Сімейні люди^{21 мая 2011}

Артур Млоян

Дійові особи:

Микола — чоловік, 27 років

Ірина — жінка, 25 років, дружина Миколи

Баба з візком, чи просто Баба — дуже стара жінка

Юрко, Сергій, Степан — друзі Миколи

Зоя, Валька, Галка — подруги Ірини.

Сцена I.

У тамбурі вагону приміської електрички спершись на двері входу-виходу стоять Микола та Ірина. Біля них стоїть невелика сумка з якої стирчать яблука. Микола трохи на підпитку, йому зле, іноді він куняє.

Микола. Треба буде наступний раз більше з ними побути… Бачила, як радуються… коли ми до них приїзджаємо? Щасливі-щасливі стають… Ой… шось мені пагано…

Ірина. Ага… Вони щасливі, а я шо? Трясуся в цій желізяці… Півтори години туди, пивтори години назад.

Микола. Душно так… (Ірина дістає пляшку з водою і дає Миколі. Микола п’є. пауза) А знаєш, шо мені дід у сараї показував? Знала б, так би не казала.

Ірина. Мені не все одно шо він тобі там показував? Держися лучче, не хватало шоб ти тут лоба собі розбив.

Микола. Я держуся, держуся… Жарко дуже.

Ірина. Потерпиш… вже через одну виходимо.

Микола. Я-то потерплю… Скільки мені, а скільки їм… Хочу шоб їм добре під кінець було. (пауза) Я ось шо замітив: вони нам даже радуються більше з кожним разом… Це навєрно тому шо чувствують, шо скоро кінець їм прийде.

Ірина. Не знаю як баба, а дід, той радується, шо є з ким самогонки гильнути.

Микола. Та нє-є… Яке там…

Електричка гальмує і Микола, втративши рівновагу, перечіпляється через сумку з яблуками і майже падає, але втримується. Яблука розкатуються у дверях. Відчиняються двері і до вагону заходить баба з великим візком і йде по яблуках, майже наступаючи на руки Миколі і Ірині, які намагаються їх швиденько зібрати; вона йде так, наче Микола і Ірина — це тільки примара.

Микола. Жіночка, вам шо, повилазило?! Не бачите, куди прете?

Баба з візком. Меньше пити треба.

Ірина. Це не ваше діло, кому і скільки пити треба!

Баба з візком. Чого це не моє? Людям заходити, а вони тут встроїли бенкет і ще шось варнякають, шось їм не подобається, (з сарказмом) от же ж царська родина, не уважили, вибачте.

Ірина (кривляючи Бабу). Ні, це ви нас вибачте. Ми більше не будемо.

Баба з візком. Нє ну ви чули, люди, яка молодьож зара?

Микола. М-м-м?

Баба з візком. Нализалися і як ті бички…

Ірина. Рота закрий.

Баба з візком. П’янь.

Ірина робить рух в напрямку Баби, але Микола її зупиняє і коказує шо сам розбереться.

Микола. Ну шо ти причепилась, стара? Вона ж навіть зі мною у сарай не ходила…

Баба з візком. Конєншо, не ходила! Вона ж розумна — хлів з сараєм не плутає. (походить далі у салон)

Микола. Та сарай то був, Богом клянусь!

Баба з візком. Протрєзвій спочатку! Клянеться він…

Ірина (до Миколи). Чого ти з нею панькаєшься?

Микола (тихо). А шо мені? Вона ж стара…

Ірина (до Миколи). «Шо», «шо». Мужик ти, чи хто?

Микола. Ой пагано, шось…

Ірина. Пусти, я з нею розберусь… може полегшає.

Баба з візком. Ти лучше россольчику…

Поривається до Баби, але Микола її стримує.

Микола (до Ірини. заспокоюючи). Ну-ну, Ір… Ір… (до Баби з візком) ви вибачте… вона в мене зовсім не п’є. Клянуся… Я… трошки… буває… дід з бабою от-от одійде — гріх не випити. А вона — ні-ні. Такая вона.

Ірина. Та шо ти…?

Микола (до Ірини. тихо). Душно так…

Баба з візком. Точно?

Микола. Та клянуся ж!

Баба з візком. Чим?

Микола. Всим! Небом, Землею і домом своїм!.. Ой, бачили б ви мій дім! Я його пінопластом обшив — така красота!

Ірина. Шо ти несеш?

Микола ( до Ірини). Підожди. (до Баби) А температуру як держить! Літом — прохладно, зимою — жара… І хазяйство в нас будь-здоров… (обіймаючи Ірину за талію). І жінка в мене, ух! (Ірина відштовхує Миколу) вона в мене не п’є зовсім… вареники такі ліпить… і вобше… (пауза) Зря я останню…. (відрубуеється)

Баба з візком (з сарказмом). Да-а, повЕзло тобі… Діточок нарожаєте — звіть у гості.

Ірина. Ну все (продираєтья до Баби з візком, але її стримують). Пропустіть! Корова стара (!) я тобі покажу, діточок! Я тобі голову твою стару так натовчу, шо собаки не захочуть! Пропустіть! Падлюка! Собача твоя душа!

Баба з візком (нервово. проходячи все далі і далі у салон). О-ой! Ой! Люди добрі! Шо ж я такого сказала? Психована якась. Слова доброго не почуєш… до діда свого не повернуся… в село своє рідне (дістає таблетки. ковтає) — вб’є і не моргне!

Ірина (заспокоюючись). Та шо тебе вбивати, село, ти й так скоро здохнешь.

Баба з візком. А ти шо, городська? Мавпа. Дивись, шоб попереду не винесли…

Ірина (перебиваючи. заспокоюючись). Не переживай. Скоріше за тебе не відспівають.

Оголошують: «П’яничі, наступна зупинка — Стрижі

Микола (прокинувшись і трохи протверезівши. до Ірини). Наша!

Ірина. Шо?

Микола. Точно наша. Виходимо.

Ірина і Микола виходять з потягу.

Ірина. От, кляча…

Микола. Далась тобі ця баба. Диви, маршрутка стоїть… Знов, падло, набита.

Ірина. Прокляте все якесь…

Микола (дивлячись у бік марштурки). Тьфу! Поїхав… От скотина. І бачить же шо йдемо, а все одно пре (зупиняється. б’є уявного водія маршрутки кулаком).

Ірина. І ти ще…

Микола. А шо я?

Ірина. Тільки так і можеш.

Микола. Не поняв.

Ірина. Все ти поняв.

Микола питально дивиться на Ірину. Пауза.

Ірина. Хоч поняв, хоч не поняв, яка разніца? Толку все одно нема.

Пауза.

Ірина. Кобила ця шо хоч каже, а тобі хоч би хни. Тобі ніколи… Тобі б тільки похвалиться…

Микола. Тю… Та ну шо ти, Ір… Ну шо мені старій було в морду дати?

Ірина. Та не треба нічого… жінку твою перед всим вагоном принижують, а ти не куєш і не мелеш… Пішли вже…

Ірина йде, Микола стоїть на місці.

Микола (після паузи). Та шо воно такого сказало?

Ірина. А ти де був?

Микола. Де був? Там і був… Воно ж на ладан дише…

Ірина. Ясно…

Микола. Воно ж ще трохи і преставиться… Не можна з ними так… (пауза) Так шо воно сказало?

Ірина. Нічого. Пішли вже.

Микола. Шось мені пагано…

Ірина. Пішли, не видумуй. (уходить)

Микола. Ну… пішли так пішли…

Уходить за нею.

Затемнення.

Сцена 2.

Сергій, Юрко і Степан сидять на лавочці, п’ють пиво і дивляться в далечінь, туди, де йдуть Микола і Ірина.

Сергій. Бач як пішли.

Юрко. Ага, наче припекло шось.

Степан. Це ще не припекло. От так як ти од своєї сюди тікав — оце так припекло.

