Ностальгія за мрією^{21 мая 2011}

Ольга Мацюпа

Мультик для театру

Дійові особи:

БАТЬКО (15р., 28–35 р., 60–75р.)

СИН (5р, 15–16р)

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2

ДІВЧИНА

ТІТКА НІНА

ВЧИТЕЛЬКА

ЖІНКА

ЛИСТОНОША

ІНЖЕНЕР

ХЛОПЧИСЬКО

ДАМА З ПЕСИКОМ

ДИРЕКТОР ЗАВОДУ

Усі ці персонажі мають також з’являтися під час масовок)

ГОДИНА ПЕРША

Посередині сцени хатка пап’ є-маше білого кольору. Позаду три стіни: одна з них за хаткою, а дві інші розташовані під кутами до неї в напрямку до глядачів. (Під час різних сцен їхнє розташування можна змінювати). На стіни спроектовано відео саду, де ростуть груші… (Відео може бути і реальним, може і мультиплікаційним). Зверху висить сонечко і дві хмарини, розмальовані гуашшю. З правого боку є дерев’яна лавка, на якій сидить Батько у віці від 65 до 75 років. Вигляд у нього звичайний, без натяку на мультиплікаційного персонажа.

БАТЬКО. Сьогодні до мене має приїхати мій син… Я його не бачив вже сто років. Як я йому скажу, шо сто років, він звичайно відповість: «Тату, ти ше навіть стільки не прожив». Не прожив, скільки ше лишилося -? Сто відняти шістешят шість, буде трицить чотири. Стіки якраз має мій син… Шо то є трицить чотири роки. То якраз час розказати йому про все, про все. Хе! Як мені було п’ятнадцять, то я думав, що то дуже багато, так моїх п’ятнадцять. То якраз було то літо, коли я мав на море їхати з тьоткою Ніною. Таке ім’я дивне — Ніна! НІНА! Ніна! Ні-На. Спочатку — Ні! Тоді — На! (сміється) Цікаво, хто її так назвав! Моя тьотка Ніна, мамина рідна сестра — це перша людина, яка мені про море розказувала. Як я був малий, то на день народження мені тоді чоколядку привезла таку велику з горіхами з-за границі, її чоловік був воєнним. Файна була та чоколяда, я її смак дотепер пам’ятаю, а ше, ше вона мені кульку синю подарувала, ну бальон такий, тепер його шарік називають. Вона тоді сказала, що такого кольору море, шо воно велике, там риби великі плавають, кораблі, а в них пірати. Я вже тоді почав про нього мріяти…… про МОРЕ! Воно мені снилось. Як я плавав у прозорій воді. Я відчував, як воно пахне, здалеку, я тоді кораблики навчився робити, ну мене дядько Рудольф навчив, чоловік тьотки Ніни. Я вже тоді вирішив, що стану моряком! Твердо вирішив. Пам’ятаю, сиджу на ноцнику, какаю, і думаю, шо я — капітан корабля! … Як то давно було, а так, як нині пам’ятаю. Я мріяв про свій корабель, я в школі в першому класі з пластиліну зліпив такий корабель великий, і вчителька, Галина Іванівна, хай там з Богом спочиває, похвалила мене перед цілим класом. І в той день, коли добра тьотка Ніна, я її так любив, сказала, шо бере мене з собою до Криму, моїй радості не було меж. Я підслухав розмову в саду, як вона то мамі сказала, і почав стрибати, глянувши на сонце, на моєму оці застигла сльоза… тьотка Ніна і дядько Рудольф своїх дітей не мали, а гроші у них були, от вирішили мене з собою взяти. Шо там мої батьки! Усе життя груші ростили, збирали їх, продавали, варення, мармуляди, компоти крутили, булочки пекли, пиріжки пекли, на базар возили… А навесну тато знову купував нові саджанці, а старі дерева треба було підрізати, перед Великоднем білити, і так усе життя. Мій тато — садівник, і дідо груші садив, ні сливи, ні вишні, а груші і ше кілька яблунь, і прадідо мій такий самий був, а я хотів моряком стати. І тут, коли моя мрія наблизилась до звершення, думав, утечу назавжди, залишуся там, на морі, попливу з піратами і край! Я був щасливий… Був. За три дні до поїздки у нас здохла корова. Ми жили коло міста, мали сад і корову. От так, взяла і здохла, мама плакати почала, тато тоді узагалі часу не мав… Я на море не поїхав. Так, це була поразка мого життя, я аж потім це зрозумів.

Зміна декорацій! Підлога вкрита синьою тканиною, батько з сином сидять на горі середньої стіни, на яку проектується човен у такий спосіб, що здається, нібито вони сидять у тому човні і рибалять. На двох крайніх стінах — зйомки моря і відео голубого кита.

СИН 5р. Тат, а, а то правда, шо на морі живе риба-кит?

БАТЬКО 28 р. Правда!

СИН. Розкажииии…

БАТЬКО. Вона велика така, має хвіст великий, такий, як наша хата.

СИН. Тат, а хіба наша хата велика?

(У цей момент проектується відео зі зйомкою великого блакитного кита)

БАТЬКО. Вона так ними хляп-хляп, по воді, … хляпсь, раз свій писок наставить і знову у воду, вирине і назад, вирине і знов у воду.

Проекція саду. Старий Батько сидить на лавці.

БАТЬКО. Мої батьки — звичайні радянські люди, які в невеличкому передмісті мали свій садок. Вони не ходили до колгоспу, бо коло нас його не було, ми ше рахувалися містом. Тато працював на заводі, де виготовляли лампочки. Наш садок завжди був освітленим. Засвічена лампочка дуже подібна на грушку. І формою, і кольором, і коли лампа світить вечері, мухи так само збираються довкола неї так само, як довкола надгриженої грушки, тільки от пахнуть вони по-різному. Того року, коли я не поїхав до Криму, тато сказав мені, шо от, коли я виросту, зароблю свої гроші, то поїду собі на курорт. Для моїх батьків курортом був їхній сад, таке воно радянське покоління, до якого і я належу. У свідомості простих людей не закладено, шоб десь поїхати на відпочинок, хіба такі, як моя тьотка, завдяки моєму вуйку, могла собі таке позволити, а для моїх батьків курорт — то їхні грушки, кілька сливок, і ше вони могли їздити в село до маминої сестри на бульбу. Моє несприйняття цього суспільства і моя особиста брехня почалася з того, шо коли одного разу мій тато був на нічній варті на заводі, і мама послала мене завезти йому вечерю. Поки тато їв, я пішов собі полазити по складі, і тут я почув, як шось тихо шипить. (Пауза) То було радіо! У нас був колгоспник вдома, а от такий схожий приймач, як той, шо я побачив, мав хіба Ростік Шишковський. Я ж міг стати ліпшим!..

