«Село.Еволюція» (8-й поверх), «Надsя» Ден Гуменний

Село.Еволюція (8-й поверх п’єса

написано трьома мовами: українською, російською та суржиком

— Може ми померли і це рай такий?

— А ти вийди — подивись!

— Страшно…

— Ніхуя не страшно! Простіше! Простіше сидіти тут: пиздіти, рассуждати про трансцендентність та місію нації! Вийди, блять, і подивися!

Дійові особи

Чоловіка з крилами: трансцендентна потріпана істота; пияка та філософ;

Панас: господар квартири, пияка та підкаблучник; філософ-механізатор;

Будильник: кукурікаюча чорна стильна штучка з тяжкою долею;

Анжелка: прийомна донька Панаса, працівниця ескорт-сервісу; стерва;

Катерина: авторитарна дружина Панаса, манірна панянка;, прихована істеричка;

Пастор Єгови: проповідник з хутору; нерозкритий до кінця персонаж;

Михайло Семенович: в минулому — директор сільської школи, вчитель фізкультури та ДПЮ за сумісництвом; вельми фантазійна людина; пияка-параноїк;

[напівтемна сцена. По центру сцени сучасне низьке ліжко та столик у східному стилі. Кімната побудована за принципами європейського мінімалізму. Псує гармонію лише трилітровий бутель з непевною каламутною рідиною та чоботи біля ліжка: вони рожеві й містично блищать від вранішнього сонця.]

[до кімнати веде троє дверей. Перші — металеві, схожі на вхідні, зліва від ліжка. Направо ведуть дорогі дерев’яні двері кольору «палісандр». За узголів’ям ліжка — якась подоба сільської хвіртки із неструганих грубо збитих дощок.]

[з-за «хвіртки» чути стукотіння каструль та дивне шкварчання.]

[зненацька металеві двері відчиняються й до кімнати ледве не карачки ввалюється дивне «тєло»: воно п’яне, потаскане, за спиною — щось, схоже на крила, але прим’яті та перекошені.]

[Чоловік з крилами навпомацки пробирається до низького дивану, який стоїть в кутку кімнати; біля самого дивану зачіплюється ногою за купу ковдр, що валяється долі — з-під ковдр чується нерозбірливе мичання.]

[Чоловік з крилами не звертає уваги на мугикання та стукіт каструль за дверима: він завалюється спати на дивані, впавши на живіт.]

[якийсь час чутно лише стукотіння каструль за дверима-хвірткою]

[зненацька, не ясно звідки, лунає нестерпне кукурікання, самого півня не видно]

[з ліжка несеться сонне невдоволене волання Панаса:]

— Блядь!

— Замовкни!

— Борщ з тебе зварю!

[пауза]

П: [задумливо:] Нє, не зварю…

[Панас на ліжку починає квапливе ворушіння: спочатку з-під ковдри з’являються голі ноги, потім — розтріпана голова, далі — всі інші частини тіла. На «тілі» — радянські сині трєніки та біла розтягнута майка. Панас невиспаний і злий.]

П: …Як же ти його звариш, якщо воно — будільник. І придумали ж ті падли таку штуку. Прийшли, кажуть: [кривляє:] «Чтобы вам адаптироваться было легче, пока Эволюция закончиться!» Заїбали з тою Еволюцією! Спати лягли у своїх хатах, а зранку — тут прокинулись… Нє, тут не так вже й хріново: он халадільнік завжди повний, випити є шо, ліжко [товчеться дупою по ліжку] м’яке. Тільки ж високо — 8-й поверх: даже горобці не літають. Підійдеш до вікна — одні багатоповерхівки стирчать. Дерев нема…

[знову надривно кукурікає Будильник]

П: [перервавши свої роздуми:] Та де ж ти?

