«Клас-акт»: челендж для акторів і можливість «розправити крила» для дітей20 июня 2017

Записала Анастасія Головненко

Фото Олександри Желєзнової та з особистого архіву Олесі Жураківської

19 червня відбувся старт проекту «Клас-акт: Схід-Захід». Суть «Клас-акту» полягає в тому, що підлітки зі сходу й заходу України приїздять до Києва писати п'єси. Протягом п'яти днів з ними займатимуться професійні драматурги, а вже за десять днів на новій сцені Театру на Подолі відбудеться прем'єра вистави за дитячими п'єсами.

Вже другий рік поспіль до участі у виставі запрошуються провідні українські актори театру і кіно. Ми вирішили поговорити з ними про специфіку роботи у виставі за п'єсами підлітків та про можливості такого освітнього проекту.

РОМАН ЯСІНОВСЬКИЙ: Я завжди керуюся інтуїцією, тому вже двічі погодився на участь у проекті «Клас-акт», не знаючи матеріалу й не розуміючи, що доведеться грати. Це свого роду така лотерея, челендж, який дозволяє усьому твоєму акторському організму й думкам максимально напружитися, збалансуватися і працювати на максимум. Мені здається, це чудовий тренінг для актора. До того ж, все невідоме завжди цікаве.З іншого боку, працювати за п'єсами підлітків захопливо, ще й через їхній «незіпсований» та «наївний» погляд на світ, максимальну чутливість до нього. Діти вкладають у тексти стільки енергії, сили й світла, що просто дах зносить. Це дуже відчувається в текстах, навіть за їхньої, скажімо так, «неідеальності» з точки зору граматики, логіки, тощо. Але цьому можна навчитися.

Минулого року я зіграв шість ролей, і лише дві з них більш менш перегукувалися. Досить цікавою, для мене була постійна зміна персонажів, згадую моменти, коли я спішив за куліси, на ходу встрибував у новий костюм і за мить з'являвся в новому образі. Мене особисто дуже зарядив цей марафон.

Роман Ясіновський у виставі «Клас-акт» Роман Ясіновський у виставі «Клас-акт»

До проекту «Клас-акт» я працював переважно лише в театрі «Дах», для нас це була театральна лабораторія, закритий світ. Якось почув як колеги називали нас «сектою», після того ми жартома, теж почали так себе називати. Тому в мене особисто проект викликав процес зняття стереотипу про те, що дахівці – це якісь зовсім інші актори. Навпаки, попрацювавши з акторами з інших театрів, я зрозумів, що ми колеги й можемо говорити однією мовою. Це не важливо, в яких театрах ми працюємо, важлива лише мотивація і те, що нас об'єднує. Проект показав, що таких речей не так вже і мало .В «Клас-акті» ми намагаємося допомагати дітям, робимо те, що можемо робити в ситуації, яка склалася в країні.

Після проекту в мене, наприклад, склалося з кіно. За рік я зіграв у трьох повнометражних стрічках, у двох з яких – головні ролі. І хоча в одному з фільмів сценаристом була Наталка Ворожбит, і можна подумати, що був якийсь «блат», але це не так. Насправді мені довелося подолати чимало перепон і неабияк попрацювати, щоб отримати роль в фільмі Ахтема Сейтаблаева «Кіборги». Власне, «Клас-акт» додав мені творчої впевненості у собі, якої бракувало раніше.

Роман Ясіновський у виставі «Клас-акт» Роман Ясіновський у виставі «Клас-акт»

Але найперше цей проект потрібен дітям. Це відчувається хоча б у тому, що вони йдуть в цьому напрямку й далі, дехто з минулорічних учасників вже навіть написав свій роман. Як на мене, якщо хоча б один з них присвятить себе професії драматурга чи сценариста – це вже буде ознакою того, що ми йдемо вперед. По-друге, проект корисний українським режисерам і акторам, зануреним у повільний процес виготовлення вистав. Формат «Клас-акту» дає можливість перевірити артистам свої сили у режимі «швидкої» постановки, схожому до роботи європейських театрів. Це такий режим максимальної продуктивності, коли ти маєш видати результат у найкоротші строки, міні-виставу ми готуємо менш, ніж за тиждень. До того ж, проект відкритий для експериментів молодих режисерів, і хто знає, скільки зіркових імен нам доведеться на ньому відкрити.