Сергій. Та то він не од своєї. (сміються)

Юрко. Та йдіть ви.

Степан. Чого це, ми наче сидимо непагано.

Сергій. Поки ми непагано сидимо, він парить на крилах любві. (сміються)

Юрко. Та яка там любов. Тут хоч би оце вирватись випити чарочку. (сміються)

Степан. Це вони знов у старих були, чи шо?

Сергій. Та схоже на те.

Юрко. Лазять де попало. Це від того, шо в них дітей нема. Були б діти — було б чим займатись.

Степан. А ти своїм дуже займаєсся?

Юрко. Та не рівняй.

Степан. Чого це?

Юрко. Бо я до своїх батьків даже не їду, а до дідів з бабами — це вобше.

Незрозуміло звідки зявляється Баба з візком.

Баба з візком. Треба їздити, синку, треба їздити.

Юрко. Чого тобі, стара?

Баба з візком. Та нічого. Допив? (Юрко робить останній ковток і віддає бабі порожню пляшку. Баба бере пляшку, кладе її у сумку на візку) Дякую, синку. (стоїть на місці, наче так і треба)

Юрко. Чого тобі ще?

Баба з візком. Та от шукаю добру людину, яка б підказала мені де у цьому селі дом, пінопластом обшитий.

Степан. Це не село.

Баба з візком. Та ну? Хіба це город?

Степан. Майже.

Баба з візком. Ото пляшочок насобираю.

Сергій. Це точно.

Баба з візком. Так не підкажете, де тут цей дом?.

Сергій (до Степана). Я тільки один такий знаю.

Степан. Я тоже. (до Баби) Нашо він вам?

Баба з візком. Та є в мене діло одне. Внучка свого шукаю.

Сергій (до Степана). Хіба в Миколи рідні є?

Степан (до Сергія). Та немає, здається. (до Баби) А адреса того дома в вас нема?

Баба з візком. Та нема, синку. Не сохранивсь. А може й поділа десь і забула. Склероз.

Степан. Тоді вибачте, бабо, нічим не поможемо. Треба ходити дивитись.

Баба з візком. Ну шо ж, тоді і за це спасібо.

Степан. Всього найкращого.

Баба з візком уходить.

Юрко. Странна баба.

Степан. Да, шось в ній таке є… Так от, я кажу тобі: діти тут ні до чого.

Юрко. Які ще діти?

Степан. Миколини.

Юрко. Хіба в нього діти?

Степан. Тьфу ти, чорт.

Юрко. Та тихо. Пам’ятаю я все. Не думай, шо баба якась може мене перебити.

Незрозуміло звідки зявляється Баба з візком і забирає порожні пляшки у Степана і Сергія.

Баба з візком. Точно (Юрко здригається) не знаєте, де той дом?

Юрко. Бабо, та не знаємо ми нічого, йдіть вже кудись.

Баба з візком. Не можна так грубо зі старими людьми.

Юрко. Іди до біса, стара!

Степан. Йдіть, бабо, ми вам нічим не поможемо.

Баба з візком. Ну, до побачення (щіпає Юрка за руку що той аж скрикує і уходить в протилежний бік від того, звідки прийшла)

Юрко. От відьма…

Степан. Добре, шо не всі такі.

Юрко. Іркині точно не такі.

Степан. Отож. Навєрно тому він і їздить, шо не такі, а своїх нема. От життя: майже преставились і — комусь потрібні стали.

Сергій. Ага, лафа. Тепер мучаються, помирать їм чи ні. (сміються)

Степан. Ти б помер?

Сергій. Помер би, а як не помер, то за таке діло б випив.

Юрко (достаючи невідомо звідки пляшку в пакеті). А ось і вона.

Сергій. Хто, смерть?

Юрко. Тихо, а то накличиш. (віймаючи пляшку з скотчу пакету) Заціниніть артефакт.

Сергій (тягнеться руками). Я вже зацінив!

Юрко. Який цвєт, а? (підносить Сергію до очей)

Сергій. Сьогодні мій щасливий день. (бере у руки)

Юрко. Не врони тільки, а то руки бачу вже ходуном ходять.

Сергій. Де взяв?

Юрко. У себе. Зойкіне. Перший раз таке бачу. Де вона тільки його взяла? Англіцьке шось.

Сергій. Ой, давно вона тебе не била.

Юрко. Та яке там, кожен день б’ємось. Як же воно називається. Як лєнта оця, на яку можна мух ловити.

Сергій. Медовуха.

Юрко. Та яка всраку медовуха?

Сергій. Голуба.

Юрко. Та йди ти.

Степан (роздивляючись пляшку). Скотч.

Юрко. Точно. Сховала, думала я не знайду.

Сергій. Та по тобі видно, шо не зразу знайшов. (сміються)

Юрко. Вогонь баба. Дитину пальцем не троне, а мене у-ух!

Сергій. Да, Юрко, нашим бабам до твоєї далеченько.

Юрко. Не те слово.

Степан. А де вона зара?

Юрко. Спить.

Сергій. Оце так так. Невже вона ще спить колись?

Юрко. Та не смішно. Цілу ніч зі свинею рожала.

Сепан. І як пройшло?

Юрко. Та наче нічого.

Степан. А ти де був?

Юрко. Під одіялом, де мені ще ноччу бути. Не можу я на те як животноє мучиться дивиться.

Сергій. Ти як моя благовєрна прямо. Все просипаєшь.

Юрко. Та нє, до твоєї Вальки мені ще пахать і пахать. Я ж по півдня не валяюсь.

Сергій. В неї просто з давлєнієм плохо, так шо тихенько.

Степан. Бо ще не дай Боже розбудемо. (сміються)

Сергій. Так, треба вже і по твоїй пройтись, а то несправеливо получається.

Степан. А шо моя? Моя як завжди — в салон пішла. Шось з ногтями робить. Як пускала всю зарплату на ті салони і шмотки, так і пускає. На лиці живого місця нема, все тільки крема, помади, пудри. Якісь сімидесяті года, чесне слово. Здуріла баба. Лучче б спала як твоя, а то так, чувствую, скоро і до пластичних операцій дойде.

Сергій. Та некажи. (пауза) То шо, у центр і на точку? Микола, може, пізніше підтягнеться.

Степан. Ага. Затаримось нормально. А-то одними тими мухами жив не будешь, да, Юрко? (сміються)

Юрко. Пішли вже, герої, покажите себе в ділі.

Сергій. Степан. Пішли.

Уходять.

Затемнення.

Сцена 3.

Дім Ірини і Миколи.

Микола спить. Ірина сидить посеред кімнати за столом, перед нею стоїть ще запечатана пляшка горілки і розпочата пляшка вина. Ірина наливає стакан вина і відпиває трохи. Кривиться, диваться на пляшку з горілкою. Відкриває її, наливає чарку, хоче її опрокинути, але зупиняється, бере телефон і набирає номер.

Дім Вальки і Сергія. Валька кемарить. Лунає телефонний дзвінок. Валька піднімається з кроваті і бере трубку стаціонарного телефону. За нею на кроваті лежить Баба з візком, а в ізголов’ї кроваті стоїть сам візок.

Ірина. Алло, Валюха, привіт.

Валька (сонно). Привіт. А хто це?

Ірина. Це Ірка. Ти шо знов спиш?

Валька. Та прикемарила трохи.

Ірина. Ти як мій чоловік прямо. Чуєш, Валь, приходь до мене зара. Посидимо, полялякаємо, вип’ємо, а то мені шось сумно самій.

Валька. Та я б з радістю, але ж я прикемарила трохи, а ти мене оце розбудила. А хтось ще буде?

Ірина. Не знаю. Тобі першій дзвоню. Може Зойкє і Галкє ще позвоню.

Валька. А-а… А шо п’єшь, кажешь…

Ірина. Та нічого. Бувай.

