Три Ніцше^{07 октября 2011}

Тетяна Киценко

Дійові особи

Ніцше — Фрідріх Ніцше, письменник і філософ

Кроппар — Томас Кроппар, актор

Ніцкий — Войтек Ніцкий, водій трамвая

Анеля — молода жінка

Доктор Хой — Пітер Хой, прогресивний молодий психіатр

Професор — професор філології

Крицо — водій трамвая, товариш Ніцкого

Дружина Ніцкого

1-й трамвайщик

2-й трамвайщик

Офіціантка

Стара

Тітка Агнешка, тітка Клара, кузина Ядзита, кузина Ядвіга, дівер Юрек, дівер Єжи — слов’янські родичі Анелі.

Акт 1

Дія 1

Парк клініки для душевнохворих. Схожий на Кроппара чоловік у піжамі сидить в інвалідному візку та бурмоче якусь тарабарщину (можливо, санскритом). Неподалік прогулюється Ніцше — у костюмі, з ціпком, — але поки не зрозуміло, хто це.

За Кроппаром з вікна спостерігають Доктор Хой та Професор. На столі стоїть тарілка з бутербродами, кавник, молочник, цукорниця та дві чашки.

Гудуть цикади.

Професор. Добре у вас тут, докторе.

Доктор Хой. Згоден. Але все ж таки краще до нас не потрапляти.

Чути зойк божевільного.

Пауза.

Доктор Хой. А пам’ятаєте, професоре, як ми трохи не побилися у театральному буфеті?

Професор. Авжеж. Незабутнє у нас із вами знайомство. У мене був прекрасний настрій, і я нахвалював «Турандот» і пиріжки.

Доктор Хой. А в мене був жахливий настрій!

Професор. ви заявили, що в мене збочений смак, і той, хто хвалить гидкі пиріжки, не має права судити «Турандот».

Сміються.

Доктор Хой. ви кричали: «Хамло! Що ви робите у храмі мистецтва?!»

Професор. Невже я так кричав?

Доктор Хой. Так-так.

Професор. «Храм мистецтва». Бр-р-р. Яке неприпустиме кліше. (Дивиться у вікно, киває у бік людини в інвалідному вызку). Цікаво, що тепер з ним буде?

Доктор Хой. З ним? А що з ним може бути? Вилікуємо.

Професор. Невже медицина настільки прогресувала?

Доктор Хой. Не те, щоб зовсім прогресувала, але нейтралізувати кризу ми зможемо.

Професор. А щоби зовсім вилікувати — так не буває?

Доктор Хой. Ні, дорогий професоре. Так не буває. Розбудивши в собі звіра, міцно приспати його вже не змусиш. Ще кави?

Професор. Ні, дякую.

Доктор Хой. Рекомендую ось цей бутерброд. Він із сьомгою. А ось ці — з бужениною.

Професор бере бутерброд, роздивляється, кусає, запиває кавою.

Професор. Шикарно живете, докторе. Не те що ми, професори філології.

Доктор Хой. Живу я прямо тут, за оренду житла не плачу. На що мені ще витрачатися, як не на частунки? (Посміхається).

Професор. Звичайно, на жінок! Я у вашому віці так і робив.

Доктор Хой (весело). Вони обожнюють психоаналітиків, але бояться психіатрів, професоре.

Дія 2

Доктор Хой у своєму кабінеті, дивиться у вікно. У парку прогулюється Ніцше.

Доктор Хой насвистує (наспівує) щось із Сонати № 17, опус 31 Бетховена. Ставить пластинку з цим твором. Відкриває ящик стола, дістає звідти шмат глини, ліпить з неї антропоморфну фігурку, ставить на стіл, критично оцінює, залишається задоволений результатом.

На звуки музики приходить Ніцше: він стоїть на доріжці, майже біля самого вікна, і слухає сонату.

Дія 3

Погано освітлена кімната у квартирі Кроппара. Диван. На стіні — полиця з розставленими виделками.

Кроппар (грає обличчям). Бог помер — отже, людина вільна.

Анеля (читає з папірця). А чим в’язниця розуму краща за в’язницю Бога?

Кроппар. Нічим. Просто тепер можна бути не тільки у в’язниці, але й на свободі. Хочете свободи — ось вона. Ви самі відповідаєте за те, що із нею робитимете. (Виходить з ролі). Жахливо. Виходить жахливо. Я не розумію, що говорю.

Анеля. Що саме тобі незрозуміло?

Кроппар. Все! Куди це подівся Бог? Як він примудрився померти? І взагалі, Ніцше це серйозно?! «Бог помер». Та що він собі дозволяє?!

Анеля. А ти спробуй подивитися на це не як католик, а з чисто обивательської точки зору.

Кроппар. Теологічні питання та обивательщина — речі несумісні!

Анеля. Ніцше мав на увазі, що людина, як дитина, постійно сподівається на Бога. Тим, хто підріс, час відірватися від маминих грудей і діяти самостійно. Тоді ніхто не не сповиватиме, не сюсюкатиме и не учитиме жити.

Кроппар. А при чому тут Бог? І потім. Мої відносини з Богом — це моя особиста справа.

Анеля. Боюся, дискусії тобі не надто допоможуть зробити роль.

Кроппар. Ну як я гратиму Ніцше, якщо не можу його зрозуміти?! Був би я на його місці…

Анеля. Був би ти на його місці?..

Кроппар (спокійніше). Краще нехай кожен буде на своєму.

Анеля. І все-таки тобі потрібно ним стати. Продовжимо?

Кроппар. Бресци сказав, якщо не буде прогресу цього тижня, віддасть роль іншому актору.

Анеля. Його можна зрозуміти.

Кроппар. Каже, я ходжу по сцені й говорю текст.

Анеля. Може, воно так і є?

Кроппар. Я ж не просто «ходжу й говорю»! Я ходжу! І говорю. Але, вочевидь, Ніцше у моєму виконанні виходить надто неупереджений.

Сміються.

Кроппар (знічується). Анеля, я бездарність? Я бездарність, так? Може, мені краще взагалі відмовитися від ролі, самому?

Анеля. Том, ми витрачаємо час. Увечері приїжджають мої слов’янські родичі, і я більше не зможу тобі допомагати.

Кроппар. Нічого собі новини! Слов’янські родичі? А я думав, що це в тебе за ім’я. А-не-ля.

Анеля. На своє прізвище краще подивись — Кроппар. Язик зламаєш.

Кроппар. «Кроппар» означає «врожай».

Анеля. На бамбадэрському.

Кроппар. Тобто, ти хочеш сказати, що я — бамбадэрець?!

Анеля. Ти — просто «дэрець».

Кроппар. А ну, йди сюди!

Кроппар колотить Анелю роздруківкою п’єси, Анеля верещить.

Анеля (відбиваючись). Бог помер — отже, людина вільна!

Кроппар (увійшовши в раж). Ну і чим в’язниця розуму краща за в’язницю Бога?!

Затемнення.

Дія 4

Там же. Кроппар зі скуйовдженим волоссям сидить на дивані.

Кроппар, що виправдовується. Пішла.

Пауза.

Кроппар, що звинувачує. О, господи! Я в її очах просто бездарність! І навіщо попросив її допомогти?

Кроппар, що виправдовується. Не придумав іншого приводу.

Кроппар, що звинувачує. А навіщо, власне, привід, якщо і так все зрозуміло?!

Кроппар, що виправдовується. Цікаво, а їй зрозуміло?

Кроппар, що звинувачує. А мені самому — зрозуміло?!

Кроппар, що виправдовується. Грошей немає, живу в цій конурі у борг. Звичайно, адже в мене немає, як у Анелі, квартири, що залишив татусь. І що — я в цьому винний? Я винний в тому, що наші театри в дупі й актори нікому не потрібні?!

Кроппар, що звинувачує (хмикає). Погані — може, й не потрібні…

Кроппар, що виправдовується. Але Ніцше — не моя роль!

Кроппар, що звинувачує. А інших мені зараз і не пропонують… І, боюся, вже й не запропонують.

Кроппар, що виправдовується. Але ж там були й інші ролі! Хоча б водій трамвая!.. Пауза. Дивно, який трамвай у дев’ятнадцятому столітті?..

Кроппар, що звинувачує. Це Ніцше був у дев’ятнадцятому. А трамвай сучасний.

Кроппар (збирається). Так. Треба почати з попередньої дії. Вона у мене виходить трохи краще. (Входить в роль). «Ці нікчеми з їх жалюгідними звироднілими інстинктами повинні бути щасливими, коли хтось говорить їм правду прямо у вічі. Але їм потрібний геній брехні! Я ж маю щасливу долю бути антиподом — генієм істини».

