Хто підставив Грейс Келлі?

Автор: М

 

Параметри:

Настрій – втомлений

Стиль – просто та невимушено

Музика в навушниках – Florence + the Machine “Only if for a night” + “Seven devils”

Сцена 1. Я хочу піти, але насправді я не хочу піти.

Клод: Вчора заходив Борис.

Віра: Справді?

Клод: Так.

Віра: Чому я його не бачила?

Клод: Він заходив ввечері. Ти була на кухні.

Віра:Що він хотів?

Клод: Він хоче повернутися.

Віра: І що ти йому відповів?

Клод: А що я міг йому відповісти? Ти завжди хотіла чорного за баром.

Віра: І він погодився на ту ж саму ставку?

Клод: Так. Він і словом не обмовився про підвищення.

Віра: Коли він починає?

Клод: Сьогодні.

Віра: Мені його не вистачало.

Клод: Я знаю.

Віра: Не тільки тому що роботи додалося. Але й його жартів. Він знає підхід до

відвідувачів. Без нього бар щось втрачає.

Клод: Я знаю.

Віра:Що він ще розповідав?

Клод: Нічого. Він зайшов на п’ять хвилин.

Віра: Сподіваюся, ти не іронізував?

Клод: Ні. Я завжди до нього гарно ставився. І ти це знаєш.

Віра: Знаю. Дякую.

Клод: За що?

Віра: За те, що взяв його назад.

Клод: Він – найкращий. Як я міг його не взяти? В мене тепер на один головний біль

менше – не треба шукати нового бармена.

Віра: Він якось пояснив, чому пішов?

Клод: Я не питав.

… Сьогодні знову прийдуть ті двоє. Ті, що були минулого тижня. Він наголосив, що вони

все ж таки хочуть з тобою познайомитися. Ти вийдеш?

Віра: Я… Я не знаю… Я не впевнена.

Клод: Це вже буде виглядати як виказування неповаги, якщо ти і сьогодні не вийдеш.

Віра: І все ж таки спробуй це владнати. Я не хочу виходити.

Клод: Віро, що відбувається? Що сталося? Ти вже місяць як сама не своя.

Віра: Не хвилюйся. Все буде добре. Мені просто потрібен час.

Клод: І все ж таки щось відбувається. І мені неприємно, що ти не хочеш мені про це

розповісти.

Віра: Я не «не хочу». Я не можу. Це різні речі.

Клод: Це ще гірше. Я хвилююся за тебе.

Віра: Я знаю… Вибач. Вибач мені.

Клод: Скільки ще це буде тривати?

Віра: Я не знаю. Я справді не знаю…

Мені шкода. Справді шкода. Але ж я не спеціально…

Мені не відмитися! Ніколи не відмитися!... У мене істерика, так?...

Клод: Віро, що відбувається? Скажи мені.

Віра: Я не можу. Я боюся. Я боюся це сказати.

Клод: Чого саме ти боїшся?

Віра: Я не знаю. Боюся і все… Ні, я не можу. Я боюся, що якщо я це скажу, то ти

покинеш мене. Якщо я це скажу, ти перестанеш за мене боротися.

Клод: Я обіцяю, що не перестану.

Віра: Як ти можеш обіцяти? Ти навіть не знаєш, що я хочу сказати.

Клод: Це немає значення. Я не покину тебе через якусь дурницю. Що б ти не зробила…

Віра: … Ні, я не можу сказати.

Клод: … Слухай, мені треба зробити пару дзвінків. Перенести доставку алкоголю на

завтра. І ще дещо владнати. Але ми повернемося до цієї розмови, добре? А зараз

заспокойся. Ти мене й справді лякаєш.

Віра: Клод!

Клод: Так.

Віра: Ти це серйозно? Про те, що не покинеш мене через якусь там дурницю? Що б я не

зробила…

Клод: Так, серйозно.

Віра: Клод, я хочу піти. Я вже давно хочу піти. Я хочу розлучення – ось що я хотіла

сказати.

Сцена 2. How long is now?

Прокурор: Клод – це його справжнє ім’я?

Грейс Келлі: А ваше ім’я – воно справжнє? Адже вас Клодом звуть?... От бачите, ви

такий самий Клод, як і він…

Прокурор: Клод – його справжнє ім’я?

Грейс Келлі: Ні. Звісно, ні. Я не знаю його справжнього імені.

Прокурор: Але ви були одружені.

Грейс Келлі: Я була одружена лише за Клодом Жиро. Ніхто ніколи не знав справжніх

імен.

Прокурор: Але ж ваше він знав.

Грейс Келлі: Бо він мене завербував. Бо він знав все про моє минуле життя.

Прокурор: Чому саме Клод?

Грейс Келлі: Я теж себе завжди запитувала, чому саме Клод Жиро. Особисто я була за

Мікі Рурка чи Брюса Вілліса.

Прокурор: …

Грейс Келлі: У них завжди був такий погляд… От вони на тебе дивилися і ти знав, що все

буде добре. Перед тим, як відправляти мене на смерть, Клод дивився так само. Але він

вибрав Клода Жиро.

Прокурор: Чому Грейс Келлі?

Грейс Келлі: Я завжди хотіла бути схожою на неї.

Прокурор: Ви самі вибрали собі псевдонім?

Грейс Келлі: Так. Всі і завжди самі вибирали собі псевдоніми.