Валька. Та ні. Шо саме п’єш, питаю.

Ірина. А-а, вино, горілка.

Валька. Ну добре.

Ірина. То прийдешь?

Валька. Не знаю. Дитя нема на кого залишити.

Ірина. А де твій?

Валька. Та біс його знає, де та ледацюга лазе. У нього ж шило з жопи стирчить. А може й тут. Зараз гукну.

Ірина. Дитину не розбуди.

Валька. Та шо їй буде. (кричить наче співає) Сєрожа! Сєрожа! Сєрожа, ледачая твоя рожа, де ти?! (Баба з візком підіймається на ліжку. починає плакати маленька дитина. до дитини) Так, тихенько там! (в трубку) Здається, нема.

Ірина. Можешь з дитиною прийти.

Валька. Та ну, з нею хіба відпочинеш. (до дитини) Та тихо там!

Ірина. Ну як знаєш.

Баба з візком (до Вальки). Може так її залишити?

Валька. Ага. (в трубку) Та може так її залишу і хай спить. (до дитини) А не буде спати, то так по жопі буде получать! І батько не поможе! (Баба з візком лягає. дитина заспокоюється)

Ірина. То прийдеш?

Валька. Не знаю.

Ірина. Ну, бувай.

Валька. А-а…

Ірина кладе трубку і набирає ще один номер.

Дім Зої і Юрка. Зойка спить. Лунає телефонний дзвінок. Зойка піднімається з кроваті і бере трубку стаціонарного телефону. За нею на кроваті лежить Баба з візком, а в ізголов’ї кроваті стоїть сам візок.

Ірина. Алло.

Зоя. Алло. Ірка, ти?

Ірина. Ага.

Зоя. А я спала, представляєш?

Ірина. Та ну.

Зоя. Вчора моя всю нічь падла рожала, і я з нею. Вісім штук. Тобі не треба? Хороші поросьоночкі, розовенькі такі, вже бігають як коні! (Баба з візком накривається з головою ковдрою) Як воно так у природі — тільки родивсь, а вже бігає. То шо, не треба? Та я знаю, шо в тебе вже Нюрка є, ну а може, думаю, подружку захочешь для неї, чи парубка. Три пацана вилупилось! Не треба? Буде у неї брат, чи любовник, чи чорт лисий з п’ятаком. Бери!

Баба з візком (виставивши голову з-під ковдри). А тихіше шо, не можна?

Зоя. Замовкни, або вимітайсь! (Баба з візком кряхтить і невдоволено ховається під ковдру)

Ірина. Шо ти кажеш?

Зоя. Кажу, бери, не пожалієш.

Ірина. Та ні, дякую.

Зоя. Зря. Хороший холодець можна буде зробити. Під горілочку самоє оно.

Ірина. Та я саме запросити тебе хотіла. Приходь, потеревенимо. Настрою в мене шось нема. Валька от може прийде, Галка.

Зоя. А твій де?

Ірина. Спить.

Зоя. Так може до мене лучче, а? В мене тиша як у гробу!

Баба з візком. Та ну скільки можна?

Зоя (встає з кроваті і виштовхує ногою Бабу з візком, так шо та летить на підлогу). Нема нікого! Мій втік кудись, собача душа. Знов прийде поддатий і буде получать. О-ох буде!.. (пауза) Не виходе… Точно нема. То шо?!

Ірина. Ні, я не можу. Валькє вже звонила. Може прийде, а тут нікого.

Зоя. Тю, проблема. Я їй зара перезвоню.

Ірина. Не треба. Вона там, може, спить.

Зоя. Ясне діло — спить! Вона на більше не здатна!

Ірина. Дитину розбудишь.

Баба з візком (піднявши голову над ліжком). Це точно.

Зоя. А ну, чекай. (кидає візок у Бабу з візком. Та ховається під ліжко і кряхтить). Не розбужу. Воно в мене як убите спить.

Ірина. Зоя.

Зоя. Ну добре. А то надивиться на п’янствующіх баб — потім травма на всю жизнь. То на коли?

Ірина. Можна прямо зараз.

Зоя. Ага. Тільки свиноматку покормлю.

Ірина. Добре.

Зоя. Точно пацана не нада?

Ірина. Точно.

Зоя. А в нього такий жеж п’ятачок… такий хвостик…

Ірина кладе трубку і набирає новий номер. Ніхто не бере. Набирає по мобільному.

Салон краси. Скрізь розноситься шум фена і плач дитини. Галка лежить на топчані сушить ногті. Лунає телефонний дзвінок. Галка, не піднімаючись з топчана обережно натискає на гучний зв’язок. Спиною до неї на топчані сидить заткнувши уші Баба з візком, а в ізголов’ї топчана стоїть сам візок.

Ірина. Алло!

Галка. Алло!

Ірина. Привіт!

Галка. Привіт, Ірусік! Вибач, мені зараз невдобно розмовляти! Ногті сушаться!

Ірина. Та я тільки запросити тебе хотіла посидіти! Зойка буде, Валька!

Галка. Пагано чути! Мені тут лілії на ногтях намалювали! Така краса! Це тільки на одній руці! А на другій — рози!

Ірина. Ага!

Галка. Думаєш, йому спродобається?

Ірина. Йому?!

Галка. Йому!

Ірина. Степану?!

Баба з візком (не витримуючи). Барану!

Галка (з презирством дивлячись на Бабу з візком. до Ірини). Я тоже так думаю! Дуже вже вони гарні! Прямо дивишся і чувствуєшь благоухання!

Ірина. Ясно…

Галка. А на ногах знаєшь шо художник намалював?! (Баба з візком повертаєтья і придивляється до ногтей на ногах)

Ірина. Не знаю… Галь…

Галка. Такий художник тут моледесенкий гарний. (Баба з візком відпльовується) З міста приїхав. Думаю ще тату заказати, таке шоб змивалося. Руки в нього хороші і душа. Не то, шо мій Степан. Прислухається до всього, шо я кажу. Уважний дуже. То шо скажешь?

Ірина (кричить сильніше). Я хотила тебе до себе на сьогодні запросити! Зойка буде, Валька! Там можеш розказати і про художника і про все інше!

Галка. Та шо ж ти так кричишь? В краску мене вганяєш. Я ж не сама тут. Сором який.

Баба з візком (встаючи до візка). Я вже йду.

Ірина. Вибач. То ти прийдешь?

Галка (роблячи проганяючий рух рукою до Баби з візком). Прийду, тільки дитину матері занесу.

Ірина. Ага.

Галка. Добре, жди.

Баба з візком уходить.

Ірина кладе трубку.

Затемнення.

Сцена 4.

За столом посеред кімнати сидять Ірина, Зоя, Валька і Галка. В глибині кімнати спить Микола, а поруч з ним сидить Баба з візком. На столі багато дрібної закуски, декілька пляшок горілки, ром-коли, пляшка скотчу, вина і шампанського. Половина їх вмісту вже випита.

Ірина п’є вино, причому більше робить вигляд аніж п’є. Зоя п’є горілку і скотч, Валька п’є ром-колу, Галка п’є шампанське.

Зоя (до Вальки). Нє, ну ти бачала себе?! Коли прийшла, як те зомбі була, а зара слова не вставиш.

Валька. А ти думала, шо тільки ти говорити вмієш?! Я теж дєвка хоть куди, шо хош можу розказать і показать.

Зоя. Ой, не треба тільки показувати.

Валька. Та ти такого не бачила ніколи і ніколи не побачиш.

Галка. Давайте я лучче вам про художника мого розкажу. Ото у нього… Ото у нього….

Баба з візком (всміхаючись). Ну-ну…

Всі, крім Ірини обертаються і дивляться на Бабу з візком. Пауза. Вертаються у звичне положення.

Галка. Руки золоті.