[ходить босий підлогою кімнати. Повертається до ліжка, сідає, нахиляється до рожевих валянків — витягає з них стильного чорного будильника й нарешті вимикає, добряче вмазавши їм об спинку ліжка]

П: Замовкни! [іронічно:] Ги… Будильник? Хуйня ваш будильник!

[вдягає валянки]

П: [показує на взуття:] Кажуть: [перекривляє:] «У вас такая квартира, а вы село тут развели!» Так я валянки в розовий пофарбував, шоб не пристьобувались, будуть претензії: скажу, шо так гламурніше!

[без всякої мети совається кімнатою, переступаючи розкидані ковдри]

П: Михайло Семенович каже, що тут кругом камери… То ми, як вип’ємо — дупи голі у них показуємо. Ги… Може знову дупу показати?

[повертається й розв’язує штани]

П: Нє, [розслаблено:] не хочу! Вчора — дупа, сьогодні — дупа. Кожен день — дупа та й дупа: набридло!

[розглядає валянки]

П: [з жалем у голосі:] А галоші забрали: [перекривляє:] «Нечего, дедушка, полы мраморные портить! Хотите валенки — вот вам новый каталог!»

[пинає на підлозі розгорнутий журнал]

[підходить до столу, наливає з трилітрового бутля каламутної рідини у немитий стакан: випиває, кривиться, голосно видихає]

П: Я там ціни глянув: валянки — 2600 гривень! Та я на похорони менше відклав…[згадує:] Ми як тут прокинулись, після Еволюції, я рішив, шо гроші пропали — поліз до тих шкафчіків, а там ручок немає. Я кулаком гупнув — вони повідкривалися! Гроші в тому ж носку були, де я сховав. Я і Катькіну заначку знайшов, думав гіркої купити, аж тут гірка в холодільніку сама з’явилася… Так я просто переховав! Може понадобиться…

[потягується спиною, розчепіривши руки]

П: [підвищуючи голос:] Дід Панас нє дурак — він ще при Брєжнєвє сістєму дурив…

[Панасову ейфорію перериває Анжелкин голос з-за палісандрових дверей:]

А: Дурив він! Пиздун! Соляру з трахтора зливав і продавав молдаванам! Да, папаша?

[з-за дверей-хвіртки чутно нерозбірливий репет Катерини]

П: [не звертаючи уваги на Анжелку і Катерину:] …Так то ж була сістєма. А це — так!

[спльовує всторону]

П: [з презирством:] Бач, Євро у них: 20–12!

А: [з-за дверей] А Євро тут при чому — шо ми тут?

[відчиняються двері-хвіртка: виходить статечна літня жінка в національному центральноукраїнському костюмі та трохи недорікому сюди барному фартуху; вона висока і заклопотана]

К: Доню, треба поблажливо ставитись до нашого тата — він голова сім’ї, ще здавна на Вкраїні до батька в родині ставилися з особливою повагою…

[її ніхто не слухає та й взагалі не звертає жодної уваги]

П: [паралельно з дружиною:] При чому Євро?

[Катерина ще й далі бубонить собі шось під ніс: змісту не чутно, чутно лише окремі слова: «Вкраїна, нація, традиція, Шевченко…»; відсутність уваги до своєї персони аж ніяк її не хвилює]

[Анжелка йде в свою кімнату, гупнувши дверима; Панас того не помічає і катить свою тєлєгу далі:]

П: Я тобі щас всьо поясню! Диви, як я собі думаю: зібрались ті 450 умніків у Верховній Раді та прийняли закон про «Еволюцію сільської общини» і без всякого референдуму вкатили, скорєє всього, ноччу нам дімідролу в дупи — і в ці панельники поперевозили!

[помітивши, що його вже ніхто не слухає, Панас аж ніяк не засмучується і продовжує пояснювати вже самому собі:]

П: Отак всі Українські села поперевозили в ці бетонні башти. Скільки ж, блять, землі звільнилося!

