б назвали його Миколкою, не знаю чому, просто я завжди хотіла братика Миколку. Я б садила його собі на коліна, годувала б його з ложечки: «за маму», «за татка», «за сестричок Любу й Надійку», «за Катеринку», «за мене», я також твоя сестричка. Ось так, молодець…
Почалася війна, літаки, страх, куди втікати? Прийшли німці. Розстрілювали євреїв, серед них — чимало моїх знайомих… Була там і Єва — моя найближча подруга. Стріляли три дні з ранку до ночі. Я й досі чую ті постріли… Жах. Я б не хотіла про це згадувати, та не можу. Вночі прийшли поліцаї, забрали мене і Катерину — Люба втекла. Мама прийшла на станцію, вона ридала. Поліцай зачинив двері товарного вагону. Більше ми ніколи її не бачили. Нас привезли в Німеччину. Там ми були рабами. Спочатку на військовому заводі, а потім мене взяли в дім есесівського офіцера. Я валялася в ногах його жінки, благаючи взяти й Катерину. Виявилося, що навіть жінка убивці має серце. Взимку я отримала листа від сестри Люби: мама померла, від горя її серденько зупинилося…
Минув час, нас звільнили американці, закінчилась війна. На Україні ми не мали нічого, окрім лиха. Тому приєднались до колони французів… Лоран — моє перше кохання, мій перший чоловік. Він врятував нас від агентів НКВС, що розшукували біженців. Він навчив мене танцювати танго й божеволіти від пісень Тіно Россі. Пізніше Лоран переїхав в Прованс, я — в Париж. Потім довго хворіла й в моєму житті з’явився лікар, мсьє Ротьє. Хотів одружитися, та його батьки були проти. Почала шити на замовлення. Минуло якихось два роки — і я стала відомою, відкрила своє ательє. Кавалерів було без ліку. Це були найкращі мої часи. В клубі танго я зустріла Жан-Франсуа — красеня і аристократа. На другий день нашого знайомства просив руку і серце. Я погодилася. Залишила справи, переїхала до нього в Марсель. Відіграли весілля… А далі — катастрофа! Дев’ятнадцять місяців пекла. Він називав мене українською шльондрою, не спав вдома, потім почав мене бити. Усе було просто: він одружився на моїх грошах, бо був банкрутом. Я ж йому заважала. Втекла від нього назавжди. Повернувшись до Парижа, народила двійню: Олександру й Олександра — хлопчика і дівчинку, моїх крихіток. Мені довелося починати усе спочатку, а одній, з двома дітьми, це було у тисячу разів важче. Особисте життя моєї сестри ніколи не було ускладнене шлюбом, вона допомогла мені, ставши для моїх дітей ліпшою мамою, ніж я. Олександр і Олександра так і не пробачили мені цього.
Час плине швидко, діти виросли та розлетілися, сестра ж так і лишилася на виданні. В моєму житті було мало місця для чоловіків, але час від часу… Тільки сам Бог знає, якою я була самотньою, як мені не вистачало простого людського тепла. Щоб забути про біль, я працювала вдень і вночі, поки дозволяло здоров’я. Здавалося, життя минуло. А щастя? А щастя так і не було… Небо почуло мій плач. Він постукав у мої двері і спитався, чи я не Марія. Ріхард розшукував колишніх в’язнів нацистського режиму. Уряд Німеччини здогадався виплатити нам за роки рабства компенсацію. Та хіба можна грошима відшкодувати горе? Ріхард і став для мене тією компенсацією…. Він закохався з першого погляду, я також. Щосуботи ми ходили у танго-клуб. Боже! Як він танцював! І це в його 62 роки… Ми прожили не довге, але щасливе сімейне життя. Тринадцять років я була на сьомому небі. Але він помер, і моє життя зупинилося, стало примарою. Та у мене є діти і навіть онуки, яких мені дозволяють бачити два рази на рік. Насправді ж я самотня. Ні, не скаржуся, я тут не для того, щоб скаржитись… Можливо, багато у чому й я винна… Свого часу я непогано шила, та своє життя закроїла не дуже вдало. Все минуло, як у танго. (Наказовим тоном угору). Маестро! Розмір 2/4, темп поміркований!
Світло згасає. Грає танго. Скрізь музику чути голоси.
В рожевому: А!