Валька. Та зачекай ти, зі своїм художником. Дойде ще до нього. (до Зої) Ти думаєшь, шо я товста? Шо я корова! А в мене талія може пятьдесять пять!

Зоя. У тебе?

Валька. У мене!

Зоя. Та ну? А в мене жопа як транвай!

Баба з візком здавлено хіхікає. Всі крім Ірини обертаються і дивляться на Бабу з візком. Баба замовкає. Вертаються у звичне положення.

Галка. Дивіться, які він мені квіточки намалював (простягає ногті перед Валькою).

Валька. Та зачекай ти зі своїми когтями. (відштовхує руки Галки. до Зої) Мені з самого Києва траву спеціальну привезуть, ти ще до мене бігати будеш.

Зоя. Та ти шо!

Валька. Будеш-будеш! От подивисся!

Галка. З Києва?

Валька. Ага.

Галка. Шо за трава?

Валька. Чудодійний збір з рідкісних трав, шо проізростають на залитих солнцем Альпійських ланах, у найдревніших китайських долинах і на узберережжях міфічної країни інків.

Зоя. А мозгів порокомпостируваних у тому чудодійному зборі нема?

Валька. Нема. А шо, тобі треба? (допиває пляшку ром-коли і не дівлячись простягає її Бабі з візком)

Баба з візком встає, забирає пляшку і намагається покласти її в сумку, але та не вміщається і вона вимушена шуміти.

Всі крім Ірини повертаються і дівляться на Бабу з візком. Вона притихає. Вертаються у звичне положення.

Галка. Я б і з мозгами заварювала, якшо б помогало.

Зоя. Та не слухай її. То обикновєнний проносний збір. У нас у кожному углу та трава росте. Зриваєшь, сушиш, вариш і п’єшь. Чи в аптеці купи, якшо кігті мішають. Я корові своїй недавно варила, коли в неї запор був. Ото вона дристала. Аж очі на рога повилізали. На другий день дивлюся — наче не моя корова! Вся така струнка, статна, на кобилу схожа, так би і продала як кобилу, якби не цицьки.

Валька. От чого ти заливаєш, га?

Зоя. Правду кажу, не ображайся.

Валька. Та ну тебе.

Баба з візком знов намагається всунути пляшку в сумку. На неї ніхто вже так не звертає уваги і вона робить це завзятіше і завзятіше.

Галка. А я вам так скажу, дівчата: нема в нас тут життя. По телевізору подивисся — ото життя. Кожен день празнік, кожен день плаття нове, причоска, люди навкруги крутяться, вогні. Одним словом — свєтская жизнь.

Зоя. А чим тобі тут не свєтская жизнь? Празнік є (показує на стіл), якшо шось не подобається то це можна легко виправити (наливає у стакан з шампанським горілки і скотчу), плаття на мені нове, от помацай (дає помацати), тільки з секонда, вчьора ранком, коли в місто їздила — купила.

Валька (мацаючи). М-м-м, натуральне. За скільки взяла?

Зоя. За дванадцять продавали, за десять виторгувала.

Валька. Вмієшь.

Зоя. А-то! А причоска то вобше! Причоска в мене кожен день зашибісь і кожен день нова! Вітер повіє з правого боку, вона така (правою рукою відкидає волосся), вітер повіє з ливого боку — вона така (лівою рукою відкидає волосся), вітер в потилицю (відкидає обома руками волосся вперед).

Валька. А якшо без вітру?

Зоя. Та ну. Який же день без вітру?

Галка. А Стьопка мій кожен день у місто їзде. Бува навіть на ніч остається. Каже, робота така. Я йому кажу не їдь, а він усе одно їде.

Баба з візком (у сумку на пляшку). Та чого ти, собача твоя душа, не туди лізеш?!

Зоя. Дай я попробую. (встає і допомагає Бабі з візком)

Баба з візком сідає за стіл на місце Зої. Їсть і п’є.

Галка. Точно вам кажу, хтось у нього там є.

Зоя (вбиваючи пляшку долонню). Мужиків треба бити. Вони як діти малі, не тріснешь — не зрозуміють, а потім взагалі на голову вилазити будуть, цицьку смоктать. (до пляшки) От падло…

Галка (до Баби з візком). Поки на заводі працював, такого не було. Я тоді красивша була. На салон цей тільки сміялась, а тепер стирчу там цілими днями і ночами, чоловіка не бачу, а толку ніякого… Може, пороблено, га?

Баба з візком (з набитим ротом). П’ятьдесят на п’ятьдесят…

Галка. Ага…

Валька. Та на шо тобі той салон? Трави лучче цієї попробуй — зразу всі питання знімуться.

Зоя. Ой не совєтую! (б’є з ноги сумку. з неї випадають пляшки і роскочуються по полу)

Валька. Чого це ти не совєтуєш? Вродє ти лучче знаєш.

Зоя. Конєшно.

Валька. Шо конєшно? Торгуєш у своєму кіоску і торгуй. Мєжду прочим мене вже офіційним дистрибютором зробили.

Зоя. По-перше, (бере за шкірки Бабу з візком) я в тому кіоску більше за день взнаю чім ти за місяць. А по-друге (викидає її назад до візка) — у них тих офіційних дистрибюторів пустозвонних на кожному стовбі по жмені, так шо ти не дуже пєтушись.

Валька. Так я і не кажу шо нас мало. Нас багато, нас не подолати.

Зоя. О-ой, згадала!

Баба з візком (збираючи пляшки). Раз, два, три…

Зоя. Отож бо і воно, шо одні обіцяють, другі кричать, а треті…

Баба з візком (смикає Миколу). Микола… Микола. (Микола мичить)

Зоя (дивлячись на Миколу). А треті мичать.

Баба з візком. Микола, підрахуй.

Валька (до Баби з візком). Та не чіпай ти його. (Баба слухається і притихає)

Зоя. Памятаєте такого, Калюка?

Валька. Це той шо наш завод обанкротив?

Зоя. Ага… Бачила його недавно…

Валька. Як його там… Генадій Давидович.

Зоя. А по простому — гніда. Знаєте шо казав?

Валька. Та ну його в сраку, Зойка! Забудь. Пропоную випити за те шоб все в нас було добре. Шоб заводи і фабрики працювали, а чоловіки наші нам в хазяйстві допомагали.

Галка. І нас єдиних, так сказать це…

Зоя. Ну то само собою, бо будуть получати.

Валька. І шоб у них, ух-х!

Зоя (до Вальки). А подобаєшься ти мені така. Тобі зранку пити треба, а-то всю жизнь проспишь і нічого зробити не встигнешь!

Випивають.

Затемнення.

Сцена 5.

Ірина сидить одна за не прибраним столом поклавши руки на голову.

Баба з візком сидить на ліжку і тримає пляшки обхопивши їх обома руками. Микола підніймається на ліжку і дивиться на Бабу, Баба дивиться на Миколу.

Пауза.

Микола. Добрий вечір.

Баба з візком. Добрий.

Микола (встає. до Ірини). Гарні ж в тебе подруги.

Ірина. Які є.

Микола. І давно ви тут сидите?

Ірина. А ти давно проснувсь?

Микола (дивиться на Бабу). Не хочеться споминати…

Ірина. Мені тоже чогось не хочеться.

Микола (роздивляється стіл). І встроїлись непогано…

Ірина. Ага.

Микола. Звідки це все? (бере пляшку зі скотчем. читає) С-к-о-т-с-х.

Ірина. Скотч, неуч.

Микола. Шо це?

Ірина. На коньяк схоже.

Микола. А-а-а. (нюхає) Вонаяє будь здоров. (ковтає) Фу-у, гидота яка. (відпльовується. запиває горілкою. відпльовується. кусає хліб)

Ірина. Правильно.

Микола. Ти пробувала?

Ірина. Нє, так не пробувала.

Микола (до Баби). Вона не пробувала… Так шо тут у вас було? Шо відмічали?