Прокурор: Методи роботи.

Грейс Келлі: Я не буду відповідати.

Прокурор: Ви розумієте, що на вас лежить відповідальність за 263 терористичних акти,

жертвами котрих стали 22 міністри, 33 генерал-губернатори, губернатори та віце-

губернатори, 16 градоначальників, поліцмейстерів, прокурорів, 7 генералів та адміралів, 4

замахи на президента? Методи роботи!

Грейс Келлі: Не повірите, але як у всіх. Такі ж самі, як і в інших… Ми нічим не

відрізнялися від інших. Абсолютно нічим.

Прокурор: Як називалася організація?

Грейс Келлі: Не було ніякої назви. Ніхто не міг вигадати нічого оригінального. Тому ми

так і залишилися без назви.

Прокурор: Чому ви до останнього пострілу зберігали анонімність? Чому не висували

своїх вимог?

Грейс Келлі: Всі чудово розуміли, що ніякі наші вимоги не будуть виконані. Вони для

нас були тими ж самими терористами, якими ми були для них, і з якими ніхто ніколи не

йде на перемовини.

Прокурор: Чому ви вступили в організацію?

Грейс Келлі: Хотілося трохи розважитися.

Прокурор: Розважитися, кажете?

Грейс Келлі: Саме так.

Прокурор: … Навіщо ви мене покликали?

Грейс Келлі: Я завжди робила певні висновки. В цьому і полягала моя робота.

Прокурор: … А в чому полягала ваша робота?

Грейс Келлі: …

Прокурор: 263 терористичних акти, жертвами котрих стали 22 міністри, 33 генерал-

губернатори, губернатори та віце-губернатори, 16 градоначальників, поліцмейстерів,

прокурорів, 7 генералів та адміралів, 4 замахи на президента…

Грейс Келлі: Я була аналітиком.

Прокурор: Аналітиком, кажете… То як? Ви й досі вважаєте, що я прийшов сам, як ви і

просили?

Грейс Келлі: Ні. Я знаю, що в радіусі 200 метрів ви розставили сімох снайперів. І якщо

мені пощастить, то ще до кінця дня я вже буду мертва.

Прокурор: А ви неодмінно повинні померти? Чи це вам Клод сказав так зробити?

Грейс Келлі: Клод ніколи нічого не казав і не питав. Він просто давав бомбу і показував

маршрут. Попереджав про можливі небезпеки. Попереду висилав по тому ж маршруту

трійку.

Прокурор: …

Грейс Келлі: Мій дідусь обожнював точити олівці. Точно як ви робив. Все точив і точив.

Я малювала, а поки я малювала, він точив олівці. У мене в коробці завжди лежали

акуратно складені гостро заточені олівці. Міг годинами це робити. Я могла б його і не

знати, якби не моя тітка, яка померла 14-тирічною дівчиною. Випадково. Бабушка з

дідусем та моєю мамою тоді жили в Казахстані. Коли померла сестра моєї мами, бабушка

зібрала речі, свою дитину і сказала, що більше так не може і поїхала сюди, в Київ. Дідусь

залишився. Вийшов на нічний рейс (він був машиністом) і він був так вбитий горем, що

йому здалося, що на коліях він бачить свою померлу дочку. Він промчав повз неї і

наступного ранку подзвонив бабушке та спитав адресу, де вона зупинилася. І він

повернувся, а міг і залишитися, як інколи залишаються чоловіки, тому що не втрачають до

кінця, бо думають, що ще буде час…

Прокурор: … Навіщо ви мене покликали?

Грейс Келлі: А вам не приходило в голову, що мені просто поговорити хочеться?

Прокурор: …

Грейс Келлі: А вам потрібна інформація… Інакше – навіщо вам приходити в одну з

девятиповерхівок на околиці сумнівного району?...

Назвіть моє ім’я. Назвіть моє ім’я і я все скажу.

Прокурор: Ваше ім’я – Віра Засулич.

Віра: …

Кожного разу у мене було лише 5% на те, щоб вижити. Але цих 5% було цілком

достатньо… Я завжди була невдахою. У мене в руках або бомба не вибухала, або пістолет

не стріляв, або куля не влучала. Мене нічого не брало. Але я продовжувала вірити, що все

ж таки колись буде останній раз.

Прокурор: А ви хотіли померти?

Віра: Ні, я повинна була померти. Це загадковий збіг обставин, що місяць тому у

реанімації виявився нормальний лікар, а не такий мажорський синочок, коли я привезла

туди свою 9-тимісячну дитину. А він навіть укол не міг зробити. І єдиним вибором було

вбивати. Це я вже потім зрозуміла. Це лише видимість, що вибір є. Вибору немає ніколи,

просто нам надто подобається думати, що ми можемо щось змінити.

Прокурор: Як ви потрапили до угрупування? Ви самі прийшли?

Саркастично.

Прокурор: Чи у вас просто не було вибору?

Віра: Я працювала на свого батька в аналітичному відділі його компанії. За це гарно

платять і це цікава робота: кожний проект унікальний і потребує свого власного підходу

до розробки.

Так ми з Клодом і познайомилися, у конторі мого батька, в величезному офісному центрі.

Я думаю, що він навіть слідкував за мною якийсь час. Принаймні, потім я про це часто

замислювалася. У мене була дивна звичка. Я весь час малювала у своєму блокноті лампи.

