«Вдома в Україні»^{10 ноября 2012}

Автор: Катерина Пенькова

На основі реальних історій, зібраних Міжнародною організацією з Міграції

Дійові особи:

1. Даша — українка, народилась в Ізраїлі.
2. Інна — українка з Чернігова.
3. Теодорина — афроукраїнка.
4. Ескендер — кримський татарин.
5. Ельзара — кримська татарка.
6. Рана — біженка з Афганістану.
7. Олена — українка з Вінниччини.
8. Ростислав — українець, киянин.
9. Ян — народився у Вірменії, більше 10 років живе в Україні.
10. Саша — українець із Криму.
11. Анжеліна — афроукраїнка з Хмельницького.
12. Богдан — українець, заробітчанин у Німеччині.
13. Марі — афроукраїнка з Одеси.

Поки в залі збираються глядачі, на екрані йде показ відео-інтерв’ю (питання міграції, мігрантів та національних меншин).

Сцена 1 «Знайомство»
Актори створюють броунівський рух, під настроєву музику, на тлі тіней на кольорових екранах.

По черзі актори представляються глядачу:

БОГДАН: Мене звати Богдан. Я живу в Німеччині вже вісім років. Працюю на фермі. Дома в селі роботи немає, от і доводиться працювати там, де ти потрібен і де гроші платять.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

РОСТИСЛАВ: Звати мене Ростислав. Народився я в Україні, а точніше в столиці України, місті Києві, і весь час проживаю тут.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

ЯН: Я — Ян із Вірменії. У 1993 році ми переїхали з батьками до України в пошуках кращого життя.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

РАНА: Мене звати Рана. Два роки тому я приїхала з мамою та молодшою сестрою з Афганістану.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

ЕЛЬЗАРА: Мене звати Ельзара. Я народилась в Ташкенті, Узбекистан. Мій народ депортували за радянських часів. Повернутися ми змогли лише у 1996 році. Мені тоді було два роки.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

САША: Мене звати Олександр. Народився я в Києві, а виріс у Криму.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

МАРІ: Мене звати Марі. Мій батько з Конго, він військовий. Я живу з мамою та бабусею в Одесі.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

ІННА: Моє ім’я Інна. Я народилася в Чернігові, де здобула освіту музиканта, згодом переїхала до Києва.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

ДАША: Мене звати Дар’я, народилася я в Ізраїлі, до України ми з родиною переїхали 20 років тому.
(завмирає на деякий час, потім відновлює рух)

ТЕОДОРИНА: Мій батько з Чаду, мати — українка. Я народилась у Франції, потім ми жили у Чаді, але через війну наша родина повернулась до маминих батьків в Україну, де я і пішла в перший клас.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

АНЖЕЛІНА: Мене звати Анжеліна. Народилась я у місті Хмельницькому, там і виросла. Мій батько з Анголи, а мама з України. У моєму місті з афроукраїнок була лише я та моя двоюрідна сестра.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух).

ОЛЕНА: Родом я з Вінниччини, однак уже понад десять років живу в Києві. Звати мене Олена.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

ЕСКЕНДЕР: Мене звати Ескендер. Мені 20 років. Я народився в Севастополі, але мої батьки родом з Узбекістану. Моя мама — росіянка, а батько — кримський татарин.
(завмирає на деякий час. Потім відновлює рух)

СЦЕНА № 2 «Моя історія»
Після знайомства на сцені залишаються тільки дівчата. Хлопці по одному виходять на сцену, займаючи місця між дівчатами.

Дівчата пластичними рухами та голосозвучанням передають різні емоційні стани: радість, печаль, агресію та ін.
Хлопці в цей час уривками розповідають свої історії, один за одним.

РОСТИСЛАВ: Мій друг, Пітер — християнин із Єгипту. Зараз він вивчає медицину у Вінниці.

САША: Коли мені було 15 років, я жив у маленькому місті Саки в Криму. В цей час я зустрічався з дівчиною, кримською татаркою.

БОГДАН: Мій кум допоміг мені влаштуватися на ферму в Баварії, де вже сам працював.

ЕСКЕНДЕР: Якось у день Курбан-Байрану я йшов із мечеті і забув, що в мене на голові феска.

