Театри Японії: традиційний проти актуального12 декабря 2012

Марися Нікітюк

Сучасна Японія, не так як в давнину, але все ж лишається екзотичною, закритою для сторонніх країною, з ні на що не схожою культурою і мистецтвом. Японці створили яскраву поп-культуру: комікси-манга, мультфільми-аніме, поп-рок-музика з андрогінними виконавцями. На окрему увагу заслуговує контемпорарі-арт Японії, що стилістично може поєднувати традиційну візуальну культуру з культурою манги-аніме, і має широку варіативність тем: від подразнення незаживаючої рани — поразка в Другій світовій війні-, до рефлексій на тему шкільної педофілії. Хоча на сьогодні не масове мистецтво Японії, як втім і масове, скоріше має розважальний характер.

«Харакірі школярок» — картина сучасного художника Айди Макото «Харакірі школярок» — картина сучасного художника Айди Макото

Не зважаючи на багаті традиції театру Но і Кабукі, на стрімкий розвиток театру західного стилю в ХХ ст. і унікальні техніки театру 1960–1970-х рр. (виникнення танцю буто, лабораторні пошуки Тадаши Судзукі), сьогодні сучасний театр в Японії переживає не найкращі свої часи. Основними причинами цього є недостатнє фінансування та потужний розвиток індустрії розваг — від ТВ-шоу Такеши Кітано до кібер-плантацій ігрових автоматів, в яких грузнуть мільйони дорослих японців щовечора після роботи.

Шібуя — основний розважальний район Токіо Шібуя — основний розважальний район Токіо

Сучасний японський театр можна умовно розділити на чотири сектори: комерційний, традиційний, публічний і фріндж-авангард (шьоґекіджьо). За класифікацією японського театрального критика Кьоко Івакі японський театр можна взагалі розглядати як такий, що є лише розважальним і такий, що є предметом мистецтва. В такому ракурсі розважальним є і комерційний, і публічний, і традиційний театри. В театр, що за основну ціль ставить розважати, глядачів ходять подивитися на зіркових акторів, в іншому театрі їх цікавить меседж, ідея спектаклю.

До комерційного театру відносяться всі бродвейські мюзикли, шоу, «Супер Кабукі» (осучаснені вистави Кабукі-стилю з використанням надпотужних технологій сценічного звуку та світла). Вистави театру-ревю «Такарадзука», де грають лише жінки, теж відносяться до комерційного театру, навіть враховуючи унікальність їх стилю — суміш паризького ревю 1920-х рр. та бродвейського мюзиклу.

Афіша театру «Такарадзука», вистава «Роза Версаля» Афіша театру «Такарадзука», вистава «Роза Версаля»

Публічний сектор займають великі, технічно оснащенні дорогі театри, такі як Токійський Метрополітен Театр — художній керівник Нода Хідекі, СПАК (мистецький центр в Шідзуоці) — художній керівник Сатоші Міяґі. Традиційний сектор включає вистави театрів Но, Кабукі та Бунрако, основна сцена — Національний театр в Токіо. Глядачами традиційного театру є туристи, а також вірна і прихильна аудиторія здебільшого похилого віку. Вдень біля головного входу в Кабукі театр Комплексу Національного театру в Токіо можна побачити чергу з літніх японців, одягнених в традиційні строкаті кімоно, з традиційними зачісками, в очікуванні вистави Кабукі.

Токіо Метрополітен Театр Токіо Метрополітен Театр

Авангардний театр в останні 20 років розвивається доволі повільно. Самі японці як одну з причин цього називають кризу японської економіки 1992-го року, після якої ще важче стало займатися ризикованими професіями, зокрема театральними. Зараз молоді японці віддають перевагу роботі в державному секторі з гарантованими зарплатами і соціальними пільгами. Більшість молодих режисерів театру не можуть собі дозволити мати постійну трупу, тож їх театральні компанії складаються з одного-двох учасників (засновник/лідер та продюсер), а актори варіюються від проекту до проекту. Так працює режисер-драматург Дайсуке Міура і його компанія potudo-ru та режисер Акіра Такаяма і його компанія Port B.