Батько з малим стоять біля телефонної будки. Батько намагається кудись дзвонити, малий стоїть збоку.

СИН. (сміється) Тато, а до Риби-кит можна подзвонити?

БАТЬКО. Шо? (починає сміятися)

СИН. Давай попробуй!

БАТЬКО. Чекай, зара.

СИН. Я так і знав. Дзвони!

БАТЬКО. Алло! Слухаю…

(пауза)

БАТЬКО. Це був транзисторний приймач «Супутник», який виготовляли на київському військовому заводі. Його я ховав під швейною машинкою, на якій давно уже ніхто не шив. Машинка називалася «Зінгер», і була дуже колись популярною, я пам’ятаю, ше, як баба на ній підгинала мені штани. А з часом мама там почала зберігати сушені грушки і яблука, з яких на Різдво варили компот, а усе решта продавали на базарі. Ну от, я мав радіо, про яке ніто не знав. Коли тато йшов на вечірню зміну, я міг його слухати. Такого радія в школі ніхто не мав, це я знаю точно. Мама йшла скоро спати, тому я міг собі вилазити або на дах, або на стрих, або йти до гойдалки і і включати свого «Супутника». Я був на зв’язку з цілим світом, уже тоді в п’ятдесят восьмому році. А що в цьому поганого? Я і тепер не можу усвідомити, що в цьому поганого, коли Ти маєш те, що тобі належиться. Чому одні мали слухати радіо за гроші мого тата? От тато Ростіка Шишковського про всіх усе знав і за це йому більше грошей давали, а мій тато чесний трудяга, тільки і знай, шо тихо мамі жалівся, як той всьо підслуховує і доносить на всіх, а ссам мій тато, чорт побери, навіть до радія не дожився.

ГОДИНА ДРУГА

(Проекція ставка. На ньому знаходиться човен, в якому сидять батько і син. Над ними летять птахи, світанок)

БАТЬКО.Пправда гарно!

СИН. Правда!

БАТЬКО. Зараз сонечко вилізе, воно перед тим, як на небо вилазити, у морі купається і зубки чистить.

СИН. І шо плює в море?

БАТЬКО. (сміється)

СИН. І люди в тих слюнях шо, плавають?

БАТЬКО. Ні. Вони зразу згоряють напевно, бо сонечко гаряче, і воно ше не встигає їх виплюнути, і як вони згоряють!

СИН. А воно само не горить?

БАТЬКО. Ні!

СИН. Ачо?

(пауза)

СИН. Ей, тату, ти шо плачеш?

БАТЬКО. Ні, то вітерець подув, і сльоза вийшла, я не плачу, просто так, так гарно, і я дуже щасливий!

Хмарина, яка висить вгорі засуває сонечко.

Батько сидить на лавці і тримає на колінах старе радіо.

БАТЬКО. Мені здавалося, що це тільки так якось у нас так. Ну, усіх дурять, але всі з того мають тішитися, і дякувати, шо за то, шо продав ящик грушок, можна купити і хліб, і молоко, а так, як у нас була корова, то ми самі його продавали, то значить, за ящик грушок, і три літри молока, можна було купити і хліб, і пряники, і сіль, і навіть морозиво на неділю. Одяг мені передавали або з Ростіка, який був моїм сусідом і був вдвічі грубшим за мене. Також тьотка Ніна з Німеччини привозила мені якісь лахи, вони були дуже гарні, модні, але то рідко такі подарунки траплялися. А от того поношеного смердючого вбрання, який мені діставався після Ростіка, шляк би його трафив, я не виносив! Одного разу мене болів зуб. Так сильно, шо я не міг спати. Мама пробувала вирвати його, прив’язавши за одвірок ниткою, але з того нічого так і не вийшло. Потім вона той зуб прив’язала за трилітровий слоїк з молоком і пробувала вирвати, але це закінчилось тим, що той слоїк вислизнув з рук і розбився. Того дня ми вечеряли лише хлібом з мармулядою. На другий день мене повели в місто до дантиста. Я дотепер пам’ятаю, як там смерділо миш’яком, і як голосно гуділа бор-машина. Я донині не виношу той їдкий запах ліків. Черга була довга. Серед записаних на прийом був і Ростік. Там ше сиділа якась дівчинка, яку звали Оксанка, вона була в синій сукеночці, і виглядала дуже перестрашена. В неї теж зубчик болів. Ростіка зуб не болів, його таточко привів на профілактичний огляд, міг дозволити собі, козел. Так от, я почав розказувати, як мені мама зуб рвала, як то молоко порозливалося, і Оксанка та усміхнулась до мене. А Ростік, як то побачив, і давай хвалитися своєю гробаною залізницею, шо йому тато на день народження подарував. А мене шляки давай трафляти, я як нині пам’ятаю той день в поліклініці, — він, він мені сказав, шо в мене немає взагалі іграшок, і шо я взутий в його мешти, шапку і штани. Та Оксанка дурна сміятися почала. В мене ше тоді радія не було, шоб похвалитися, от я не витримав, і як завалив йому. І один його здоровий зубчик став хворим, бо з нього давай кров капати, Оксанка почала сміятися, але вже з того придурка. Я став героєм, я переміг того грубаса, а от на мого батька почав готуватися черговий донос. Я був щасливим, бо я більше не носив його лахів, а тата мені було було жаль, він почав ше більше боятися. (пауза)

Наступного разу мене туди повезли, як я собі розгаратав руку до розбитої лампочки.