Ірина. Та нічого. Просто запросила подруг, вони й нанесли.

Микола. А-а-а, дєвішнік… Без стриптизьора?

Ірина. Нажаль без.

Микола. І без пива?

Ірина. І без пива.

Баба з візком. Шо ти на мене так вирячився? Диви, очі зара повилазять.

Микола. А по якому поводу?

Ірина. Та просто так.

Микола. Значить, просто так.

Ірина. Просто так.

Микола. А нічого шо чоловік тут спить п’яненький?

Баба з візком. Фу-у-у… (дістає жувальну гумку і дає її Миколі) На, пожуй.

Ірина. Ну а шо, в перший раз?

Микола (беручі гумку). Дякую. (до Ірини) Та-а-ак, які ще в тебе до мене притензії?

Ірина. Яка різниця?

Микола. Викладуй, цікаво, чим я ще перед тобою винуватий, шо мене можна отак на посміховисько виставляти?

Ірина. Та ніхто з тебе не сміявсь, зря ти переживаєш.

Баба з візком. Слухайте, ви зара ругаться будете, да?

Микола, Ірина (до Баби). Да!

Баба з візком. Тоді я прилягу трохи. Старість, знаєте… (аби як опускає пляшки в сумку. лягає. пауза) А ви продовжуйте, продовжуйте. «Ніхто з тебе не сміявсь, зря ти переживаєш».

Микола. Значить, якшо б ти тут лежала пяна, а я запросив би чоловіків цих трьох дур, і ми б отуто квасили б, коли б ти там лежала і може б хропіла, а може б перділа, чи може б слина в тебе з рота текла, то це було б нічого, да? Це було б нормально. А шо тут такого, правда? Все одно тебе ніхто не помічає.

Ірина. Ну да. Яка різниця, якшо ніхто не помічає?

Баба з візком. Хе-хе.

Микола і Ірина дівляться на Бабу. Пауза.

Микола. Ти шо пяна? Шо ти несеш?

Ірина. Шо чув.

Микола (вказуючи на двері). Це вони тебе навчили?

Ірина. Вони тут ні до чого.

Микола. Це вони, я знаю. Ти ніколи б мені такого не сказала б. Повбиваю всіх!

Баба з візком. А можна тихіше?!

Микола і Ірина дівляться на Бабу. Пауза.

Ірина. Та не сміши.

Микола. А мені хіба смішно? Шоб їхньої ноги тут більше не було! Побачу — вб’ю!

Баба з візком кидає у Миколу пляшку. Микола пригинається.

Баба з візком. Просила ж…

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Ірина. І з ким мені по твоєму тепер розмовляти? З курями і гусями?

Микола. Можеш з ними ще і горілку пити, якшо хочеш.

Ірина. Дякую.

Микола. Та на здоров’я! (пригинається. Дивиться де Баба. Та лежить на боку спиною до них) Дурнувата стара. Приблудилась на мою голову… (пауза) Ну шо ти, Ір, справді, ну подумай, не можеш собі нормальних подруг знайти?

Ірина. А нормальні — це які?

Микола. Ну, такі шоб не пили і умне шось казали, коли спитають, а коли не питають — не ляпали б язиком. Хазяйство шоб вели, а не спали б цілими днями, шоб не відсижували жопи у салонах…

Баба з візком. Хе-хе.

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Ірина. Багато ти знаєш, чому жінки так роблять…

Микола. Та мені все одно, шо там ті жінки роблять. Мені…

Ірина. Ото ж бо і воно, шо вам все одно.

Микола. Та ну нє…

Ірина. Я в якійсь книжці прочла, шо ви як ті носороги, бачите тільки свій рог, а потім ще і…

Микола. Покажи і мені ту книжку, може і я поумнію.

Ірина. Та нє, це врядлє… (зі сльозами на очах) Як шось не по вашому — то можна і образитись, а як не по нашому — то нічого, переживе, нічого з нею не станеться, вона ж баба. (плаче)

Микола. Нє ну Ір, нашо ти так. (обіймає) Я ж тільки це сказав бо подруги ці твої…

Ірина (висковзуючи з обіймів). Да-а! Подруги в мене не ті. Невгодили… А шо те, розкажи мені, я послухаю і тоже може ображусь. Ну, так шо в мене те?

Микола. Не треба було приводити просто їх при мені… Я ж п’яненький…

Ірина. О-о-о! Як все змінилося! Так уже влаштовують? Просто діло в тому, шо ти п’яненький, да?

Микола. Та нє, не зовсім.

Ірина. Ага. Ага. Шо далі? Просвіти.

Микола. Ну Ір (хоче обійняти, але Ірина відступає і сідає на ліжко).

Ірина. Не треба цього.

Микола (сідаючи поряд на ліжко). Та можеш з ними бачитись, скільки хочеш.

Баба з візком (налякано). Шо ви задумали?

Ірина. А я вже не хочу.

Баба з візком. Хух…

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Баба з візком. Продовжуйте.

Пауза. Ірина настроюється.

Ірина (з викликом). Шось мене перемкнуло, поперк горла вони всі мені стали — і не хочу вже. Хочу іншого. (пауза) Є в мене подружка у Києві, ми вчилися разом на підготовчих, так вона багато разів запрошувала мене до себе, от думаю поїхати туди, на місяць-другий, а може й більше.

Микола. Шо ще за подружка?
Ірина. Ти її не знаєшь, але вона правильна. Прямо як ти хочеш. Працює цілими днями, п’є культурно і ніколи не напивається, розумна. Вже два вищіх має і третє закінчує. Сама вона з посьолка тут недалеко, але живе постійно у місті. Знімає шикарну квартиру у центрі, так шо не пропадемо. Вона мені даже фотки прислала, можу показати, а раньше ми по общагах разом лазили, ночували чуть лі не в під’їздах, їли один раз в два дні. Чуєш мене?

Баба з візком. Чую.

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Микола. Чую.

Ірина. Відпустиш?

Баба з візком. Відпущу.

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Микола (до Баби з візком). Ви чого тут лежите?

Баба з візком (сідаючи поміж Миколи і Ірини). Можу й сісти.

Микола (до Ірини). Ти надовго?

Ірина. Ненадовго. Ти ж тут зайнятий, да? На роботі ж робота появилася, да?.. Время бистро пролетить. А після зможеш з друзями своїми зустрічатися, тільки не дуже напивайся, добре? А я тобі дзвонити буду кожен день, есемески, емемески слати.

Баба з візком. Он воно шо…

Ірина. Ну… ну чого ти?

Микола. Та нічого.

Ірина. Зара (встає і дістає зі скрині альбом. відкриває і дивиться. з захватом). Дивись, оце вона була у Індії, це Тадж Махал, дворець індійських царів. Диви як красиво. Сонце, пальми, ставочок і ніяких сараїв, ніхто рибу не ловить і бутилки не плавають. А ось це вона в Єгипті, диви біля Сфінкса. А ось біля прикрас Ніфертіті. Теж нічого, да? Диви, ти мені до весілля шось таке подарив. (цілує) А от готель, в якому вона жила. Диви басейн який, море, пляж. Чисто як! Ніяких курей, свиней і газових балонів. Каже, шо може і мені таку поєздку встроїти. Може навіть на роботу допомогти встроїтись. Каже, в Греції, а ось і звідти фотки, отут колись був божественний храм, а отут, забулася… Каже, в Греції постійно робочі, такі як я потрібні, бо в них жінки некрасиві… чи то в Турції. Ну шо скажеш, а?

Микола. Та я ж не можу.

Пауза.

Ірина. Шо ти не можеш?

Микола. В Турції ті з тобою…

Ірина. Так це і не обязатєльно. У тебе ж робота тут, друзі…

Микола. Яка ще робота? Які ще друзі? Шо ти несеш?