І на останок, моє захоплення пояснюється ще й тим, що такі проекти, як «Клас-акт» доводять, що в Україні справді можливий сучасний театр, є достойні режисери, актори й підростає покоління нових драматургів. 

ФЕДІР ГУРИНЕЦЬ: Мені написали в Фейсбуці і запропонували взяти участь в такому експерименті. Я не дуже театральна людина, і часто відмовляюсь від пропозицій щодо театру. Але під цим листом було описання того, що таке «Клас-акт». Питання про те, що я буду грати у мене навіть не стояло, тим більше, які п’єси у підлітків. Головним завданням проекту для мене стало не те, як я буду виглядати, чи як я буду грати, чи що скажуть люди ... Бо цей проект – це підлітки, а не я. Підлітки – це майбутнє нашої країни. Соціалізація дітей – один з пунктів цього проекту, який мене дуже вразив. Всі пункти, які було прописано в цьому листі, я перечитав декілька разів, і намагався дотримуватись всіх правил, які було описано.

Федір Гуринець у виставі «Клас-акт» Федір Гуринець у виставі «Клас-акт»

Насамперед, «Клас-акт» – це спілкування, це проведений разом час за межами театру. Саме цей час для мене і є «Клас-акт», саме це спілкування одразу показує у кого які є проблеми, як думають, про що думають, що переживають і тд. Завдяки цьому спілкуванню я знайшов декількох підлітків, з проблемою віри в людей, в країну і взагалі. Я зрозумів, що в широкому колі спілкування не вийде,  тому я їх «крав» поодинці. Заздалегідь дізнавався, чим вони живуть, які в них хобі, віз у місця, які їм хотілося побачити, і там ми багато спілкувалися. Я намагався більше слухати. Я зрозумів, що молодше покоління завжди буде на декілька кроків попереду, тому прислуховуватись до дітей дуже важливо, і цей проект навчає цьому. Слухати дітей.

Федір Гуринець у виставі «Клас-акт» Федір Гуринець у виставі «Клас-акт»

ОЛЕСЯ ЖУРАКІВСЬКА: Минулого року в проекті працювати мої близькі друзі й колеги – Ірма Вітовська й Римма Зюбіна, а я була глядачкою. Мене дуже вразила чиста енергія й безпосереднє дитяче сприйняття світу у виставі, яка підіймала дуже серйозні теми. В буденному житті ми навіть не думаємо про те, яким страшним дітям видається цей світ. Їм навіть страшніше, ніж нам. Але вони показали свій погляд дуже по-філософськи, розкрили життя як відкриту рану. Це було дуже цікаво й по-справжньому водночас, без театральності в поганому сенсі – без награності й штампів. Це був абсолютно новий, хороший приклад існування на сцені.

Мені акторська професія окрім того, що дає серйозне навантаження й високу відповідальність перед суспільством, ще й приносить чимало задоволення. А в цьому проекті окрім іншого мені подобається, що на підготовку мало часу, і немає шансу «переносити» матеріал. Вистава виходить імпульсивною й енергійною, побудована на першому сприйнятті, важливому, як перше враження при знайомстві, яке часом відкриває абсолютно сокровенні речі.

Олеся Жураківська Олеся Жураківська

Важливо також, що куратором проекту є не абихто, а Наталя Ворожбит. Як людину й професіонала я знаю її вже багато років, і можу абсолютно довіряти її смаку. Це важлива складова. Тому я навіть сама попросилася брати участь у «Клас-акті». Я просто підійшла до Наталі після вистави й сказала, що зроблю все заради того, щоб наступного року попрацювати разом.