Я весь час їх вигадувала, деякі навіть не встигала замальовувати через роботу. Він

підійшов до мене в буфеті і сказав, що я б могла займатися цим серйозно. Ну я і повірила.

На те, щоб встати на ноги пішов рік. Вже через рік я змогла утримувати магазин.

Ми не робили просто лампи, світильники, торшери. Ми робили щось споріднене до того,

коли записують диск з гарною музикою, як Depeche Mode, Nine Inch Nails чи Florence +

the Machine. Чи коли продають квиток на концерт, де на стадіоні людей буде більше, аніж

на футболі. Ми продавали історію, ідею, емоцію, щось на кшталт того. Частинку щастя,

нашої душі. Ту частинку душі, котру ми вклали у цю лампу, дбайливо оберігаючи кожну

деталь. Я вірила, що люди захочуть до неї доторкнутися і захочуть її включити, тому що

того ж самого хотіли і ми. Я навіть пам’ятаю той день, коли думала, що коли в чиємусь

будинку засвітить наша перша лампа, в світі все зміниться. Що хтось буде отримувати

задоволення від переключання вимикача, що хтось її поставить на стіл, що для когось

вона буде горіти своїм особливим м’яким світлом. І хтось буде чекати з нетерпінням

необачного запитання чергового гостя «А що це у тебе?» «О, а це лампа InDust. Я так

давно хотів її купити. І нарешті вона моя. Це просто диво якесь. Тільки послухай цей ледь

вловимий двосекундний фон під час вмикання. Це просто фантастика». Тоді мені

здавалося, що заради цього двосекундного фону і варто жити. Що світло теж має свій

звук, як і все врешті решт. І через рік ми відкрили магазин. Вліпили скляну коробку поміж

двох будинків по червоній лінії вулиці. Все складалося саме так, як я того хотіла. Внизу на

підлозі стояли туфлі на високих підборах, а зверху висіли придумані мною люстри, стояли

торшери, настільні лампи… Це був магазин моєї мрії, саме такий, яким я його собі

уявляла у найсміливіших мріях. Все склалося до того точно, що інколи аж нудило від

цього.

Прокурор: І що ж з ним сталося, з цим вашим магазином?

Віра: Нічого. Він існує й досі. Це те, чим я займаюся. Моя основна робота. Лампи

купують. Туфлі купують. Прибиральниця миє бетонну підлогу, протирає зранку фасадне

скло. Я поправляю на чистій підлозі туфлі, інколи переставляю. Малюю лампи,

прораховую бюджет та собівартість.

Прокурор: То що ж пішло не так?

Віра: Насправді світ змінився не того дня, коли я продала свою першу лампу. Світ

змінився лише за одну ніч. Принаймні, ця ніч затьмарила той день, коли засвітилася моя

перша лампа. Я прийшла до Клода на вечерю. Раніше ми ніколи не вечеряли у нього

вдома. І я переживала, що він там щось напартачить. Індичку пересмажить чи салат

пересолить. Але замість індички та салату на столі стояла вибухівка та тарілка з парою

бутербродів. Він дістав з холодильника пляшку молока. Ні, він не забув про вечерю. Він

не був сконфуженим. Ані тіні сорому чи жалю на його обличчі. Він хотів, щоб я її

побачила. Він хотів, щоб я її використала. І я її використала. Я погодилася лише на одну

ніч. Але немає нічого більш постійного, аніж щось тимчасове. Єдиною різницею між

першим разом та усіма іншими було те, що першого разу у завданні не було прописано,

що я повинна померти.

Прокурор: Як все це почалося? З чого?

Віра:Що саме?

Прокурор: Угрупування.

Віра: Все почалося далеко не з нас з Клодом, а зі студентських заворушень. Нас

запросили вже потім, коли все почало набирати оберти. Точніше, запросили Клода, а вже

він знайшов мене. Точкою відліку стало вбивство студента на одній з демонстрацій. І тоді

вони замислилися, що всього цього мало, що вони хочуть боротися ще і ще.

Історія організації нараховує чотири покоління. Я з’явилася на другому. Як і Клод. Клод

був початком другого покоління.

Прокурор: І як же він туди потрапив?

Віра: О, це дуже цікаво. Наступного ранку після вбивства того студента на одній з

демонстрацій в Esquire з’явилася офіційна заява лідера терористичного угрупування.

Підписана вона була псевдонімом Клод Жиро. Він писав від імені людей, з якими навіть

не був знайомим. Але він написав те, про що вони думали, але не могли висловити, не

знали, як. Вони вийшли на нього через редактора Esquire. І одразу ж, того ж вечора,

з’їхали на нову штаб-квартиру. Наступного ранку редактор Esquire був звільнений зі своєї

посади.

Прокурор: Скільки було людей?

Віра: Коли?

Прокурор: Та коли хочете.

Віра: За весь час існування людей, що займалися вбивством, було не більше 80-ти

чоловік. А кількість людей, що безпосередньо не входили до організації, але надавали їй

всіляку підтримку, складало близько 300 чоловік.

Прокурор: Як ви вели підрахунки?

Віра: Це було моєю роботою. Я повинна була весь час читати, класифікувати,

систематизувати, рахувати та робити висновки. Від цього залежали життя інших.