Баба з візком голосно і демонстративно позіхає.

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Баба з візком. Вибачайте.

Ірина. Я… Я шось не подумала. (пауза) Та це ж ненадовго. (пауза) Мені там лучше буде…

Микола. Ну, тоді. (робить рукою жест «уходь»)

Пауза. Микола встає. Пауза. Виходить з дому грюкнувши дверима.

Ірина якийсь час сидить на місці і вибігає за Миколою.

Баба з візком позіхає і йде лягає на ліжко.

Затемнення.

Сцена 6.

Минуло три дні.

Ірина сидить одна за неприбраним столом, поклавши руки на голову. На столі стоїть порожній посуд. Ірина намагається вицідити з пляшки, в якій колись був скотч, бодай краплю. Заходить Микола і за ним Баба з візком.

Ірина. Микола!

Ірина підбігає, обіймає і цілує Миколу. Микола веде себе скуто.

Ірина. Миколко! Живий! Здоровий!

Баба з візком. Ага…

Баба з візком підходить до столу і збирає пусті пляшки.

Ірина (сполохано). Миколко, шо з тобою? (пауза) Миколко, прости мене, пожалуста.

Микола (іронічно). Який сюрприз, ти ще тут.

Ірина. Миколко…

Микола. Не трогай мене.

Баба з візком стає біля них і дивиться в упор.

Баба з візком (до Ірини). А ну відлізь від нього, курва! (відриває Ірину від Миколи) Сначала таке каже, а потім (кривляється) «Миколко», «Миколко». Знаємо ми таких! Нас таким не проведеш!

Ірина відходить, отямившись.

Ірина. Де ти був?

Баба з візком. В сраці він був. Там таких, як ти повно.

Микола. А ти ще не їздила? Чи може ти вже приїхала? Чи прилетіла?.. Га? Як там подруга? Як там турки, греки, індєйці, Ніфертиті? Шось ти бистро. Замоталася бачу. Шо, не кормили там? Не поїли? Чи може часу не було? Навєрно не було, бо за три дні стільки встигнути, це развє шо галопом.

Ірина. Де ти був, я тебе питаю?

Баба з візком. Нє, ну яка наглюча! Яка ж наглюча! (до Миколи) І як ти з нею жив стільки?

Ірина (до Миколи). А ви вже на «ти»?

Баба з візком (до Миколи). Давай, вспомни, шо я тобі казала і вперед.

Ірина. Де ти був?

Микола (іронічно). Ну як тобі сказати…

Баба з візком. Ну-у!

Микола (іронічно). На роботі я був…

Баба з візком. Тьфу ти! (йде сідає на ліжко)

Микола (іронічно). Время, як ти й казала — пролетіло незамєтно.

Ірина. Шо ти брешеш?! Не було тебе на роботі! Я там була! Закрито там все! Ні однієї душі нема! Тільки одна баба (обертаються і дивляться на Бабу з візком, а та робить вигляд, що їх не помічає) рядом з коровами ходила, і та мені сказала, шо вже майже півроку завод твій не працює. Шо ти на це скажешь, роботнік?

Микола. Та нічого. Не працює, так не працює. Які проблеми?

Ірина. Які проблеми?! І правда, які проблеми?! Шо тут такого?! Та я тобі звоню день і ніч! Нерви собі всі вимотала! Оббігала всіх знайомих, даже в міліції була — ніхто нічого не бачив і не знає! Телефон виключив, на роботі нема, по генделях нема, даже на вашій точці нема!

Микола. Нема, то й нема. Наче якшо б ти поїхала, я б був…

Баба з візком. Хе-хе.

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Довга пауза.

Ірина (оглядаючи Миколу). Худий такий. Блідий. Очі впали. Зарос зовсім. (обіймає) Як я за тобою скучила. Ти навєрно їсти хочешь? Я зараз приготую. Не дивись, шо безлад такий, я зараз все повбираю. (трьома рухами завертає все, шо є на столі у скатертину і викидає її. миттю стелить нову) Так лучче. Зараз… зараз я вареничків наліплю, з картошкою, з капустою, з фасолькою жареною, як ти любишь.

Баба з візком встає з ліжка і підходить до столу.

Ірина. Зараз… зараз тільки подивлюся, нічого не скисло… (йде дивиться, пробує) Нє, нічого, здається… Тісто зараз розморозиться і наліплю. А хочешь картошечки свіжої нажарю з сальцем, з цибулькою, з кетчупом? (приносить сало, чорний хліб і цибулю) Ось, поїшь поки трохи. Скільки не їв, га? Не можна так себе запускати. Шо люди про мене скажуть?

Баба з візком сідає поряд з Миколою і їсть те, що Ірина йому поставила.

Ірина (займаючись готовкою). Скажуть, шо я за чоловіком своїм не дивлюсь, шо не люблю його і шо хазяйка з мене нікудишня. А це ж не так, да, любий?

Баба з візком (з набитим ротом). Ага… Не так…

Ірина (помітивши Бабу). А ну пішла геть! Кобила стара! (забирає у неї їжу і викидає Бабу з-за столу)

Баба з візком (ображено). Жлобина… (залазить на ліжко)

Ірина (до Миколи). Ну чого ти сидишь? Не сиди, їш… Якшо не хочеш, піцца є в морозильнику. Піццу не будеш? В духовку кину і через дві минути буде готова. То шо, ставити? Не ставити? Ну, як хочешь… (займається готовкою) Ну й не треба… (Баба підбирається до столу) Ну й правильно: хтозна, шо вони туди намішали. Правильно. Зараз… зараз приготую… (Баба краде в Миколи їжу і повертається на ліжко) Поки я тут готую, ти послухай мене, добре? Бо чого не говорити, язиком же вареників не наліпиш… Думала я поки тебе не було… не поїду я без тебе нікуди. Дурою була, шо про всякі заграниці молола…

Баба з візком. Склеюй скоріше.

Ірина (до Баби). Я сама знаю.

Баба з візком. Тісто пересохне, потім розлізуться…

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Ірина (до Миколи). Заграниці — то таке… не знаєш даже, вернешся, чи нє. Мало лі… мені Зойка такі страхи розказувала, коли я послєдній раз в неї була… казала, шо передачу дивилася, шо в рабство туди наших баб забирають, шо в публічних домах там таких наївних, як я, повно.

Баба з візком. Хе-хе.

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Ірина. А коли я їй альбом з Грецією показала, вона сказала: «красиво, канєшно, жити з таким видом з вікна, але коли ти дивисся на божественний храм Артеміди, а тебе… це… по свому, а ти нічого по їхньому не понімаєш — ніякого кайфу» … Каже, «лучче вже в нашому городі огірки збирати, чім таке» … (сміється)

Баба з візком. Хе-е. Це точно.

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Ірина. Мовчишь? Хіба не смішно? З’їш хоч шось… (підходить до Миколи і сує йому в рот свіжий огірок. Баба підходить і дивиться на це впритул) З’їш… Ну з’їш, будьласочка. (Микола піддається і робить маленький надкус) От і добре. А тепер посміхнись. (підтягує Миколі щоки так, щоб губи склалися в посмішку) Ну посміхнись, посміхнись своїй дружині, давай. (Микола піддається) От молодець. Який же молодець ти в мене. (задоволена йде далі готувати)

Баба з візком надкусує огірок, ростягує губи і хмикає знизуючи плечима.

Баба з візком (до Ірини). А шо тут такого? (кусає ще раз огірок, сідає біля Миколи і пропонує його йому. Микола не реагує. Баба знизує плечима, хмикає і доїдає огірок)

Ірина. Зараз ми від’їмо тобі щоки. Зараз… Це Зойка мені про огірки каже, а я думаю, не хочу я тутешніх огірків. Хочу з чоловіком моїм бути. Шоб він в мене був і шоб я в нього була… Тільки тут не хочу… Не тут Миколко, чуєш? (підходить) Не хочу я тут. Надоїла мені жизнь така. Поступити хочу, не зря ж я на підготовчі ті ходила. (відштовхує Бабу і прижимається до Миколи) Вищє образованіє хочу мать, шоб на роботу нормальну устроїтись. Хочу в нормальне кіно ходити по вихідним, а не в цей зал з простиньою. Хочу шоб супермаркет під домом був і шоб робив він круглосуточно, шоб все шо душа бажає в який завгодно час можна було купити.