[задумливо мовчить]

П: [починає трохи невпопад:] Панельки всі вдоль траси стоять, а машини трасою не їздять: [задумується:] тільки таблички кругом стирчать, що не табличка, то окреме село…

[задумується знову, тупо ходить кімнатою]

П: Дівок молодих наших хоть в город возять, а старі всьо — сиди і не пизди! Їж макарони… [пом’якшеним голосом:] Макарони, правда, смачні…

[киває головою на палісандрові анжелкіні двері:]

П: Катіна…

[голосно гримнувши посудом об стіл, Катерина суворо горланить:]

К: Катерина! В Україні «Кать» немає й не було ніколи! Тут є Катерини! Ка-те-ри-ни! Згадай: у Шевченка… [хапає стопку посуду зі столу і йде до своєї кімнати, бурмосячи під ніса щось знову про традиції та Батьківщину]

П: [підбираючи слова, повільно:] Прийомна моя дочка, а рідна дружини моєї [з язвою у голосі:] Ка-те-ри-ни, [огидливо:] Анжелка [призирливо:] в місті работаєт [стишуючи голос:] прастітуткою…

А: [приглушено але різко з-за палісандрових дверей лунає прокурений молодий голос:] В ескорт-сервісі, [призирливо:] папаша!

П: [аж ніяк не знітившись:] Ну правильно: в ескорт сервісі прастітуткою. Каже, шо общіству пользу приносить, а яка ж з неї польза? Нє, ну отдєльним ліцам вона шось-там може і помогла, а от общіству в цілому? Вапрос!

[з-за палісандрових дверей висовується розтріпана голова доволі молодої дівчини]

А: А від того, шо ви сидите тут в рожевих валянках і всяку хуйню пиздите, то общєству воно дуже помагає?

[подивившись на диван:]

А: А шо це за штемпи? [до Панаса:] Саабражалі на трьох?

П: Вродє на двох тіки…

[обидва підходять до дивану; розглядають Чоловіка з крилами; Анжелка наступає босою погано поголеною ногою на купу ковдр — з-під ковдр розбуджено пищить фальцет Пастора Єгови:]

ПЄ: Побійтесь бога, падли!

[всі стоять офігівші; Чоловік з крилами перевертається на бік і натягає на голову подушку]

ПЄ: Господь послав мене до вас! А за те вчорашнє непорозуміння я проситиму прощення у господа нашого Єгови…

[Чоловік з крилами сильніше притискає подушку до голови]

[Панас киває на Чоловіка з крилами:]

П: Ти привів?

ПЄ: Та нє…

П: А де він взявся?

ПЄ: [спіймав знову свою хвилю:] Думаю, Господь послав його до нас вчора…

[Чоловік з крилами болісно стогне з-під подушки]

П: Чуєш, зараз я тебе пошлю! Скажи краще, що там на вулиці?

ПЄ: [з переляку забувши про єговістську риторику:] А хрін його знає! Я сам з третього поверху, ми на хуторі біля вас недалеко жили: ви на нас собак ще спускали…

П: А, то ти був… [задумавшись:] А знаєш, як ми тут опинилися?

ПЄ: Та хрін його знає, спати лягли вдома, а прокинулися вже тут…

П: [радісно:] Так я тобі всьо шас розкажу — вся канітєль через Євро 20–12…

[до кімнати знову влітає Катерина; вона ледве стримується — складається враження, що слова зараз самі полізуть з її вух та інших отворів на обличчі, якщо вона не розкриє рота й не вимовить все, що стримувала:]

К: [кудись зникає напускна манірність; істерично:] Та ви задрали зі своїм Євро! Нічого ви не знаєте! То все через золото!

ПЄ: Яке золото?

К: Ганіне золото!

П: Знову…

К: Да, знову! Ти ж знаєш, що Ганчина мати, як ще молодою була, то продала душу сатані за цілу хустку золота. А ти ж знаєш, які в неї здоровезні ті хустки були.