Прокурор: Скільки безпосередніх членів угрупування було вбито?

Віра: А скільки б вам хотілося?

Прокурор: Відповідайте.

Віра: Ці люди були самогубцями, фанатиками. Ви ще цього не зрозуміли? Вони йшли на

смерть самовільно. Кожного разу, виходячи зі штаб-квартири, вони розуміли, що назад

вони можуть і не повернутися. Від ваших рук загинула лише одна наша людина. От і

робіть висновки самі.

Прокурор: Це в вашій компетенції… Синхронний підпал двох супермаркетів – це ваших

рук справа?

Віра: Але ж ніхто не загинув… Навіть охоронець майже не постраждав.

Прокурор: Це ваших рук справа?

Віра: Тільки тому що ми ніколи офіційно про себе не заявляли, і не давало підстав

вважати, що всім цим займалися одні й ті ж самі люди. Ми постійно змінювали почерк.

Але синхронізація – так. Це те, до чого так тяжів Клод. Він казав, що це дратує та

виводить з рівноваги, коли щось робиться синхронно. Він ненавидів синхронне плавання.

Але коли він щось підривав синхронно, він був майже в екстазі. Так він хотів звести всіх

політиків з розуму… з залишків розуму. Бо коли щось роблять масштабно та синхронно,

то зникає відчуття спокою, що тебе це може оминути. після цього ти вже ніколи не будеш

почуватися в безпеці. Він розумівся на людях.

Прокурор: Але цих двох зловили.

Віра: Вони стверджували, що вони не знали одне одного. І вони не брехали. Вони й

справді не знали одне одного. Я була гарним стратегом, чи не так? Вони прийшли

новобранцями. Це було їхнє випробування. Єдине, чого вони не знали, що їх було двоє. І

про нас вони нічого не знали. Вони почали страйк за гратами. Теж синхронно. Але це вже

було співпадіння. А може в них просто був один адвокат. Так про нас і дізнався весь світ.

Вони почали вимагати статус політв’язнів. А посадили їх як звичайних злочинців. Бо

насправді вони такими і були. Не було в них ідеї чи мети. Вони просто прийшли до нас,

щоб вбивати. Я це одразу ж побачила. Вони залишилися у правильному місці.

Прокурор: Ви ще й маєте сміливість судити інших?

Віра: На жаль, так.

Прокурор: Якщо врахувати, що вашою метою було просто вбивати, то ви мало чим

відрізнялися одне від одного.

Віра: Я зроблю вигляд, наче я не розчула, добре? Після того випадку Клод сказав, що хоче

зі мною поговорити. І сказав, що він не хоче займатися дрібними справами, що він хоче

бренд. Продукцію, за яку не буде соромно сказати, що ти до цього мав відношення. Він

сказав, що цей брендінг повинна провести я. Я повинна створити організацію з нуля, так,

ніби її до цього часу не існувало. Я трохи не зрозуміла, що він має на увазі. Я йому так і

сказала. І ще сказала, що робота аналітика в таких справах не потрібна, що він дарма

витрачає на мене свій час… Але згодом я все ж таки погодилася.

Прокурор: На що саме ви погодилися?

Віра: Клод потім пояснив, що саме він мав на увазі. Їм треба було створити єдину

автоматизовану систему управління. Цим я і повинна була займатися. Я повинна була

створити схему, за допомогою якої б все це працювало. Систему без збою. Це завдання

було не з легких. Але цікавішої роботи у мене до цього не було. Взагалі-то у нас було два

аналітики – я та ще один хімік. Чим він займався, думаю, пояснювати не варто.

Отже, я розробляла схему, за якою всі 4 роки працювала організація. В другий період було

здійснено серію банківських пограбувань, нападів на інкасаторські машини та

викраденням важливих документів. Метою було накопичення коштів та сил. Через три

місяці ми офіційно заявили про початок партизанської міської війни державній владі.

Почався широкомасштабний розшук членів групи. Але жодного з нас не було у місті. Ми

зникли на місяць після заяви.

Коли все трохи постигло і стало здаватися, що це було чиїмось жартом, приблизно десь

через місяць ми зробили телефонне попередження за 90 хвилин до підриву. Після

телефонного дзвінка вмикався фільм. І всі спокійно його переглядали. Поки у будинку

Кабінету міністрів всі займалися евакуацією та пошуками вибухівки. Але вона не була

всередині. Замінованою була машина. Вона стояла порожньою на парковці. Майже

порожньою, якщо не брати семтекс всередині. Це було першим попередженням. Першим і

останнім попередженням. Тому що після цього вибуху Кабінет міністрів чомусь вирішив,

що він недоторканний, що ніхто не зможе зайти всередину, особливо, після того, як вони

посилили заходи безпеки. Поставили замість шести охоронців – дванадцять. Просто

смішно.

Після цього попередження закінчилися. Через тиждень на парковці в робочий час було

підірвано вже чотири міністерських автомобілі. Це було заявою про серйозність намірів.

Принаймні, вони так розсудили і забили на сполох. Була створена моніторингова комісія.

Але насправді це була комісія справжніх бовдурів. Ми були невловимі для них, невидимі.

Почали ходити розмови, чому терористи не висувають ніяких вимог, чому влада не веде

перемовини. Але ніяких вимог ніхто б і не вимагав, навіть якщо б про них запитали.

