Микола купує дім

Автор: Ольга Мацюпа

 

Дійові особи:

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА – вчитель фортепіано

ОКСАНА – її невістка

ЛІДА – її внучка

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА – вчитель сольфеджіо і

АЛЛА РОБЕРТІВНА – вчитель вокалу

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА – вчитель флейти

ПАНІ МАРІЙКА

ПЕТРО

 МАКСИМ

НАТАЛЯ

САШКО

ВОДІЙ

ЖУРНАЛІСТКА

МЕР МІСТА

УЧНІ МУЗИЧНОЇ ШКОЛИ

БІЗНЕСМЕНИ

ЕМІГРАНТИ

 

Дія І

 

Сцена 1

 

 Клас фортепіано у музичній школі. Справа стоїть рояль. Зліва від рояля перед вікном круглий столик, накритий мережаною сктертиною. З вікна видно місто, на підвіконнику велика кількість вазонів. Зліва – нотна дошка,, пюпітри для нот. Звідусль одночасно долинають звуки різних інструментів (скрипки, акордеону, піаніно).

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНАНА:

Ну де ж та Алка вічно лазить, я вже і покурити встигла.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ґєню, та лишися того, та то легені від того почорніють.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Головне, що голова у мене біла (сміється) та знаю, знаю.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та від тих папіросів, то і серце, і душа губиться, то все від лихого.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Стефа, Ти знов до тої ворожки їздила?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

А шоб ти знала, до неї і бізнесмени, і депутати їздять.

 

(Входить Максим)

МАКСИМ:

Дори день.

 

СТЕФАІНЯ АНДРІЇВНА:

Доброго дня, Максимку. Роздягайся.

 

Максим роздягається.

 

МАКСИМ:

Я в куртці буду, зимно дуже.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ні, роздягайся, зараз будемо грати гаму і етюд, технічний залік на носі.

 

МАКСИМ:

Холодно, не буду.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Шо це таке має бути?  Ти подивися на нього!

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Зараз загрієшся.

 

МАКС:

Я в туалет. (Виходить)

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

А дозволу?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Нехай іде.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

І шо тато цього твого улюбленого учня теж у тої ворожки буває?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Буває. Шо там не кажи, але вона дуже мудра жінка, як каже, так і збудеться.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

І ти їй віриш.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

От Микольцьо мій поїхав, вона і сказала, шо почнуть бородавки вискакувати.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

От знаходить собі таких Стеф, як ти, в яких зразу і бородавки появляються і рожу треба спалювати, і глисти виводити. Понавудумує тобі хороб, ти їй ше гроші платиш!

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Між іншим, аби вивести бородавки, треба помастити цибулею, і під скап закопати.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Добре, шо гімном не треба мазати. Пфу…

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ти така, як моя невістка, чекай-чекай, я би подивилася, якби в тебе бородавки повискакували.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Стефа, тепер є лазери, це і дешевше і безпечніше. Ну правильно, ти ж в нас тепер серед бізнесменів вся.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Між іншим, бізнесмени скоріше до Варфоломеї підуть, ніж до тих твоїх лазерів.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ая, та твоя Варвара тим  рекетьорам помогла бізнесменами і депутатами стати.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Варфоломея.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Яка різниця! Це все одна банда. Не дай Боже з діда пана, як от з тим Твоїм бізнесменом!

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та мені його шкода. Чого ти так, він з дуже бідної сім'ї, чогось та й досяг у житті.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Накрав хіба грошей.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та хто без гріха.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Стефа, ти і твої діти заводів не розкрадали.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та що було, то було. Так не можна.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ну правильно! Накрались, готелі, ресторани повідкривали, тепер для доброго діла дітей у музичні школи посилають.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Максима тато був сиротою, кожен заробляє, як може.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

От воно звідки йде.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ти про що?

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Знаєш, коли довго не їсти, то, дорвавшись до столу, можна втратити міру.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Хто знає, як ми би поводились на його місці.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Стефцю, ми би після першого куска шинки вже потрапили до реанімації, а наші олігархи не порапляють.

 

Стукіт в двері.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Прошу!

 

Сцена 2

Входить Петро завгосп. З робочому одязі, у нього вуса, трохи п’яний

 

ПЕТРО:

Добрий день, Андріївна, Ільківна.

Визивали?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ні, а що сталося?

 

ПЕТРО:

Та десь казала Марійка, шо батарея тече, певно зноу наплела.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

То в Людмили Олександрівни батарея тече. А Ви Алли не бачили?

 

ПЕТРО:

Нє. (Виходить)

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Пияцюра! Ледащо!  Он такого самого вдома маю!

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Може записати тебе на прийом, ти не будь така скептична, знаєш, скількох вона чоловіків від алкоголю вилікувала.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА

Хай би краще десь виїхав, грошей заробив, як твій Микола.

 

Стук в двері.

Входить Алла Робертівна

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА::

Ой, ви вже каву випили? Я оце вийшла за булочками, колишню ученицю зустріла, та що арфі ще грала, вже двоє діток має, ніде жити, оце туляться там всі накупу, арфу продали якомусь багатієві, хочуть хату купляти.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ми вже кави напилися, а ти Алка, як завжди, тиняєшся десь, йду собі запалю.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та лишися того, Ґєню.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Стефа, а запиши мене таки до тої Варі. (Сміється хриплим голосом) .

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Якої Варі?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Варфоломеї.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Алка, то місцевий фельдшер, лікує нерви, рожу, грижу, крижі і навіть голову.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Нічого не пойму. Нині репетиція хору, директор довбе мене за новорічно-різдвяний концерт, вони всі то хворі, то не ходять, то ще шось, не знаю, шо з сим усім маю робити.

 

Сцена 3

 

(Стукіт в двері, входить п’яний Петро, наспівуючи пісню, «Ой у гаю при Дунаю»)

 

ПЕТРО:

Ви пані Марійки не бачили?

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

А ти завгоспа Петра не бачив? Бо вже в розшук подали, мільйон дають.

 

ПЕТРО:

Ви так не жартуйте зі мною, пані Ґєню, я нині прочитав в газеті,  шо мільйонери в Європі і Америци не хочуть купляти великі будинки, бо слугам за уборку треба буде багато платити, а ше газ і світло. Жмоти, но нє, шляк би їх трафив! А нашим мільйонерам грошей не жєль. Як постави хату, то зразу видно, шо мільйони має.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

А душа пуста.

 

ПЕТРО:

Шо ви ся нервуєте, пані Ґєню, ми ж не мільйонери. Я два роки тому синови вісілє робив, скромне, правда, тільки на сто підисять людий, але на джипі молоду везли, ікра червона була, мартіні було, швецькій стіл був, музиканти Павароті заспівали, на скажіть, шо ше треба, якось си дамо ради. Правда жити нема де, он маю ше дівку на відданні, а в сина вже діти, близнюки ше й до того. Але файне вісілє було, я з кумом си випив, заспівали, то тепер та молодь, ніц пісень не знає, починає співати, ой тьох-тьох притьохтьох тьох, соловей щебече…

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

А мені хто шубу купить?

 

ПЕТРО:

Якби вісілє синови не робиу, то бисьте дістали від мене в подарок.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

(Мугикає) Ой тьох-тьох притьох-тьох тьох, словей щебече.

 

Всі четверо:

він же свою всю пташину до гніздечка кличе.

 

Сцена 4

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ой, де ж мій учень дівся, він, як завжди (всі виходять на кодирор). Спочатку СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА біжить в бібліотеку. ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА і АЛЛА РОБЕРТІВНА теж шукають.

 

Назустріч іде пані Марійка.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Ви Петра, того волоцюгу п’яного не бачили?  Він має батарею поремонтувати.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

А ви Максима, не бачили?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та був десь, в туалет ішов.( усі четверо ідуть в туалет).

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Максиме, Максиме, ти тут?

 

(Пауза)

 

Максиме, ану відзивайся,  людям в туалет треба.