ЯН: Коли ми переїхали з Вірменії, мене перевели в 4-й клас.

РОСТИСЛАВ: «Українські туристи часто відвідують курортні міста Хургаду та Шарм-ель-Шейх»

САША: Її тато, звісно, ставився до мене з недовірою. І ось одного весняного дня я прийшов до них в гості.

БОГДАН: Спочатку було дуже дивно. Ферма виявилась багатонаціональною:

ЕСКЕНДЕР: Багато людей обертались, деякі щось говорили про мене чи то мені навздогін, чи просто самі собі. Але мене це не бентежило!

ЯН: Це були нові, інші люди.

РОСТИСЛАВ: «Думаю, вони багато знають про країну фараонів».

САША: Зазвичай у двір мене не пускали. А тут сам батько вийшов, зустрів мене.

БОГДАН: Є сім’я з Китаю, кілька в’єтнамців, африканець, дівчата з Індії та ми з кумом.

ЕСКЕНДЕР: Здивував той факт, що після мого повернення до гуртожитку, в якому я живу вже чотири роки, наш охоронець попросив мене пред’явити документ, який посвідчує особу.

ЯН: У свій перший день в школі я грав у футбол і випадково розбив вікно.

РОСТИСЛАВ: Коли Пітер вперше приїхав до України, у жовтні 2009 року, він одразу ж пішов до церкви.

САША: Потім я побачив, що він стоїть з перебинтованою ногою у гіпсі, і крізь зуби, переступаючи через свою гордість, питає в мене:

БОГДАН: А потім нічого, звик. Мову потроху вивчив.

ЕСКЕНДЕР: За чотири роки він спитав в мене перепустку вперше!

ЯН: Треба ж було цьому статися у перший день у школі?!

РОСТИСЛАВ: Священик не дав взяти йому просвіру, та найгірше — він навіть не зміг купити свічку.

САША: «Ти машину водити вмієш?» Я відповів упевнено: «Звісно вмію». «Треба дівчину і маму відвезти в лікарню, зможеш?»

БОГДАН: Усі ми різні, але на якість праці це аж ніяк не впливає.

ЯН: Спочатку я вирішив, що не буду казати, але потім мене гризла совість.

РОСТИСЛАВ: Всі дивилися на нього з ненавистю, тому що він — араб. Але не всі араби мусульмани!.

САША: Я відповів упевнено: «Звичайно зможу». Вони сіли в машину. І я, трохи не збожеволівши від страху, повільно рушив з місця.

БОГДАН: Коли в полі гуртом працюєш, то немає різниці, яка рука тобі допоможе: біла чи чорна …

ЯН: В цей момент до класу зайшов викладач і спитав, хто це зробив.

САША: Ми повільно але впевнено доїхали до лікарні і назад. І коли ми повернулися назад, він сказав мені тільки «дякую». І саме це відчуття подяки було настільки приємним, наче мені дали благословення, за яке я так довго боровся.

БОГДАН: Ти просто вдячний, що ця людина є, що вона поруч, думає і дбає про тебе.

ЯН: Я заплющив очі і подумки уявив, як ці незнайомі діти показують на мене пальцем.

САША: Маленька перемога над собою робить людину сильнішою.

ЯН: Коли я відкрив очі, то побачив, що нічого не сталось. Ніхто не показав на мене пальцем. Тоді я піднявся і сказав, що це я розбив вікно!

СЦЕНА № 3 «Моя історія. Продовження»
Хлопці починають рухатися прямими лініями та промовляти шиплячі звуки. Коли хлопець підходить до дівчини, — вона відходить.
Історії дівчат. Розповідають уривками, одна за одною.

ЕЛЬЗАРА: Одного разу ми з молодшим братом їхали в автобусі в Сімферополі. Ми сиділи, а у жінки, що стояла переді мною, була величезна сумка.

ТЕОДОРИНА: Нещодавно ми з чоловіком та друзями їздили до Львова. Ми сиділи у затишній кав’ярні.

ІННА: Моя подруга Ольга приїхала до столиці з файного села Тур’є, що на Львівщині.

ДАША: У мене є один знайомий. Він усім представляється Армандо.

РАНА: Коли я тільки приїхала в Україну, я погано знала українську мову.