Прокурор: І що вам це дало?

Віра: А ми й не хотіли вигравати війну. Ми хотіли затягнути її. Все вийшло саме так, як

ми це і планували. Населення стало дратуватися через те, що правлячі силові структури

не могли владнати ситуацію та забезпечити спокій на вулицях. Через барикадування

шляхів прямування конвоїв та патрулів затори дійшли до 10 балів навіть вночі. Потім

підрив вертолітної площадки.

Прокурор: З вами взагалі намагалися йти на переговори?

Віра: Не хотіли ми ніяких переговорів. І з ким їх треба було вести? Ніхто навіть назви

нашої не знав. Фактично, нас не існувало. Не збиралися ми ні з ким ні про що

домовлятися. Єдиною вимогою було - забирайтеся всі під три чорти! Всі і кожний!...

Після цього послідували одиночні вибухи в будівлях правлячих структур, серед

чиновників були жертви. Одну з групи спіймали. Був суд. Її засудили до пожиттєвого. Її

бомбу складала я. Після цього Клод жодного разу не довірив мені вибухівку на проміжній

стадії. Вона повісилася за гратами. Вона повісилася на кабелі електричної проводки. В

якійсь дешевій газетьонці навіть були ці фото.

… Туди йшли одинаки. Вдвох це робити було нереально. Я називала їх відчайдушними.

Але насправді вони були звичайними смертниками. Інколи було дивно так спостерігати,

коли вони виходили наче за хлібом йдуть. Ніхто ніколи не прощався… Клод ніколи не

питав мене, що я про все це думаю. Він вичікував, коли я буду готовою…

А ви знали, що феномен терориста-смертника насправді виник не в ісламі, а під час

російського терористичного підпілля кінця ХІХ – початку ХХ…

Прокурор: Національний банк. Інкасаторська машина.

Віра: … За прийнятим планом ролі були розподілені таким чином: двоє повинні були

зупинити машину бомбами, троє складали прикриття від поліції, двоє чекали в чайній на

куті, один – в ресторані, в перевулку.

Прокурор: Як ніхто не запідозрив тих двох, що були з бомбами?

Віра: Це ви у мене питаєте? Це ви спитайте у когось іншого… Вони були газетниками.

Вони всього лиш роздавали газети. New York Harold Tribune! New York Harold Tribune!

Прокурор: Ви довго будете знущатися?

Віра: Я не знущаюся. Я завжди любила вінтаж… Пограбування поштових відділень і кас

на вокзалах. Я ніколи не викреслювала стандартні та перевірені схеми. Всі завжди про них

забувають і чекають на щось неочікуване.

Прокурор: І в чому ж був вінтаж?

Віра: У нас були свої трійки, які чудово знали місто. Вони влаштовували засади та

підриви на шляхах прямування конвоїв та патрулів. Револьвери, самопали, бомба, ніж,

кастет, палиця, ганчірка з керосином для підпалу. За півроку ми стали таким собі добре

відлагодженим апаратом протидії державній машині, що сама по собі була ослаблена

фінансовими і політичними кризами. Нам нічого особливого й не треба було робити. Все

складалося так природно саме тому, що ми просто прискорювали події.

Прокурор: … Вибух у тому ж Національному банку. Вибух на Олімпійському стадіоні в

президентській ложі. Як ви проносили вибухівку?

Віра: Коли хочеш щось сховати, поклади це на видне місце.

Прокурор: У вас був інформатор серед високопосадовців?

Віра: Ні. Там нікому неможна було довіряти. Ми все проносили з собою.

Прокурор: Але як?

Віра: Ми просто тримали її в руках. І ніхто жодного разу цього не помітив. Ніхто жодного

разу навіть не спитав, що це.

Я два рази таке робила і жодного разу на мене навіть підозра не впала. Я ще й спокійно

вийшла, бо бомба не спрацювала.

Прокурор: Тобто – не спрацювала?

Віра: Я ж сказала, що я була невдахою…

Прокурор: І ви просто вийшли?

Віра: Так. А що?

В одязі головне було не виділятися з натовпу. А інколи навпаки було варто привернути

увагу, особливо коли бомба була у тебе просто в руках. Два рази я одягалася в червоне. І

два рази бомба не вибухала. У нас навіть був костюмер з театру. Він підбирав одяг до

кожної операції в залежності від місця, де вона повинна була проходити – ринок, околиця,

діловий центр. Одного разу мені довелося бігти півкілометра на високих підборах до

вбиральні, де я могла перевдягнутися.

Після операції все знищувалося при першій же можливості. По одягу та відбиткам

можуть ідентифікувати; залишки порохових газів та збройного масла, що осідають на

одягу, можуть послугувати доказом; «біологічний матеріал» на одязі дозволяє встановити,

баллестична експертиза дозволяє опізнати зброю, з якої випущений боєприпаси, – все це

Клод змусив мене завчити краще за таблицю множення.

Прокурор: Припустимо, все це правда. Ви могли зайти, ви могли вийти. Але про що ви

говорили? Що ви казали? Ви заходили, бомба не спрацьовувала. Але для того, щоб вийти

без підозр, треба було сказати у якій справі ви прийшли.

Віра: Одна думка весь час не йде мені з голови… Ми могли б бути коханцями.

Прокурор: … Що? Про що ви взагалі думаєте?