Вистава Дайсуке Міури «Замок мрій» Вистава Дайсуке Міури «Замок мрій»

Окрім Кабукі весь інший театр в Японії є проектним, а не репертуарним, що фактично унеможливлює в 30-мільйонному Токіо впродовж 2–3-ох тижнів помітити вартісний спектакль і встигнути обговорити його. Японці здебільшого ходять на вистави відомих режисерів, як Нода Хідекі та Юкіо Нінаґава, які часто використовують в своїх постановках зіркових акторів. Інші ж режисери шьоґекіджьо мають лише локальне театральне визнання і зазвичай є популярнішими в Європі, ніж в Японії. Дайсуке Міура, Акіра Такаяма показували свої вистави на німецьких та австрійських фестивалях, але є невідомими японському загалу. Тому продюсерські зусилля молодих театральних колективів зверненні на закордонні ринки та закордонні театральні фестивалі. Звісно, перші роки своєї діяльності молоді японські трупи можуть мати характер театрального гуртка любителів, але після знаходження та встановлення власного стилю стають цікавими зразками унікального сценічного мистецтва.

Театр Кабукі Театр Кабукі

В Японії фактично відсутня система грантів, державної та не державної підтримки сучасного театру, як в Англії чи Німеччині. Держава здебільшого піклується про утримання традиційного театру — Но, Кабукі та Бунрако є безумовною цінністю, занесеною до списків нематеріальних культурних надбань світу ЮНЕСКО. Сьогодні глядачі мають змогу подивитися вистави традиційних японських театрів у близькому до оригіналу вигляді. Але якщо раніше той же Кабукі був народним театром, фактично масовим, ще й певною мірою опозиційним до влади (ці вистави заборонялося відвідувати самурайському прошарку), то сьогодні це формалізований театр, єдиною ціллю якого є консервування форми. До того ж, світ традиційного театру є досі дуже закритим, робота актора передається з покоління в покоління династично, іноді всиновленим чи взятим на вихованням дітям. Тож попри збереження унікального виду традиційного театру, не можна не помітити, що цей театр знаходиться у підвішеному стані — він не еволюціонує та не є актуальним для молодого покоління. Більш того, він забирає забагато ресурсів на своє існування, що частково блокує розвиток нового театрального мистецтва Японії.


Другие статьи из этого раздела
  • Список п’єс  «Тижня актуальної п’єси»

    На адресу фестивалю надійшло близько 90 нових українських п’єс, серед яких було обрано 20 текстів для публічних читань
  • «Клас-акт»: челендж для акторів і можливість «розправити крила» для дітей

    Українські актори про специфіку роботи у виставі за п'єсами підлітків та про можливості освітнього проекту
  • Алексей Лисовец. Гуманистический императив

    Когда я ставлю спектакль, я ставлю его для зрителя, которым являюсь я сам. И если на прогоне, когда я смотрю уже в сотый раз, у меня ослабевает внимание, я останавливаюсь и начинаю думать, чего не хватает, где я потерял зрителя — но на самом деле я потерял себя. Понятия «и так пройдет» для меня не было и не будет никогда. Лучше не позориться
  • Время Пигмеев, или Темные века

    По словам Влада Троицкого, разноформность театрального ГогольFesta 2009 хороша тем, что позволяет режиссерам и актерам найти новое вдохновение, расширить собственный арсенал техник, выйти из идейного застоя. Но идейно-концептуальный коллапс украинского театра — это следствие общего спада и застоя мирового искусства. И поиск новых форм — не панацея в поиске смыслов.
  • Театри Японії: традиційний проти актуального

    Сучасна Японія не так як в давнину, але все ж лишається екзотичною, закритою для сторонніх країною, з ні на що не схожою культурою і мистецтвом. Це віддалені острови, де впродовж всієї історії проживала переважно лише одна нація. Навіть сьогодні, проїжджаючи в Токійському метро серед строкато одягнених стильних японців, зрідка можна зустріти іноземця

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?