МАРІ: Через стан здоров’я моя мама не могла працювати. Ми жили на пенсію бабусі.

ОЛЕНА: Одного разу я їхала в тролейбусі в Києві. На одній із зупинок зайшли цигани, і півтролейбуса відійшло в інший бік.

АНЖЕЛІНА: На першому курсі в університеті я вивчала психологію. Викладачка справді вміла володіти аудиторією. Усі любили її лекції, і я також.

ЕЛЬЗАРА: Я вирішила допомогти — взялась потримати. Через кілька зупинок жінка почала шукати мобільний, вихопила у мене свою сумку і стала нервово нишпорити в ній.

ТЕОДОРИНА: У кутку кав’ярні сиділи чоловіки, які, побачивши мене, почали постійно озиратися.

ІННА: У неї була неймовірна здатність — помічати навколишній світ.

ДАША: Коли ми познайомились, я повірила, що він — італієць. Він носить такий капелюх з широкими полями, чоботи.

РАНА: І багато речей, звичайних для українців, мені були незнайомі. Якось я їхала в тролейбусі. Купила квиток і йшла, щоб його закомпостувати.

МАРІ: Ми отримували соціальну допомогу.

ОЛЕНА: Я не звернула на це уваги. Тролейбус рушив. І раптом різко зупинився. Цигани всі сіли переді мною. Я почала падати.

АНЖЕЛІНА: І от одного разу на лекції я чую, що дітям змішаних рас притаманний «сміттєвий ген» … вони схильні до крадіжок, проституції, мають низький рівень IQ.

ЕЛЬЗАРА: Звісно у тій толокнечі вона не змогла його швидко знайти. І тоді вона не придумала нічого кращого, аніж звинуватити нас.

ТЕОДОРИНА: А потім один з чоловіків підійшов до мене і запитав: «Котра година?» Я відповіла: «Сьома».

ІННА: Кожного дня протягом шести місяців вона разом зі своїми подругами ходила на роботу повз липову алею.

ДАША: Але згодом я дізналася, що насправді звуть його Ашкан і приїхав він з Іраку. Спочатку я образилася — навіщо потрібен був увесь цей маскарад.

РАНА: В цей час до мене підбіг контролер і почав кричати на мене, виштовхуючи з тролейбуса. Я погано його розуміла і не знала, що відповісти.

МАРІ: Одного разу, коли ми стояли у черзі, до нас причепився чоловік, він не хотів пропускати нас і кричав, що таким, як я, «не місце в Україні».

ОЛЕНА: Циганка, яка стояла переді мною, підтримала мене рукою. Вона показала назад — там стирчала металева шпичка, на яку я могла б впасти. А ті, хто сидів позаду, навіть не ворухнулися.

АНЖЕЛІНА: В аудиторії сиділо близько ста студентів, і всі вони почали перешіптуватися та озиратися на мене. Я ледь не вибухнула від злості, але знайшла в собі сили, щоб не чинити скандал на лекції.

ЕЛЬЗАРА: Вона почала кричати на весь автобус, обзиваючи нас циганами.

ТЕОДОРИНА: «Зачекайте. Ви нам потрібні. Тут побили хлопця — потрібен перекладач».

ІННА: Одного дня вона запитала, чи сподобалася її подругам вишня, що росте на перехресті алеї.

ДАША: Але потім зрозуміла наскільки, йому тут самотньо. В Україні він уже років із десять. Переїхав, бо на батьківщині постійно йде війна.

РАНА: Не знаю, чим би усе це закінчилося, якби не дві пенсіонерки, які сиділи поруч. Вони вступилися за мене.

МАРІ: Він штовхав та бив мою маму, але усім було байдуже. А я нічого не могла зробити, мені було лише вісім років

ОЛЕНА: Мені хотілося сказати їй: «Дякую!», обійняти. Але я відчувала, що їй не потрібна моя подяка. Вона зробила це просто так, як і має бути.

АНЖЕЛІНА: Після лекції я підійшла до неї і запитала: «На які джерела ви посилалися, коли розповідали про „сміттєвий ген“?

ЕЛЬЗАРА: Нам нічого не залишалося, як вийти з автобуса.