Наскільки мені відомо, в Британії «Клас-акт» існує вже близько двадцяти років. Сподіваюсь, в Україні він теж стане популярним, я принаймні для цього зроблю все можливе. Тим більше сьогодні, коли в нашій країні продовжується війна. Коли увесь народ, і в першу чергу – діти зі сходу були вимушені пережити і справжню трагедію, і чимало втрат, і ці всі переселення. Днями я чула як дівчинка з Луганську читала свої вірші, читала й плакала від того, що усе, про що вона пише – правда. Це відчувають усі діти.

Їм зараз дуже важливо відчути, що світ може їх не тільки бити, а й навпаки підтримати. Ми маємо показати, що усі їхні мрії цілком можуть здійснитися, що вони розумні й талановиті. Я собі навіть не уявляю, якби Ада Миколаївна Роговцева, наприклад, грала п'єсу, яку я написала у 15 років. Тому я щиро вірю, що ми даємо шанс їхнім крилам розкритися. І вірогідність, що вони таки розкриються, зростає.

Бо, знаєте, не буває ідеального життя, люди ніколи не живуть в примарному щасливому світі. Завжди будуть певні проблеми, і от точно завжди – проблема дорослішання. Завжди відбуватиметься момент, у який дитині доведеться співставити себе зі світом і спробувати з ним порозумітися. Думаю, ця проблема чи не найважливіша. Тому до проекту я абсолютно відкрита, я ставлюся до нього як до дитячої гри – мені оголосять правила, і я зроблю все, щоб виконати їх якнайкраще. Звісно, коли починається щось нове, стає трохи лячно, але це перезапускає акторський нервово-емоційний механізм, і включає його наповну. Я сподіваюсь, у нас все вийде, хоча в «Клас-акту» така команда, що здається не вийти, просто не може.


Другие статьи из этого раздела
  • Хореограф Эдвард Клюг о хорошем балете и правильной музыке

    Эдвард Клюг принадлежит к тому типу художников, которые чётко знают каким должно быть их творчество и поэтому не боятся идти вперёд. 16 лет назад, будучи премьером Словенского Национального театра в Мариборе и имея в запасе ещё достаточно времени для развития танцевальной карьеры, он решил, что быть танцовщиком для него уже недостаточно. Сегодня Эдвард Клюг является художественным руководителем Ballet Maribor, сотрудничает со знаменитой труппой Штутгартского Балета и нисколько не смущается соперничества с постановками Джона Ноймайера или Джерома Роббинса
  • Зустріч на вході…

    Після дев’яностих років стали скорочувати працівників у моєму інституті. Мене скоротили в 1994 році, я пішла в центр зайнятості, і мені просто пощастило — мене взяли на роботу в театр. Я завжди була театралкою, дуже люблю театр! Я навіть з дитинства мріяла бути актрисою, співати, от начебто і збулася моя мрія
  • Один тиждень в Києві

    Враження акторів львівського театру ім. Леся Курбаса збирала Анна Слеш, розпитуючи гастролерів про найтепліші спогади, переживання, про них самих, про Київ і про київську публіку.
  • Програма Драматургічної лабораторії «Тиждень актуальної української п’єси»

    Програма Драматургічної лабораторії «Тиждень актуальної української п’єси»
  • Алексей Лисовец. Гуманистический императив

    Когда я ставлю спектакль, я ставлю его для зрителя, которым являюсь я сам. И если на прогоне, когда я смотрю уже в сотый раз, у меня ослабевает внимание, я останавливаюсь и начинаю думать, чего не хватает, где я потерял зрителя — но на самом деле я потерял себя. Понятия «и так пройдет» для меня не было и не будет никогда. Лучше не позориться

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?