 

(Пауза).

 

МАКСИМ:

Зараз вийду.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Що ти там робиш так довго, чупакабро, ану виходь.

 

МАКСИМ:

Рибу ловлю.

 

Всі четверо, одна зо одною: Що…!!!!????

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

То літачки вже раз пускав у туалеті, то тепер рибу ловить, треба каплі випити.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Та чупакабра хробака у трусах певно ловить.

 

 

(Приходить Людмила Олександрівна й інші вчителі виходять на коридор).

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

О, це певно хтось захлопнувся в туалеті, зараз я точно цього Петра знайду.

 

(Максим виходить).

 

МАКС:

Я зловив золотий зубчик. (улесливо усміхається).

 

Завіса

 

Підводний човен в річці Темза пливе біля Лондону. Там сидить восьмеро осіб. Кожеш з них має якісь ударні інструменти. Двоє з них розмовляють мовою урду, три араби, один українець, одна латиноамериканка і два корейці, входить індус.

 

ІНДУС:

В мене щойно вилетів золотий зуб.

 

ЛАТИНОАМЕРИКАНКА:

Тут кожен щось губить, як заходить. (Усі сміються) Заходь, ти тепер один з нас, ти вже тут, а не там, звикай.

 

ІНДУС:

Мені потрібні гроші, в мене багато дітей,  я якщо я не витримаю.

 

АРАБ:

Витриамаєш, спочатку всім важко, а потім і не захочеш вертатися.

 

ЛАТИНОАМЕРИКАНКА:

Тут почнеш думати, хто ти і шукати твоє коріння, але можеш загубити шлях до майбутнього, в тебе залишаться тільки спогади.

 

 

Сцена 5

 

Репетиція хору. У класі багато дітей, Алли Робертівни ще немає, гам, шум, хтось грає на піаніно Океан Ельзи «Чайку». В одному з кутів гуртуються хлопці, з-поміж них усіх виділяється Максим, дівчата гуртуються біля піаніно, дехто сам по собі.

 

МАКСИМ:

(Показуючи на Сашка) Диви, в нього тачка на свертрі, ей чувак, це вже не модно, чуєш!

 

(Інші двоє хлопців сміються).

 

Мудак.

 

ХТОСЬ З ХЛОПЕЦІВ:

В нього і телефон напевно мамонтський.

 

МАКСИМ:

Ану покажи свій мобільник.

 

САШКО:

Не покажу.

 

МАКСИМ:

Ти шо хочеш без окулярів залишитить, придурок. Я тобі нічо не зроблю, просто подивлюсь.

 

ЛІДА:

Ей, хлопці, заспокойтесь.

 

МАКСИМ:

Заткнись, тебе ніхто не питає.

(До хлопчика окулярах), дай мобільнік.

 

САШКО:

В мене нема мобільника.

 

(Шум поступово затихає, всі звертають увагу на сварку між хлопцями).

(Пауза).

(вусі починають сміятися).

 

НАТАЛЯ:

А як же ти живеш? Тебе батьки що не забирають зі школи?

 

САШКО:

Забирають.

 

МАКСИМ:

Він бреше, підар, ану покажи, в нього напевно не мобік, а рація.

 

(Хлопчик в окулярах починає плакати).

 

ЛІДА:

Хлопці, перестаньте!

 

МАКСИМ:

Своїй бабулі скажеш, хай перестане мене задовбути тупарилими гамами..

 

ХТОСЬ З ХЛОПЦІВ:

А ти в контакті є?

 

Сцена 6

 

(Входить Алла Робертівна. Усі замовкають)

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Що трапилось?

 

(Усі мовчать).

 

Чому Саша плаче? Я шас директора позову. Що случилось? Саша, тебе хтось обідив?

 

(Сашко мовчить).

 

Ліда, що случилось?

 

ЛІДА:

Та посварились.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Хто посварився?

 

ЛІДА:

Хлопці.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

За що, які хлопці?

 

(Пауза)

 

Що ви собі пазваляєте? Чи не соромно?  Ладно, потім розберемся, концерт на носі,Сашка, ну не плач, сідай отут, (садить його в пердній ряд, сама сідає за фортепіано), нині концертмейстера немає, як завжди, тому будьте всі уважні, прошу, починаємо репетицію. Прошу розспівуємося. До…

 

(Хор співає гаму до мажор).

 

Ще раз, будь ласка, не годиться, роти повідкривали, вдихнули повітрячко, ну ж бо, нюхаємо квіточку. Пам’ятаєте?, ще раз….І….

 

(Співають ще раз гаму до мажор).

 

А тепер для стійкості, прошу!

 

Мімемамому, тільки хлопці, прошу…

 

(Поки хлопці розспівуються, дівчата між собою шепочуться).

 

НАТАЛЯ:

(До Ліди) В тебе тато в Голландії?

 

ЛІДА:

Та.

 

НАТАЛЯ:

В мене мама в Італії. Я вже привикла.

 

ЛІДА:

І я привикла.

 

НАТАЛЯ:

Скучаєш?

 

ЛІДА:

Сумую, але його вже так довго не було, шо я не знаю, про що з ним говорити.

 

НАТАЛЯ:

Той хлопчик в окулярах, Сашко, дуже бідний, його баба приводить завжди, деколи смердить від неї. Він на скрипці грає. Де вони гроші на школу беруть?

 

ЛІДА:

Добре, що знаходять.

 

НАТАЛЯ:

А ти вже цілувалася?

 

ЛІДА:

Нє.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Дівчатка, не розмовляйте, будь ласка, ви заважаєте.

 

ЛІДА:

А ти?

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Тепер всі разом, прошу зазезіозазезу…..

 

(Стук в двері, входить Євгенія Ільківна).

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Дуже вибачаюсь, Петро завгосп до вас не заходив?

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

(Насмішкуавто), ні, що його опять хтось шука?

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Та я щойно була в Людмили Олександрівни, чай мені зробила… (Алла Робертівна відходить до дверей і розмовляє з Євгенією Ільківною, їхньої розмови не чути. У класі починається шум).

 

НАТАЛЯ:

Ясно, шо та. В мене було десять хлопців, з якими я цілувалася.

 

ЛІДА:

І з музичної школи хтось є?

 

НАТАЛЯ:

Ясно, шо та.

 

ЛІДА:

А ти вже, ну…?

 

НАТАЛЯ:

Шо?

 

ЛІДА:

Ну… займалася сексом?

 

НАТАЛЯ:

Нє, я ше боюся, але мала багато нагод. Ну тебе не буду питати.

 

(Діти шумлять).

 

До речі, Макс прикольно цілується.

 

ЛІДА:

Ти і з ним…?

 

НАТАЛЯ:

А шо, теж хочеш? (сміється).

 

ЛІДА:

Ти шо, фу. Я чула, його тато дуже багатий, скоро мільйонером буде.

 

Входить Алла Робертівна

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Так, продовжуєм заняття, скоро концерт, це ужас, на концерті ніхто не буде питать, чи діти на репетиції ходили,

 

МАКС:

Алло Робертівно, кого нині нема, хай просто не виступає.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Ну я не можу так зробити, прийдуть батьки, кожен хоче свою дитину на сцені побачити. Індивідуальні номера тільки деякі учні мають, ті, що на конкурсах були, а в хорі співають усі.

 

НАТАЛЯ:

Може хай відкривають роти, хто не вміє, а хто вміє, буде як фонограма.

(Сміх).

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Ну давайте, не говорворіть багато. Ми співаємо пісню про Миколая. До речі, нагадую, з наступного тижня на коридорі буде стояти скринька з листами до святого Миколая, традиція не порушується, можете туди кидати свої листи, і хто ходитиме на репетиції, отримає подарок після концерту.

 

Прошу, (починає диригувати), без супроводу нині.

 

(Усі співають):

 

Чарівний вечір настає

Надію радісно колише

В повітрі райдуга снує,

Мов кольова тиша.