Віра: Ось і все, що я казала. Цього було достатньо, щоб чоловік не міг думати ні про що

інше. Клод знав, що я можу це зробити. Тому я говорила саме це. Інші говорили інше.

Прокурор: А далі що, коли бомба не спрацьовувала? Як ви просто виходили після таких

слів?

Віра: Коли ти кажеш людям те, що вони хочуть почути, далі вони вже здатні домислити

самі. І вони залюбки так і роблять. Вам би це варто було знати.

Прокурор: … Чому Клод відправляв вас на смерть? Хіба ви не були кориснішою

організації живою? Ви ж розробляли схему, за якою всі працювали.

Віра: «Якщо нам пощастить, то ще до кінця дня ти будеш мертвою»… Треба вміти вчасно

зупинитися. Це стосується всього. І Клод це чудово розумів. Ми не могли існувати вічно.

А ще складніше народжувати дітей та робити вигляд, наче так все життя і жив, після того,

як чотири роки тільки те й робив, що вбивав.

Прокурор: … Чому після року діяльності ви перейшли на спальні райони. Чому

найбільша кількість нападів в той час була зроблена саме в спальних районах?

Віра: Там було легше за все це робити. Ми просто діяли механічно. Ми мали декілька баз

в квартирах багатоповерхівок. Ніхто ніколи не зможе побачити вбивцю у натовпі. Після

рейду партизанські групи щезають як «голка в стозі сіна». Поліція просто не в стані

прочесати чи вирахувати серед тисячі квартир та десятків тисяч чоловік партизанську базу

без допомоги інформаторів. А якщо контррозвідка вчасно нейтралізує інформаторів –

правлячі війська поводять себе як слон в кондитерській, тільки примножують противників

режиму. Починаються облави та рейди, поліція влаштовує обшуки і засади в квартирах

мирних громадян – але все це працювало тільки нам на руку.

Прокурор: Далі.

Віра: Через півроку роботи в спальних районах організація значно розширилася. Ми

почали влаштовувати декілька збройних акцій одночасно в різних місцях для дезорієнтації

противника. Вони більше не могли сконцентровувати значні сили в одному місці. Це була

майже перемога. Ми влаштовували штучні вогнища пожеж зі стопок автопокришок на

вулицях, підпалювали будівлі. І під їхнім прикриттям ми вели свої маленькі бойові дії, що

обходилися без жертв з нашої сторони. Ми влаштовували барикади поперек вулиць та

площ, завали зі стовбурів дерев в парках та скверах, знімали каналізаційні люки, обривали

кабелі та лінії зв’язку. А міська влада навіть не намагалася все це ремонтувати. Ми,

відверто кажучи, почали заграватися. Я це вже тоді почала розуміти. Але на кону було

надто багато. Азарт перевищував небезпеку.

І я вирішила, що нам варто постійно змінювати організаційну структуру та теорію.

Тому через півроку ми перестали гратися в козаків-розбійників і на деякий час просто

зникли з вашого поля зору. А ще через півроку було здійснено викрадення пасажирських

літаків WizzAir. Операція під назвою «I want to wizz!». Через неї виникла сварка між

угорським та українським урядами, цілком заслужено і вже з-за бугра обвинувачували в

бездіяльності. Але сила звички не може змусити зробити хоч крок. Влада мовчала.

Тому на наступному літаку KLM, що був вкрадений нами, було 90 пасажирів. Нічого не

сталося, літак просто приземлився в іншому аеропорту. Там виникла паніка з паспортами

та візами. А що найстрашніше – у викраденні не було задіяно жодного постійного члена

групи. Два пілота та один диспетчер. Всі вони зникли після посадки літака. А Клод

вперше взяв відповідальність на себе, бо це не був терористичний акт, це було звичайне

хуліганство. Його ім’я фігурувало лише двічі – заява в Esquire та викрадення літака KLM.

Прокурор: Як вам вдалося підкупити пілотів та диспетчера? Я не розумію…

Віра: Ви й справді нічого не розумієте. З приходом Клода це перестало бути

студентською організацією, невдоволеною режимом. Це були люди, що робили це

цілеспрямовано. Їм за це платили і казали, кого треба прибрати. Хто платив – Клод ніколи

не казав. Але замовник з’явився разом з ним. Вільні гроші ми витрачали на такі от

забаганки.

Прокурор: Звідки ви це знаєте?

Віра: Так казали. Всі знали. Це не було для когось новиною. Крім того, Клод чудово знав,

хто такий аналітик. І чудово знав, скільки потрібно інформації, щоб сконструювати

ідеальну схему роботи.

Прокурор: Ви вчилися на аналітика?

Віра: Ні, на архітектора. Архітектор – це той самий аналітик. Він так само, як і аналітик,

повинен робити висновки з отриманої інформації.

Прокурор: Де зараз Клод?

Віра: Клод помер під час операції «Синхронізація».

Прокурор: Це ви про що?

Віра: Про останній раз. Про операцію «Синхронізація». Ви всі почали активно

експлуатувати факт терористичної загрози в своїх політичних проектах. Посилаючись на

терористичну небезпеку, обгрунотовували доцільність обмеження демократичних прав і

свобод. Ви організували 4 показушних арешти. Через тиждень було інсценовані 2 вибухи

біля метро співробітниками спецслужб. І тут Клоду стало нічим крити. Він не взяв

відповідальність на себе, не зробив офіційної заяви. Але це мало допомогло, хоч на

рахунку організації не було смертей мирних жителів. Всі знали, що нас цікавлять лише

політики та чиновники, але… ніхто не може довіряти тому, хто вбив хоча б раз. І Клод це

розумів. Фактично, ми програли.