В помаранчевому: Тримай її! Що це з тобою?
В фіолетовому: Я так і знала! Їй не можна нервуватися. Чуєш? Тобі не нервуватися…
В червоному: От, на тобі! Доскакалася. На кушетку її. Принеси ліки.
Запалюється світло:
Жінка в фіолетовому шукає в комоді ліки, незадоволено говорить щось собі під
ніс, крапає у келих якісь краплі. Решта жінок вкладають жінку в чорному на
кушетку. Жінка в чорному тримається за груди і голову, важко дихає.
В червоному: (До в помаранчевому). Чого стала? Неси холодну воду і рушник.
В помаранчевому: (Розгублено). Де рушники?
В червоному: (До «в помаранчевому») Досить питань! Шукай і знайдеш…
Жінка в помаранчевому зникає у дверях.
В рожевому: (До «в червонному»). А що мені робити?
В червоному: Не знаю… Сиди біля неї, жалій, вона це любить.
Жінка в рожевому сідає біля жінки в чорному, гладить її, поправляє подушку,
дмухає на неї. Жінка в червоному нервово ходить зі сторони у сторону, йде в
інший кут сцени, дістає сигарети і запальничку, запалює, нервово курить.
Жінка в фіолетовому приносить ліки. Піднімають голову жінки в чорному.
Дають їй випити вміст келиху.
В червоному: (Нервово). Що з нею?
В фіолетовому: Старість: високий тиск, діабет, хворе серце… Занадто хворе…
В червоному: Давно це з нею?
В фіолетовому: Що? Старість? Років двадцять…
В червоному: (Ще нервовіше). Та ні. Припадки!
Жінка в фіолетовому йде до комода, наливає келих води, кладе собі до рота
пігулку, запиває, доливає у келих води, підходить до «в червонному», бере в неї
сигарету, затягується, повертається до кушетки.
В фіолетовому: (До «в чорному»). Маріє, Маріє! Відкрий оченятка, ну… Ось так, молодець. А ну, випий це. (кладе «в чорному» у рот пігулку, підносить до рота келих з водою. Говорить до «в червоному») Як тобі сказати?.. Почалося це дуже давно, так давно, що вже й не пам’ятаю. Спочатку були легкі, але регулярні головні болі, потім почала задихатися, далі з’явилося безпричинне почуття страху…
В рожевому: (До «в фіолетовому») А ти звідки усе це знаєш?
Жінка в червоному багатозначно гмикає.
В фіолетовому: (Здивовано дивиться на «в рожевому»). А ти пробудь з нею поряд усе своє життя. Я знаю усі її таємниці. (До «в чорному»). Правда, Маріє? Маріє! Ти як? Тобі краще? Маріє!..
Тим часом приходить жінка в помаранчевому, вона приносить таз з водою і
рушник. Жінка в фіолетовому робить компрес, кладе його на лоб хворій. Жінка
в чорному розплющує очі.
В чорному: (Дитячим голосом). Мамо, я хочу пісяти.
В фіолетовому: Так, так. Хочеш на судно?
В чорному: (Оглядається). Ой ні. Тут багато чужих. Хто ті люди, мамо?
В фіолетовому: Це тітки, просто тітки. Прийшли тебе провідати. Давай, пересідай на візочок. Я тебе в туалет відвезу.
Жінки в фіолетовому і в помаранчевому допомагають жінці у Чорному
пересісти у візок.
В помаранчевому: Чому вона говорить до тебе «мама»?
В фіолетовому: Не знаю. Останнім часом після припадків вона впадає в дитинство.
В червоному:Не слід їй це дозволяти. (До «в чорному») Вона не твоя мама! Чуєш?
Жінка в фіолетовому везе «в чорному» з кімнати.
В червоному: (Услід). Вона не твоя мама! Твоя мама давно померла! Як і твій чоловік. Той, як його там?
В фіолетовому: (Зупиняється, розвертається.) Його звали Ріхард.
В чорному: (До в фіолетовому). Про що це вона?
В фіолетовому: Ні про що… (Котить візок з «в чорному» зі сцени).
В помаранчевому: Який гармидер ми влаштували!
В червоному: (Задоволено). Я давно хотіла перетрощити увесь її посуд. Занадто велике значення йому надавалося.
В помаранчевому: Збулася мрія ідіота.