(пауза)

СИН. А шо вона їсть, як вона така велика?

( човен знаходиться на ставку, над батьком і сином летять птахи, під водою видно, як плавають риби)

БАТЬКО. Других риб.

СИН. А які то риби мають бути, як вона така велика?

БАТЬКО. Та усяких рибок їсть, і малих, і великих, ми ж як з тобою рибку ловимо, то як кажемо: Ловися, рибко…

СИН: велика і мала!

(пауза)

СИН.Тат, а чого риби є великі і малі, а люди всі однакові?

БАТЬКО. Та і люди різні бувають!

СИН. Ну але таких, як риба-кит нема?

БАТЬКО. (сміється) Нема…

СИН. А люди одні других не їдять, а чого риби їдять?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Ти знав, що їдять, але промовчав. Мовчання — це рефлекс епохи.

ТЕМРЯВА

(Батько і син перебувають на даху, тато чистить димар, до нього по драбині вилазить син)

СИН. Тато, а ти її бачив?

БАТЬКО. Кого?

СИН. Ну та рибу-кит!

БАТЬКО. Та ясно, шо бачив.

СИН. Ну, якшо в неї хвіст такий, як наша хата, то сама вона яка, та риба-кит?

БАТЬКО. Така, як наша вулиця!

СИН. І шо би вона помістилася в нас на вулиці?

БАТЬКО: Помістилася!

СИН. А гойдалки би хвостом не зачіпила?

БАТЬКО. Ну того я вже не знаю.

СИН. А в телефонну будку вона би могла проковтнути, правда?

(Пауза)

(старий батько стоїть біля гойдалки)

БАТЬКО: Йшов шістдесят перший рік. Я навчився курити. Тоді були популярні папіроси «Прибой». Ця назва так пасувала до моєї мрії. Я сидів раз на грушці з моїм радійом, і раптом та пісня, шо тоді вже стала шлягером — «Едем мы друзья в дальние края, станем новосёлами и ты и я». Як я мріяв поїхати. На море. І там залишитися. Я вже закінчував школу. Найбільше я любив географію, і от одного разу мав у нашому класі відбутися відкритий урок. Вчителька пороздавала кожному слова, як віршики до дня Жовтневої Революції. Сценарій був написаний наперед. В той день до школи приїжджав якийсь інспектор, тому с самого ранку і їдальні пахло канапками з шпротами, а мені вдалося навіть з’їсти один бутерброд з ікрою перед цим уроком. Ну я собі його вкрав… Моє завдання полягало в тому, шо Галина Іванівна мала викликати мене дошки, і я мав показати на карті територію СРСР і сусідні країни. Але я так не зробив, як передбачав сценарій, я показав зовсім інші території.

З’являється проекція географічної карти 1965 року. До неї підходить Юнак і починає показувати указкою території. Роль юнака може виконувати той самий актор, що грає роль п’ятнадцятирічного сина.

ЮНАК. Тут знаходиться моє селище, моя хата і мій сад, в якому тато зробив сміттєзвалище, де він зберігає відходи від заводу лампочок, на якому він працює. І незважаючи на те, що мій батько не спить цілу ніч і палить єдину лампочку, щоб раптом вдалось зловити якогось нахабного злодія і запроторити його до тюрми, він щоранку, засинає між п’ятою і шостою годиною, і за цей короткий час комусь усе таки вдається вкрасти єдину лампочку, якою освітлюється сміттєзвалище, однак, справжнього сміття ніхто не рухає. Наступного вечора тато вставляє нову лампочку. Тут море, і тут море, тут Бітлз, тут німці, тут море, і тут море, там живуть кити, яких ловлять японці і не тільки, а тут, тут, і тут живуть вороги, а тут знаходиться Югославія.

БАТЬКО. Моя вчителька не знала, що сказати, вона широко відкрила писок. А пузатий інспектор пирснув зі сміху, увесь клас зареготав. Наступного дня мого тата викликали до школи, а на другий тиждень прийшли і обшукали нашу хату.

(пауза)

БАТЬКО. Напевно мій тато мене любив, і мама також. Тьотка мене точно любила. Вона дуже гарна була. Моя мама також була гарною, але наш тато не був дядьком Рудольфом, тому моя мама не могла так, як її сестра одягатися. У тьотки все такі панчохи елігантські були, в білих рукавичках ходила і з парасолькою білою, такою ажурною, і головне навіть тоді, коли дощ не падав. Від сонця прикривалася, всі сусіди на неї зглядалися… Моя мама сонця не боялася. (Пауза) Тьотка мала завжди губи намальовані. (пауза) А пахнула як! Як вона пахнула, я дотепер той запах пам’ятаю! По-солодкому! Ні, грушами вона не пахла, ані яблуками, вона пахла персиками і динями, і так, як вітер той запах розносить. А персики і дині вони з моря привозили. Зажди такі загорілі, я також за літо ціле загоряв, але не так, як тьотка з вуйком, а вона тоді ше гарніша ставала. (Пауза) А я так і на море не попав… Я навіть плавати не навчився, тільки кораблики паперові вмію робити. Я навіть раз татові сказав про свою мрію, а він з мене тільки посміявся. Тата я боявся. Після школи я скінчив сільсько-господарський і вирощую груші, як мій батько і дідо, і прадідо вирощували. Мій син груш не вирощує і моряком також не став, зате продає ласти і ше там шось, бізнес має. (Пауза) шляк би ту корову трафив… таки трафив… Нині він приїде і я йому все розкажу, я нарешті йому розкажу правду, йому одному, ніхто так і не знає правди про мене, тої справжньої правди… Бо я ж брехав йому, брехав, ціле життя, може тому він і груш не вирощує, і моряком не став

(пауза)

(пластилін)

БАТЬКО. Ми ліпили тваринок з пластиліну на шкільну виставку.

З-за правою стіною з’являється тінь вчительки з указкою і хлопчика, який сидить за партою.

ВЧИТЕЛЬКА. А ти що зліпив? Ану покажи! Ну ж бо! Чого ти зашарівся. У всіх поки що не виходить. Ми усі вчимося. Не треба встидатися. Це ж творчий процес. (пауза) Щоооо? Що це таке? Хто тебе такого навчив? Де ти таке бачив? Ганьба! Щоб батько з мамою завтра до школи прийшли! Щоденник!!!