На задньому плані з’являєтся тінь Ніцше. Кроппар обертається — тінь зникає.

Кроппар (виходить з ролі). Він писав це перед тим, як втратити розум. Чесне слово, мабуть, і я з усім оцим двинуся… Ну чому, чому мені не запропонували грати водія трамвая?..

Дія 5

На місці тіні Ніцше сидить Ніцкий, навколо нього — відкритий майданчик дешевої пивної біля трамвайного депо. Шум забігайлівки, гудіння трамваю. Перед Ніцким на столику лежить книга.

Ніцкий (шльопає губами). Гей, пива! Мать твою шлюху… Не докличешся її!

З’являєтся Крицо.

Крицо. Ніцкий! Здоровенькі були!

Ніцкий. А-а-а, Крицо!

Потискують руки, Крицо сідає поруч з Ніцким.

Ніцкий. Ти кудись пропав.

Крицо. Був на заслуженому лєчєнії.

Ніцкий. І багато чого пропустив. Знаєш вже, навєрно? (Смакуючи новину). Цевський помер.

Крицо. Ага. А думав, буде жити вічно. Все гроші заробляв — на півтори ставки.

Ніцкий. А навіть дітей не було, щоб так горбатитися.

Крицо. Тепер одно утєшеніє: золотий гроб!

Ніцкий. З китицями!

Голосно сміються. Підходить офіціантка.

Ніцкий. Ну, нарешті. Дві пів-літри. І сосисок.

Офіціантка. А ви не кричіть! І без вас тут від трамваю гуркоту… (Іде).

Ніцкий. Так ось. (Глумливо кривлячись). А відмінника нашого, Шизгару, звільнили. (Робить плаксиву міну).

Крицо. Еге ж… (Майже з насолодою). І що ж таке случилося?

Ніцкий. Прийшов настільки готовий, що з водійського крісла випадав.

Крицо. Та ти що! Шизя?!

Ніцкий. А змінник його заболів, і шестірка у нас ходила раз у дві години!

Крицо. Сказитися!

Ніцкий. А бригадир у той день був не в настрої та й погнав без зайвих розговорів.

Крицо. А все чому? Тому що Шизя не пив. А як випив — розвезло.

Ніцкий. Правильно! Тренуватися треба!

Офіціантка приносить пиво й сосиски.

Офіціантка. Розрахуйтеся одразу, в мене зміна закінчується.

Ніцкий. Шо за обслуживаніє? Замість того, щоб вживати продукт, я тут повинен по кишенях копатися! (Копається, викладає на стіл м’яту купюру).

Крицо теж починає ритися по кишенях, Ніцкий його зупиняє.

Ніцкий (Крицо). Я угощаю.

Офіціантка іде.

Ніцкий. Ну що, потренуємось?

Сміються.

Крицо (підіймаючи кухоль і плескаючи долонею по животі). За м’язи!

П’ють. Ніцкий випиває одразу півкухля, наколює сосиску.

Крицо. А офіціантка, (жест біля грудей) кстаті, нічого. Новенька чи що?

Ніцкий. Та це з днівної зміни. Перезмінка в них зараз пізніше.

Крицо. Я б на такій потренувався!

Сально хихикають. Крицо звертає увагу на книгу.

Крицо. А що це в тебе таке? (Бере книгу, дивиться, читає). Ессе homo. Як стають самим собою. Автор? Фи Ніцкий. Що, родич?

Ніцкий. Та ну! (Бере книгу, читає). Ф. Ніц-ше. Не Ніцкий, а Ніцше!

Крицо. Все рівно: дуже схоже. (Глузливо). Це ти шо, читаєш? (Бере книгу в Ніцкого, відкриває, читає). «Чому я такий мудрий». (Підсміюється). Ну і чому він такий мудрий?

Ніцкий. Та це не моя. В трамваї оставили. Бригадир говорить, повинні прийти. А що ж я, в депо ждати буду? Поки прийдуть.

Крицо. А ти здав би в бюро находок — і весь розговор.

Ніцкий. Та може чогось дадуть — за находку. Обгортка хороша.

Крицо. Ну, може. Але люди зараз — хамло сплошноє… Штовхаються, кричать. І найбільше зло — це бабки. З тєлєжками якимись, торбами, вузлами… Пруть напролом!

Ніцкий. І не кажи. Теж їх не переварюю.

Крицо. Але, я так думаю, бабки таких книг не читають… (Відкриває книгу, читає в іншому місці). «Чому я пишу такі хороші книги». А що, вони всі так про себе, га? Пісатєлі ці.

Ніцкий. Еге ж. Ми такого не пишемо: «Чому я так добре вожу трамвай».

Регочуть.

Крицо (хапається за живіт). А-ха-ха! «Чому я так добре вожу трамвай»!

Підходить Анеля.

Анеля. Доброго дня. Мені потрібен пан Ніцкий.

Ніцкий. Ну, я.

Анеля. Здрастуйте. (Протягує руку). Мене звуть Анеля.

Ніцкий. Здрасьтє.

Анеля. Можна, я присяду?

Крицо, не встаючи, відсуває вільний стілець. Анеля помічає на столі книгу.

Анеля. Я так рада, що вона знайшлася! (Бере книгу, притискає її до грудей).

Крицо. А ми її тут вже читати почали.

Анеля. Все ж таки дивний збіг обставин! Пан Ніцкий знайшов мого Ніцше! (Сміється).

Ніцкий. А що тут смішного? Ну, знайшов.

Анеля (з ентузіазмом). Це, звичайно, недоведений факт, але автор цієї книги, Ніцше, походить з польського роду, від Фон Ніцких.

Ніцкий. Так він поляк чи шо?

Анеля. Можливо. Щоправда, жив у Німеччині.

Крицо (штовхає Ніцкого в бік). Нічого собі, в тебе родичі!

Ніцкий (Крицо). Помовчи, їй-богу! (До Анелі). Я думав, може, нальєте хоч. За знахідку. (Чеше живіт).

Анеля (схоплюється). Так-так, звичайно. (Дістає з сумочки купюру, кладе на стіл). Спасибі! Знаєте, якщо б книга була моя, я б її вам подарувала.

Ніцкий. Нащо мені?

Анеля. Такі книги здатні змінити все життя. До того ж, не виключено, що ви родичі. (Посміхається). Може, вам щось таке почитати?

Крицо гигикає. Ніцкий кашляє в кулак.

Анеля (піднімається). Мені час іти. Ще раз дякую.

Ніцкий. Пожалуста.

Анеля іде.

Крицо. Я представляю: ти читаєш книги! (Голосно сміється).

Ніцкий. Та ось бачиш, баришня каже, ми родичі. Так що, може, і треба почитати.

Крицо. Де ж ти візьмеш тую книгу?

Ніцкий. Піді мною живе один професор. В нього і візьму. (Бере зі стола купюру, у простір). Гей, пива!..

Затемнення.

Тьмяне світло. Там же, нікого немає. Тихо. На столі — виделки та порожня тарілка. З’являється Кроппар. Озираючись, ховає одну з виделок до кишені. Іде.

Дія 6

Кабінет Доктора Хоя. Грає Соната № 17, опус 31 Бетховена. Знадвору на підвіконня спирається Ніцше: він уважно слухає музику та здається цілком нормальною людиною.

Доктор Хой сидить за столом та ліпить глиняних чоловічків: їх вже близько дюжини. Глина закінчується.

Доктор Хой. Та-а-ак. Та-ак. (Витирає руки та стіл серветкою, підспівує програвачу).

Розставляє фігурки на столі. Склавши руки на грудях, милується результатами своєї роботи.

Дія 7

Ніцкий сидить у Професора.

Професор. Так, дійсно, багато хто вважає, що род Ніцше має польське коріння та походить від графів Фон Ніцких.

Ніцкий. Так це що ж? Я — з графьйов? (Недовірливо сміється).

Професор. Не виключено. Але справа навіть не в соціальній приналежності Ніцше. Це історична особистість! Він здійснив революцію в умах! Ви тільки подумайте, що він писав: «Бог помер — отже, людина вільна».

Ніцкий. Це як же? Як це: «Бог — помер»?

Професор. Дуже просто. Ось ви — вірите в бога?

Ніцкий. Не знаю. То вірю, то не вірю.

Професор. ви в нього вірите, коли вам це вигідно: в хвилину слабкості, небезпеки, за інерцією. «Боже, допоможи! Зроби, щоби двічі два було п’ять!». Несерйозно. Так не буває. А ви все одно благаєте. Хоча це нічого не змінює. А тепер уявіть: Бог помер! Більше його немає. На кого маєте сподіватися? Правильно. На самого себе. На кому відповідальність за все ваше життя? Виключно на вас самих. Тепер не Бог вирішує, що вам робити, а ви самі.