Хочу в квартирі жити, як всі цивілізовані люди, шоб серце в мене не калатало, коли якийсь п’яний придурок ноччу за ворота наші чипляє. У місто я хочу, Миколко. Задихаюся я тут.

Баба з візком. Хе-хе. Нічого так підготувалась…

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Микола. То чого не поїхала?

Ірина. Не можу без тебе нікуди.

Микола. А три дні тому могла.

Ірина. Не могла! Не могла! То я глупость тоді сказала. Прости мене, будьласочка. Не можу без тебе нікуди їхати. Прости, мене… Прости-прости-прости.

Баба з візком. Хе-хе.

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Микола. Не можу.

Ірина. Чого це ти не можеш? Я ж тебе простила за те, шо ти три дня непонятно де був, непонятно з ким був, за те шо покинув мене в такий момент… Прийшов, я тобі на шию кинулась, кручусь тут заради тебе, все заради тебе роблю і тільки одного у тебе прошу, а ти отак?

Микола. А не нада мене просити. Був я ці три дні на заводі!

Баба з візком. Правильно, руби правду матку!

Микола. Думав про то, шо ти сказала і вобше… Не дивись на мене так…

Баба з візком. Та кажи, не відволікайся.

Микола. Я там працюю… сторожем…

Баба з візком. Отакої! Получі, фашист, гранату!

Ірина. Як це сторожем? Так ти ж…

Микола (засмучено). Да, сторожем. Ким ще мені працювати, якшо нас закрили?..

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Ірина. Як це «закрили»?

Микола. Давно вже.

Ірина. Давно?

Микола. Давно…

Ірина. Так чого ти раньше не казав?

Баба з візком відштовхує Ірину і сідає поруч з Миколою.

Баба з візком. Не бійся, кажи.

Ірина. Ми ж тепер спокійно можемо…

Микола. Нічого ми не можемо! Не люблю таке. Шумно там дуже. Всі кудись біжуть… Мусор… Машини кругом…

Баба з візком. Да-а!

Ірина. Так і у нас тут майже…

Микола (перебиваючи). Та нє, яке там… (біля дверей скрикує качка) І качок там нема, живих…

Баба з візком. Точно!

Ірина. Дались тобі ті качки. (до качки) А ну пішла вон! (кидає в неї огірком)

Микола. Дались… (бере пляшку і роздивляється) А я хочу шоб качок було більше чєм бутилок…

Баба з візком. Е-ей!

Микола. А коней більше чєм машин… Воздух шоб, земля хоть яка своя, шоб вийти можна було з дому, посидіти… Я би лучче в село до твоїх діда з бабою переїхав.

Баба з візком. Чьорті шо твориться. (встає і йде до ліжка)

Микола. Ти про них зовсім не думаєш, та і не знаєш нічого. Дід мене останній раз як були — у сарай водив, показував… Знаєш шо показував? Гроби. Гроби дід для себе і для баби зробив. Заліз у середину і крутиться у всі сторони як кручений, дивлюся на нього і таке ощущєніє, наче переді мною не дід старий у гробу, а немовля у колибєлі; сміється і хвалився як все удобно, а коли каже ще баба подушки пошиє — то вобше буде царське ложе. А ти кажеш «радіє, шо є з ким самогонки гильнути».

Ірина. Хіба ж я знала?

Микола. За границю зібралася… Не подобається… А де ти раньше була? Для чого я дом цей вже два роки, як побралися, до ума довожу? Сама ж просила. Сама казала, шо не хочеш в халабуді жити. Кафель положив, поли поміняв, камін зробив, обої ми з тобою місяць їздили вибирали, півроку клеїли, а тепер все, тю-тю… Хіба так можна?.. Мовчииш… Так може не треба було цього всього?.. Дом пінопластом обшив, а ти нічого даже не сказала… Скажи хоть зараз, чі шо?

Ірина. Шо сказати?

Микола. Як обшив?

Ірина. Ніяк.

Микола дивляться на Бабу. Баба дивиться на Миколу, знизує плечима і починає ковиряєтися в сумці. Пауза.

Микола. Так тепер же зимою тепло, а літом прохладно. (пауза) Ну чого ти хочеш від мене, жінка? Хочеш їхати — їдь, я не держу. А звідци нікуди не поїду. Мене все устраює.

Ірина. А як же я?

Микола. Як хочеш.

Ірина. Я вже сказала, як я хочу.

Микола. Я тоже.

У Баби валиться візок, і пляшки з сумки розкочуються по всій кімнаті. Микола і Ірина дивляться на пусті пляшки. Пауза.

Ірина. Не любиш ти мене. Любив би, продав би цей дом і не мучався б сам і мене б не мучав.

Баба з візком (з азартом). Та-а-ак.

Микола. Знаєш шо?!

Ірина. Шо?

Микола. Вимітайся давай! Не хочу тебе більше бачити!

Баба з візком. Та-а-ак!

Ірина. Це я тебе не хочу більше бачити! Сам вимітайся!

Микола. Я?!

Ірина. Ти!

Баба з візком. Та-а-ак!!!

Микола. Ну ти смішна.

Баба з візком. Тьфу ти! (злазить, збирає пляшки)

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Ірина встає і переходить за стіл, на якому лежить тісто, і починає плакати.

Микола встає з лавки і починає нервово ходити взад і вперед по кімнаті. Підходить до Ірини.

Микола. Ну чого ти? Чуєш? Чого ти, Ір? Ну… Ну не можу я… Це ж не варіант… Ну, продам я цей дом, і шо ми за ті гроші купимо?.. Чуєш? Може тільки однокімнатну… Чуєш? Халупку якусь з облізлими обоями, в якій тільки шо хтось помер… Яка й даром нікому не нужна… А якшо дитина, не дай Боже… Чуєш мене? У нас сарай більше, чєм ті нори… Курей от набрав на свою голову… Чуєш? (пауза)

Баба з візком (починає збирати пляшки. з сумом). ПлЯшки мої, плЯшки, горе мені з вами, нащо стали на підлозі сумними рядами…

Микола і Ірина дивляться на Бабу. Пауза.

Микола. Та ну чого ти?.. Я не розумію… Чесне слово, не розумію… В тебе ж все є… Я ж за тобою… Нюрку от тобі на день народження купив… Хороша ж свинюка, тобі ж нравиться… Пятачок такий… Чуєш?.. Там такого не можна… Кабанчика ще хочу на день ангела подарити…

Ірина (крізь сльози). Та йди ти в сраку разом зі своїм кабанчиком, курями і всим цим селом! (встаючи) Відійди.

Микола. Куди ти?

Ірина. Візьму свої вєщі і подалі звідси. (відштовхує Бабу)

Микола. Знов?

Ірина. Знов.

Баба з візком. Та ви шо, подуріли зовсім?!

Микола. Скатєртью дорожка.

Ірина бере Бабин візок і йде до виходу.

Баба з візком. К-куди?

Ірина (зупиняючись біля Миколи). Спасібо за все.

Микола киває. Довга пауза. Ірина йде до виходу, але наступає на пляшку, не втримується на ногах і падає у руки Миколі.

Ірина (відштовхуючи Миколу). Не трогай мене.

Микола (становиться у дверях). Не пущу.

Ірина. Не пустиш?

Микола. Ні.

Ірина (намагаючись відсторонити рукою Миколу). Відійди.