 

Миколай, Миколай,

Ми тебе чекаєм,

Кожен день, кожен день,

В цей зимовий час,

Миколай, Миколай,

Принесе дарунки,

Він завжди, він завжди

Думає про нас[*].

 

Дія 2

Сцена 1

 

(Кав’ярня біля школи. За столиком сидить Оксана і Людмила Олександрівна п’ють каву, курять цигарки.. За склом засніжена вулиця, видно, як ходять люди).

 

ЛЮДА:

Ти сама малу забираєш?

 

ОКСАНА:

Та, баб вже слава Богу пішла додому.

 

ЛЮДА:

Що там?

 

ОКСАНА:

Та як завжди. Одне й те саме. В баби одні й ті самі монологи про її непотрібність, Микола працює, я працюю, відкладаємо гроші на хату.

 

ЛЮДА:

Твоя мала зробилась якась замкнута.

 

ОКСАНА:

Підлітковий вік настає.

 

ЛЮДА:

Ну вона раніше така не була. Щось не так?

 

ОКСАНА:

Не знаю. Мене вже все задовбало, я хочу переїхати і жити окремо, тоді почнеться нормальне життя.

 

ЛЮДА:

Та ну, ти поговори з Лідою, життя насправді починається тут і вже.

 

ОКСАНА:

Поки я живу з цією відьмою, можна вважати, що я не живу.  Тільки знає, що по ворожках ходити. Я їй кажу, хай би поїхала десь на курорт, відпочила, але нема нічого ліпшого, ніж по колгоспнику слухати Верховну Раду і Наталю Зубрицьку.

 

ЛЮДА:

У Вас ще колгоспник є?

 

ОКСАНА:

О, в нас багато чого ще є, совєцка пралька, електроростер і два телевізори «Електрон». До речі, продаються. Купити не хочеш?

 

ЛЮДА:

(сміється) Ой, дякую.

 

ОКСАНА:

А як сексом хочеться зайнятись, то хоч їх два вмикай, не вмикай, не помагає, бо в сусідній кімнаті йде мультик «Ну погоди».

 

ЛЮДА:

Ой….

 

ОКСАНА:

Тук-тук. Хватить спити. треба на базар йти, цьоці Олі треба бульби візвезти, а від стрийни привезти огірків.

 

ЛЮДА:

Ну може вам треба поговорити?

 

ОКСАНА:

Та шо з нею говорити!

 

ЛЮДА:

Та ладно. Ну вона ж інтелегентна жінка.

 

ОКСАНА:

 На людях дуже інтелегентна, не сперечаюсь. Вона придурується тільки.

 

ЛЮДА:

Ой, та в мене батьки так само мислять.

 

ОКСАНА:

В мене таке іноді враження, що вона справді думає, що дітей лелека приносить.

 

ЛЮДА:

Та ладно.

 

Сцена 2

 

У кав’ярню входить Максим з водієм. Сідають за столик біля вікна, Максим починає роздивлятись меню.

 

ЛЮДА:

Цей малий теж з музичної школи. Вчора вашій бабі таке вчудив. Прийшов на урок, називається, вийшов зразу в туалет, там ше якісь вчительки поприходили, пльотки, кава, завгосп зайшов, якого я вже два тижні не можу виловити. Так от, ті шось заговорилися, двадцять хвилин пройшло, а малого нема, давай його по школі шукати, всі на шухері, де малий, речі в класі, надворі холодно.

 

ОКСАНА:

Так шо?

 

ЛЮДА:

Він в туалеті сидів, вийшов з туалету, каже я рибалив, зловив золотий зуб. І дійсно мав в золотий зуб. Де він його взяв?

 

ОКСАНА:

Наша баба певно каплі пила.

 

ЛЮДА:

Та то таке було. Кажуть, його тато рекетир колишній, теж музикантом хотів бути, але школу так і не закінчив, зараз сильний бізнесмен, готелі ресторани має, а це походу його власний водій.

 

ОКСАНА:

Я думала, в музичну школу дітей інтелігенція водить.

 

ЛЮДА:

Так, якщо бандит, то вже не людина? . (сміється)

 

ОКСАНА:

Ну да, в нас і мафія інтелігентна.

 

ЛЮДА:

Ми вже сміялися, може би пожертвував гроші на ремонт школи.

 

(В цей момент Максим п’є кокаколу, його волій бездумно дивиться у вікно.

 

МАКСИМ:

Диви, шо було в пляшці.

 

ВОДІЙ:

Що було?

 

МАКС:

Два центи, це європейські гроші.

 

ВОДІЙ:

Анну покажи, чьо за чуж, шо за фігня, шас розберемся. Офіциантка, офіциантка.

 

(Підходить офіціантка.

Він решту кока-коли виливає їй в обличчя. За вікном іде дощ зі снігом).

 

Завіса

Підводний човен пливе в одному з каналів Парижа..Там сидять дев’ятеро осіб. Двоє з них розмовляють мовою урду, три араби, один українець, одна латиноамериканка і два корейці, один індус, входить турок.

 

ТУРОК:

Ніхто не бачив моїх п’ятдесят центів, за ці гроші можна сходити в громадський туалет.

 

ІНДУС:

В мене зник зуб, а в тебе п’ятдесят центів, тобі ще пощастило.  Заходь, ти тепер один з нас, ти вже тут, а не там, звикай.

 

ТУРОК:

Мені минулого разу, як падав дощ, вкрали машину, треба заробляти гроші, купляти хату, маштну, відкривати бізнес.

 

Сцена 3

 

Коридор музичної школи. На лавці біля класу фортепіано сидить Пані Марійка. Заходить Євгенія Ільківна, закриваючи мокру парасолю. З кабінетів на коридор долинає музика Моцарта, змінюється на Римського Корсакова.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Добрий день, пані Ґєню.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Добрий.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Вам кави запарити?

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Та можна, я знаю…

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Я файну маю, то невістка з Іспанії передала.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Йой, і таку каву до школи берете?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та шо там вдома, хто буде знати, шо я іспанську каву маю, а тут вас можна пригостити.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ну давайте, раз вже така справа, А шо ваша невістка в Іспанії робить?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та бабку доглядає.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ви не боїтеся, шо там собі когось знайде?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та я знаю, якби хтіла, то і тут би знайшла.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ну так є, син  Стефи в Голландії он, скільки людей повиїжджало.

ПАНІ МАРІЙКА:

Зато кава файна є. (сміється).

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Я думаю, шо наша «Галка» нічим не гірша.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та може й так.

 

 Входить Петро.

 

ПЕТРО:

Ой тьох-тьох- притьох-тьох-тьох, о, Марійцю. Скажи мені, я ті прошу, де то та батарея тече?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

В Люди.

 

ПЕТРО:

Яка то Люда?

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Людмила Олександрівна!

 

ПЕТРО:

А на чому вона грає?

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

На арфі, курва мать.

 

ПЕТРО:

Шо ви таке кажете, яка арфа, наша вчителька арфи в Америку п’ять років тому  виїхала, бо учнів не було, хто зара на арфі хоче грати.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Отож то, а батарея також пять років текти має?

 

ПЕТРО:

Я нині ані грама не пив.

 

ПАНІ МАРІЙКА

(Приносить каву). Петро, каву буш пив? З Іспанії, невістка передала.

 

ПЕТРО:

Та давай, роби, я як свого сина два роки тому женив, то кума мені з Португалії привезла, але добра була, якась лаванда, вроді би.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Лаваца може.

 

ПЕТРО:

А, яка різниця,головне, шо файна.

 

Сцена 4

 

(Входить Алла Робертівна і Стефанія Андріївна, обоє промоклі від дощу. Євгенія Ільківна, пані Марійка і Петро п’ють каву).

 

ПАНІ МАРІЙКА:

О, доброго дня. Я і вам кави зроблю.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ой, дощ такий, що там чути?