Ніцкий. І що, можна робити, що завгодно?

Професор. Все, що відповідає вашому власному кодексу честі.

Ніцкий. Та немає… в мене… ніякого ко… кодексу.

Професор. А що вам заважає його створити?

Ніцкий. Не знаю… Так ви дасте мені книгу чи нє?

Професор. Он там, візьміть на полиці. Яку хочете. Хе-хе. Завидно мати такого родича, як Ніцше. Шкода, що ми живемо не в дев’ятнадцятому столітті. А то б влаштували мені зустріч із Ніцше. (Підморгує, сміється). Адже він теж був професором філології. У базельському університеті.

Ніцкий. Це ж треба: в університеті… (Лізе до внутрішньої кишені). Професор, хочете водки?

Професор. Ні, шановний сусіде. Дякую, але краще я пригощу вас коньяком.

Дія 8

Анеля та Кроппар у кімнаті Кроппара. Анеля щойно пришла.

Анеля (обмахуючись хусткою). Як в тебе тут добре, прохолодно. На вулиці страшенна спека.

Кроппар. Прохолодно тут тому, що північна сторона: сонця не буває ані взимку, ані влітку.

Анеля. Твій Ніцше. (Дістає з сумки книгу, протягує Кроппару). Спасибі.

Кроппар. Ну як, сподобалося?

Анеля. На грані чернеток. Проте неважливо. В мене з цією книгою трапилася ціла історія. Я її забула у трамваї. (Сміється).

Кроппар. І тобі її повернули в бюро знахідок?

Анеля. Все набагато цікавіше!

Кроппар. Ну?

Анеля. Книгу знайшов водій трамвая…

Кроппар. … і здав в бюро знахідок.

Анеля. Ти можеш дослухати мене до кінця?

Кроппар. Мовчу.

Анеля. Так ось, прізвище водія — …

Кроппар. … Гітлер.

Анеля нищівно дивиться на Кроппара.

Анеля. Ти нестерпний. Так ось, прізвище водія — Ніцкий.

Кроппар. Ніцкий?..

Анеля. Ніцше був з роду Ніцких.

Кроппар. І що, вони схожі?

Анеля. Ні.

Кроппар. Думаю, вони не родичі. А ми з Зінгером вчора ходили на футбол. (Анеля не виявляє цікавості до теми). Ніякої краси гри — одна силова боротьба. На двадцятій хвилині нашим трохи не забили гол: Проску вдарив у стійку. На сороковій арбітр поставив пенальті за фол Женшива, і ми, врешті решт, розмочили рахунок. Ще через 10 хвилин знову був пенальті, але Сірено промазав — вдарив у штангу, мазило…

Під час промови Анеля походжає по кімнаті, зупиняється біля полиці з виделками.

Анеля. Весь час хотіла запитати. Це що в тебе тут?

Кроппар. А це… таке клептоманське хобі: збирати виделки з кав’ярень та ресторанів. До речі, ти знаєш, що масове виробництво столових приборів налагодили тільки у 1860 році, англійські промисловці. Срібні робили, посрібнені… Як не крути, предмети розкоші. А нержавіючу сталь почали використовувати тільки десь у 1920-му…

Анеля (байдуже). Зрозуміло. Як твоя роль?

Кроппар. Та… ніяк. Все те саме. Я вже практично змирився: Бресци мене витурить.

Анеля. Знаєш, я подумала… Може, тобі поспостерігати, як поводять себе люди?.. Можливо, тоді в тебе вийде правдоподібніше…

Кроппар киває.

Кроппар. Ну так, так. Хочеш, покажу колекцію монет?

Анеля. Наступного разу. Справи. (Виходячі з приміщення). Дякую за книгу!

Кроппар сідає на диван.

Кроппар. Пішла…

Дія 9

Анеля у своїй квартирі, готується лягати спати. По кімнатах сновигають Анеліні тітки та їхні дочки.

Анеля. Матінко рідна! (Далі промовляє до родичів, які не звертають на Анелю жодної уваги). Може, мені піти в монастир? В широкому сенсі цього слова. Або все ж таки сподіватися, що не всі чоловіки повні недоумки? Бути чи не бути?.. Цей настільки захоплюється собою, що не бачить і не чує нікого навколо. Але решта нітрохи не краща. Та хоч цей пссс… водій трамвая. (Перекривляючи Ніцкого, чеше живіт). «Чому я так добре вожу трамвай». І це амбре: мужиком, табаком, часником. Та що вже казати про чоловіків, якщо найвизначніші з них — повні придурки. Ніцше — якого цитує півсвіту. «Чоловік має бути вихований для війни, а жінка — для відпочинку воїна». Це не з Корану, між іншим. Так казав Заратустра. Або ось це: «Жінка мало розуміє в честі. Її честь в тому, щоби більше любити, ніж її люблять». Дійсно, де вже нам зрозуміти… Або як там…: «якщо в жінки є здібності до наук, то в її статевій системі щось не в порядку». Це зветься високою філософією. (Із сумнівом). Та він взагалі був нормальний чолов’яга?.. (Крутить біля скроні). Потім дивуються, що жінки від них шарахаються, як від собачого трупа. (Роздивляється портрет Ніцше, що виник на заднику, замислено). Або через вуса…

Дія 10

Грає Соната № 17, опус 31 Бетховена. Доктор Хой сидить за столом у своєму кабінеті й ліпить глиняних чоловічків.

На підвіконні сидить Ніцше без піджака і ціпка: він підігрує мелодії на уявному фортепіано. Виглядає при цьому трохи не при собі.

Доктор Хой витирає руки об лікарський халат, наливає з графіна води, одним духом випиває стакан, задоволено дивиться на результат своєї роботи: фігурки вже займають усе підвіконня і частину столу. Доктор Хой сідає за стіл, продовжує своє заняття.

Ніцше (насолоджуючись музикою). Оце я розумію!… Який там Вагнер!..

Дія 11

Ніцкий вдома. Сидить на ослоні, чеше живіт, читає книгу. З горла п’є горілку, якою погидував Професор.

Ніцкий (читає вголос). «Великі епохи життя наступають, коли в нас з’является мужність переіменувати наше зле у наше краще». Що?..

Думає.

Ніцкий. Значиться, великі епохи життя — це коли з’является… «мужність пере-іменувати наше зле у наше краще». Тоість було зле, а стало краще. Було зле — а стало краще! А що, професор сказав, Бога немає. Значить, можна й переіменувати… (Відпиває з пляшки).

«У наш час той, хто пізнає, легко може відчути себе животним втіленням божества». (Думає). Допустимо, той, хто пізнає-це як я. Я ж пізнаю. (Чеше живіт). Значиться, можу відчути себе «животним… (Чеше живіт). …втіленням божества. Хитромудро, але… а що, правильно… (Відпиває з пляшки). «Животним втіленням божества» …

Входить дружина Ніцкого, в руці — поламаний ослін.

Дружина Ніцкого. «Брюхо є причиною, з якої людині не так вже й легко вважати себе Богом». Ти б краще осліна полагодив!

Ніцкий. Поміж іншим, він — родич мій — пише, що жінки вироджуються. І правильно пише! Якщо вас не приструнити, не поставити на місце, то ви на шию скоро сядете! Замість того, щоби куховарити, фемінізм розвели!!!

Замахується на дружину, та здивовано витріщує очі.

До кімнати ввалюється натовп колег Ніцкого, ставлять перед товаришем стіл, на стіл — склянки. Дружина Ніцкого ретирується. З’являється Офіціантка, витирає стіл, ставить на нього кружки з пивом.

1-й трамвайщик. Ну ти прямо грамотний став.

Ніцкий (з книгою в руці). Родство обязиваєт. Оно бачиш, що пише: «Ступінь та характер родовитості людини пронизує його сутність до останньої вершини його духу». До вершини духу!

2-й трамвайщик. Ось як!

Крицо. Це вам не піти посрати!

Ніцкий. О-о-о-ось. Як то кажуть, вип’ємо за те, що людина вільно бреше ротом, але рожа, яку він при цьому корчить, все-таки говорить правду.

Схвально ригочуть, цокаються, випивають.

Ніцкий (закушуючи). Що я вам скажу, ми — то сила.

1-й трамвайщик. Ти прямо скажешь! Хто це — ми?

2-й трамвайщик. Ні-і-і, а як же — сила!

Крицо. Народ — це сила. (Розливає по склянках горілку).

Ніцкий. Як писав Ніцше, народ для природи — це засіб народити декількох великих людей. Щоби потім їх… обійти!..

Схвально ригочуть, випивають.