ТЕОДОРИНА: Дізнавшися, що хлопець з Індії, я відповіла, що, на жаль, нічим не можу допомогти, адже я з Африки, і не розумію мови. На що вони відповіли.

ІННА: Відповіли здивовано: «Там росте вишня?»

ДАША: В Іраку в нього залишилась тільки мама. Були брати, але вже немає.

РАНА: Я не пам’ятаю, що саме вони говорили контролеру, але він пішов, залишивши мене в спокої. Я була дуже вдячна цим жінкам, які виявилися небайдужими до мене.

МАРІ: Після цього мама ще довго лежала в лікарні.

АНЖЕЛІНА: Вона плуталась у словах. Нічого не могла конкретно сказати. Я мовчала. А згодом вона сказала, що проводяться дослідження на цю тему, і ще нічого достовірно невідомо. Хоча моїм одногрупникам все було доведено стовідсотково.

ТЕОДОРИНА: Вони відповіли: «Та яка різниця. Вони ж чорні — зрозуміють один одного».

ДАША: Його як Ашкана тут ніхто не сприймав, і частіше за все він натрапляв на грубощі. Тому-то і став італійцем.

Коли дівчина завершує історію, вона розвертається спиною та іде зі сцени. З дівчат на сцені лишаються тільки Рана та Інна.
Хлопці ще деякий час продовжують хід, потім ідуть зі сцени по одному.

СЦЕНА № 4 «Страх»
Рана та Інна рухаються по сцені в стані страху.
Анжеліна розповідає свою історію. Ростислав стоїть спиною з іншого боку і повторює уривки.

АНЖЕЛІНА: Одного осіннього холодного вечора я, хвора, вирішила їхати додому.

РОСТИСЛАВ: вирішила їхати додому.

АНЖЕЛІНА: З собою у мене була велика сумка…

РОСТИСЛАВ: велика сумка

АНЖЕЛІНА: розміром з людину.

РОСТИСЛАВ: розміром з людину

АНЖЕЛІНА: Мій потяг був пізно.

РОСТИСЛАВ: був пізно

АНЖЕЛІНА: Тому я сіла на останню електричку метро.

РОСТИСЛАВ: електричку метро

АНЖЕЛІНА: У вагоні навпроти себе я помітлива двох хлопців
РОСТИСЛАВ: двох хлопців

АНЖЕЛІНА: Вони були бритоголові…

РОСТИСЛАВ: бритоголові

АНЖЕЛІНА: шарфами закривали півобличчя.

РОСТИСЛАВ: півобличчя

АНЖЕЛІНА: Вони були у «бєрцах»

РОСТИСЛАВ: «бєрцах»

АНЖЕЛІНА: І постійно дивилися на мене…

РОСТИСЛАВ: дивилися

АНЖЕЛІНА: якимось пустим поглядом.

РОСТИСЛАВ: пустим поглядом

АНЖЕЛІНА: Спочатку я вирішила, що це лише мої фантазії.

РОСТИСЛАВ: мої фантазії

АНЖЕЛІНА: Раніше я ніколи не бачила скінхедів, але вже чула про них.

РОСТИСЛАВ: чула про них

АНЖЕЛІНА: Але хлопці продовжували дивитися.

РОСТИСЛАВ: продовжували дивитися

АНЖЕЛІНА: На переході на Хрещатик…

РОСТИСЛАВ: на переході на Хрещатик

АНЖЕЛІНА: вони почали штовхати мою сумку.

РОСТИСЛАВ: мою сумку

АНЖЕЛІНА: А один з них почав телефонувати…

РОСТИСЛАВ: почав телефонувати

АНЖЕЛІНА: і в слухавку кричав комусь:

РОСТИСЛАВ: кричав комусь

АНЖЕЛІНА: «Под’єзжайтє на „Вакзальную“ — єсть тєльце-дєльце».

РОСТИСЛАВ: єсть тєльце-дєльце.

АНЖЕЛІНА: Я озирнулася…

РОСТИСЛАВ: озирнулася

АНЖЕЛІНА: Хлопець демонстративно розстібнув свою куртку, і я побачила рукоятку ножа

РОСТИСЛАВ: рукоятку ножа

АНЖЕЛІНА: У той момент мені здалось, що це мої останні хвилини.