Жінка в рожевому починає збирати руками залишки сервізу.
В червоному: (До «в помаранчевому»). Може й так. Хоч одна збулася.
В помаранчевому: (До в рожевому). Чому руками? Поріжешся.
В червоному: Так, треба поприбирати. Стривайте, я миттю. (Зникає у дверях.)
Жінки в рожевому і в червоному продовжують збирати з підлоги.
В рожевому: Скажи, чом вона така недобра до Марії, до її померлого чоловіка Ріхарда?
В помаранчевому: Ти ще занадто молода, щоб зрозуміти.
В рожевому: (Ображено). Я? Та я, щоб ти знала, вже таке бачила і чула, що не дай Бог нікому…
В помаранчевому: Добре, добре! Я пожартувала, не сердься. (Змовницьки). Але обіцяй, що нікому не скажеш.
В рожевому: (Задоволено). Залізно… Щоб я здохла.
В помаранчевому: (Манить пальцем). Дай вухо.
Жінка в помаранчевому каже щось жінці в рожевому на вухо.
В рожевому: (Недовірливо). Що?
Жінка в помаранчевому каже ще раз на вухо. Жінка в рожевому здивовано
дивиться на «в помаранчевому».
В рожевому: Ні-і-і… Що, правда?
Обидві жінки починають реготати, що є сили. Повертається жінка в
червоному, що приносить віник і совок, а за нею жінки в фіолетовому і на
візочку «в чорному». Жінки в рожевому і в помаранчевому, побачивши їх,
замовкають.
В червонному: Чого це ви розійшлися?
В помаранчевому: Так, просто… Смішинку проковтнули.
В рожевому: (Показує пальцем на «в помаранчевому»). Вона сказала, що в тебе клімакс.
Зависла тиша. Тільки жінка в чорному, прикривши рота, хіхікає.
В червоному: Що?!
В помаранчевому: (До «в рожевому») Ну ти й гадюка!
В червоному: Я вимагаю пояснень!
В фіолетовому: (Пробуючи згладити ситуацію). Давайте ліпше поприбираємо. Чай вже охолонув, я заварю новий.
В червоному: До дідька чай!
В помаранчевому: Я пожартувала. А ця ідіотка усе розпатякала.
В рожевому: Я не ідіотка.
В червоному: (Дуже серйозно до «в помаранчевому). Кажучи відверто, ідіотка — ти!
Між розмовою всі жінки прибирають. Застеляють заново скатертиною стіл,
ставлять на нього печиво.
В помаранчевому: Я? (Показово). Ха-ха-ха. (До «в червонному»). Визнаю, я невдало пожартувала, але визнай і ти, що поводишся дуже дивно. Ти зла, нервова, всім незадоволена. Я знала тебе інакшою… Веселою, відкритою і доброю жінкою.
В червоному: Хто ти така? Що ти можеш про мене відати? Я така, яка я є, і ти знаєш про мене лише те, що я тобі дозволяю про себе знати. Ти мене розумієш? Затее я відаю про тебе усе! Усі твої дешеві витівки, твої походеньки, всі дурнуваті помилки… Все знаю про тебе! І не тобі мене судити, а мені тебе…
В помаранчевому: Не говори так зі мною! Я не хвойда якась, щоб так зі мною говорили.
В чорному: Ах, залишіть її у спокої. Всеодно кінцевий рахунок сплачую я, навіть, якщо банкрут.
В фіолетовому: (До «в чорному»). Ну ти вже хоч не встрягай. До чого тут рахунки?!
В чорному: (До «в фіолетовому», хитро сміється). Ти сама знаєш до чого, не прикидайся. (Несподівано кричить). Ви всі курви! Я виведу вас на чисту воду! (Знову хитро сміється).
В рожевому: Нічого собі…
В фіолетовому: Не звертайте увагу, вона не при собі.
В помаранчевому: Це точно.
В червоному: А я так не думаю. Стара знає, про що говорить, їй видніше. (До «в помаранчевому»). Я тебе пробачаю, хоч ніякого клімаксу у мене немає. Подивіться на мене! Я жінка в самому соці.
В чорному: (До «в червонному»). Так, ти штучка: не така вже молода, щоб тебе легко сплюндрувати, але ще й не стара. Ще все на місці, нічого не обвисло і не зіжмакалося. Стигла вишня. Самий смак!