Крицо. Ти прямо… заговорив!

Ніцкий. Я, звичайно, не все понімаю, про що він там пише… Але прочитав вже багато… Батько в нього, значиться, рано помер. І сам сильно хворів: кажися, кров’ю кашляв. Зате за правду говорив — нікому спуску не давав!.. (Трясе кулаками. Заспокоюється). А взагалі, я себе відчув другою людиною. Навіть щоденні мої ломоти пройшли! І так тепло в усім тілі…

1-й трамвайщик. Зараз буде ще тепліше!

2-й трамвайщик (в воздух). Ще пива!

Крицо. Й горілки!

Ніцкий. Дружина тут почала антимонії розводити, так я із нею жорстко!.. (Стискає пальці в кулак, трясе ним у повітрі).

Пауза. Товариши здивовано дивляться на Ніцкого.

Крицо (тихо). Войтек, ти що? Казька вже рік, як пійшла… (Закатує очі, показуючи, куди саме).

Ніцкий. Начхати!.. Якого Гогенцоллерна в мене пустий?! Де наше пиво?!

1-й трамвайщик (2-му трамвайщику, тихо). А хто такий Гогенцоллерн?

2-й трамвайщик. Це давній германський президент штолє…

Крицо (поважно). Не президент, а король.

1-й трамвайщик. Яка різниця.

Навколо поступово зібрався натовп, друзів почали стали тіснити та підштовхувати.

Ніцкий (підіймається з-за столу). Та-а-а-к. Це що ж таке? Що ж це таке?!

Крицо. Бастуємо!

Натовп шумить, з усіх боків штовхають.

1-й трамвайщик. А ну, піди скажи!

2-й трамвайщик. Войтек скаже!

Ніцкий. А що, піду!

Проштовхується у натовпі, підіймається на трибуну.

Ніцкий (випрямляється, рішуче). А я вам ось як скажу! На бога надійтеся, а самі не зівайте. Ми поки соглашаємся, значить, з чужими правилами — вони й дєйствуют! А ось: пора встановлювати свої правила! Значить, так: зарплата воврємя, пора повишать! Треба іти назустріч робочому класу! Сидять там, пси свинорилі! А ми тут за них розгрібай! Розвози!!! Значить, раз ми стали, вони, съки, більше автобусів пустили. А ми своїми трамваями їм дороги перекриєм! І входи (!) в метро!!! «Тому що в нас є рука, яка, жаліючи, — вбиває!!!» (Підіймає руку, стискає пальці в кулак).

Після кожної фрази реакція натовпу стає все більш схвальною. Наприкінці промови Ніцкого починається повна анархія. Натовп підхоплює Ніцкого, трощить все на своєму шляху, намагається зсунути трамвай. З натовпу вислизує Стара з тєлєжкою та торбою, її ззаду ненавмисно штовхає виплюнутий із штовханини несамовитий Ніцкий. Стара штовхає його у відповідь візком.

Ніцкий. Ах ти ж нагла стара курва!!! (Вириває з огорожі ланцюг, душить нею Стару).

Торба перевертається, її вміст вивалюється на бруківку. Ніцкого відривають від Старої. Стара падає. Хтось, сподіваючись на наживу, забирає тєлєжку старої.

Ніцкий виривається, тікає.

Весь час осторонь стоїть тінь Кроппара та уважно спостерігає за Ніцким.

1-й трамвайщик. Да-а, діла…

2-й трамвайщик. Пора валіть.

Затемнення.

Дія 12

Кроппар та Анеля в кімнаті Кроппара.

Кроппар (сумно). А були часи, коли ми з Гансом знімали окрему квартиру. Я підзаробляв на бензозаправці та мав непоганий куш.

Анеля. Іди та працюй на бензозаправку. Що тобі заважає?

Кроппар. Акторська освіта мені заважає. Хочеш чаю? Тільки в мене немає цукру.

Анеля. Ні, дякую. Я зовсім ненадовго.

Кроппар. Тебе знову чекають твої слов’янські родичі?

Анеля. Вони відправилиси по магазинах та дозволили мені трохи від них відпочити. Не дають спокою ні вдень, ні вночі: тітка Клара страшенно хропе.

Кроппар. А мені сьогодні наснився Ніцше.

Анеля. Ну ось. Він тобі вже сниться. (З посмішкою). ви з ним пили на брудершафт?

Кроппар. Ні, він виголошував промову. З трибуни. (Повторюючи інтонації Ніцкого). «Тому що в нас є рука, яка, жаліючи, — вбиває!» (Підіймає руку, стискає пальці в кулак). Говорив, він, щоправда, як вантажник з порту. Щось про нові правила та входи до метро.. (Тихо сміється). Маячня, загалом.

Анеля. Ти, мабуть, зациклився на ролі… або новин переслухав… по радіо… Слухай-но, а це непогана інтонація…

Кроппар. Що?.. Яка?

Анеля. Про «жаліючи, вбиває». Ти можешь повторити її в своєму останньому монолозі?

Кроппар. Там, де «Я сповіщаю війну»?

Анеля. Так. Спробуй.

Кроппар. «Я сповіщаю війну. (Підіймає руку, стискає пальці в кулак).

Кроппар повертає голову у бік Анелі, запитливо дивиться на неї. Анеля схвально киває.

Кроппар. Ні. «Я сповіщаю війну!!! Не між народами: у мене немає слів, щоби виразити презирство до клятої європейської політики, що розпалює егоїзм та зверхність поміж народами. Не між класами. Адже в нас немає вищих класів, отже, немає й нижчих. Я сповіщаю війну в області духу та зброєю духу.

У Кроппара вийшло. На місці Анелі стоіть дуже серйозний Ніцше.

Кроппар (подивишись туди, де була Анеля, тільки губами). Пішла…

Затемнення.

Дія 13

Анеля у своїй кімнаті, в піжамі. Поруч стоїть ліжко, на якому розмістилися тітка Агнешка та її дочка Ядзита. Тітка Агнешка спить з суворим виразом обличчя, в неї на грудях лежить розкрита Біблія, котору вона читала на ніч, Ядзита спить неспокійним сном. За стіною чутно дике хропіння тітки Клари.

Анеля (займаючись вечірнім туалетом). Цікаво, що роблять люди у таких випадках? Щось же роблять. Не всі ж так мучаться, як я. Затикають вуха? Медитують? Переселяються? В меня єдине бажання: придушити моїх слав’янських родичів. Тітка Агнешка, хоч і не хропе, третирує міркуваннями відносно мого сімейного стану. «Тобі час виходити заміж». Що означає «час виходити»? Навіщо? В мене повинна бути залізна мотивація — а її немає. И що означає «заміж»? Різні люди вкладають у це слово різні смисли. Втім, на чергову тираду про заміжжя достатньо відповісти питанням «за кого? «- щоби на деякий час нейтралізувати будь-яку тітку.

Може, зробити собі чаю?.. З цукром. (Робить).

А мої двоюрідні сестри — в обох чоловіки п’яниці й лобуряки — витріщують очі та кажуть: «ти що, взагалі не збираєшся заміж»? Ну чому ж. Я не проти інституту шлюбу. Я не чоловіконенависниця якась закінчена й не феміністка. Але й не самовбивця теж.

(Передражнюючі Кроппара). «А були часи, коли ми знімали квартиру» … А тепер заважає акторська освіта… (Хихикає). Блін, ходять соплі жують.

Анеля кладе ноги на стіл, відкидається на спинку стула, їсть рогалик з вишневим джемом, запиваючи його чаєм. З сусідньої кімнати чутно рулади тітки: на найкарколомніший місцях Анеля диригує.

Анеля. М-да. Єдине, що втішає: це ненадовго.

Дія 14

Ніцкий вдома один, сидить за столом. Одягнений в труси, майку та капці. Перед ним — розкрита книга.

Ніцкий (читає: спочатку тихо бурмоче, потім все голосніше). «Їхнє знаряддя, князь Бісмарк, (можливо, на заднику з’являється зображення сучасного Бісмарка) ідиот, рівного якому немає серед усіх державних мужів, ніколи, ні на йоту не мислив ширше Гогенцоллернів…(Можливо, на заднику з’являються зображення сучасних Гогенцоллернів). Князь Бісмарк своєю політикою знищив всі передумови для великих задач, для всесвітньоісторичних цілей, для шляхетної та прекрасної духовності… Я хочу стати суддею та назавжди, на тисячоліття, покінчити з злочинним безумством династій та попів…. Немає права повинуватися, якщо наказують Гогенцоллерни… Вони ніколи не думали про Німеччину. Тим, що я знищу тебе, Гогенцоллерн, я знищу брехню!