РОСТИСЛАВ: останні хвилини

АНЖЕЛІНА: Потягу, здавалося, не буде цілу вічність

РОСТИСЛАВ: цілу вічність

АНЖЕЛІНА: Але ось він приїхав.

РОСТИСЛАВ: він приїхав

АНЖЕЛІНА: Я відчайдушно кинулась до іншого вагону…

РОСТИСЛАВ: іншого вагону

АНЖЕЛІНА: але вони встигли за мною.

РОСТИСЛАВ: встигли за мною

АНЖЕЛІНА: Затиснули мене в кутку…

РОСТИСЛАВ: в кутку

АНЖЕЛІНА: і продовжували дивитися на мене…

РОСТИСЛАВ: дивитися на мене

АНЖЕЛІНА: безвиразним поглядом.

РОСТИСЛАВ: безвиразним поглядом

АНЖЕЛІНА: Я імітувала телефонну розмову…

РОСТИСЛАВ: телефонну розмову

АНЖЕЛІНА: вигукувала українські слова…

РОСТИСЛАВ: українські слова

АНЖЕЛІНА: але їм було абсолютно байдуже!

РОСТИСЛАВ: абсолютно байдуже

АНЖЕЛІНА: На «Вокзальній»

РОСТИСЛАВ: на «Вокзальній»

АНЖЕЛІНА: я побачила,

РОСТИСЛАВ: побачила

АНЖЕЛІНА: що починають сходитися їхні дружки.

РОСТИСЛАВ: їхні дружки

АНЖЕЛІНА: І навколо абсолютно не було людей

РОСТИСЛАВ: не було людей

АНЖЕЛІНА: Але ось я помітила високого чоловіка.

РОСТИСЛАВ: високого чоловіка

АНЖЕЛІНА: Я підбігла до нього,

РОСТИСЛАВ: підбігла до нього

АНЖЕЛІНА: схопила його за руку і просила про допомогу.

РОСТИСЛАВ: про допомогу

АНЖЕЛІНА: Пояснювала всю ситуацію.

РОСТИСЛАВ: всю ситуацію

АНЖЕЛІНА: Він сказав, що не хоче зв’язуватися з цими хлопцями.

РОСТИСЛАВ: з цими хлопцями

АНЖЕЛІНА: Але я розуміла, що в мене немає іншого шансу.

РОСТИСЛАВ: іншого шансу

АНЖЕЛІНА: Я вчепилася за його руку

РОСТИСЛАВ: за руку

АНЖЕЛІНА: І так дійшла до вокзалу.

РОСТИСЛАВ: дійшла до вокзалу

АНЖЕЛІНА: У потязі у табмурі…

РОСТИСЛАВ: у тамбурі

АНЖЕЛІНА: зателефонувала мамі і все переповідала їй.

РОСТИСЛАВ: переповідала їй

АНЖЕЛІНА: Мій голос тремтів, це був стан після шоку.

РОСТИСЛАВ: стан після шоку

АНЖЕЛІНА: Після того, як я все розповіла,

РОСТИСЛАВ: все розповіла

АНЖЕЛІНА: коли я повернулася…

РОСТИСЛАВ: повернулася

АНЖЕЛІНА: позаду побачила бритоголову дівчину.

РОСТИСЛАВ: бритоголову дівчину

Анжеліна та Ростислав ідуть. Рана та Інна завмирають на сцені.

СЦЕНА № 5 «Неприйняття»
З’являються три хлопця, які кружляють навколо дівчат. Потім виходять ще двоє. Хлопці створюють напівколо перед дівчатами. Дівчата одна за одною розповідають свої історії

ІННА: Джей Лі приїхала до Києва з Японії разом з батьками. Вона обожнювала грати на скрипці і без проблем вступила до музичної академії. Одного разу…

РАНА: Якось я прогулювалася парком, коли до мене підійшла жінка похилого віку й сказала:

ІННА: Вона знайшла свою скрипку пошарпаною, з розкрученими кілками. Це був своєрідний тест, який для неї влаштували студенти.

РАНА: «Навіщо ти носиш хустку?! Зніми її!».

ІННА: У той час я зайшла до класу і побачила розстроєну дівчину, і розстроєну скрипку. Джей Лі ледве стримувала потік сліз.