В червоному: (Задоволено). Яка ж я штучка? (Показує на «в помаранчевому») Це вона штучка, а я добре видресирувана життям сука. Тому кабелям зі мною важко живеться.
Жінки в рожевому і помаранчевому слухають, відкривши рота.
В чорному: (Хіхікає). І я такою була, навіть гірше. Я їх зводила з розуму, а потім викидала, вони цього дуже бояться. Можна сказати найбільше.
В фіолетовому: О-о-о! Тільки не розказуй про майора.
В помаранчевому: (З зацікавленістю). Про майора? Цікаво, цікаво.
В фіолетовому: Ні! Прошу!
В рожевому: Так! Давай, про майора.
В червоному: Хм. Ці військові — найбільші негідники, особливо майори і полковники.
В фіолетовому: Ну а як же чай? Липовий.
В чорному: ( В мажорі.) Іди на фіг зі своїм чаєм!
Всі, окрім жінки в фіолетовому, хіхікають. Жінка в фіолетовому, щось
бурмотить собі під ніс.
В чорному: Справа була років так зо тридцять п’ять тому, я ще була не такою розвалюхою, як ото тепер. Був в моєї молодшої сестри Катерини кавалер. Вони вже два роки зустрічалися. Та стала я помічати дивні знаки уваги від нього, які швидко переросли у флірт. Одного разу він завітав до мене і каже: «Я, звісно, вашу сестру дуже кохаю, і маю щодо неї найсерйозніші плани. Але нічого зробити з собою не можу. Я шаленію біля вас, ви мене збуджуєте». І, знаєте що, він далі зробив? Стягнув з себе штани…
Жінки охають.
В чорному: (Продовжує, піднявши догори очі). Боже мій! Боже мій! Я такого ще ніколи не бачила! Його гармата була непристойно великою. Бідна Катерина… Як вона його витримувала?! Вона ж була такою тендітною, худенькою, як дівчинка-підліток… Зізнаюся чесно: я такусім цим була шокована, що він міг би у той момент зробити зі мною все. Від сорому я заплющила очі. Потершись об мене хвилинку, він сказав, що на превеликий жаль має тільки декілька хвилин часу і нам доведеться відкласти наші втіхи. З цими словами він почав із дикою швидкістю трусити своїм фалосом, потім почав розбризкувати своє сім’я на мою велюрову сукню. Боже! Я думала, це ніколи не закінчиться! Коли все було кінчено, він натягнув свої військові штани, поцілував мені руку і втік. Сукню я більше ніколи не одягала.
В червоному: Сподіваюся, ти розказала сестрі про цей випадок?
В чорному: Звісно ні! Вона його дуже кохала. Але я знайшла спосіб помститися. Тоді мешкала в Парижі, мені належав двоповерховий будинок на Фобур сент Оноре. Перший і половину другого поверху займало моє ательє, на той час у мене працювало коло 20 швачок — жіноче царство. Він назначив мені побачення, я запросила його до себе наприкінці робочого дня. Коли він прийшов, я одразу взяла ініціативу в свої руки. Наказала йому повністю скинути одяг. Взяла в руку його агрегат, який почав поступово збільшуватися, ніби надувний балон, стали помітніші блакитні вени… Мені здавалося, що його член ось-ось вибухне і заляпає кров’ю і спермою мою сукню. Я почала голосно чхати — це був сигнал. У двері загримали, моя секретарка казала: «мадам Маріє, там ваша сестра, вона шукає свого майора, каже, бачила, як він до вас заходить». Що тут почалося! На ньому обличчя не було. Я відкрила вікно, викинула туди його одяг та наказала йому стрибати. Військовий розум не звик розмірковувати, коли наказують — він вискочив прямо з другого поверху. Всі мої працівниці були попереджені про виставу. Тобто, його стрибок зустріли голосним жіночим сміхом і оплесками. (Сумно зітхає). Через сім місяців Катерина, моя маленька сестричка, померла.
В рожевому: О ні!
В помаранчевому: Через нього, від горя?
В чорному: Що ви! Ні! Вона так ні про що і не дізналася. Лейкемія — рак крові. Вона дуже страждала… Він був з нею до кінця. От такий був майор.
В рожевому: А потім?
В чорному: А потім він став полковником, зпився і помер…
В червоному: Чортзнащо. В твоїх історіях всі помирають.