Якщо зображення були, то вони зникають. Ніцкий заспокоюється, закриває книгу.

Ніцкий (звертається до невидимого співрозмовника). Це була остання книга, професор. Тепер ви знаєте: Гогенцоллерни — це такі тварюки… Всіх їх душити треба! (Пошепки). Тротуарним ланцюгом. Тому що, професор, у нас є рука…

Стук у двері. Ніцкий підкрадається до дверей, намагається в замочну щілину роздивитися візитера.

Ніцкий (відскочив від дверей, несподівано злякано). Це вони!

Голос Крицо. Войтек, відкрий (!) це я, Крицо.

Ніцкий відкриває, впускає Крицо, замикає двері, дрожджить від холоду.

Крицо. Там така заваруха! Поки трамвайний парк прикрили, я на машині свекра таксую. Але це повний дурдом!

Ніцкий (підносить палець до губів). Тс-с-с-с. Вони можуть почути.

Крицо (пошепки). Поліція?

Ніцкий (озирається, нахиляється до вуха Крицо). Гогенцоллерни.

Крицо приголомшено дивиться та Ніцкого, відстрибає, у паніці відступає назад, спотикаєтся об стілець, падає. Повільно підводиться.

Крицо (невірним голосом). … Гоген-цоллерни?

Ніцкий (дрижджить від холоду). Вони мене переслідують. (Змовницьки). Тому що я — Антихрист.

Крицо. Ага. Ага, Войтек. Все ясно. Так я піду?.. Треба… наших попередити… (Просувається до виходу). Щодо Гогенцоллернів… (Вистрибує за двері).

Ніцкий замикає двері на всі замки, барикадує її мебями. Завертається у ковдру, лягає поруч із ліжком.

На поодинокому ослоні в центрі кімнати з’являється тінь Ніцше: він сидить. Помітивши тінь, Ніцкий повільно піднімається, підходить до стільця, сідає у тінь.

Ніцше (пошепки читає останнє, що написав перед тим, як сказитися). Я хочу стати суддею та назавжди, на тисячоліття, покінчити із злочинним безумством династій та попів… Немає права повинуватися, якщо наказують Гогенцоллерни… Вони ніколи не думали про Німеччину. Тим, що я знищу тебе, Гогенцоллерн, я знищу брехню!

Стук у двері.

Голос Професора. Войтек, це я, відкрийте.

Ніцкий. Професор? Знову ви?

Голос Професора. В мене до вас важлива справа.

Ніцкий розбарикадує двері, впускає Професора. Разом з Професором до приміщення заходить Доктор Хой. Крицо злякано зазирає до кімнати, але увійти не навагається.

Крицо. Я на шухері. (Його голова зникає, двері зачиняються).

Ніцкий дріжджить від холоду, кутається в ковдру.

Професор. Познайомтеся, це доктор Хой. (Потискують з Ніцким руки). Ми приїхали за вами.

Ніцкий (сідає). Ні, професор. Я нікуди не поїду! Це надто небезпечно! До того ж, багато чого змінилося. Звичайно, мене більше влаштовувала посада трамвайщика. Це все ж таки стабільность. Але я не настільки сволота, щоби заради власного благополуччя відкладати нове створення світу!

Професор виразно дивиться на Доктора Хоя. Доктор Хой дістає з кишені порошок, висипає його вміст у склянку, заливає водою, дає Професору. Професор дає склянку Ніцкому. Ніцкий випиває, трохи заспокоюється.

Доктор Хой. Ми тому й прийшли. Це місце не гідно вас. Як і вашої високої місії. Нам випала честь супроводити вас туди, звідки ви правитиме світом. (Пауза).

Ніцкий. Так, я розумію. (Піднімається). Я готовий.

Дружина Ніцкого приносить йому костюм та краватку. Ніцкий одягається, намагається зав’язати краватку. В решті решт, це робить дружина, яка одразу ж зникає.

Ніцкий. Нарешті я став володарем своєї імперії. Я накажу розстріляти Вільгельма, Бісмарка та Штекера, а папу римського кину в тюрму. (Ляскає підтяжками.). Професор, а дівки там будуть? (Хихикає, довірчо). І ще я голодний, як собака! Сподіваюся, мене як Антихриста достойно вшанують?..

Ніцкий, пританцьовуючи, прямує до виходу.

Професор (до Доктора Хоя). Як вважаєте, він не прикидається?

Доктор Хой. Ні. Дуже типовий випадок. А чому ви засумнівалися?

Професор. Та надто вже схоже з життєписом Ніцше…

Доктор Хой. Але ж саме його обчитався наш Войтек.

Ніцкий танцює та приспівує.

Голос Ніцше. Танцюючи й наспівуючи, являє він себе як співчлен вищої спільноти: він розучився говорити та ходити, а в танці злітає в небеса. В ньому звучить щось надприродне. Почуваючи себе Богом, він іде тепер настільки піднесено та захоплено, як і боги в його снах.

Затемнення.

Акт 2

Дія 1

Театр. На сцені Ніцше та Дружина Ніцкого. Решта участників вистави (крім Кроппара та Ніцкого) є глядачами.

Ніцше. Дай мені, жінко, твою маленьку істину.

Дружина Ніцкого. Ти ідешь до жінок? Не забудь батіг!

Ніцше. Так казав Заратустра.

Ніцше та Дружина Ніцкого виконують якусь дивну пантоміму, що зображує передачу «істини».

На глядацьких місцях, з самого краю, сидять Професор та Доктор Хой. Одразу перед ними — Анеля.

Професор. Знаєте, доктор, я відчуваю певну провину за його теперішній стан.

Доктор Хой. Його? (Киває у бік Ніцше). Це чому ж?

Професор. Та ні, я про трамвайщика. Він прийшов до мене кілька місяців тому та попросив книги Ніцше. Цей Ніцкий прочитав повне зібрання творів разом з чернетками та іншою нещодавно опублікованою писаниною. Навіть у мене ніколи не вистачало терпіння вивчати Ніцше у таких об’ємах… Мабуть, на краще…

Доктор Хой. Так у чому ваша провина? Адже ви не могли заборонити йому читати Ніцше. Багато про це думатиме — теж станете моїм пацієнтом. Хочете горілки, професор?

Професор киває.

Анеля (обертається до Доктора Хоя). ви не могли б говорити тихіше?

Доктор Хой дістає з внутрішньої кишені флягу, розливает по чаркам. Випивають.

Ніцше на сцені вже сам.

Ніцше. Я, не людина, а рок, хочу покінчити з цими злочинними кретинами, які проголошують великі слова. Вони ніколи нічого не робили — тільки брехали та крали.

Щоби панували ці дурні та злочинці, ми платимо величезні гроші, розверзаються прірви між націями, йдуть найнавіженіші війни з усіх, що велися будь-коли. Я хочу стати суддею та назавжди, на тисячоліття, покінчити із цим божевіллям. Ця каналья більше нікого не посилатиме на злочини!

Аплодисменти, завіса. Кроппар виходить на уклін. Глядачі аплодують стоячи. Хтось дарує Кроппару квіти.

Професор (аплодуючи). Грає просто чудово.

У залі кричать «браво».

Доктор Хой (аплодуючи). Мені здається, проблем з виходом із ролі йому не уникнути.

Анеля (аплодуючи, обертаючись до Доктора Хоя). Вибачте, і що вам дає право це стверджувати?

Доктор Хой (аплодуючи). Мій багаторічний досвід. (Протягує руку Анелі). Доктор Хой. Екскурсії по дурдому для красивих жінок. (Дає їй свою візитну картку).

Анеля (протягує руку Доктору Хою, представляється). Анеля. А серед ваших пацієнтів є знаменитості?

Доктор Хой (аплодуючи). Скільки завгодно!

Анеля. Тоді я згодна.

Доктор Хой (Професору стиха). Здається, всі доленосні знайомства в мене відбуваються у театрі.

Кроппар кланяється. Глядачі розходяться.

Кроппар дивиться в зал, шукає там Анелю, але не знаходить.

Затемнення.

Дія 2

Кроппар та Анеля сидять за столиком у кав’ярні. Кроппар сильно напідпитку.

Кроппар. Чому ти пішла та не залишилася на бенкет?

Анеля. Не захотіла.

Кроппар. Чому ти мене уникаєш?

Анеля. Дурниці. Ми ж зараз спілкуємось.

Кроппар. Ти мене так і не привітала з прем’єрою.

Анеля. Я вітаю тебе, Том. Ми можемо замовити шампанського. Хоча, можливо, тобі й вистачить.

Кроппар. До біса шампанське. Офіціант, рому!

Підходить офіціантка.

Анеля (із посмішкою). А я буду шампанське.