Микола. Сідай, поговоримо.

Ірина. А правильно та баба тебе назвала. Зря я так на неї накинулась, ти і правда бичок… Му-у-у! Му-у-у! Му-у-у!

Микола. Замовкни.

Ірина. Зараз же!

Ірина намагається обійти Миколу. Микола відштовхує її і вона падає на підлогу.

Баба з візком. Оце по-нашому.

Ірина кидає в Миколу пляшки які лежать поруч на підлозі, а потім ті, які лежать у сумці.

Ірина. Ах ти тварюка така! Скотина така! На жінку руку піднімаєш! Так ти мене любиш?! Скотина! Гад такий! Падлюка! Очі б мої тебе не бачили! Я йому «Миколко», «Миколко», а він мені!.. Гад такий!

Ірина бере зі стола ножа і кидається на Миколу. Микола відвертається від удару і б’є Ірину кулаком по обличчу. Ірина падає. Микола підходе і нахиляється над нею. Баба плескає Миколу по лечу, забирає візок і уходить.

Затемнення.

Сцена 7.

Микола стидить за столом, у нього на колінах сидить заплакана Ірина.

Ірина. Не можу я тут рожать.

Микола. То й не треба.

Ірина. Як це не треба? Треба. Я вже дитинку хочу.

Микола. І я.

Пауза.

Ірина. А в кіно будемо ходити?

Микола. Канєшно, будемо. Чому ні? Про електрички і маршрутки забудемо… я машину куплю і будемо на ній кожну неділю в город їздити. Спочатку в кіно будемо йти, потім в супермаркет, потім ще кудись. Ти поступиш на заочне і спокійно закінчиш, а як не понравиться — то й не треба. Це в жизні не головне. А потім подивимось. Може колись у той дворєць індійський поїдимо, а може у божественний храм.

Ірина. Ага. (пауза) Може.

Пауза.

Микола. Зато в нас Нюрка є.

Пауза.

Ірина. Ага.

Пауза.

Микола. Кабанчика на день ангела тобі куплю. Буде їй пара.

Ірина. Не треба. Можемо у Зойки взяти — вона предлагала.

Микола. Точно, це ж їхня недавно родила.

Ірина. Ага, вже три дні як… Казала, шо три пацана в них… Може одного дати.

Микола. Ага.

Пауза.

Ірина (вскакуючи). Господи, це ж Нюрка там скільки вже не їла?! (згрібає все зі столу і кидає його у відро)

Микола. Та нічого з нею не станеться.

Ірина. Як же так забути?

Микола. Та сиди, я покормлю.

Ірина. Та нє, ти мені лучче білет купи.

Микола. Ще вспіється. (вихватує у Ірини відро)

Ірина. Ах ти! (намагається відібрати відро назад)

Сміючись, вибігають з кімнати.

Затемнення.

Сцена 8.

Минуло три роки.

Сергій, Юрко і Степан сидять на лавочці, п’ють пиво і дивляться в далечінь, туди, де йде Микола.

Степан. Це Микола там йде?

Сергій. Якшо не Микола, то похожий на нього як дві каплі води.

Юрко. З халтури на халтуру галопом.

Степан. Так в нього ж друге на подході…

Юрко. Так я ж кажу.

Степан. Да, діти зара дорого обходяться…

Юрко. І на машину треба заробить…

Сергій. І дід з бабою ніяк не помруть…

Невідомо звідки з’являється Баба з візком.

Баба з візком. Добре, хоть від інстітута отказались.

Юрко. О, здоров, стара. Давно тебе не було.

Сергій. Знов по чиїсь душі, чі по бутилки?

Баба з візком. П’ятьдесят на п’ятьдесят.

Юрко (до Степана). Позвати його, чи як?

Степан. Далеко, не почує.

Юрко. А так (намагається свистнути, але в нього пагано виходить).

Сергій. Тихіше, бо оглухне.

Юрко. Тьфу.

Пауза.

Степан. Да-а, до такої б жінки кожний біжав.

Сергій, Юрко (разом). Да-а…

Баба з візком. А у них там все нормально?

Степан. А коли в них було не нормально?

Баба з візком. Та було…

Юрко. Сиди тихо, стара. Багато ти знаєш… Вареники їхні їла?

Баба з візком. Не встигла.

Юрко. От і мовчи.

Степан. А веренички Ірка сказочні ліпить… Народять другого — наб’ємося в гості.

Сергій. Набємося, нажремося і нап’ємося…

Юрко. А може зара?

Степан. Та нє, зара не можна, бо він все чувствує. Бач, як спасається.

Сергій. Ага, а цей тільк про одне думає.

Юрко. Це ви про одне думаєте. А є й люди правильні. Вони про спасіння думають всєгда. (сміються) А як же тут думати, коли оця тут сидить? Тобі скільки років, бабо?

Баба з візком. Ой багато. Ти до стількох щитати не вмієш.

Юрко. То навчи.

Баба з візком. Через плечІ. (сміються)

Степан. То шо, Юрко, доставай своє спасіння.

Юрко. Шо, же?

Сергій. А в тебе є?

Юрко. А-то! (достає пляшку зі скотчем)

Сергій. О, і знову він.

Юрко. Я подивлюсь, для тебе три роки як мгновєніє…

Сергій. А ти думав.

Степан. І коли ж тобі вже руки відіб’ють?

Юрко. Ніколи. Мене по руках не б’ють.

Баба з візком щіпає Юрка за руку що той аж скрикує. Сміються.

Юрко. Ой, стара, є в мене для тебе, одна страшна і правдива історія. Послухай, може пригодиться.

Сергій. А може, ненада?

Юрко. Нада, Вася, нада… (до Баби з візком) Їдє мужик на електричці і за станцію до нашої сідає у неї Баба з візком, похожа на тебе як дві каплі води.

Степан (перебиваючи). Ти наливай і розказувай, а то не всі тут вєчні. (сміються)

Юрко. Один момент. (розкриває пляшку і достає пластикові стакани. до Степана і Сегія) Заходить значить Баба з візком, тютєлька в тютільку така як наша (показує на Бабу).

Сергій (перебиваючи). З цицьками?

Юрко. Та з візком, а не з цицьками.

Сергій. Шо, без цицьок?

Юрко. Та які там цицьки, (показує на Бабу) вона ж стара і страшна.

Сергій. А, ну тоді да.

Юрко. Ну то заходить, значить, а у тамбурі якийсь мужик яблука россипав по п’яні і питається їх зібрати, а оце (показує на Бабу) пре.

Сергій. Ой, здалеку заходиш.

Степан. Та підожди, хай скаже вже.

Юрко. Оце пре прямо по руках і починає биковати, шо бачте, «п’янь ви така перетака! Встроїли тут бенкет!».

Сергій. Оце вона гонить біса.

Юрко. А з ним ще жінка була. Так вона на ту бабу накинулась, а баба на неї, вобшем поругалися.

Сергій. Без мордобою?

Юрко. Та підожди.

Степан. Не тягни, а то градус виходить.

Юрко. Так все уже. Хотіла жінка тій бабі по морді дати, та чоловік не дав, вийшли вони з електрички, а через дві минути та бабі і здохла…

Сергій. Ага… А до чого це ти?

Юрко. Та не помню вже, але нєрвнічать нехорошо, а я коли в мене налито, а я не п’ю — дуже нєрвнічаю.

Степан. А шо то за мужик був? Ти його знаєш?

Юрко. Може й знаю, а може не було цього ніколи… За шо пити будемо?

Баба з візком. За мене випийте.

Юрко. За тебе?

Сергій. А шо, давайте вип’ємо.

Степан. Давайте.

Юрко. Ой, повезло тобі, баба… (цокаються) Твоє здоров’я.

Випивають.

Сергій (кривлячись). Яка ж гидота.

Степан. Нормально.

Затемнення.

Кінець.