В чорному: (Сміється). Рибонько, проживи, як я, вісімдесят з гаком — і тобі здаватиметься, що ти опинилася одна посеред цвинтаря.
В рожевому: Мені лячно.
В чорному: Не бійся. Спочатку буде страшно і моторошно, потім сумно і нудно, вкінці ти будеш знетерпінням чекати своєї черги — як я.
Пауза.
В чорному: Я хочу музику! (До «в помаранчевому»). Допоможи…
Жінка в помаранчевому везе візочок з жінкою у чорному у дальній кут, до
тумби з музичним центром. Вони розглядають музичні диски.
В фіолетовому: Вона не припиняє слухати це своє танго, не може без нього навіть заснути.
В чорному: (Голосно). Думаю, прийшов час пити чай! Липовий!
В фіолетовому: Піду закип’ячу воду…
В червоному: Ні! Давай я. Чому все ти робиш? (Забирає чайник, виходить у двері.)
В рожевому: (До «в фіолетовому», дивлячись у слід «в червоному») Дивна вона. Що з нею?
В фіолетовому: Все дуже просто: їй не щастить з чоловіками. Точніше, вона занадто крутила носом, все перебирала, зважувала. А коли вибрала, помилилася. Кинула заради нього усе, а він її бив, гуляв, марнував її гроші. Вона вигнала його. Залишилася одна, і вагітна…
В рожевому: Впевнена: вона більшого від життя очікувала.
Повертаються жінки в помаранчевому і чорному.
В помаранчевому: (До «в рожевому») Знову пліткуєш?
В рожевому: Як що ти вважаєш це пліткуванням, твоя правда, пліткую. А тобі не цікаво? Як це так? Чекаєш від життя щастя, а маєш лише те, що маєш.
В помаранчевому: Ні, не цікаво. Тепер мені добре… І потім добре буде, бо я гарна і розумна. Я завжди буду щасливою. Якщо не буде війни або голоду.
В фіолетовому: Всі думають, як ти, а потім…
Повертається жінка в червоному з чайником і звичайними горнятами. Всі
замовкають.
В червоному: Знову пліткуєте?
В рожевому: (Підходить до «в червоному», обіймає її). Ти така гарна.
Жінки в рожевому і червоному стоять, обійнявшись. Пауза. Жінка в чорному
дістає дистанційний пульт, вмикає музику.
В чорному: Танго! Танцюють всі!
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ
ДІЯ ДРУГА
Те саме місце, ті самі декорації. На столі стоїть той
самий чайний сервіз, який було розтрощено у першій дії.
Лунає танго. Жінка в чорному сидить в інвалідному візочку, її голова
опущена на бік, очі закриті (ніби вона спить), в руках блюдце і горнятко з
синього сервізу. Жінка в рожевому з жінкою в помаранчевому, жінка в червоному з жінкою в фіолетовому танцюють танго. Часом музика стає тихішою, що дозволяє почути акторів.
В рожевому: (Кружляє разом із «в помаранчевому» навколо «в чорному») Невже це кінець?
В помаранчевому: Щось подібне.
В рожевому: Як важко повірити! Адже все ніби тільки почалось.
В фіолетовому: Тобі так здається, виставу явно затягнуто! Необхідно закінчувати.
В помаранчевому: Я протестую! Мені так добре… (сміється).
В червоному: Кажуть: «Не можливо померти, примушуючи себе не дихати».
В рожевому: Це правда! В якусь мить втрачаєш контроль і починаєш всмоктувати повітря.
Пари несподівано міняються партнерками. Жінка в рожевому з «в
фіолетовому, жінка в помаранчевому з червоному.
В фіолетовому: (До «в рожевому»). Я пробувала так померти.
В рожевому: Правда?
В фіолетовому: Так, коли була тобою. І буду пробувати, коли стану нею (показує на «в чорному»).
В червоному: Це по-дурному!
В помаранчевому: Правда. Кепсько хотіти смерті.
В червоному: Кепсько робити це в такий спосіб. Чи не легше врізати собі вени?
Партнери повертаються до своїх попередніх партнерів.
В фіолетовому: Тоді чому ж ти не довела справу до кінця?
В червоному: Не змогла, дітей шкода. А чому ти цього не зробила? Твої діти були вже дорослі.