 

ПАНІ МРІЙКА:

Я в суботу он на прощу їду.  Буду молитись за сина, внуків, за невістку, за здоров’ячко, за упокій, аби зять того року хату купив, аби сваха корову продала.

 

ПЕТРО:

Аби тобі невістка ше кави привезла! (Сміється)

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та причім тут кава, головне, аби всі здорові були, аби сі щісливо вертали.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Я би також поїхала, а скільки то коштує?

 

ПАНІ МРІЙКА:

А представте собі, ніскільки. То один бізнесмен дає гроші, аби ми поїхали на прощу.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

А шо оце, вибори скоро?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та причім тут вибори? Має гроші меценат, то най ліпше на церкву дає, ніж на всякі борделі, то файна людина, треба за нього теж буде помолитися.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Файна, бо файно накрав.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ну Ґєню, він міг би ті гроші використати на розпусту, а так добре діло зробить.

 

ПЕТРО:

Я думаю, що Бог певно є. Бог все бачить.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Так, так, Петре, Бог все бачить. (Пауза).  Стефа, так в кого ти віриш, в Бога чи у Возифію?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

ЇЇ звати Варфоломея!!! Я перепрошую…

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ну а шо тут такого. Ви там тому бізнесмену побожному скажіть, що в нас у школі батареї здалось би поміняти. До побачення, я веду сьогодні дітей на «Запорожця за Дунаєм»,. (виходить, голосно гупнувши дверима)

 

Петро наспівує:

 

Ой у гай при Дунаю соловей щебеще

Він вже свою всю пташину до гніздечка кличе.

Всі разом співають…

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Шо ти з цією піснею носишся, вона мені потім знов, як зайде в голову, так і заснути не зможу. Ти б краще Люді он батарею зремонтував.

 

Дія 3

Сцена 1

 

Львівська опера, Діти розміщуються в партері. Між рядами ходить Євгенія Ільківна, нагадуючи, аби всі були уважними. Входять люди, з оркестрової ями долинають звуки інструментів.

 

НАТАЛЯ:

Як ти думаєш, буде цікаво?

 

ЛІДА:

Я вже бачила  колись цю оперу.

 

НАТАЛЯ:

Тебе баба на всі вистави переволила напевно.

 

ЛІДА:

Ну не на всі, але я багато бачила.

 

НАТАЛЯ:

Ти попкорн маєш?

 

ЛІДА:

Ти шо, ми ж в опері.

 

НАТАЛЯ:

Ну і шо? Чим вона від кіно відрізняється. Я з собою на провсяк випадок взяла айпод.

 

ЛІДА:

Опера – це щось набагато вище, ніж кінотеатр, тут такий дух.

 

НАТАЛЯ:

Це твоя баба тобі розказала?

 

Ліда ніяковіє

(Пауза)

 

НАТАЛЯ:

Навпаки, в кінотеатрах є 3де, а навіть і 4де, а тут якесь одинадцяте століття.

 

Позаду дівчат розміщується Максим.

 

МАКСИМ:

Хелоу, бички.

 

НАТАЛЯ:

Ідіот.

 

МАКСИМ:

Заткнись, ідіотка.

 

НАТАЛЯ:

Ти перший почав, дибіл.

 

МАКСИМ:

Сама ти дибілка.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Шо там таке, ану заспокоїлись, і ні слова, Ти зрозумів, Максиме, а то я подзвоню твоєму батькові.

 

МАКСИМ:

(про себе)

Шо ти мені зробиш, стара кобила, та мій тато, як я його попрошу знесе весь цей грьобаний театр, тебе, твою школу, цих бичок. І вапшє, та школа музична – одна нудістіка, скоріше б її закрили.

 

НАТАЛЯ:

І мене харить, вже не можу, хочу кидати.

 

ГОЛОС:

ПРОШУ ВИМКНУТИ МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ

 

МАКСИМ:

Я не вимикаю, мені пофіг, мій тато може купити цей театр.

 

(Темрява. Починається опера).

 

МАКСИМ:

(В темряві):

В мене на смарті можна онлайн спостерігати за акваріумом.

 

НАТАЛЯ:

Ти шо прикалуєшся?

 

МАКСИМ:

Та реально, глянь.

 

ЛІДА:

Тихіше.

 

НАТАЛЯ:

Не хочеш, не дивись. А які в тебе риби є?

 

МАКСИМ:

Золоті. А ше там є золотий зуб з унітазу нашої школи, золотих пять центів з пляшки кока-коли.

 

НАТАЛЯ:

Чекай, то тре телефоном посвітити, то ж не можна. Ше зараз та коза кричати почне.

 

МАКС:

Не почне, бо ж треба бути тихо.

 

(Обоє хихикають).

 

Сцена 2

 

(Антракт. Фойє).

 

ЛІДА:

І як ти могла з ним цілуватися?

 

НАТАЛЯ:

З ким?

 

ЛІДА:

З Максом.

 

НАТАЛЯ:

А, до речі, після перерви я хочу, шоб він сів біля мене, ця опера кашмар один.

 

ЛІДА:

Я в шоці.

 

НАТАЛЯ:

А мені вчора один мій знайомий подарував перстень (показує на руці золотий перстень).

 

ЛІДА:

Не бреши, це перстень твоєї мами.

 

НАТАЛЯ:

Ти шо прикауєшся, він прийщов з букетом квітв і балагав про побачення, але я зачинила перед ним двері.

 

ЛІДА:

Чого? Бо мала грати на фортепіано?

 

НАТАЛЯ:

Дура. Я б цю школу вже давно кинула, якби мама мене не благала вчитись, краще б її закрили. Це я заради мами.

 

Завіса

 

Підводний човен в Дунаї, пливе на території Німеччини.Там сидять десятеро осіб. Двоє з них розмовляють мовою урду, три араби, один українець, одна латиноамериканка і дві корейки, один індус, один турок. Входять два молдавани.

 

МОЛДАВАН 1

О, тут всі такі кольорові.

 

МОЛДАВАН 2:

Непанятні всі.

 

ТОЙ, ЩО РОЗМОВЛЯЄ МОВОЮ УРДУ 1:

І ви такими станете.

 

МОЛДАВАН 2:

А що ви тут всі робите?

 

КОРЕЙКА:

Хтось хоче заробити грошей, а хтось втекти від переслідувань.

 

ЛАТИНОАМЕРИКАНКА:

Хтось хоче заробити на весілля, хось хоче купити дім, хтось машину, хтось відкрити бізнес.

 

МОЛДАВАНИН: 1

А я хочу звідси втекти.

 

ТОЙ, ЩО РОЗМОВЛЯЄ МОВОЮ УРДУ 1:

І ми б хотіли, та не виходить, звідси мало хто втікає.

 

Сцена 3

 

Репетиція хору. Входить Алла Робртівна, а з нею  Стефанія Андріївна. Діти, як завжди, шумлять.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Доброго дня. Сьогодні нам буде акомпонувати Стефанія Андріївна. Сідайте, дорогі діти, я розумію, що наближається час академ-концертів, ви повинні займатися на своїх інструментах, повинні ходити на сольфеджіо, хтось з вас ходить на різні ансамблі і оркестр, але благаю вас, не забувай, що у вас є ще хор, ми маємо виступити на звітному новорічному конферті. Давайте йти один одному на зустріч. Вас багато, ви не ходите, а співати захочуть усі, якщо і далі буде така ситуація, я просто не випущу деяких учнів на сцену. Вам зрозуміло? Так прошу, розспівуємося:

 

До: Ре: Мі:…

 

(Співають гаму., хтось фальшивить. Це справляє смішний ефект).

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Хто гуде? Прошу розпівуємося, слухаємо один одного

 

(Співають канон)

 

МАКСИМ:

До Сашка:

 

Втикни, в неї ноги непобриті. Аж з-під колгот видно.

 

(Деякі учні починають сміятися, згодом усі не можуть стриматись зі сміху. Всі починають заходитись від сміху).