І він замислив останню операцію. Він хотів піти як герой, а не як політв’язень у тюрязі.

Людям потрібна була релігія, віра в щось краще, що ні один з вас, придурків, дати не міг,

але могли дати ми. Тому він задумав тотальний розпуск групи. Але заявою в Esquire цього

разу не могло обмежитися. Ми всі, 20 членів групи, що залишилися, повинні були

померти. Він задумав синхронний підрив 20-ти кабінетів у будівлі Кабінету Міністрів.

«Де, все почалося, там все і закінчиться» - так він казав про цю операцію. 20 людей, які на

той час залишалися в організації синхронно заходили на прийом до міністрів у владну

структуру. Вони були записані на той самий час. Цього разу ми знайшли інформатора, без

нього було не обійтися. Він був навіть більше, ніж інформатор. Він став співучасником.

Він був загнаною вівцею. Принаймні, він відверто в це вірив. І всі 20 чоловік синхронно

підривали 20 кабінетів. Єдиною проблемою була я, яка поки що залишалася невдахою

стосовно зброї. Мою бомбу виготовляв Клод. За день до цього в мене була справжня

істерика, насправді вона тривала понад місяць – навіть довше, ніж тривали приготування

до операції. Я почала страшенно боятися. І я навіть сама не могла пояснити причину цього

страху. Але Клод завжди вмів заспокоювати… «Якщо нам пощастить, то до світанку ти

вже будеш мертва» - мені подобалася ця фраза. І все було б добре, якби не вибухнуло

лише 19 бомб. Пережахана тим, що залишуся зовсім сама на з’їдення вовкам, я ледь жива

добігла до Клода. Він був чоловіком, що закриває тобі очі своєї рукою, коли ви йдете з

ним поміж трупів. А трупи були всюди. Всюди і завжди. От і весь Клод. От і все, що я про

нього знала. Він довів мене до виходу, а потім помер. На останок він сказав «Бережи себе»

- найбанальніша річ, яку собі може дозволити чоловік, коли знає, що йде назавжди. Я

повинна була померти. А мене прийняли за потерпілу. Я потрапила в лікарню. З мене

знімали одяг, на якому в перемішку з моєю кров’ю була кров Клода. Жодного родича,

жодного відвідувача, навіть без медичної страховки. Все це було розкішшю для мене. Все

це було недозволено. Через день, після того, як мене виписали, я самовільно оголосила

про розпуск. От і все…

Прокурор: Як ви знаходили нових людей?

Віра: Оголошення в сіті.

Прокурор: Де?

Віра: В інтернеті.

Прокурор: … Чому після операції «Синхронізація» ви знову не набрали команду?

Віра: Бо ми програли. Я завжди казала, що головне – не вбити, а налякати. А Клод завжди

відповідав на це, що налякати можна лише одним способом – вбити… Ми обидва були

неправі.

Прокурор: Для вбивства президента ви теж людей в інтернеті знайшли? Так і написали:

«Відкрита вакансія на посаду кіллера. Ціль – президент»? Скільки людей відгукнулися?

Віра: Ми влаштували серію замахів на президента. Ми опублікували в інтернеті смертний

вирок йому. Ми влаштували за ним справжню охоту. Але ми його не вбивали.

Прокурор: А я й не кажу про організація в цілому. Я кажу лише про вас одну.

Віра: …

Прокурор: Вбивство сталося вже після операції «Синхронізація».

Віра: Мене підставили.

Прокурор: Он як. І хто ж це наважився підставити Грейс Келлі?

Віра: …

Прокурор: От ви прийшли зараз до мене…

Віра: Це ви прийшли.

Прокурор: Немає значення… Дивитеся на мене своїми ясними та чесними очима… Вам

не шкода вашого магазину? Сиділи б зараз, лампи б продавали і горя б не знали.

Віра: Ні, не шкода.

Прокурор: Скажіть мені, от ви така вся… навіть не знаю, як вас описати… працювали у

батька в аналітичному відділі. Невже вам подобалося просто вбивати?

Віра: Теж ні.

Саркастично.

Прокурор: То хто ж міг підставити Грейс Келлі?

Віра: Хіба що сама Грейс Келлі…

Сцена 3, в якій Віра курить правильні сигарети.

Прокурор: Імена. Я впевнений, що хоч одне справжнє ім’я ви знаєте.

Віра: Seven devils in your house

See I was dead when I woke up this morning

I’ll be dead before the day is done

Прокурор: Імена!

Віра: Ніхто ніколи не знав справжніх імен.

Прокурор: Але ж ваше він знав…

Віра: Бо він мене завербував. Послухайте, я не збираюся нікого видавати. Я вам розказую

рівно настільки, наскільки… Я нікого не збираюся видавати.

Прокурор: Як ви збираєтеся ідентифікувати межу, де ще безпечно, а де вже ні?

Віра: Ви про що?

Прокурор: Я про ваші свідчення.

Віра: Свідчення?