Офіціантка киває, іде.

Кроппар. Невже я тобі зовсім не подобаюся?

Анеля. Ти про що, Том? Ми ж просто друзі.

Кроппар. Ти завжди говорила, що талант є сексуальним.

Анеля. Так, але…

Кроппар. Скажи мені, я сексуальний?!

Анеля. Заспокойся, на нас дивляться.

Кроппар. Мені нічхати. Скажи, я сексуальний?!

Анеля. Том, що ти собі дозволяєшь?!

Кроппар (різко підводиться, роняючи столові прибори. Нахиляється до Анелі). С-сука ти.

Кроппар підбирає виделку і, замість того, щоби сховати її до кишені, встромляє в стіл. Іде.

Офіціантка приносить напої. Анеля бере ром, одним духом випиває.

Офіціантка (спокійно, але з розумінням). Розплачуватися будете ви?

Анеля киває, викладає на стіл купюру.

Анеля. Ще рому.

Офіціантка киває, іде.

Анеля. Ні, ну що тут можна сказати? (Залпом випиває шампанське).

Дія 3

Доктор Хой та Анеля в кабінеті Хоя. Глиняних фігурок ніде не видно. Періодично чути крики хворих.

Анеля. Доктор, а це правда, що всі люди трохи божевільні?

Доктор Хой пересуває стілець. Стає видно глиняну фігурку, що лежить на підлозі.

Доктор Хой. Сідайте, будьласка. Ні, Анеля. Це неправда. Якщо ви говорите про психічні захворювання, то всі ми є тільки потенційно ненормальними.

Анеля. А є групи ризику?

Доктор Хой. Офіційних даних немає, але я вважаю, що так, вони є. До них я відношу, наприклад, тих, хто невміло використовує східні медитативні практики.

Анеля. І що в них може бути небезпечного?

Доктор Хой. Вони рано чи пізно пробуджують сплячі енергії. Ті, хто до цього готовий, із задоволенням користуються досягнутими результатами. А ось решта поповнює ряди моїх пациєнтів. (Помічають, що біля столу лежить глиняна фігурка, заштовхує її подалі під стіл).

Анеля. Як же ви їх лікуєте? Розтин мозку? Модні препарати?

Доктор Хой. В умовах сучасної клініки існує єдиний ефективний метод. Ось, дивіться.

Доктор Хой підходить до стіни, відкриває жалюзі: крізь скло стає видно сусідню кімнату, у якій сидить Ніцкий.

Анеля (махає рукою Ніцкому). О, привіт!

Доктор Хой. Він нас не бачить та не чує. Ви його знаєте?

Анеля. Трохи. Я можу з ним поговорити?

Доктор Хой. Можливо, через тиждень-два.

Анеля. Чому не зараз? Він здається цілком здоровим.

Доктор Хой. Вважайте, що він на карантині.

Анеля. Але божевілля не є заразним…

Доктор Хой. Звичайно, ні, Анеля. Просто цей чоловік не повинен спілкуватися з іншими людьми. Напротязі декількох тижнів. Давній японський метод.

Анеля (киває у бік Ніцкого). А потім ви його випишете?

Доктор Хой. Так, на певний час. До наступного загострення. Вам все це дійсно цікаво?

Анеля. Звичайно, інакше я б пішла. Скажіть, а… ваші енергії ще не пробудилися?

Доктор Хой. Дивлячись які…

Доктор Хой пригортає до себе Анелю, цілує. В сусідній кімнаті у тіні Ніцше сидить Ніцкий. Від стіни, яку не видно з кабинету Хоя, відокремлюється Ніцше та починає тягати Ніцкого за ноги. Ніцкий довго брикається. Потім, приловчившись, виривається та накидається на Ніцше. Доктор Хой та Анеля цього не помічають.

Дія 4

Кроппар у своїй кімнаті.

Кроппар, що звинувачує. П’яний ідиот!

Кроппар, що виправдовується. Але як вона може так себе вести?

Кроппар, що захищається. Все правильно! «Ти ідеш до жінок? Не забудь батіг!»

Кроппар, що злорадствує. Ага. Порада невдахам.

Кроппар, що скаженіє (хопає себе за голову). Заткнися! Заткнися!!!

Кроппар жалюгадний. Який же я нікчема!

Кроппар, що втішає. Але вона зрозуміє, вона не може не зрозуміти…

Кроппар (звиваючись). Жарко! Жарко!!!

Тіло Кроппара вибрує, міміку спотворено. З настінного годинника з вищанням вискакує пружина. Сама по собі з гуркітом завалюється полиця с виделками. Кроппар ховається. Через пару секунд з’являється із схованки перетворений: на його обличчі — просвітлення, глибоке розуміння сутності речей. Десь чутно тиху божественну музику.

Кроппар. Все брешуть, бог не помер. Він живий! (Більш приземленим тоном, навіть розсудливо). Я поїду до бога, все йому розкажу, і він не відмовить мені у допомозі. (Кидається до вікна). Таксі! Таксі!

Затемнення. Чутно надто голосний шум машинних шин. В плямі світла з’являється Крицо, що таксує. Кроппар підсажується поруч. Нечувано голосно захлопуються двері.

Крицо (громоподібним голосом). Вам куди?

Кроппар. До бога, будь ласка.

Крицо (громоподібним голосом). Зрозуміло. (Нормальним голосом, у бік). Є в мене один знайомий бог…

Дія 5

Ніцкий та Доктор Хой у кабінеті Хоя.

Ніцкий. Від вас тільки що новенького вивели, так? Я його, здається, десь вже зустрічав.

Доктор Хой. Він театральний актор.

Ніцкий. Ну, серед богеми в мене зроду віку знайомих не було. Так, бачив десь…

Доктор Хой. Як вам у нас живеться?

Ніцкий. Харчування, звичайно, не дуже жирне, але терпіти можна. Гріх жалуватися, доктор. І все ж таки… може, відправите мене додому?

Доктор Хой. Дзвонив професор, передавав вам вітання.

Ніцкий. Спасибі. І йому уклін.

Доктор Хой. Але, пан Войтек, я вас, звичайно, покликав не для світських розмов.

Ніцкий розуміюче киває.

Ніцкий. Я думав, будете виписувати.

Доктор Хой. В мене для вас не зовсім приємна новина. Сьогодні тут були представники правоохоронних органів.

Ніцкий (глухо). Поліція чи що?

Доктор Хой. В мене просили дозволу вас допитати. Здається, вас збираються звинуватити у вбивстві.

Ніцкий. У вбивстві?..

Доктор Хой. Уявіть собі. Якоїсь старої. Є свідки. Я переконав інспектора перенести допит на завтра. Щоби трохи вас підготувати. Морально.

Ніцкий. Оце так да… Значиться, якщо я здоровий, мене звідси випишуть та відправлять до каталажки…

Доктор Хой. Боюся, якщо вас визнають здоровим, саме так і відбудеться. Але. Якщо вас визнають нездоровим, ви залишитеся тут.

Ніцкий зацьковано дивиться на Доктора Хоя.

Доктор Хой. Вважаю, ви маєте право вибирати.

Ніцкий. Я… Я не знаю. Може, мені краще щось вколоти, щоб я здох? як скотина…

Доктор Хой. Ні, це не краще.

Ніцкий. Тоді… Що ви порадите?

Доктор Хой. Пан Войтек, людина, яка хоча б один раз відвідала подібний заклад у якості пацієнта, як правило, повертається сюди знову й знову. Це незворотній процес, і ви потребуєте кваліфікованого догляду. Помірності. Тиші. Физичної праці. Ви оселитеся в кімнатці на задньому дворі та допомагатиме обслуговуючому персоналу. А обслуговуючий персонал допомагатиме вам.

Ніцкий (із жахом). Тобто, ви хочете сказати, що я ніколи звідси не вийду?..

Доктор Хой. Вийти ви звідси можете. Тільки остаточно й безповоротно одужати, пан Войтек, вже ніяк не вийде.

Ніцкий. Так що ви хочете сказати, я божевільний?! Я дебіл якийсь чи шизофренік?! Мене довічно в дурдом хочете упекти?! Та нехай краще в тюрмі! Краще значитися у злочинцях, ніж в ідіотах!!! А скільки мені дадуть?

Прочиняються двері.

Голос санітара. Допомога потрібна?

Доктор Хой. Поки що ні.

Голос санітара. Ну, позвіть, якщо треба.

Двері зачиняються. Доктор Хой дає Ніцкому заспокійливе.

Доктор Хой. Я не знаю, скільки ви маєте получити за вбийство старухи. Думаю, чимало. Але в вас є вибір, Войтек. Ви можете відправитися в тюрму — або погодитися на мою пропозицію. Завтра вранці повідомте мене про своє рішення.