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

В чому справа? Ви на сцені теж так сміятися будете? Заспокійтеся. Починаємо пісню! Різ і два і три Іііі…Чарівний вечір настає!

 

(Концертмейстер грає  Алла Робертівна дирегує, усі співають).

 

 ( раптом хтось фальшивить)

 

(Всі знову вибухають сміхом)

 

Репетиція закінчується.

 

Сцена 4

 

Клас флейти. Людмила Олександрівна і Ліда. Видно, як тече батарея, під нею таз. Ліда грає на флейті.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Ще раз.отой останні пассаж, завтра прийде піаністка. Ти зовсім не готова до заняття, що трапилось?

 

(Ліда мовчить. Починає грати , грає, потім повторює ще раз, щоразу швидше.

Ліда починає плакати).

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА

Що трапилось? Тебе хтось образив? Шо таке?

 

(Ліда ще більше починає плакати).

 

ЛІДА:

Вчора мені баба принесла плаття, шоб я його на концерт вбирала.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Ну і як?

 

ЛІДА:

Я не хочу його вдягати.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Чому?

 

ЛІДА:

Воно старомодне, довге,  з кльошовими рукавами.

 

ЛЮДМИЛА ОДЕКСАНДРІВНА:

Ну то не вдягай.

 

ЛІДА:

Вже так минулого разу було, що я прийшла з бантом на голові,  і з мене всі сміялися, особливо цей Максим.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Ну поговори з мамою, вдягни щось інше.

 

ЛІДА:

Мамі байдуже, шо я як опудало буду, вона складає гроші на будинок.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Не переживай, тато скоро повернеться, я говорила з твоєю мамою, ще трохи, і ви будете мати свій дім, і ти будеш мати нові і гарні сукні.

 

ЛІДА:

Такого ніколи не буде. Він не вернеться.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Не можна бути песимістом.

 

ЛІДА:

Пані Варфоломея сказала бабі, що якщо тато не приїде цього Різдва, то баба до паски вмре.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА

Ну бабця вже старша, її треба розуміти, вона переживає, а тато скоро повернеться.

 

ЛІДА:

Не знаю, тато ще минулої зими на Новий Рік мав приїхати, він сам, як той Миколай, тільки подарунки передає.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Ну так не можна.  Все, заспокійся, давай ще раз, ти на звіті будеш виступати з цією сонатою.

 

ЛІДА:

Це знову баба до директора ходила, я не хочу.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Лід, ти дійсно одна з найталановитіших дітей в школі і ти це знаєш, давай.

 

ЛІДА:

Що з того таланту, якщо в мене буде плаття з кльошовими рукавами.

 

(Ліда починає грати).

 

Сцена 5

Коридор в музичній школі,. Пані Марійка в’яже шкарпетки, наспівуючи Ой у гаю при Дунаю).

 

(Входить Петро).

 

ПЕТРО:

Здоровенькі були, пані Марійцю. Як ся маєте?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та добре, внучці во шкарпиккі в’яжу. Молодість згадую.Чи ви чули, які  пльотки ходять?

 

ПЕТРО:

Пльотки – то бабська справа.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Євгенія Ільківна казала, що нашу школу закривати хочуть.

 

ПЕТРО:

Шо? Шо таке мелите?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та я не знаю, може і неправда. Казала Євгенія Ільківна, шо то якісь бізнесмени хочут тут отель чи казіно робити.

 

ПЕТРО:

Їм шо тих борделів мало, нема куди шлюндрів водити, ти шо!

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Видко, нема, Петре.

 

ПЕТРО:

Заповіт є, аби тутай школа була, мені сам директор розказав. Нема чого в такому місці проституцію розводити, сплюньте, ви шо.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Та шо їм той заповіт. Знайте, шо не кажіть, а за Союзу ліпше було.

 

ПЕТРО:

А я знаю, може й ліпше.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Тоді хоч кобаса дешева була.

 

ПЕТРО:

Йой, Марійцю, я навіть не знау, шо ви так кобасу любите.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

А ти хіба не любиш!

 

Петро виходить

 

Сцена 6.

Входить Наталя: В широких джинсах, в рожевій короткій футболці, видно живіт.

 

НАТАЛЯ:

(До пані Марійки).

 Доридень!

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Доброго дня, дитинко. Ти шо така гола ходиш, надворі зимно так.

 

НАТАЛЯ:

Мені нармально, а Віктор Петрович є?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Ше нема, на ключі від класу, а ти така гола не ходи, бо попростуджуєш собі крижі, потім по лікарах будеш ходила. Як твоя мама тебе так випустила.

 

НАТАЛЯ:

Нема в мене мами. Я себе сама вбираю, і вапшє, яке ваше діло?

 

ПАНІ МАРІЙКА:

О, ти подивися, яка мудра знайшлася, ти не пискуй до мене.

 

НАТАЛЯ:

Ви нічого не розумієте, чому всі на мене нині кричать.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Бо ти невихована, не знаю, хто за тобою дивиться.

 

(Наталя вихлодить, траскає дверима).

 

Сцена 7

 

Наталя іде, починає плакати.Зупиняється біля скриньки з листами до Миколая, оглядається наколо, чи ніхто її не бачить. Витягує лист з сумки, читає лист, на очах сльози..

 

Святий Миколаю, я в Тебе вже давно не вірю, але якщо ти все таки є на небі, чи де там, то поверни мені мою маму. Вона і Італії, висилає мені гроші і каже, що забере мене з собою, але я не хочу. Тато знайшов собі другу, дід вмер, баба вже марудить, я хочу жити з татом і мамою, я хочу, як колись, шоб ми пішли в центр на день міста, і тато нам з мамою купив морозива, щоб ми зробили фотографію, а потім поїхали в Парк Культури і я каталась на качелях, а ше хочу новий айпод.

 

(Надходить Максим. Наталя метушиться).

 

МАКСИМ:

Ха-ха-ха! Ти шо лист в цю скриньку кидала?

 

НАТАЛЯ:

Ти шо ідіот, я шо дура, це для малалєток.

 

МАКСИМ:

А чого ти тут крутишся?

 

НАТАЛЯ:

Не твоє сране діло.

 

МАКСИМ:

Я і так знаю, шо мені тато на Миколая купить. Вертольотик на пульт, нову мобілку.

 

НАТАЛЯ:

А мені мама вишле новий айпод.

 

МАКСИМ:

В мене все одно більше подарків буде.

 

(Входить Ліда).

 

ЛІДА:

Привіт.

 

МАКСИМ:

А тобі тато шо, хату пришле?

 

ЛІДА:

Прошу?

 

МАКС:

Сраку ношу. Ми і так все знаєм.

(Наталя сміється. Починають сходитись інші діти).

 

МАКС:

Мене вчора на плавання водили, не повірите, що я знайшов, коли пірнав.

 

Підводний човен в Дунаї у Відні. Там сидять дванадцятеро осіб. Двоє з них розмовляють мовою урду, три араби, один українець, одна латиноамериканка і дві корейки, один індус, один турок, два молдавани, входить чорношкіра африканка.

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

Тут таких чорних і кучерявих, як я ще немає.

 

ЛАТИНОАМЕРИКАНКА:

Є смуглі.

 

ТОЙ, ЩО РОЗМОВЛЯЄ МОВОЮ УРДУ 1:

А ти звідки?

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

З Африки. А Ви?

 

АРАБ 1:

Теж з Африки. Приєднуйтесь.

 

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

Сідає біля українця

А ви звідки?

 

УКРАЇНЕЦЬ:

З України

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

А де це?

 

УКРАЇНЕЦЬ:

В Європі.

 

ТОЙ, ШО РОЗМОВЛЯЄ МОВОЮ УРДУ:

Колись це була Австрія і Росія, та й не тільки.

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

Цікаво, а що ви тут робите?

 

УКРАЇНЕЦЬ:

Я збираю гроші на дім.