БАТЬКО. То було після того дня, як до нас на празник тьотка приїхала! Вона спала у вітальні завжди. Я любив, як вона приїжджала, бо усяких ласощів нам усе понавозила. У вітальні тільки гості сиділи на свята, як гостина була якась, ну і тьотка там спала на розкладному дивані. Якось ввечері я побачив, як вона переодягалася, бо у дверях скло було… Я ще був малий, я не усвідомлював, що зі мною було, я ще зовсім малий був, до школи ходив, я не знав, що робити, і вона мене, вона мене побачила і покликала до себе, щоб подарувати духи, це була наша таємниця!

(Пауза)

(Батько і син їдуть в електричці, біля них сидить ще чоловік в капелюсі і якась бабуся, усі вони слухають розмову батька і сина)

СИН. Тато, а ти рибу-кит пробував ловити?

БАТЬКО. Пробував, один раз!

СИН. І шо?

БАТЬКО. Нічо! Взяли та й зловили!

СИН. І шо?

БАТЬКО. Та нічо! Попалася в сітку, а потім вискочила на нас, кого поїла, кого пороздирала!

СИН. А хтось коли-небудь рибу-кит ше ловив?

БАТЬКО. Ловили!

СИН. І шо?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ. Китовий жир дуже цінний, а ще кістки, а з кашалотів добувають амбру і використовують у парфумерії, духи з них роблять…

СИН. Цікаво… Тато, а тебе вона не з’їла?

БАТЬКО. Я втік.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ. Ви завжди утікали!

СИН. Тато, а ти рибу-кит не сфотографував?

БАТЬКО. Нє!

СИН. А чо?

БАТЬКО. Бо то!

СИН. Ну а чо!

БАТЬКО. Бо не мав фотоапарата!

(пауза)

(на стіни проектується карта світу, Батько сидить на ящиках з грушками і тримає у руках глобус)

БАТЬКО. Як малий нині приїде, то я йому нарешті розкажу. Я не можу так більше, не можу. Він і не пам’ятає, як був малим, шо я йому байки розказував, а він про ту рибу-кит так розпитував, а я йому усе життя байки плів, бо моє життя — це байка суцільна! Мій син так і не знає, шо я насправді на морі не був. А він таки був! Був, У п’ятнадцять років у табір поїхав, я йому тоді спеціально фотоапарат купив. Як я завидував йому тоді… А як він фотографії привіз, то я вечорами на стрих ліз і дивився на них, я плакав по ночах, там на стриху, де ми грушки в ящиках тримали. Я згадував, шо я хотів бути, як Колумб. Я до кінця не вірив Галині Іванівні, шо усі материки і океани відкрито, я знав, що для мене ще є материк, що він спеціально чекає на мене, я вірив, що збудую судно, що я приїду і розкажу тим чунга-лунгам, про грушки, про то, як треба рибу ловити. І тоді би всі про мене знали, і Володька, і Ростік Шишковський і Костя своїм дітям про мене розповідатимуть, а Галина Іванівна скаже наступним поколінням, шо на самі двійки вчився, а он яким став, генієм! А я себе своєю геніальністю себе надурив! (пауза) Чого ті корови на світ народжуються?

(Пауза)

(Тато і син запускають повітряного змія)

СИН. Тато, а риба-кит людину може з’їсти?

БАТЬКО. Може…

СИН. А мене би з’їла?

БАТЬКО. думаю, що ні!

СИН. Ачо?

БАТЬКО. Бо ти в мене чемний хлопчик, а риба-кит тільки нечемних дітей їсть.

СИН. Чуєш, ходи на той пагорб краще.

Батько. Ні, не треба, будемо тут!

СИН. Чому ти йти туди не хочеш?

БАТЬКО. Бо там корови пасуться.

СИН. Тато, там вже давно ніхто корів не пасе, ми ж у місті живемо!

БАТЬКО. А колись пасли

СИН. І що там небезпечно?

БАТЬКО. Чемні діти туди не ходять!

СИН. А ти певне чемний був, раз вона Тебе не з’їла?

БАТЬКО. Хто? Корова?

СИН. (сміється) Та ні, риба-кит

(проекція відео, як повітряний змій перетворюється на кита і проковтує Батька і Сина; це можна відобразити лише на екрані)

ГОДИНА ТРЕТЯ

(Площа. Ярмарок. Усюди викладені фрукти, кругом багато людей (вони можуть теж усі бути зображені на відео), але перед екранами теж ходять люди. Активно іде торгівля. Зліва на передньому плані два чоловіки в капелюхах, один продає кавуни і дині, інший Чоловік у капелюсі — покупець)

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. А звідки ті дині привезли?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. З теплих країв, з моря!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. (сміється) а ви самі на морі були?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Нє. Ніколи.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. і я не був. Давайте зважте мені оту жовту.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Та вони усі, прошу пана, жовті.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1.Ну та якась найжовтіша…

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. колись, як я до монастиря ходив, літню катехизацію проводив один монах із Хорватії, він нам про то море розказував, адже там кругом море в Югославії, і от розказав нам історію про пророка Йону, знаєте ту історію?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Його ж кит проковтнув?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Ага, то той кит на картинці чогось був жовтого кольору, як диня, я так то пам’ятаю, я тоді на море захотів, пам’ятаю, чогось сидить так в голові, і та притча, і ніколи того дня не забуду. Шість гривнів, прошу пана!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Таке буває. То у кожної людини є такі спогади. Прошу взяти.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Дякую, приходіть ше.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Кавуни, кавуни, дині, кавуни!..

(пауза)

(Батько і син їдуть на базар на велосипеді)

СИН. Тато, а ти колись нас з мамою на море візьмеш?

БАТЬКО. Візьму, обов’язково.

СИН. Я питався маму, а вона казала, що у неї нема купальника.

БАТЬКО. То купимо їй!

СИН. В неї післязавтра день народження!!!