РАНА: Від такої грубості мені стало ніяково.

ІННА: Я підійшла до неї та обійняла. З того часу ми почали товаришувати.

СЦЕНА № 6 «Я!»
Рана йде в бік до хлопців, з’являються дівчата, які створюють коло. Коло починає рухатись за годинниковою стрілкою. В колі лишається Інна. Інна виголошує свою промову і стає в коло. Той, хто опинився за нею — виходить і виголошує свою промову.

ІННА: Не можу дивитись заплющивши очі! Ми всі одиниці Всесвіту. Ми люди. Де ж наша повага, любов, дружність один до одного? Якщо я — механізм великої машини, значить, я можу змінити хід історії, як і кожен із вас!

БОГДАН: Свобода чи рабство? Чи ми самі це вибираємо? Чи це не наш вибір? Якщо всі народжуються вільними, звідки беруться раби? Чим можна подолати насилля? Ще більшим насиллям чи добром?

ДАША: Чому людям завжди чогось не вистачає для щастя? Завжди знайдеться щось, що заважає бути щасливим. А що таке щастя? Для кожного воно різне. Чи є воно взагалі, чи це просто звичайне слово?

ТЕОДОРИНА: Бережіть кожну мить, кожну посмішку, хвилину, день! Наповнюйте їх любов’ю! Не баріться — серце рахує так швидко!

МАРІ: Навіщо ми ходимо на роботу, якої не любимо? Не підіймаючи голови чекаємо на пенсію? Чому ми живемо так, наче в нас буде другий шанс, наче наше життя — це лише чернетка.

АНЖЕЛІНА: Люди живуть у своїх власних «футлярах». Наглухо забитих «футлярах» … Як часто ти байдуже проходиш повз тих, хто потребує твоєї допомоги? «Байдужість — це параліч душі, це передчасна смерть». Навіщо жити у цьому світі, якщо крім власних «Я» вам нічого не потрібно…

ЕСКЕНДЕР: Чому люди не розуміють одне одного, навіть коли говорять однією мовою? Навіщо мовчати, якщо хочеш кричати? Невже хочеться помирати з радощами і турботами наодинці? Не мовчи!

ЕЛЬЗАРА: Чому люди брешуть? Коли вони брешуть, вони крадуть нашу правду! Брехня — це щось неприроднє. Тоді чому, чому вона стає частиною нас?

РАНА: Чому люди такі жорстокі? Хіба багато користі приносить їм їхня жорстокість? Я не можу цього зрозуміти. Чому люди сміливі тільки купою і тільки тоді, коли сміливі проти когось? Сам-на-сам усі добрі, а у натовпі від цієї доброти не залишається і сліду. Чи, може, ця сміливість — лише маска…

ОЛЕНА: Я людина — я маю права! Кожен з вас має ті самі права — подивіться! Усі люди є вільні і рівні!

РОСТИСЛАВ: Чому всі кажуть про відповідальність? Що ця відповідальність комусь дала? Я не хочу дорослішати! Я не хочу мати серйозне і стомлене обличчя.

ЯН: Чому всі люди так дивно поводяться? Чому я не можу їх зрозуміти? Хто накреслив цю межу непорозуміння?

САША: Навіщо заперечувати те, що не хочеш прийняти?


СЦЕНА № 7 «Ти?»
Звук грому. Всі заплющують очі. Ходять, як сліпці, підставляючи руки під «дощ» та шепочучи щось. Через деякий час відкривають очі і відкривають для себе світ.

Про ЕЛЬЗАРУ:
ДАША: В ній так гармонійно єднаються тіло ляльки і розум філософа.
ЯН: Є в цій гармонії якийсь хитрий задум природи.
ІННА: Але для чого? Яку місію на неї покладено?
РАНА: А може, ми всі помиляємось? І не слід шукати ніяку високу місію?

Про БОГДАНА:
РОСТІК: Він здається мені якимсь нетутешнім.
САША: Таке враження, що ця людина тільки робить вигляд, що він тут, а сам в цей час насолоджується німими голосами квітів.
ОЛЕНА: Що він споглядає зараз? Може, якісь чудернацькі ліси на далекому, невидимому хребті гори?
ТЕОДОРИНА: Не те що не звідси, я б сказала, що він не «з нині».