П: Та…

К: Не такай! Люди кажуть, що вона потім ще й любилася з тим чортом! А шо?, А як інакше без чоловіка у неї Ганька вийшла. Ти ж помниш, яка та курва прибацана була — то чортяче сім’я в ній грало. Зате ж золото! [мрійливо:] Золото…Ціла-велика-хустка…

П: Катя…

К: [голосно і грубо:] Катерина! Господи, як ти мене вже дістав!

[Чоловіка з крилами аж підкидає на дивані; Пастор Єгови дрімає, закривши очі]

П: [перекривляючи:] Ка-те-ри-но! Здуріла окончатєльно? У Ганьки батько — бєглий зек-чєчєнець, того вона й чорна така. І золота ніякого не бУло, бо якби булО, то чого Ганька у нас до пєнсії завжди двадцятку, а то й більше позичала?

К: Я й забула, що вона так і не віддала останні 20 гривень — сука стара! [схаменувшись та перехрестившись:] Прости господи…

[Чоловік з крилами знову голосно вовтузиться на дівані; Пастор Єгови все ще дрімає]

… що так про покійницю. [шепоче:] Вона його закопала — кур-р-рва! [знову голосно:] Кажу тобі, було золото! Було! Все село знало…

П: Катьо!

К: Ка-те-ри-но! [голосно і з нотками близької істерики]

[Чоловіка з крилами втретє аж підкидає на дівані; Пастор Єгови дрімає]

П: Катерино, бляха-муха! [примирливим тоном:] Ну нехай! Навіть, як і було те золото, нашо ж з усіма селами таке робити — диви, скільки многоетажек за вікном.

К: А то для конспірації! Щоб ніхто не здогадався! Ти ж знаєш, що ті алігархи у Верховній Раді на все підуть, заради золота. А шо їм іше робити? Нафта скінчилася, вугілля більше нема, все корисне із Землі повитягали. Що залишається?

П: Так земля ж лишилася! Чорноземи-родючість-туда-сюда…

К: Земля? Далася їм та земля! Гнути спину з сапкою на городі! Ну ти дурний, уяви собі: виїхав такий на Лєксусі в поле. Попорався до обіду й сів їсти з торбочки під тінню від заднього колеса — добре, що машина велика! — а потім знову до бур’яну. Де ти таке бачив?

П: Та…

К: Та не буде такого! Їм простіше всіх повиселяти й перекопати екскаватором весь ганчин город, ніж вдягти резинові чоботи та йти садити картоплю.

П: [задумливо:] А я думав, то всьо шоб землю нашу арабським шейхам продати… Думав, шо того нас і повиселяли…

К: Я ж кажу: дурний! А хто на ній працюватиме, якщо ми всі тут? Якби треба було працювати, ці дєятєлі швидко б кріпацтво ввели.

[обидва задумуються над підступністю влади]

П: [розмірковує:] Та нам воно якось одноково було б — ми і так невідомо для чого й на кого працювали, а так — ну шо? Ну, виїжджати заборонили б, може. Так ми й так нікуди не їздили, хіба ото одного разу в Одесу після свадьби. [замріяно] Помниш?

К: [теж замріяно] Помню, ти ще мені тоді намисто з ракушек подарував і хустку червону. Ми гуляли по Дєрєбасівській попід ручку, а всі до нас оберталися й посміхалися…

[Анжелка зненацька виглядає з-за своїх дверей:]

А: [знущаючись:] Обертались-посміхались… [гнівно:] Та з вас тупо ржали! Уявляю, як ви виглядали на тому курорті в засмальцьованих ваших трєніках, резинових галошах, шапці та теплому [знущаючись:] «червоному платку». А нє — іще було [іронічно, перекривляючи:] «намисто із ракушек»! Звьозди, блін… Сіло ідьот в атрив!

Та краще б і правда всю страну арабам продали — у них грошей дофіга і в пастєлі вони справжні жеребці, не то, шо наші імпотенти.