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

Там в Україні хочете купити?

 

УКРАЇНЕЦЬ:

Ну так, в мене там сім’я.

 

ТУРОК:

Ти білий, купуй тут.

 

АРАБ:

Ти вважай, а то поки ти тут будеш купляти, то там і той, що є, заберуть і зруйнують.

 

 

ДІЯ 4

 

Сцена 1

 

Клас фортепіано.

 

ОКСАНА:

Ви малу нині заберете?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Дитина має батьків, от нехай і забирають.

 

ОКСАНА:

Ага, ясно. А оцей пакет з господарським милом я теж маю забирати?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Там не тільки мило, що не бачиш, ще салєра, морква, цибуля.

 

ОКСАНА

Насіння огірків, каплі від тиску, ясно, а нашо стільки мила?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Милом будете митися, і тіло, і волосся, і підмитися добре, і трусики перепрати.

 

ОКСАНА:

А я по радіо чула, шо одна жінка так милася господарським милом, шо аж волосся їй повилазило.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Не кажи дурниць.

 

ОКСАНА:

Я нічо не кажу, вам не грозить, а батьки не хочуть, шоб їх дитина лиса ходила.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ну ти і сволоч.

 

ОКСАНА:

А ше я по колгоспнику чула, що ваша та цілителька радила в Трускавець їздити, в неї там сеанси будуть, можна буде віск виляти.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та ти мене позбутися хочеш. Микольця вже позбулася, тобі тільки гроші в голові.

 

ОКСАНА:

Можете її там ще раз запитати: як травити жуків, в яку сторону крутити льоки, як правильно зав’язувати хустину, шо казати дітям, як вони питаються, звідки взялися, як вилічитися від алкоголізму, як лічити крижі, грижу, рукоблубство, як вивести бородавки, як спалювати рожу, як відробити порчу…

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та шоб тебе бородавками обсипало.

 

(Починають бігати довкола піаніно)

 

ОКСАНА:

Та вже ж вам відробили на мене. Чого ви клянете?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ти йому голову закрутила, ти відьма погана. (розкидає ноти)

 

ОКСАНА:

.(піднімає аркуші нот і розриває їх)

Правильно, бо я не миюся господарським милом, не кручу льоки на схід, не ходжу в хустині,  шо ше, ну?...

 

(Входить журналістка з репортером)

 

ЖУРНАЛІСТКА:

Доброго дня. Ми з Телебачення. Ходять чутки, що приміщення школи хочуть перетворити на відпочинковий центр. Як ви як працівники і вчителі оцінюєте цю ситуацію?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Рукоблудством не треба займатися! Я сама бачила. То все від злого йде. Так, так, покажіть її по телевізорі, най ся опозорить.

 

ОКСАНА:

Бабуля, по твому електроні такі новини не покажуть, в Союзі сексу не було, а рукоблудства тим більше.

 

(Журналіска виходить)

 

ЖУРНАЛІСТКА:

Працівники школи оцінюють цю ситуацію як вияв суспільного збоченя, а що ж думає директор.

 

Сцена 2

 

Назустріч іде Петро

 

ЖУРНАЛІСТКА:

Добрий день, ми з Телебачення, а Ви не скажете, де кабінет директора?

 

ПЕТРО:

Що вам треба?

 

ЖУРНАЛІСТКА:

Ходять чутки, що приміщення школи хочуть перетворити на відпочинковий центр. Працівники школи називали це суспільним збоченням. Чи це правдива інформація?

 

ПЕТРО:

Дрочунів сюди ми не пустимо. Хай сі хоч вструт. (Іде)

 

Сцена 3.

 

Репетиція хору. Вчительки немає, діти галасують, товчуться, сідають на клавіші, сміються. Заходить пані Марійка.

 

ПАНІ МАРІЙКА:

Ану перестаньте шуміти, шо за діти пішли, я зара директора покличу.

 

(На неї ніхто не зважає. Входить Алла Робертівна)

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Тихо, доброго дня, сідайте. В мене є важлива інформація. Діти, концерт, до якого ми готуємось, можливо – останній.

 

(Всі замовкають).

 

На педраді нині сказали, що нашу школу хочуть викупити під готель і ресторан з казино. Може ми десь і перенесемось, але швидше за все нас закриють, тому просіть Миколая про допомогу (з іронією).

 

Стали всі рівно, співаємо.

 

Мімемамому

 

Оленко, рот більше відкривай, на «о» співаємо, прошу. Ми маємо співати академічно, ви знаєте, всі склади на «о»! Це останній концерт, то ж треба виступити гідно.

 

І прошу:

 

Чаріний вечір настає

Надію радісно колише

В повітрі райдуга снує,

Мов кольорова тиша.

 

Сцена 4

 

Стефанія Андріївна і Ліда.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ходи сюди. Тримай, то собі запхай до кішені, а то я Тобі до пахи підшию, то, шоби не врікали.

 

ЛІДА:

Баба, я того не хочу.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Так, я кому сказала.

 

ЛІДА:

Я не буду, шо це таке.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Голки чортополоха.

 

ЛІДА:

Його видно буде.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Не будь така, як твоя мама. А ту суконучку я тобі вже випрала, поміряєш нині.

 

ЛІДА:

Я не буду в ній виступати.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Будеш. Яка вредна зробилась, я татові напишу, яка ти неслухняна.

 

ЛІДА:

Ну і пишіть. Йому і так все одно.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ах ти невдячна. Ти така сама, як твоя мама. Сама не знаєш, чого хочеш.

 

ЛІДА:

Я не хочу, з мене сміятися будуть.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ти на тих волоцюг не дивися. Навіть не хочу слухати, цьоця Оля якраз ше підшила плечики. Файна суконочка, довга, шоби ноги голі не були.

 

ЛІДА:

Ше й плечики? Я як стара баба буду.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

А шо маєш, як та хвойда виступати.

 

ЛІДА:

Та чого, як хвойда, я візьму свою стару спідницю і ту синю блузку.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та то все мале на тебе, та спідничина, коліна всі видно.

 

ЛІДА:

Ну і шо?

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ти подивися на неї, хочеш, як хвойда бути, ну йди як хвойда.

 

ЛІДА:

(Виходить на коридор)

 

Сцена 5

 

Ну і піду, як хвойда (на коридорі багато учнів, чекають на урок сольфеджіо. З класів долинає мікс Мусоргського, Бетховена… Між дітьми ходить журналістка. Всі замовкають).

 

МАКСИМ:

От запитайте цю дівчину, вона відмінниця.

 

ЖУРНАЛІСТКА:

Скажи будь-ласка, ти любиш музичну школу?

 

ЛІДА:

Анітрошки, як її заберуть, я буду дуже щаслива.

(Іде)

 

ЖУРНАЛІСТКА:

А хто ще може сказати щось про школу.

 

МАКСИМ:

Та Ліда насправді любить школу.

 

НАТАЛЯ:

За себе розписуйся.

 

ХТОСЬ З ХЛОПЦІВ:

Я люблю школу. Тут класно, тільки би забрали хор, софеджіо і оркестр, а на акордеоні я би грав.

 

І мені подобається.

 

ХТОСЬ З ДІВЧАТ:

 А мені Моцарт подобається.

 

А мені сподобалось останній раз грати на сцені, особливо класно, коли починають всі тобі плескати.

 

Але нам всім плескали.

 

Класно, коли ти перед однокласниками можеш похвастатися на уроці музики, шо ти вмієш грати на піаніно.

 

А я на бандурі в школі завжди виступаю.

 

І я

 

І я

 

В мене так один хлопець влюбився.

 

Ой, та шо ж ти не кажеш.

 

ЛІДА:

Та що ви всі не кажете, а хто ще вчора говорив, шо не переносить тої школи, що так нині взяли і її полюбили за один день?

 

НАТАЛЯ:

Лід, не верещи. Так всі говорять, бо впадло грати кожного дня.