Про РОСТИСЛАВА:
ІННА: Це юне обличчя ще не знає пазуристих обіймів життя.
ЕЛЬЗАРА: Я думаю над тим, яке саме випробування може на нього чекати?
ОЛЕКСАНДР: Як це, мабуть, приємно — не знати, не відати.

Про ТЕОДОРИНУ:
ЯН: В її зіницях відбувається якесь священнодійство.
ДАША: Там граються веселі бісенята…
РАНА:… перестрибуючи через вогонь сум’яття.
ЕСКЕНДЕР: І саме ця грайлива боротьба творить людину.

Про ДАШУ:
ЕЛЬЗАРА: Вона відчайдушно бореться з типовими рамками життя…
САША: … які безжально ув’язнюють наші мрії.
ОЛЕНА: але її мрії живі і вільні!

Про Яна:
ЕЛЬЗАРА: Так хочеться збаламутити його світ.
ТЕОДОРИНА: Такий спокійний, зважений.
ІННА: Від цього спокою стає тепло.

СЦЕНА № 8 «Ми!»
Броунівський рух по зигзагах. Виходять по троє — виголошують і зупиняються. Потім переглядаються, повертаються та йдуть назад у натовп по прямій лінії.

ДАША: Кажуть, що час — найкращий лікар. Тоді чому люди помирають від старості?

САША: Любов дає людині свободу чи навпаки?

РАНА: Чому люди так рідко чують один одного по-справжньому?

ІННА: Бути вільним означає не вдаватися до неробства, а особисто вирішувати, що робити і чого не робити.

БОГДАН: Людяність — це найкоротший шлях від створіння до Творця, від істоти до Бога.

РОСТИСЛАВ: Зрозуміти хоча б одну людину — це хороша мета для життя.

ЕСКЕНДЕР: Якщо хочеш знайти однодумців, прислухайся до ближнього!

ЕЛЬЗАРА: Люди не можуть досягти взаєморозуміння в повній мірі, бо всі переслідують якісь суб’єктивні цілі.

ТEOДОРИНА: Де не видно життя — там не видно ідеї, а де не видно розмаїття — немає життя.

МАРІ: Лише ті мрії здійснюються, в яких не сумніваєшся!

ОЛЕНА: Щось незбагненно прекрасне штовхає щодня до нездійсненного, і з часом те, що раніше здавалось нездійсненним, стає реальністю.

ЯН: Будь-яка мрія веде в майбутнє.

АНЖЕЛІНА: Хто може обмежити твою свободу більше, ніж ти сам?


СЦЕНА № 9:
Усі стають по двоє або по троє. Один за одним говорять ключові фрази зі своїх історій, а партнер повторює їх. Той, хто виступив, повертається спиною, а його партнер стає обличчям до залу.

ЯН: У свій перший день у школі я грав у футбол і випадково розбив вікно.

РАНА: Коли я тільки приїхала в Україну, я погано знала українську мову.

САША: Коли мені було 15 років, я зустрічався з дівчиною, кримською татаркою.

БОГДАН: Спочатку було дивно, бо ферма виявилася багатонаціональною.

ЕЛЬЗАРА: Вона почала кричати, обзиваючи нас с братом циганами.

АНЖЕЛІНА: На першому курсі університету я вивчала психологію. Викладачка справді вміла володіти аудиторією.

ТЕОДОРИНА: «Вони ж чорні — зрозуміють один одного!»

РОСТИСЛАВ: Але не всі араби — мусульмани!

ДАША: Тільки згодом я зрозуміла, наскільки йому тут самотньо.

ОЛЕНА: На одній із зупинок зайшли цигани, і півтролейбуса відійшло в сторону.

ІННА: Це був своєрідний тест, який влаштували їй студенти.

МАРІ: Одного разу, коли ми стояли у черзі, до нас причепився чоловік, він не хотів пропускати нас і кричав, що таким, як я, «не місце в Україні».


СЦЕНА № 10 «Вдома в Україні»
Пари беруться за руки і виходять вперед, стають в одну лінію. Звучить музика народів світу. Актори танцюють.