Дія 6

Анеля заходить до квартири: вона тільки що повернулася додому. Розмірковуючи вголос, кладе на банкетку сумочку, знимає верхній одяг.

Анеля. Подумати тільки. На моїй совісті двоє божевільних. Й обидва обчиталися Ніцше! Цікаво, хто з нас має більше мучитися докорами совісті — я чи Ніцше? Мабуть, я, тому що він вже нічим мучитися не може. (Сідає на стілець. Кладе стомлені ноги на стіл.) Але загалом, це досягнення: звести з глузду двох чоловіків. Та при цьому надати перевагу тому, хто їх лікує. (Сміється). Щоправда, ще тиждень з моїми дорогими слав’янськими родичами — і Доктору Хою прийдеться лікувати мене. Доречі, цікаво, де вони. Щось підозріло тихо.

Помічає на холодильнику записку.

Анеля (бере в руки записку, читає). «Дорога Анеля! Ми поїхали зустрічати твоїх двоюрідних діверей — Юрека та Єжи. Вони сьогодні приїжджають. Будемо на сьому годину, цілуємо. Тьоті та кузини». (Пауза). Боже допоможи!

Анеля підбігає до буфету, дістає графінчик, наливає з нього в рюмку, випиває. Опускається на стілець, віймає з сумочки пом’яту пачку сигарет, дістає з неї останню, запалює, бачить, що закурила фільтр, зминає сигарету, кидає разом з пачкою на підлогу.

Дія 7

Анеля, Професор та Доктор Хой в кабинеті Хоя.

Доктор Хой. Ну що ж. Нам є, що відсвяткувати. Ніцкий залишився з нами та приступив до своїх обов’язків різноробочого… І Кроппару… (Пояснюючи Професору). … актору, який грав Ніцше, якщо пам’ятаєте… (Професор киває). …також набагато краще.

Анеля киває.

Анеля. І що, йому можна повертатися до нормального життя?

Доктор Хой. Можна повертатися. Щоправда, у цьому випадку він рано чи пізно відвідає нас знову.

Анеля. Що ж ви пропонуєте?..

Доктор Хой. Я не пропоную, а тільки озвучую варіанти. Щоби попередити загострення, Кроппар повинен не грати у театрі, а, наприклад, таскати мішки в порту.

Професор. І що ж обрала наша новоспечена знаменитість?

Доктор Хой. Звичайно, радувати глядачів.

Анеля (всміхається). Хто б сумнівався.

Професор. І все ж таки дивний збіг обставин, не знаходите? Мій сусід Ніцкий та цей актор Кроппар під час приступів обидва цитують Ніцше. А Ніцше й сам останні десять років життя провів… не в собі.

Доктор Хой (посміхаючись). Чи не хочете ви сказати, професор, що божевільних читати небезпечно?

Професор. Не хочу. Але висновки напрошуються мимоволі. Звичайно, більшість читачів Ніцше з глузду не з’їжджають. Проте багато хто із східних філософів застерігають від надмірного захоплення творчістю безумців, називаючи серед них, поміж іншим, Пікасо та Ван Гога.

Доктор Хой. Надмірне захоплення завжди небезпечне, і байдуже чим — їжею, жінками, читанням або, припустимо, роллю. Проте справа зовсім не в цьому. Знаєте, у казках бувають чарівні предмети, які добрим та хорошим приносять щастя, а злим та поганим — самі неприяємності? Так ось Будда, скажімо, просвітлився. А ці троє одержали дорогоцінний дар, але не змогли його до себе пристосувати. Розбудили в собі звіра та не зуміли його подолати.

Пауза.

Анеля (замислено). До речі, через пару місяців в Театрі драми чергова премь’єра. Постановка за «Фердидурке» Вітольда Гомбровича, у ролі Антифілідора — Кроппар.

Професор. Бідний хлопець. Одна роль цікавіша за іншу. Боюся, доктор, Кроппар до вас заявиться навіть раніше, ніж ви розраховували.

Доктор Хой. Сподіваюся, ми перед цим встигнемо насолодитися виставою. Дарма я його відпустив наволю, чо що? (Всміхається).

Професор (дивиться на годинник). Мабуть, мені час іти. Отже, я відкланююсь. (Прощається з Анелею).

Доктор Хой. Я вас проводжу, професор. (До Анелі). Я швидко.

Анеля залишається сама, нудьгуючи, ходить по кімнаті. Помічає, що шухлядка столу прочинена, зазирає в нього, бачить фігурки. Анеля відкриває ящик: він виявляється доверху заповнений глиняними чоловічками — власне, як і решта шухлядок стола, шафи та тумбочки. Анеля опускається на стілець, бере голову в руки, плаче.

У приміщення заходить Доктор Хой, оцінює ситуацію, наближається до Анелі.

Анеля (підхоплюється). Ні! Не подходь!

Доктор Хой. Що трапилося? Ти плачеш?

Анеля (всхлипивая). Я думала хоч ти, хоч ти нормальний! Не підходь до мене!!!

Доктор Хой. Анеля, послухай. Сідай та послухай.

Анеля (схлипуючи). Божевільних слухати шкідливо!

Доктор Хой. І все ж таки.

Анеля сідає, схлипує.

Доктор Хой. Є один молодий скульптор, досить цікавий.

Анеля. Ти чи що?

Доктор Хой. Я психіатр. А він — скульптор. І він організує… навіть не виставку, а такий проект: арендує квартиру та всю підлогу заставляє цими фігурками. Це наче символ перенаселеності великих міст.

Анеля потроху заспокоюється. Доктор Хой сідає поруч.

Анеля. І цей скульптор твій — теж ненормальний.

Доктор Хой. А оскільки фігурок потрібно багато, робити їх допомагають волонтери та друзі. Ось і я взявся, хоча для стороннього ока, мабуть, виглядає трохи смішно… Доречі, як твої слав’янскі родичі? Ще не ощасливили тебе своїм від’їздом?

Анеля. Ні, на жаль. (Схлипує). Поки що моя квартира нагадує вашу інсталяцію. Кількість родичів постійно зростає, і зараз їх у мене живе вже шестеро з половиною: кузина Ядзита вагітна.

Доктор Хой. Здається, вони в тебе там непогано размножуються.

Сміються.

Доктор Хой. Так буває, Анеля, коли для виду створені надто сприятливі умови.

Анеля. Знаєш, а я учора сказала їм, щоб вони забирались.

Доктор Хой. Невже? І що вони тобі відповіли?

Анеля. Що їм нікуди іти. Дівери все ніяк не знайдуть роботу та… не вижену ж я своїх родичів. Пітер, порадь, будь ласка, що мені робити.

Доктор Хой. Тобі не залишається нічого іншого, як запросити мене до себе в гості.

Анеля. О, ні! Вони замучать мене розпитами!

Доктор Хой. А ти представ мене як потенційного покупця квартири.

Анеля. О! Ти справжній стратег!

Доктор Хой. І тактик. (Цілує Анелю).

Акт 3

Дія 1

Крицо, 1-й трамвайщик, 2-й трамвайщик.

Крицо. Так от, був я у Войтека. Вапщє до нього нікого не пускають. Мовляв, неможна тривожити. Але вам, кажуть, пан Крицо… (1-й трамвайщик ригоче). … але вам, кажуть, ми відмовити не можемо. Для вас — виключення. Ось, значиться, як: пошана.

1-й трамвайщик. І чому ж це тобі — пошана? Будущєго клієнта почуяли?

2-й трамвайщик (штовхаючи 1-го трамвайщика під лікоть). Та помовчи ти! Не мішай слухать.

Крицо. Врач сам, оцього, проводив мене в їхній, значить, парк. Говорить: тут почекайте. Поки Войтек Ніцкий звільниться. Ну Войтек і прийшов: схуднув тільки та трохи якийсь похмурий став, а так не змінився.

1-й трамвайщик. Худий та похмурий Войтек? Ні за що в світі не повірю!

2-й трамвайщик. Тихо ти!

Крицо. Живеться йому там, каже, нормально. По хазяйству допомагає, на кухні…

1-й трамвайщик. А на кухні він їм — за обидві щоки їсти допомагає? (Сміється. 2-й трамвайщик на нього цикає).

Крицо. Це все книги, каже, спор-вокували. Таке состояніе. А потім раптом ні з того, ні з сього Войтек мене й питає: ну і як, Крицо, бригада тебе слухає? Я кажу: яка бригада? А він: ти ж бригадир, хіба ні? Ось така дивина.

А родич його, що книги писав, виявляється, закінчив в дурдомі. Теж. Так що, виходить, у них, наче, сімейне божевілля.