ГОДИНА ЧЕТВЕРТА

(Проекція базару, пізніше з’являються кольорові картини міста)

БАТЬКО (але його не видно, чути лише голос): Як я з армії вернувся, вона таки вийшла за мене… Я якраз тоді на ровері їхав, і віз грушки на базар, а вона по дорозі йшла… Вона хоч не мала таких духів, як моя тьотка, але пахла, пахла, динями пахла, так тими динями, шо їх з моря привозили, а плаття таке гарне мала рожевого, ні синього, ой не пам’ятаю якого кольору… Ну, не важливо тепер. Мені було встидно за ті грушки, я їх тоді лишив, до стіни ровер поставив, і побіг, я, я купив два морозива: їй «Каштан», а собі «Ескімо», я гонорово підбігаю до неї якраз коло фонтану, але вона зупинилась і дивиться на мене, а я кажу: НА! (пауза) Вона не знала, шо сказати і сміятись почала, а мені по руках морозиво вже потекло, то ж серпень був, сонце пече, морозиво по пальцях тече… І так встидно стало. Я почервонів, ну але шо я міг зробити? Я не хотів так, а воно саме вирвалось оте: НА!

(пауза)

(Проекція фонтану)

ДІВЧИНА. Вибачте, але я вас не знаю.

ХЛОПЕЦЬ. Ну та бери, раз тобі даю.

ДІВЧИНА. Дякую, але…

ХЛОПЕЦЬ. Ой, перепрошую дуже, я думав, шо два з’їм, а то сонце таке, пригощайся!

ДІВЧИНА. Ой, ви вже надкусили, ну та нічого, я просто більше «Ескімо» люблю.

ХЛОПЕЦЬ. Ой!

ДІВЧИНА. Та нічого!

ХЛОПЕЦЬ. Я не знав. Пробач, а Ти в неділю шо робиш?

ДІВЧИНА. Я?

ХЛОПЕЦЬ. Ти!

ДІВЧИНА. В неділю?

ХЛОПЕЦЬ. Ну в ту, шо буде!

ДІВЧИНА. Нуууу…

ХЛОПЕЦЬ. Може на морозиво сходимо, але вже в кафе, на ескімо?

ДІВЧИНА. Домовились!

ХЛОПЕЦЬ. А ти де живеш?

ДІВЧИНА. Біля театру!

ХЛОПЕЦЬ. Ти актриса?

ДІВЧИНА. (сміється) ні! А ви?

ХЛОПЕЦЬ. А я моряком буду!.. Я прийду в п’ятій!

(Проекція вечірнього неба. На небі зорі жовті, але такі мультиплікаційні. Ніч! Х хлопець повертається на ровері, здираючи з неба зорі, ховаючи їх до ящика, який розташований за багажнику велосипеда. Таким чином, має скластися враження, що ящик наповнюється грушами)

(СТАРИЙ БАТЬКО коло порожньої гойдалки.)

БАТЬКО: Ще трохи і він приїде, вже третя година, так-так, то десь зараз автобус має бути, а може він на машині приїде, може люди ті ласти купують, і він добрі гроші має? Та к, я розкажу йому і про той день, Якби я тоді з нею не познайомився, він би не народився, мій син. Я в той день був щасливим. Я ніколи ше не був таким щасливим, хіба в той день, як почув, шо тьотка мене на море бере. Я не сподівався, шо так тупо вийде, шо я скажу оте: НА, ну так, як ніколи, але я їй сподобався, бо я був наглий… (пауза) Мені тоді вкрали ровер і грушки. Я знав, шо вдома гаплик буде, я хоч вже дорослим був, але тата боявся, я не розумію чому, він зараз в могилі, але я боюсь… я, я не мав виходу, я вкрав тоді в когось ровер, шо біля поштового ящика був, і гроші вкрав… Але ж у мене не було виходу і я був щасливий, дуже щасливий… Я йому нині то все розкажу, яким я був насправді, я ж хотів бути щасливим!

(Пауза)

(батько і Син у саду збирають груші, рвуть їх і складають у ящики)

СИН. Тато, розкажи про море!

БАТЬКО. Шо зараз?

СИН. ну та!

БАТЬКО. Море — прекрасне! Воно таке, що кінця краю не видно, і глибоке таке, шо кінця краю не видно!

СИН. Тату, а якшо зібрати усі грушки і яблука на світі, то можна ними море засипати?

(ПАУЗА)

БАТЬКО. Певно таки машиною приїде, автобус поїхав, треба йти до Оксани на могилу, вже пізно, він догадається, шо я там, догадається, де ж я ще можу бути? (пауза)

Я їй того не говорив, але вона знала, знала, шо я — брехун. Спочатку вона вірила, бо вона мене, певно…. любила!

(Темрява)

(Гойдалка. На гойдалці дівчина. Вона гола. Підлога вкрита синьою тканиною. Вона бере тканину і прикривається, з боків виходять два чоловіки в капелюхах, тітка, дядько і тримають позаду ту тканину. Створюється ефект пишної сукні і моря. Збоку, справа на човні сидить Батько)

БАТЬКО. Оксана… Я її любив. По-справжньому! Я так нікого не любив. Вона була моїм морем, і море пахло персиками і динями, так і вона пахла, сонцем, морською піною, небом, і вона усе прощала мені. Ми тоді пішли на морозиво і до театру. Ти мріяла бути актрисою, і ми тоді за місто їздили, загаряли, ми уявляли, шо на морі, Вона була цілим світом, моєю рибонькою, корабликом, зозулькою, ластів’ятком, Мерилін, грушечкою, липовим чаєм, пампушком, літом, весняним вітром, моїм найбільшим поцілунком, шоколадкою, мармулядкою, коломийкою, і всім чим тільки можна бути … І до кіна ходили, і як малий виріс, ми його з собою брали, пам’ятаєш? Я міг вас хіба до міста завести, а на море так і не завіз, і сам не поїхав. Я усе життя малому про ту рибу-кит розказував, якої сам ніколи не бачив, А малому говорив, я так говорив, про ту рибу тупорилу, яка насправді не є рибою, то ссавець, а не риба. Тепер мій син то знає, в школі того вчать, так він знає, і він знає… обіцяв же ж приїхати, мені його друг Остапчик сказав, та який то вже Остапчик, то цілий Остап вже, казав., шо мого сина в місті бачив, і той йому казав, шо приїде до мене тої неділі…

(Три чоловіки в капелюхах сидять на лавці посередині сцени, посередині той, хто грає батька)

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Але ж усе було насправді не так!