 

ХТОСЬ З ДІВЧАТ:

Але якшо так подумати, нашо школу закривати?

 

Сцена 6

 

(Кав’ярня).

 

ЛЮДА:

Як ти думаєш, школа буде нашою чи будемо тепер нічними співачками?

 

ОКСАНА:

Я не вірю, фігня це все. Як тобі манікюр?

 

ЛЮДА:

Класний.  Завтра на мітинг йдеш?

 

ОКСАНА:

Це і так нічого не поможе. Я ліпше по магазинах провіюся.

 

ЛЮДА:

І мені здається, що не поможе. Треба збирати манатки і тікати.

 

ОКСАНА:

Наша вчителька арфи це давно зрозуміла.

 

ЛЮДА:

Оксана, та твій Микола там, хай ліпше там купує дім, і ви переїжджайте туди.

 

ОКСАНА:

З бабою?

 

ЛЮДА.

Ну да,. Ми тут нікому не потрібні, а пенсіонери умовно вже списані.

 

ОКСАНА.

Вже в дев'яностих раз закривали разом з бібліотеками, як тоді не закрили, то тепер тим більше не закриють.

 

ЛЮДА.

Так це якийсь рейдерський наїзд чи що, тоді всі школи закривали, а тепер конкретно нашу. Кажуть, якісь бізнесмени за цим стоять.

 

ОКСАНА.

Бачиш, одні зі школи роблять казино, а інші возять людей до святих місць. Не всі такі погані.

 

ЛЮДА:

Я чула, це пані Марійка їздила на ті прощі.

 

ОКСАНА:

І наша баба теж, казала, такий гречний пан той бізнесмен, пофіг, шо колись він сидів.

 

ЛЮДА:

Може навернувся.

 

ОКСАНА:

Я не вірю ні в навернення, ні в то, шо цибулею можна вивести бородавки.

 

Сцена 7

 

(Коридор музичної школи. Скринька з листами. Підходить Максим).

 

МАКСИМ:

Святий Миколаю. Ти крутий, ти на небі. Мені до Тебе далеко. Я в тебе вірю насправді. (Оглядається, чи нікого немає). Мій тато хоче забрати мене зі школи і найняти мені приватних вчителів, всі думають, що це  він зі школи хоче той ресторан зробити. Якщо це так, то будь ласка, зроби так, щоб він передумав, але мій тато не є такий поганий, я не вірю, що це він, бо тато колись теж грав на піаніно, зараз, правда, тільки мурку на гітарі може, але він просто забув, як це грати, може ти вплинеш на нього, зробиш чудо. Я насправді, подумав, я вапшє люблю сюди ходити. Мені подобається грати на фортепіано, І ще, я не так люблю піаніно, як Ліду, зроби так, щоб вона не думала, шо я дибіл, ой сорі, щоб не думала про мене погано. Вибач мені все погане. (Кидає лист в скриньку. І помічає Сашка).

 

Ей, ти чьо? Ти чув все це? Це неправда, поняв.

 

(Сашко мовчить).

 

Шо дивишся? Дибіл. Окуляри зніми.

 

САШКО:

Я тебе нині на мітингу бачив.

 

МАКСИМ

Мене там не було. Спробуй тільки сказати комусь, тобі хана буде.

 

САШКО:

Був.

 

МАКСИМ:

Тобі привиділось, пуголовку тупарилий. ЇЇ і так заберуть, до дупи той ваш мітинг.

 

(Приходить Наталя).

 

НАТАЛЯ:

Не заберуть, бо ми не дамо. Я теж нині там була, це нечесно, просто так забрати.

 

(Входить Ліда)

 

МАКСИМ:

Ой, ше одна знайшлася. В іншу школу підете.

 

НАТАЛЯ:

Заткнись, дибіл.

 

ЛІДА:

В іншу?  А в мене тут працює баба і мама, це не просто робота, це наше життя. Ти не знаєш, як це так жити. Мій тато працює за кордоном, аби купити дім, а твій тато разом з іншими такими модними татами, їздить на дорогих машинах, може позволити собі купити ціле місто, цілий світ, перетворивши все на безмозглі розваги, а інші ціле життя змушені працювати на заробітках, з яких рідко хто повертається.

 

НАТАЛЯ:

Ліда….Ти здуріла?

 

САШКО:

У Максима насправді теж нема тата..

 

(Всі замовкають).

 

НАТАЛЯ:

Сашко?

 

(Максим тікає).

 

Завіса

 

Підводний човен в Дунаї, пливе біля берегів Будапешту..Там сидять тринадцятеро осіб. Двоє з них розмовляють мовою урду, три араби, один українець, одна латиноамериканка і дві корейки, один індус, один турок, два молдавани, чорношкіра африканка, починають заходити кубинці, пуерто-риканці, курди…

 

КУРД:

У нас немає своєї держави, але ми народ, ми сильні.

 

ТОЙ, ЩО РОЗМОВЛЯЄ МОВОЮ УРДУ:

А в нас є своя мова.

 

КУБИНЕЦЬ:

А в нас бізнес.

 

УКРАЇНЕЦЬ:

Дім, який я хотів купувати, знаходився колись у Австрії, потім в Польщі, потім в Радянському Союзі, а тепер в Україні, країні,  в яку я боюсь повернутись, я не знаю, як там жити, я навчився заробляти гроші, я заробив, і міг би купити дім, але якщо ще трохи, то зможу купити ще більший.

 

АРАБ:

Я повертаюсь до Франції.

 

ІНДУС:

Я до Англії.

 

ТУРОК:

А я поїду до Німеччини.

 

 

Дія 5

Сцена 1

 

Клас флейти..

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Молодець. Ще раз. Ми мусимо показати клас, кажуть, що будуть запрошені і мер міста, і навіть губернатор, хоча, чи вони ще прийдуть.

 

(Входить Максим).

 

МАКСИМ:

Можна я вам батарею поремонтую?

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Добрий день, дитино!

 

МАКСИМ:

В мене є ключі, і все інше, я вмію.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Ти завтра на концерті покажи, що ти вмієш.

 

(Максим підходить до батареї, відсуває таз, в який набігло багато води).

 

МАКСИМ:

Гляньте, що тут.

 

ЛЮДМИЛА

Максиме, ти нам заважаєш, іди і не заберай нам часу.

 

МАКСИМ:

Тут маленький підводний човен, там багато людей, і негри, і косоокі, і турки, вони хочуть, але не можуть визволитися, їм потрібна допомога.

 

ЛЮДМИЛА:

Що це за іграшка? Ще з часів лікарні лишилась?

 

МАКСИМ:

Оце так знахідка. Вони, як мої риби, кольорові екзотичні, їм ніколи не вибратись з цієї води, бо вони без неї не проживуть, і інші на них дивляться з-за скла. Вони потрапили в пастку, з якої не вибратись.

 

ЛЮДМИЛА:

Максиме, тікай, краще знайди мені завгоспа Петра.

 

(Максим бере таз з водою, виливає собі на голову).

 

МАКСИМ:

Ліда, ти найкраща дівчина на світі, вибач, якщо я  тебе коли-небудь ображав.

Я теж хочу, аби ми далі вчилися в школі, бо тільки тут я тебе можу бачити. (Тікає).

 

Сцена 2

Учительська

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Як ви думаєте, дівчата, то правда, що ту школу закрию, я в ті усі попередження не вірю.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА (з білою пов’язкою на голові):

А в шо ти взагалі віриш? Ви шо отупіли, чи що? Я що просто так цілий тиждень голодую, це для мене принцип.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Та що то дасть.

:

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Стефа, ти прости мені, ну ти дура, якщо би всі до мене приєдналися, нас би почули, я буду до кінця, а ви, як хочете.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Я перепрошую…

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Шо ти перепрошуєш.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Завтрішній концерт вирішальний, я вірю в те, що все таки наша любов до музики і наша праця восторжествує. (Надягає теж білу пов’язку)

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ми теж в сімдесятих  вірили, шо нам колись бітлів під вірші Єсєніна дозволять співати.  Тут треба діяти, а не сподіватись!