1-й трамвайщик. Гага!

Крицо. А я кажу: ні, Войтек, бригадиром мене не призначили, а ось тільки зуби болять у мене третій день! А він якось так рукою провів. Ну що, каже тепер не болить? каже. А зуби-то в мене боліти і перестали. (Витріщує очі).

Пауза. 1-й трамвайщик, намагаючись розсміятися, видає булькаючий звук. Переглядаються.

1-й трамвайщик. Ну, теж скажешь…

Крицо. Третій день зуби боліли!

Дія 2

Ніцкий іде по двору лікарні, несе порожні бідони з-під молока. За ним іде дружина з поламаним осліном.

Дружина Ніцкого. А осліна так і не полагодив!

Ніцкий мовчить.

Дружина Ніцкого. Немає інших справ, як пусті бідони тягати?!

Ніцкий мовчить.

Дружина Ніцкого. Ну чого мовчиш, язик проковтнув?!

Ніцкий. Казя, ти ж рік, як померла. Пора вже й заспокоїтися.

З’являєтся Ніцше, вкритий ковдрою, з-під якої зрадницьки стирчить лікарняна піжама.

Ніцкий. І ти тут! Родствєннічєк.

Ніцше (підбиваючи). А ти пожорсткіше із с нею, пожорсткіше! Я про жінок докладно в «Заратустрі» написав!

Ніцкий. Та відчепись вже. Не дають мені твої книжки. Для здоров’я, кажуть, шкідливо. А жінки нормальної в тебе, здається, й не було ніколи.

Ніцше. Жінки!.. Та що вони зі своєю поверхневістю розуміють у душевній глибині нормальної людини? А тим більше Надлюдини?!.

Дружина Ніцкого (до Ніцше). Якщо ти Надлюдина, то, може, ти осліна полагодиш?

Дія 3

Парк клініки для душевнохворих. На лавочці — Анеля та Кроппар у лікарняній піжамі.

Анеля. Це що в тебе за шрам понад бровами? Його раніше не було.

Кроппар. Об церковну браму розбив.

Анеля. Вдарився?

Кроппар. Головою бився.

Анеля. Нащо?

Кроппар. Хотів охреститися.

Анеля. Так нащо битися? А тебе що, в дитинстві не хрестили?

Кроппар. Ні. Сказали, дев’ять вечора, церква зачинена. Невчасно в вас, юначе, релігійні почуття прокинулися. А в мене кров по обличчю так і хлище…

Анеля. Так, драматизм — це твоя спеціалізація. А це що, твій сценічний костюм?

Кроппар. Ага. І життя моє — суцільна сцена.

Анеля (глузливо). Ну, ще скажи, що всі ми в ній актори.

Кроппар. Не знущайся.

Анеля. Ні, буду. Так розказуй, ти що, більше не гратимеш в театрі?

Кроппар. «Цей останній шматок мого життя був найчерствішим з усіх, які до сих пір мені доводилося розжовувати, і, схоже, я все ж таки подавлюся ним».

Анеля. Ну годі цитувати Ніцше…

Кроппар. Та що там. Після того, як мої вояжи сюди співпали з парою прем’єр, мені просто перестали давати ролі. Бресци сказав: без образ, але так ризикувати ми не можемо. Контракти, збитки… Спочатку я перебивався випадковими заробітками, а тепер працюю вантажником в аптеці. До мене там був музикант, а до музиканта — художник. Хазяїн гордий, що в нього такі вантажники. Каже, «так я памагаю іскуству».

Анеля. Що ж ти не пішов на високооплачувану бензозаправку?

Кроппар. Не взяли. Чогось.

Анеля. Мабуть, їм потрібен заправщик, а не ти з акторською освітою.

Кроппар. Жорстоко.

Анеля. Вибач. А що каже доктор Хой?

Кроппар. Доктор каже, що физична праця мені на користь. Буду до нього приїжджати раз на рік для профілактики.

Анеля. Ось бачиш, як все чудово влаштувалося. Став, як новий.

Кроппар. Анеля, я тебя кохаю.

Анеля. Том, не кажи дурниць.

По доріжці іде Доктор Хой, махає Анелі рукою. Анеля піднімається, іде (бежить) йому назустріч.

Кроппар. Анеля!.. (Проводжає їх драматичним поглядом). Пішла… Але ніяк по-іншому в моєму житті й бути не може.

Дія 4

1-й та 2-й трамвайщики в трамваї, на кінцевій зупинці. Їдять кожен свій обід.

2-й трамвайщик (здивовано). Що?

1-й трамвайщик. Що-що! Крицо призначили бригадиром!

2-й трамвайщик. Оце так да. Ти нічого не плутаєш?

1-й трамвайщик. Куди там. З самого ранку ходить, поважний такий, роздає завдання направо й наліво.

2-й трамвайщик. Ну, у бригадирах особливо не походиш, там бігати треба.

Сміються.

1-й трамвайщик. Так ось я і думаю: виходить, Ніцкий знав, що Крицо призначать? Може, до нього в лікарню старший майстер приходив? ну і про Крицо розповів.

2-й трамвайщик. Може, й приходив, а може й ні… Нада Крицо ще раз до Ніцкого підіслати: може, Войтек і нам чогось приємного напророчить.

1-й трамвайщик. А якщо поганого?

2-й трамвайщик. Якщо поганого, тоді краще не треба.

Пауза.

1-й трамвайщик. Як думаєшь, а все написано десь? як все має бути. Чи кожен живе, як йому заманеться?

2-й трамвайщик. Яка різниця, що я думаю. Від моїх думок істина не зміниться. Але й щоби знати її, так я не знаю. Хоча, навряд чи бог на нєбєсах займаєтся такими дурницями, як наше з тобою життя. У нього і без того справ — по самі помідори.

1-й трамвайщик. Так може, раз Ніцкий уявляє себе Антихристом, він і?..

2-й трамвайщик (сміється). Править світом? Теж скажешь!

Дія 5

Квартира Анелі, у якій хазяйнують її слов’янські родичі. Дівер Юрек дивиться телевізор, дівер Ежи палить у вікно, кузина Ядвіга базікає по телефону, вагітна кузина Ядзита роздивляється куплену коляску, тітка Агнешка молиться, тітка Клара сякається та чхає.

З’являються Анеля та Доктор Хой.

Анеля (до Доктора Хоя). Заходьте, будьте ласкаві.

Доктор Хой. Так, дякую.

Анеля. Тут дві кімнати, там кухня та роздільний санвузол.

Доктор Хой. Так. Зрозуміло. Зрозуміло. (Пауза. Походжає. Оглядається). Можна мені сісти?

Анеля. Так, звичайно.

Анеля та Доктор Хой сідають поруч, наче позуючи фотографу. Навколо галас та гамір.

Несподівано Доктор Хой підводиться, іде до проектора, вимикає його. Слов’яньскі родичі Анелі разом зникають. Стає тихо та чисто. Анеля оглядає кімнату, дивиться на Доктора Хоя.

Доктор Хой. Іноді все, що нам потрібно зробити — це просто вимкнути проектор.

Анеля (тихо, вдячно). Спасибі.

Доктор Хой. Ю а велкам, Анелюшко. (Обіймає Анелю).

Дія 6

Парк клініки для душевнохворих. Ніцше в піжамі сидить в інвалидному кріслі та щось бурмоче на тарабарській (можливо, на санскриті). Неподалік прогулюється Кроппар. Ніцкий чинить ослін.

Трьох Ніцше видно з вікна кабінета, в якому сидять Професор, Доктор Хой та Анеля: у кожного в руках по келиху з шампанським. Перед ними на столику стоїть підніс з фруктами та пляшка Cristal’ а.

Професор. За вас!

Цокаються, випивають. Доктор Хой приобіймає Анелю.

Тріщать цикади.

Професор (сідає в крісло, розслаблюється). Добре у вас тут, доктор.

Доктор Хой посміхається, замислено киває, ставить пластинку з музикою Вагнера.

Доктор Хой. Вагнера не любив Ніцше. А ми послухаємо, якщо не заперечуєте.

Анеля (виглядає у вікно). Полудень. Мить найкоротшої тіні.

Професор. «Кульмінаційний пункт людства».

Доктор Хой. Та кінець найбільшої помилки…

Кроппар (дурним голосом). «О, полуденна прірва (!) коли ти втягнеш назад у себе мою душу?!»

Годинник б’є дванадцять разів. Ніцше помирає, але цього ніхто не помічає.

11 июля 2011 г.

У п’єсі використані цитати з листів та творів Ф. Ніцше: «Так казав Заратустра», «Сутінки ідолів», «Як стають самим собою» та інших.