П: [ображено:] От блядина, а ти ж казала, що ескорт-сервіс, то не прастітутки!

[заспокоївшись трохи:] Звідки знаєш про арабів?

А: [призирливо:] Ідіть ви, [з ганьбою:] та-то! То Машка казала: вона до Еволюції в городє в інститутє навчалася — вона там з першого курсу з арабами тусила. Вони їй даже паранджу подарили, а один, мєжду прочім, заміж звав, а вона не пішла, — [з ненавистю:] дура!

К: Сама ти дура! Вони ж їй гроші давали, поки вільна, а заміж піде: це всьо — сімейна жизнь, бюджет, діти і кастрюлі. Нє, [смакуючи:] ще й паранджа — діти, кастрюлі і паранджа, а так хоч порозважалась!

П: Всі ви — бляді! Аби тіки розважатися…

А: [перебиває різко:] А шо це у вас за пунктік, [знущаючись:] та-то, «бляді-бляді»! У вас шо, на старості років лібідо знову прокинулося, чи це якісь травми молодості? Ви до мене більше у кімнату не заходьте, як я сама там, а то мало лі шо! По це дєло Вам до мами! А до мене не заходьте!

П: [оцінюючи окидає її оком:] А я і не збирався, [в сторону:] поки-що…

[стукіт у двері: Катерина йде відчиняти; Панас кваплячись зачісується брудними руками, перед тим плюнувши на них; Анжелка похапцем підхоплюється й зникає у своїй кімнаті]

[влітає Михайло Семенович вже трохи на підпитку: з перегаром, тєльніком і, за старою звичкою, у краватці]

МС: [з місця в кар’єр:] …Я колись фільм бачив: на Амегику [він характерно гаркає] пгибульці напали…

[після цих слів Катерина голосно зітхає, махає рукою на чоловіків та йде на кухню]

… напали — потім, пгавда, від нашої атмосфери подохли всі, але то не головне. Головне — шо напали! Загаз теж напали, загагбали і попересиляли у ці гєтто. [слово «гєтто» він промовляє з особливою гордістю, пишаючись, що знає такі вчені слова]

П: [помірковано:] Нефігові загарбники! Кормлять нас, поють, он — пиво прямо з крану тече,

а на кухні індівідуальний самогонний апарат. Якісь неправильні загарбники виходять! Нашо ми їм?

МС: На оггани!

П: А які ж з тебе органи? Ти ж синючиш все життя! В тобі окремо нічого живого немає, тільки разом, нє ясно чому, все працює.

МС: Тоді [ніяк не вгамується:] для експегементів!

П: Тоже не підходить! В чому експеремент? Коли ми тут йобнимося від бєздєлія — такий дослід? Так це ж Україна! Аби нічого не робити, ми собі заняття завжди знайдемо! Експєрємєнт провалілся ще на стадії постановки задачі. Бач, як мудро завернув! Іще зі школи лишилося — фізиком тоді хотів бути, а став механізатором, хотя і там наука нужна…

МС: Ага, щоб знати, скільки соляги з тгактога злити, аби він хоч до поля доїхав. Агіхмєтіка називається твоя наука: вчать у перших-третіх класах. [перевівши очі на Чоловіка з крилами, що пробуджено і від того очманіло крутився на дивані] А бог його знає…

[Чоловік з крилами при згадці «бога» підхопився, якось навіть зібрався й ніби виріс, крила вже не звисали карикатурно, а були зібрані за спиною. На все це разюче перевтілення пішло усього декілька секунд, але результат вражаючий. Від Чоловіка з крилами тепер віє не розпачем та спліном, а впевненістю та міццю:]

ЧЗК: А вы знаете бога? Знаете того, чье имя упоминаете по десять раз на дню? Не знаете! А почему тогда бог должен все знать? А главное — зачем? Зачем ему знать все? Вообще, на кой вы ему сдались?