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

А чого я маю ше переживати за то, що і так від мене не залежить?

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Якраз від тебе і залежить.

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Все і так вирішиться само мобою, а ти хочеш з роботи полетіти?

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА (з білою пов’язкою)

Якщо усі протестуватимуть, усіх не звільнять.

 

ОКСАНА:

Сам директор боїться, а ви тут сміливці знайшлися.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ти б краще за всою дитину боялася!

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

А при чім тут діти? Хоч дітей не чіпайте.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Від дітей багато що залежить, нам усім треба боротися.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ти що не бачиш, що сидить стадо застрашених вівців!

(Починається шум. Усі обурюються)

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

На Сибір нікого не вивезуть.

 

ОКСАНА:

Давайте почекаємо директора.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

А давайте не будемо чекати! Я взагалі пропоную зупинити концерт, вийти на мовчки сцену в пов’язках, перша нота прозвучить тоді, коли остаточно побачимо рішення про те, що школа буде школою.

 

СТЕФАНІЯ АНДРІЇВНА:

Ти шо, та мають бути гості з Канади, мер міста, не робіть цирку, ви що клоуни.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ти сама,як клоун, може ти зі своєю Варею прийдеш, хай нас всіх покропить водою з батареї, що вже місяць тече.

 

АЛЛА РОБЕРТІВНА:

Женя, заспокійся.

 

ОКСАНА:

Давайте почекаємо всі директора.

 

ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА:

Наш директор – боягуз, йому до тої школи і так нема діла, я підтримую Євгенію Ільківну.

 

(починається благан. Темрява.)

 

 

Сцена 3

Діти перед уроком сольфеджіо. В класі балаган.

 

НАТАЛЯ:

Максим не здав ще твору з муз. літератури.. Герой сильний, таким, як він все можна. Тепер і так тобі вчителька може поставити двійку, і так, і так виженуть.

 

(Сміх)

 

ХЛОПЦІ:

Ну давай, покажи, який ти умний тепер.

 

Конь матьорий.

 

Рибалка сильний.

 

Ойойой.

 

Гандон.

 

Лох

 

Хуй

 

Підар

 

ДІВЧАТА:

Скажи свому татусику, шо він придурок.

 

(Сміх)

 

ЛІДА:

Заткнітся ви всі.

 

(пауза)

 

НАТАЛЯ:

Ліда?

 

ЛІДА:

Як ви тепер ві мудрі. А як до того? То всі хотіли дружити з Максом, бо в нього айфон п'ятий, бо він крутий, матьорий. Як зі Сашка сміятися, то то всі за компанію, а як тепер, то всі теж за компанію. Це не він, і навіть не його тато забирає,  не був би його тато, був би хтось інший.

 

НАТАЛЯ:

Ти шо чокнулась?

 

ЛІДА:

А як цілуватись з Максом, то ти не чокнулась?

 

МАКСИМ:

Шо?

 

ВСІ:

Шо?

 

НАТАЛЯ:

Я такого не казала, дура, це направда, вона хвора. Та я вапшє ше ні з ким не цілувалася.

 

(Входить Євгенія Ільківна)

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Ого, як вас багато. А всі на вас жаліються, шо ви не ходите.. Бачите, вам також  не байдуже, що буде з вашою школою, от я зараз покличу, хай усі подивляться, Наталю, чого ти плачеш?

 

САШКО:

За школою. Ми всі плачем за школою.

 

ЄВГЕНІЯ ІЛЬКІВНА:

Діти, не можна здаватись. Завтра ми своє докажемо. Ми відстояли за школу в 98-му році, відстоїмо і завтра. Не підемо зі сцени, поки не підпишуть рішення. Тим більше концерт в опері. Це дуже серйозно. Це наш шанс,  це знак, що ми переможемо. Раніше ви могли тільки ходити і дивитись там балети, а тепер ви самі вийдете на цю урочисту сцену. Не кожному музиканту таке трапляється в житті. Сьогодні не буде уроку. Зустрінемось завтра. На сцені.

 

Підводний човен в Полтві, пливе під Львівською оперою. Там сидять тринадцятеро осіб. Двоє з них розмовляють мовою урду, три араби, один українець, одна латиноамериканка і дві корейки, один індус, один турок, два молдавани, чорношкіра африканка, починають заходити кубинці, пуерто-риканці, курди…

 

ЛАТИНОАМЕРИКАНКА:

Треба все одно колись вертатися додому.

 

АРАБ:

Вертатись до себе.

 

ПУЕРТОРИКАНЕЦЬ:

До своєї душі.

 

ТОЙ, ЩО РОЗМОВЛЯЄ МОВОЮ УРДУ:

А якщо я не зню, хто я, і де моя душа.

 

ТУРОК:

На еміграції, можна загубити і себе, і душу.

 

УКРАЇНЕЦЬ:

І не вернутись назад, жити без родини, без дому.

 

КУРД:

Бо ти і ні тут, і ні там, і ти, і не ти, і сам, і не не сам, і звідси не вибратись, нас багато, і ми пливемо за цією течією, ми летимо за цим вітром, якого може і немає насправді.

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

Що це за музика? Я хочу її послухати.

 

 

Фінальний концерт.

 

Оплески

Ведуча вітає усіх і оголошує вихід мера міста:

 

МЕР МІСТА:

Шановні вчителі, дорогі батьки та діти дитячої музичної школи номер. Ваш чудесний концерт ще раз підтвердив необхідність культурного розвитку нашого міста, яке збагачується вашими численними талантами та творчею працею. Ми зробимо усе необхідне, аби школа залишилась школою, культурною скрабницею, яка була б мистецьким і музичним життєдайним гроном, і аби саме ви  плекали любов до рідної пісні, традиції, мови. Сьогоднішній концерт є водночас маніфестом збереження тих цінностей, які допомагають нам дивитися вперед, не здаватися, тих цінностей, які допомагають нам вірити, надіятись і любити. Отож любіть свої інструменти, шануйте і розвивайте свої багатогранні таланти. Міська і обласна влада підтримує вашу діяльність, обіцяє допомогати і розвивати ваші музичні ініціативи. З роси і води бажаю вам любові, сили та успіху.

 

В залі гучні оплески

 

Хор співає пісню

 

«Чарівний вечір настає»

 

 

 

Дія  6

Сцена 1

 

Казино.

 

Позаду на підвищенні стоїть арфа, навколо якої з пустими підносами ходять вчителі, вони усі без винятку у білих по’язках.

На передньому плані на дивані сидять чорношкіра африканка,  два бізнесмени і бізнес-вумен.

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

А що це?

 

БІЗНЕСМЕН 1:

Арфа, давній музичний інструмент.

 

БІЗНЕСМЕН 2

Тут напевно колись був оперний театр або філармонія

 

БІЗНЕСМЕН 1

Я чув, що музична школа, я сам колись вчився на роялі грати і сина віддав.

 

(Всі починають сміятися).

 

Ну як, ще вина? Ставки ростуть.

 

БІЗНЕС-ВУМЕН:

В мене ставка на ім'я.

 

БІЗНЕСМЕН 2:

Віолета?

 

БІЗНЕС-ВУМЕН:

Варфоломея!

 

(Істеричний сміх)

 

БІЗНЕСМЕН 2

Дуже приємно! А я ставлю на святині, цим так легко купити людей.

 

БІЗНЕСМЕН 1:

Музична школа теж святиня, і вона тепер моя.

 

БІЗНЕС-ВУМЕН:

Ставки ростуть. Будьмо!

 

ЧОРНОШКІРА АФРИКАНКА:

А може на цій арфі ще хтось колись заграє, як ви думаєте?

 

БІЗНЕСМЕН 2

Можемо сподіватись хіба що на чудо.

 

Завіса

 

Кінець