БАТЬКО. А як?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Інакше! Усе було зовсім інакше, ніж ти думаєш!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. тебе тітка не взяла на море, бо тебе мама не впустила,!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Бо ти їй збрехав і гроші в неї вкрав, вона знала, який ти був.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1.Уже тоді, в п’ятнадцять років.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Ти з самого дитинства був ошуканцем.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. і ніяк не можеш цього усвідомити, у чому уся проблема.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. А корова ваша через тиждень таки здохла.

(Батько і син їдуть в електричці, біля них сидить ще чоловік в капелюсі і якась бабуся, усі вони починають слухати розмову)

СИН. Тато, а Ти рибу-кит пробував зловити?

БАТЬКО. Пробував, один раз!

СИН. І шо?

БАТЬКО. Нічо! Зловили!

СИН. І шо?

БАТЬКО. Та нічо! Попалася в сітку, а потім вискочила на нас, кого поїла, кого пороздирала!

СИН. А хтось коли-небудь рибу-кит ше ловив?

БАТЬКО. Ловили!

СИН. І шо?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ. Китовий жир дуже цінний, а ще кістки, а з кашалотів добувають амбру і використовують у парфумерії, духи з них роблять…

СИН. Цікаво… Тато, а тебе вона не з’їла?

БАТЬКО. Я втік.

СИН. Тато, а ти рибу-кит не сфотографував?

БАТЬКО. Нє!

СИН. А чо?

БАТЬКО. Бо то!

СИН. Ну а чо!

БАТЬКО. Бо не мав фотоапарата!

(Заходить другий чоловік у капелюсі, малий син сидить збоку)

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Фотоапарата у тебе то справді не було.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. А можливість на море поїхати була.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Твій тато тебе не впустив, бо казав, що ти ще втопишся до біди!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. А ти ж тата дуже боявся!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. А хто би потім груші допомагав збирати? То якраз був сезон. Та й у вас і грошей не було.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Ти вирощуєш грушки, бо твій тато вирощував, і дідо, і прадідо!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. А море тут ні причім, чуєш, ні при чім!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1.І корова ні при чім!

ГОДИНА П’ЯТА

СИН. Тато!

БАТЬКО. Шо?

СИН. А якшо є дві риби-кит, то шо?

БАТЬКО. То є дві…

СИН. А шо вони тоді роблять?

БАТЬКО. ти бачиш, шо я занятий?

СИН. А шо вони роблять?

БАТЬКО. Ну та плавають собі, їсти шукають…

СИН. А бавитися вони вміють?

БАТЬКО. Та чого нє! Вміють.

СИН. А дві риби-кит, то так, як наша вулиця і та, де Остапчик живе?

БАТЬКО. Ну десь так… Як вони довго разом плавають, то у них китенятко з’являється.

СИН. І шо?

БАТЬКО. Ну та шо-шо (сміється)

СИН. Стає третя риба-кит?

БАТЬКО. Ну та!

СИН. А вона зразу велика народжується?

БАТЬКО. А ти зразу великий народився?

СИН. Нє, я спочатку маленький був.

БАТЬКО. Ну так само і китенятко!

СИН. Тато, а звідки то котенятко береться?

БАТЬКО. Синку, Ти бачиш, я зараз занятий, давай я Тобі завтра розкажу!

НАРОДЖЕННЯ СИНА

БАТЬКО: Ну коли ж ти прийдеш? Я чекаю тебе, я одягнув свій святковий костюм, востаннє я його вдягав ще на… так, це був твій день, коли ти народився, я мав тебе з лікарні забрати, тебе і твою маму. То якраз було перед Великоднем, треба було щепи білити. Я не міг їх не доглядати, я мусів працювати, бо пообіцяв, Оксані, що ми на море поїдемо. А ТИ, ти мав моряком стати, тому що я ним не став, це так завжди, як сам чогось не досягаєш, то маєш надію на дітей… Але вже тоді я баявся, шо ти ним не станеш, як і я не став. В той день я був одягнений в тому самому костюмі, що й зараз, я купив квіти Оксані, але я не прийшов вас зустріти… Не зміг, я сів на ровер і поїхав, але не в лікарню.

(Усі персонажі виходять і стають в ряд лицем до публіки, а потім обертаються наліво, зустрічаючи маму з немовлям, у кожного в руках квіти. Батька там нема)

БАТЬКО: Оксана простила. Вона завжди просщала. Я потім з телевізором прийшов, ми сиділи разом, і вже до кіна рідше ходили, ми мали кіно вдома, своє, а ти любив мультики дивитися, ті такі ше перші мультики… а то не був простий телевізор, а сам московський «Рубін-102». Телевізор — це знахідка людства. Як говорили в одному кіні про Москву — всюди не буде ні театру, ні літератури, буде лише телебачення, Скоро всі і в космос полетять, бо на море усі давно вже поїхали. А я такий самий, як той телевізор, як «Рубін-102». По ньому також байки передавали, одні мультики життєві. СССР — країна, якій пощастило, в телевізорі усі були щасливі, як Ростиковий тато. Радіо було інакшим. І «Голос Америки». і «Радіо Свобода» були цікавішими. Однак, скоро появилися глушилки, які нагадували, ту машину, шо зуби борує. В телевізорі не було ні повеней, ні землетрусів, ні одної аварії не було, ні з одним літаком, поїздом, чи машиною. Кругом росли буряки, паслися корівки, а дітей приносили буськи, когось в криницю, когось в капусту, мене, мабуть, знайшли на грушці. Як каже Остапчик, всьо було кльово! Не знаю, шо це означає, но догадуюсь.

(Пауза)

(Тато і син запускають повітряного змія)

СИН. Тато, а риба-кит людину може з’їсти?

БАТЬКО. Може…

СИН. А мене би з’їла?