[приголомшені чоловіки повільно відступають та сідають до дивану, на якому попередньо спав Чоловік з крилами, наступають на Пастора Єгови — той одразу прокидається й включається в дискусію:]

ПЄ: Але ж він створив нас. Ми його діти — й божа благодать осяює кожного з нас. Його благословення…

[Чоловік з крилами різко перериває Пастора Єгови]

ЧЗК: Сотворил вас? А у него вообще спрашивали, хотел ли он этого?

ПЄ: У Біблії написано…

ЧЗК: На заборе тоже написано… Ладно, по документам — хотел. А на самом деле? А если зачали вас случайно? Презерватив порвался, в философском смысле, конечно, или вообще того философского презерватива не оказалось? А если вы дети нечаянной слабости, сиюминутного удовольствия, которое должно было остаться без последствий, но не остался?

[чоловіки офігіло мовчать; в кімнату крадькома входять жінки]

ЧЗК: [продовжує:] вы — незаконнорожденные дети! И мало того, что богу приходиться платить за вас алименты — немалые, кстати! Так вы еще и достаете постоянно — у вас это молитвою называется. А для него — это проклятие. Еще эти вот [киває в бік Пастора Єгови] и другие-многие корчат из себя посредников! Он вас об этом просил? Предлагал представлять интересы? Бумаги с вами подписывали? Нет? Так и не лезьте не в свое дело! Без вас разберемся! Лучше бы полезным чем-то занялись: наукой-там или мусор за собою убрали [усі обводять очима срач, який має місце бути у кімнаті] А так — просрали планету…

Всі: Шо просрали?

ЧЗК: Планету, говорю, просрали! Нету ее больше! Все: метеорит, всемирный потоп, атомная катастрофа, смещение оси планеты и реакция распада в ядре, ну и черная дыра, как следствие. Короче, нету больше вашей Земли. И с маленькой буквы нету и с большей…

П: А ми думали, то знову якийсь развод про метеорит…

ПЄ: А що ж робити?

ЧЗК: [моралізуючи:] Раньше надо было думать! Мы же еще во времена инков предупреждали, чтоб вы подготовиться успели…

[пауза]

Всі: А де ми тоді?

ЧЗК: Вот тут мы и перейдем к официальной части.

Во-первых, поздравляю, вы, как уже, наверное, догадались — мертвы. Мертвы все 7 миллиардов. Мы, конечно, готовились и знали, но персоналу, как всегда, не хватило, а массовая смерть — это всегда форсмажер, а тут еще в таком количестве… Короче, вы в Месте Временного Содержания. Это что-то типа чистилища, но более прогрессивно и современно. Все эти ваши панельные высотки — Район Экспериментального Поселения…

МС: [перебиваючи:] Ага, таки експеримент!

ЧЗК: Не перебивайте! … Район Экспериментального Поселения — место содержания абсолютно неопределенных — место для тех, кого ни в ад, ни в рай не отправить! Вы все здесь: не хорошие и не плохие — вы просто НИКАКИЕ!

Люди, что же с вами сталось? Да лучше бы вы были плохими, пошли бы себе спокойно в ад — там не так уж и плохо, между прочим. А так — болото! Я дошел уже до 8-го этажа. И везде — только разговоры пустые: а что, а как, а где, а кто? А хоть один попытался выйти на улицу? Мы же дверей не закрываем, никого не останавливаем! Вон, девушек ваших даже в город вывозим — по дороге трижды останавливаемся и в клубе охраны на выходе нету. Нравиться значит — трахают, зато платят, кормят, одевают, цацки-безделушки дарят!

П: [перебиває:] Я ж казав, що ви — бляді!