Прокурор: Ви вважаєте це не свідченнями? Те, що ви зараз говорите?

Віра: Я думаю, ви помиляєтеся.

Прокурор: Та невже? Навіть якщо від цього залежатиме ваше життя?

Віра: Від чого саме?

Прокурор: Від цієї межі.

Віра: Від цього нічого не зміниться. Я всього лиш піхота, розумієте? Я ніколи не знала

більше, ніж було дозволено. Я завжди володіла лише тою кількістю інформації, якою б

було дозволено володіти вам. Я впевнена, що навіть Клод не знав всього.

Прокурор: Вам настільки не довіряли?

Віра: Ніхто з нас не знав, що це таке - довіра.

Прокурор: Але й це не допомогло… Хто такий Клод?

Віра: А ви б колись запідозрили людину, що спокійно стоїть за барною стійкою разом з

чорним барменом та з посмішкою розливає вам пиво по кухлям? Я навіть бачила вас у

нашому барі. Ви заходили одного разу. Випили пива, поговорили по телефону,

розрахувалися і пішли.

Прокурор: … Ви колись працювали над якимись завданнями індивідуально?

Віра:Що ви маєте на увазі?

Прокурор: Ви отримували завдання, а спосіб, як це зробити – ви вибирали самі?

Віра: Ми тільки так і працювали. Нам називали клієнта. Як його прибрати – ми

вирішували самі.

Прокурор: Вирішував Клод?

Віра: В основному, так. Ми були на автономному положенні. Лише ім’я та приблизний

строк його виконання.

Прокурор: Хто давав?

Віра: Мені завжди здавалося, що це була якась партія. Хоча ми не мали ніякого

відношення до опозиції і ніколи навіть не хотіли його мати. У нас були свої каса, явки,

адреси та квартири. У наші внутрішні справи ніхто не втручався.

Прокурор: Як ви отримували завдання?

Віра: Нам їх просто передавали.

Прокурор: Хто?

Віра: Завжди були різні люди. Це була ціла система кодування. Завдання проходило не

через одні руки, поки доходило до нас. Так було безпечніше.

Прокурор: Цю систему кодування розробили вони чи…

Віра: Ні.

Прокурор: Ви?

Віра: Так.

Прокурор:Що це були за люди? Що їх об’єднувало?

Віра: За це відповідав Клод. Я лише розробляла схему. Людей знаходив Клод. Це їх і

об’єднувало – вони всі знали Клода.

Прокурор: Добре. Тоді як вам перераховували гроші?

Віра: Ну не через банк же.

Прокурор: Тоді як?

Віра: Так само. Та ж сама система кодування?

Прокурор: … Ви казали, що ніколи не вбивали мирних? А як же той ресторан на розі 3-ої

та 10-ої вулиць?

Віра: Це сталося після тих двох інсценованих вибухів біля метро. Нам вже було все одно,

наша репутація вже була підмочена.

Прокурор: Ви підірвали його разом?

Віра: Не зовсім.

Клод: Клод зробив це сам?

Віра:Що ви хочете знати?

Клод: Я хочу знати про перебіг операції. Хто встановив бомбу…

Віра починає сміятися.

Віра: Хто встановив бомбу…

В такому разі я все зробила сама. Від початку і до кінця. Так, Клод був зі мною. Але ця

операція була моя. Стиль мій. Ми не повинні були померти – те ж моя ідея. Винахід як

пронести бомбу – теж мій.

Клод: Як?

Віра: За що вам платять?

Клод: За те, що я зараз вас допитую.

Віра: Ви не дасте мені підкурити?

Вона обережно дістає з пачки, що лежала перед нею на столі, цигарку. Клод простягає

до неї вогонь.

Віра: Дякую.

Віра робить затяжку. Вона не поспішає.

Віра: Вам ніколи не казали, що з терористами не варто йти на переговори?

Прокурор: Хтось же мусить робити брудну роботу… І чомусь ви вирішили, що цю

брудну роботу повинен зробити саме я.

Віра: А ви ще не здогадалися, чому?

Прокурор: …

Віра: Ви так легко забули той судовий процес, в якому обвинуватили дівчину до

пожиттєвого? А вона потім повісилася у своїй камері?...

Ми пронесли бомбу у ресторан у моїй маленькій сумочці. Сіли за столик, що замовили

напередодні. Він був навпроти стола того покидька. Потім ми влаштували скандал.

Точніше я влаштувала. Я вийшла з ресторану і забула свою пачку цигарок на столі. Клод

вийшов трохи пізніше. Перед цим він спитав в офіціанта, де можна подзвонити. Так все і

сталося. Через три хвилини, після того, як я вийшла.

У вас є останнє бажання? Тому що в мене його немає.

… Кожного разу ми закладали бомби у пачки цигарок. Це саме я вигадала закладати

бомбу у пачку цигарок.

Пачка Lucky Strike як символ життя. І ще по пачці у десяти смітниках кожного з чотирьох

міжнародних аеропортів…

Клод дивиться на неї, а потім на пачку цигарок на столі. Він відсуває стілець.

Віра: Запізно. Ви не встигнете. Welcome to my world…

І лунає вибух.

Пил осідає. Віра лежить напівжива в уламках кімнати. Вся у крові. Ридає.

Віра: Мамочка!

І заплющує очі. Але поки що жива.

М