БАТЬКО. Думаю, що ні!

СИН. Ачо?

БАТЬКО. Бо ти в мене чемний хлопчик, а риба-кит тільки нечемних дітей їсть.

СИН. Чуєш, ходи на той пагорб краще.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Ей, ти ж не так йому відповідав.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Ти сказав, що би риба-кит його з’їла, бо він нечемний хлопчик!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. А Остапчика би не зїла, бо він — чемний! Подивись на Остапчика, який він охайний, тата не нервує!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Діти мали дивитися на інших дітей!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1.Але ти пізно зрозумів свої помилки!

СИН. Чому ти йти туди не хочеш?

БАТЬКО. Бо там корови пасуться.

СИН. Тато, там вже давно ніхто корів не пасе, ми ж у місті живемо!

БАТЬКО. А колись пасли.

СИН. І що там небезпечно?

БАТЬКО. Чемні діти туди не ходять!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Остапчика там ніхто не бачив!

СИН. А ти був чемний, раз вона Тебе не з’їла?

БАТЬКО. Хто? Корова?

СИН. (сміється) Та ні, риба-кит!

БАТЬКО: Настали часи, коли він мене не мучив запитаннями про рибу-кит! Його мучили інші проблеми. Якось я несподівано зайшов до його кімнати!

(Темрява. посередині сцени поза стіною висить лампа, радянська жарівка) За стіною тінь сина, він уже юнак)

БАТЬКО. Що ти робиш?

СИН. Нічого!

БАТЬКО. Як нічого? Ану встань!

СИН. Не встану!

БАТЬКО.Ввстань, я сказав!

СИН. Не встану!

БАТЬКО. Що ти там робиш?

СИН. ЛІПЛЮ КИТА З ПЛАСТИЛІНУ!

БАТЬКО. Я тобі дам кита! Витягни руки бігом…

СИН. ПЕРЕД ТИМ, ЯК ЗАХОДИТИ В ЧУЖУ КІМНАТУ, ТРЕБА СТУКАТИ!

БАТЬКО. Я тобі зараз по сраці як стукну! Дай сюди той журнал!

(Темрява)

(На підвищенні стоїть крісло під тою самою лампою, на ньому сидить Батько і розглядає журнал. На задньому плані проектуються ретро-слайди оголених жінок)

Темрява!

ГОДИНА ШОСТА

Телефонна будка. З двох сторін. Батько з малим стоять з однієї сторони. З іншої Чоловік у капелюсі.

СИН. (сміється) Тато, а до Риби-кит можна подзвонити?

БАТЬКО. Шо? (починає сміятися)

СИН. Давай попробуй!

БАТЬКО. Чекай, зара.

СИН. Я так і знав. Дзвони!

БАТЬКО. Алло! Слухаю…

СИН. То риба-кит?

БАТЬКО. Та! То я!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ. Завтра, шоб мені були гроші, як нє, тоді свій рубінчік атдай. То як?

БАТЬКО. Завтра принесу.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ. Гроші, чи тєлік?

БАТЬКО. Або то, або то!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ. В шостій на базарі.

Батько кладе слухавку.

СИН. Ну, шо? Шо вона тобі казала?

БАТЬКО. Казала, шо все добре, шо плаває, сонечко світить гарне, запрошувала нас на море їхати!

СИН. УРААА!

(Той самий сад! У ньому могила, біля могили гойдалка, ній сидить Батько)

БАТЬКО. Я і тут гойдалку змайстрував. Час від часу приходжу сюди і сиджу. На гойдалці, як на кораблі майже… То були тяжкі часи… Я обіцяв, шо завезу їх на море, обіцянки треба виконувати, малий тоді до школи йшов, в перший клас, йому треба було кеди купити, наплічник, книжки і зошити, а він ше м’яча просив. Грошей зовсім не було. Моя Оксана якось прийшла ввечері і подивилась на мене з очима заплаканими, в неї часто очі були заплакані, так, нині то усе розкажу йому, я не можу так більше… Тоді всі дерева померзли. Той рік був неврожайний, і грошей не було. Зовсім. Ми тобі того не казали, бо ти малий був, ти не мав того знати, а нині можеш. Грошей не було, так от, вона прийшла, розплакалася, ми тоді телевізор продали вже. Я мусів на заробітки поїхати. Тоді ніхто не їздив, але якщо хотів, то можна було. В мене був один знайомий. Я мусів, бо тобі треба було купити і кеди, і книжки, і зошити, а ти ше й м’яча хотів. Я сказав, шо я до Югославії поїду, так, туди. Там же ж кругом море було, в тій Югославії… Там, кажуть, люди дуже добрі, у всьому поможуть, може і б мені помогли. Я поїхав, але не в Югославію… Я писав твоїй мамі листи, з якоюсь вигаданою адресою. А сам жив, як жебрак, себто не як, а. так, як жебрак, ввечері помагав співати таким собі музикам вуличним, а цигани навчили мене пісень про море, я не знаю, звідки вони їх знали, але цигани усе знають… Так, то було ввечері, а вдень, зовсім не так було, я працював, на базарі, ми, ми багато заробляли, ну ми так просто гроші забирали, нам люди давали їх, бо ми бідні були, нас усі жаліли… Через деякий час я повернувся, я сказав, що мене пограбували, від мене дико смерділо, але в руках у мене був білий м’яч!

(Батько і син їдуть на ровері на базар)

СИН. Тато, а ти колись нас з мамою на море візьмеш?

БАТЬКО. Візьму, обов’язково.

СИН. Я питався маму, а вона казала, що у неї нема купальника.

БАТЬКО. То купимо їй!

СИН. В неї післязавтра день народження!!!

(біля них з’являються два чоловіки в капелюхах, які теж їдуть на велосипедах)

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. ти своїй жінці так і не подарував купальника!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Хоча ти їй робив іноді подарунки.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. А головного не зробив!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Ви таки на море не поїхали!

БАТЬКО: Хто ви такі? Відчепіться! Немає ніякого моря!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. У тебе в душі моря немає.

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Ти сам себе на море не впустив!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Бо море — то свобода!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Море — то любов!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. То любов, а не твоя тітка!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. Море то небо!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. А на небі Бог!