ЧЗК: [гнівно:] Молчи, философ-механизатор, чем бухать и рассуждать, лучше бы в лифт сел — он же сам везет: даже напрягаться не надо — пошел бы и сам посмотрел. Все вы здесь хороши — во всех квартирах, на всех предыдущих этажах, во всем районе. А сколько таких районов…

МС: [вставляє не зовсім «в тєму», просто, щоб розрядити обстановку:] То може вип’ємо, за упокой, всьо-таки випить не гріх!

ЧЗК: [знову розпалюється:] Выпить! В каждой квартире одно и то же — выпить, выпить, выпить! Вам бы о жизни своей подумать, а вы опять сурогатите! Понапиваетесь, брататься полезете, а после — о судьбе своей горькой слезы лить будите. А ничего так и не измениться…

Выпить!

[пауза]

ЧЗК: [примирливо] Ладно, разве-что только по одной…

К: [підлещується:] По одной, по одной, синку! За упокой воно ж не гріх, воно надо…

[завіса опускається, повільно гасне світло, чуються п’яні викрики, хтось починає заводити пісню — слів не чутно, чується лише мотив, ритм]

[за деякий час пісня затихає, поступово зникаючи]

[зовсім тихо]

[перед завісою освітлюється невеличкий клаптик сцени, стає чутно неритмічні п’яні кроки, що поступово стають голоснішими]

[з-за сцени виходить Чоловік з крилами: він п’яний, потріпаний, похмурий та злий]

[Чоловік з крилами сідає на краю сцени, підкурює, затягує глибоко дим до легенів, починає говорити захриплим голосом:]

ЧЗК: Опять напился! Домой такому волочиться. Надоело… Как надоело…

[п’яно стягує крила зі спини, кладе збоку від себе:]

…Мешают.

[пауза, затяжка]

Надо бы жениться… Или лучше собаку завести. [трохи оживає:] Да, кучерявого такого безмозглого спаниеля, чтоб целый день гулял где-то, а вечером: возвращался; я бы его гладил, а он предано вилял бы хвостом — стал бы он мне не просто собакою, а смыслом жизни, ведь так же лучше, когда в жизни есть смысл…

[пауза, затяжка]

[розсудливо:] Сейчас вот — хожу по этажам, говорю, выпиваю…

[пауза, затяжка]

Уже до восьмого дошел — скоро девятый, А ПОТОМ ЧТО?..

[пауза, затяжка]

[кидає тліючий недопалок, повільно, не зовсім впевнено піднімається й нерівною ходою йде зі сцени: потріпані крила у нього під пахвою]

[перед сценою повільно гасне світло]

[темрява]

[тиша]

(вересень 2011)

Гуменний Денис (Кіровоград)

«Надія» — п’єса-експеримент, в якій мало слів, але багато дії. В ній навмисно мало тексту, аби залишити місце для руху, для хореографії — для дії.

Надія

(майже триб’ют)

п’єса дії

Дійові особи:

Голос: читає все, що написано нормальним шрифтом; герої читають курсив.

Музика: грає майже нечутно.

Пташки: час від часу намагаються перекричати голос; їх не видно, але вони є.

Сто п’ятдесят молодих українських письменників — вони ніхто, просто сто п’ятдесят молодих українських письменників.

Франко — Іван Франко.

Андрухович — Юрій Андрухович.

Жадан — Сергій Жадан.

Іздрик — Юрко Іздрик.

Подерв’янський — Лесь Подерв’янський.

Стус — Василь Стус.

Хвильовий — Микола Хвильовий.

А також: різноманітний шанцевий реманент, потяг на Берлін, куля духовної енергії, текст, нецивілізована багнюка та інші-інші-інші.

Дика місцина. Виходи гірської породи повсякчас перемежовуються із більш-менш міцними деревами: це одночасно може бути і центральна Україна, десь біля Гайворона чи Кіровограда, й галицькі землі, щось на кшталт Надвірної чи міфічних Мідних Буків.