В фіолетовому: Не було потреби. Я була щасливою, у мене був Ріхард.
В червоному: Шкода, що я його не зустріла…
В фіолетовому: Не заздри! Ти мала те, на що ТИ заслуговувала.
Танцюючи, пари знову змінюють партнерів: Жінка в рожевому з «в
червоному, жінка в помаранчевому з «в фіолетовому».
В рожевому: Розкажи мені про моїх дітей.
В червоному: Ти матимеш двійню — Олександра і Олександру — хлопчика і дівчинку.
В рожевому: Вони гарні?
В червоному: О так, два янголятка з пшеничним волоссям і волошковими оченятками.
В фіолетовому: Я не знаю, в який момент їх загубила…
В помаранчевому: Невдячні діти!
В фіолетовому: Ще раз кажу: не знаю! Можливо це моя провина. Вони не прийняли мого Ріхарда. Вони просто перестали мене розуміти. Я ж хотіла бути щасливою…
В червоному: Ні, це моя провина! Я приділяла їм занадто мало уваги.
В рожевому: Скажіть мені, хто-небудь! …
Музика обривається. Пари розходяться.
В рожевому: Я повернуся в Україну? До Білої Церкви? Чи вклонюся землі, в якій похована моя мама? Що сталося з моєю сестрою Любою?
Жінка в рожевому заглядає по черзі в очі кожної з жінок, окрім сплячої «в чорному».
В помаранчевому: Я не могла. Якби я повернулася, мене б забрали в табір, в Сибір.
В червоному: Я писала листи і до нашого міста, і в Москву. Благала повідомити про долю батька і старшої сестри. Безнадійно! Жодної відповіді!
В фіолетовому: Я просила візу. Але мене далі Москви або Ленінграда не пускали. Не пускали додому! Спитайся у неї (показує на жінку в чорному).
Жінка в рожевому підходить до жінки в чорному, простягає до неї руки. Жінка
в чорному приходить до тями і простягає свої руки у відповідь. Впевнено встає
з крісла. Говорить зі всіма.
Жінка в чорному: Невже ви думаєте, що я можу померти не зробивши цього? Після смерті Ріхарда я поїхала додому, в Україну, до Білої Церкви… Як усе змінилося! Якби ви знали… Знайшла нашу хату: облуплена, скривлена, але стоїть. На місці садочка тепер городи. Пам’ятаєте? Вишні, яблуні, їх як і не було. Кажуть, дерева мають довший вік, аніж люди. Та я пережила цілий сад… Згадала дитинство. Люба, сестричка наша, прожила довге життя, але мене не дочекалася. Зате зустріла я її дітей, онуків і правнуків. Два дні розказували про життя. Плакали і сміялися разом. Про батька нічого так і не відомо. Лише вирок суду: ворог народу, засуджений на десять років без права листування. Все! Була у мами на могилі… Ледве знайшла іржавий хрест з напівстертим написом: РАБА БОЖА Олена Кружлянська. Проплакала біля мами до самого вечора. Розказала їй усе своє життя… А потім зібрала речі і втікла з України, не озираючись. Не могла я там більше залишатися ні на день, ні на годину… Не могла… ви мене розумієте?! (Заглядає в очі жінок). Ви мене розумієте?.. Я повернулася у ці стіни (обводить руками простір) і більше їх ніколи не залишала… Я сплатила свій борг і тепер хочу спокою… ви мене розумієте? Спокою…
Освітлення сцени змінюється. Акторки стають схожими на примари. Жінки
застигають, як манекени.
ЗВУКИ:
море;
робота швейної машини;
потяги;
класична музика;
бій курантів;
голос жінки, що співає колискову;
народження дитини.
В рожевому: Коли стоїш на краю, залишається зробити лише крок — і минуле неодмінно стане нічим, порожнечею.
В чорному: Це моє життя:
В помаранчевому: Я — Марія!
В червоному: Моя земля — Україна.
В фіолетовому: Моя кров — червона. Знаю. Бачила.
Чується сильний стукіт (ніби з силою гримнули двері). ТИША…
В чорному: Усе минуло, як у танго. (Наказовим тоном угору). Маестро! Розмір 2/4, темп поміркований! Танцюють всі!
Лунає танго, жінки танцюють.
ЗАВІСА
серпень 2007