Потроху починає розсвітати — стає видно, що вся місцина перекопана, а порода подовбана й надлуплена. Куди не плюнь, у наметах, спальниках або й просто на карематах валяються тіла близько півтори сотні молодих українських письменників. Поміж тіл лежить різноманітний крам, призначений для довбання. Де-не-де від краму лишилася лише прим’ята трава — ті чіткі відбитки свідчили, що тут щось-таки лежало, але тепер нема, бо його чи-то сперли колеги чи було заникано до спальника, знову ж таки, аби не сперли колеги.

Лише перші промені сонця торкаються натруджених тіл, молоді письменники прокидаються й, забивши на сніданок і вранішню гігієну, починають з усієї сили натхнення копати землю та фігачити кайлом крихку породу. Окремі скупчуються по троє-четверо, але більшість працює наодинці, залишаючись самотніми серед багатоголосого шуму. У декого, невідомо звідки, з’являються механічні відбійники, але то їм не дуже допомагає.

Всі шукають золото, бо без золота майже неможливо випустити першу збірку: із гномами з більш-менш пристойного видавництва не просто домовитись.

Чого всі вирішили, що тут є те золото — невідомо. Можливо, то пушка, чи хтось знайшов тут загублений п’яною кубітою турецький ланцюжок — знову-таки невідомо, але, чисто по Гумільову, всі вирішили, що золото тут є — і гайда його шукати.

Сонце пхається вгору.

Гуркіт дужчає.

Надходить вересень.

Після низки надлюдських ударів лому по каменю відкриваються ворота у Вічність. З Вічності виходить Франко.

Франко. Лупайте сю скалу!

Франко розвертається і йде у Вічність — ворота за ним з легким скреготом незмащених петель зачиняються.

Дехто припиняє працювати, і вдивляється в далечінь. На лінії горизонту з’являється невизначена постать, яка доволі швидко перетворюється на Андруховича.

Андрухович. Лупайте цю скалу! От як я юним був, ото тоді лупав!..

Десь із хвилину задумано стоїть. Потім йде на станцію — скоро потяг на Берлін.

Стукіт стає все тихшим та тихшим, молоді українські письменники зацікавлено чекають, а що ж буде далі.

Далі, як танк з-за рогу у чистому полі, з’являється Жадан.

Жадан. Їбоште цю скалу!

Розвертається і швидко йде, ледве встигнувши на потяг до Берліну, що в ньому вже сидить Андрухович.

У лісі западає задумлива тиша — посеред цієї тиші матеріалізується яскравий шар духовної енергії, що світиться з середини. У тому шарі — Іздрик.

Іздрик ступає на перекопану землю. Довго й задумливо дивиться на всі півтори сотні молодих українських письменників. За хвилину голосно видихає — срібний дим укутує його кармічну постать. На губах його ледь помітно зблискує чи то іронічна, чи докірлива посмішка. Іздрик повертається у середину блискучого шару — шар зникає в далечі.

Півтори сотні молодих українських письменників розгублено мовчать.

Входить Подерв’янський. Він пиздить автора п’єси по голові. Задоволено посміхається. Підіймає текст, що впав у нецивілізовану багнюку. Задумливо гортає сторінки, читаючи окремі рядки. Підіймає очі й поволі промовляє:

— А шо це я? Цей поц вєдь нєхуйово написав!

Згортає текст у трубочку, кладе до внутрішньої кишені піджака. Дивиться на небо — із хмар спускаються Стус та Хвильовий. Вони — янголи, за спинами у них крила. Ще по одному крилу стирчить у кожного попід руками. Янголи протягують крила Подерв’янському. Той недбало чіпляє їх до своєї кремезної спини. Й не обертаючись прямує за янголами. В очах його — надія…

(22.08.2011; Гуменний Денис)

Гуменний Денис (Кіровоград)

(050) 242–83–13

dengumenniy@gmail.com

http://vkontakte.ru/gumenniy_den

http://dengumenniy.livejournal.com/