(пауза)

(Батько й син ходять по базарі)

СИН. Татоо! Татоо!

БАТЬКО. ЩО?

СИН. Я дині хочу. А завтра в мами день народження, давай купимо!

БАТЬКО. Давай!

СИН. А як ми на море поїдемо, то я рибу-кит побачу?

БАТЬКО. Побичиш!

СИН. А вона добра чи зла?

БАТЬКО. Добра, напевно!

СИН.А як вона може бути добра, як вона інших рибок їсть?

БАТЬКО: прошу пана, зважте нам оту жовту диню!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1: прошу пана, вони усі жовті!

СИН. А якби мене риба-кит з’їла, то шо би було?

БАТЬКО. (сміється) так, знаю, але ота чомусь найжовтіша!

БАТЬКО. То ти би в неї в животі жив!

СИН. А якби вона мене виплюнула, я би лишився живим?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Прошу пана, а ви лишилися живим, якщо би вас брехня проковтнула? Шість гривнів, будь-ласка!

ГОДИНА СЬОМА

(гойдалка, на якій сидить батько. Біля неї могила)

БАТЬКО. Вже вечір. Оксано, пам’ятаєш той вечір, як ми біля гойдалки сиділи, так само, таке саме небо було, ми тоді навіть знову цілувались, за багато років, а потім прийшли додому і чай липовий пили з сервізу того порцелянового. Малий вже спав, а ми ше диню доїли… То був твій день народження. А нині, здається, мій день народження, здається, я вже не пам’ятаю, син має приїхати, було б добре, якби він диню привіз.Перед весіллям я тобі скриньку подарував, таку зроблену з мушель.

(МОГИЛА ОПИНЯЄТЬСЯ НА ПЛОЩІ, ДЕ КОЛИСЬ БУВ ФОНТАН. КРУГОМ ХОДЯТЬ ЛЮДИ)

З’являється чоловік В КАПЕЛЮСІ:

ЧОЛОВІК В КАПЕЛЮСІ 2. Але ти вкрав ту скриньку, ти вкрав її в тітки Ніни, і довгий час у ній гроші крадені зберігав, а потім купив на них парасольку, панчохи, а вже коли гроші в ній скінчилися, то саму скриньку подарував.

СИН (маленький хлопчик): тато, а риба-кит грушки їсть?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. А ти сина будеш нині грушами пригощати?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Він їх не білить, всі дерева хробаки поз’їдали!

СИН: А звідки я взявся?

БАТЬКО. Я б не брехав, якби я тоді на море поїхав, і не крав би, я б моряком став, я б не вкрав у тьотки скриньки, не вкрав би грошей, телевізора, не пішов би жебрати, я би поїхав до тої Югославії, Якби тоді я….

СИН: То ти мене на морі знайшов?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Серед грушок!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. На базарі…

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. В телевізорі!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ2. В підземному переході!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. На заводі між лампочками!

СИН: Тату: А ти рибу-кит бачив?

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. У той день тітка сказала, що не візьме тебе на море, бо ти нечемний, і панькатися з тобою вона не хоче, а мама придумала історію про корову, ти ж тої корови насправді і не бачив, а кита міг побачити!

СИН (юнак). Тату, віддай мої журнали!

ЖІНКА. Якби тоді ти не вкрав мій гаманець в електричці, я би купила малій пластилін, вона би двійки в школі не отримала.

ЛИСТОНОША. А ти мій ровер вкрав, правда, його потім знайшли, а я без роботи залишився, бо вчасно пошту не привіз.

ІНЖЕНЕР. Я той телевізор якраз відремонтував і віз його віддати і замість того, щоб отримати зарплатню за ремонт, мусів свої гроші платити, я якраз тоді мав захищатися, а через тебе вліз в борги! «Рубіни» тоді не кожен вмів ремонтувати!

ХЛОПЧИСЬКО. Мене так пацани за той м’яч тоді надавали, блін, я його копнув і він залетів туди, де гаражі, і не знайшов, мені був повний капєц!

ДАМА З ПЕСИКОМ. А моя парасолька! Це був подарунок мого коханого, він так і не вернувся з Афганістану, і я залишилась самотня, це був єдиний подарунок від нього, і тепла згадка. А тоді я так ще й змокла під дощем, і в лікарні лежала від запалення легень.

ТІТКА НІНА. А мої рукавички, скринька, духи, панчохи, пудри — це усе дурня, не зважай, в мене безліч цих дрібниць, не переймайся… Я візьму тебе з собою на море, мамі я вже казала вона погодилась!

КОРОВА. Му…

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ1. Тобі тітка тих духів не дарувала, ти це знаєш!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ2. Ти любив маленьку крадіжку, а іноді велику!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Ти любив дурити, бо не міг без цього обійтися!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2. І надурив себе сам!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Ти не вмів інакше. Ти боявся!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 2.Ти справді мріяв, ти любив, і хотів море по-справжньому побачити!

ЧОЛОВІК У КАПЕЛЮСІ 1. Твоя дружина тобі пробачала!

ДИРЕКТОР ЗАВОДУ. А скільки Ти лампочок покрав. Твій тато їх по ночах сторожив, а ти, мав би совість. За радіо не переживай, я його теж свиснув свого часу.

Темрява

(пауза)

( човен знаходиться на ставку, над батьком і сином летять птахи, світанок)

БАТЬКО. Правда гарно!

СИН. Правда!

БАТЬКО. Зараз сонечко вилізе, воно перед тим, як на небо вилазити, у морі купається і зубки чистить.

СИН. І шо плює в море?

БАТЬКО. (сміється)

СИН. І люди в тих слюнях шо? плавають?

БАТЬКО. Ні. Вони зразу згоряють напевно, бо сонечко гаряче, і воно ше не встигає їх виплюнути, і як вони згоряють!

СИН. А воно само не горить?

БАТЬКО. Ні!

СИН. Ачо?

(пауза)

СИН. Ей, тату, ти шо плачеш?

БАТЬКО. Ні, то вітерець подув, і сльоза вийшла, я не плачу, просто так, так гарно, що я аж щасливий!

ЩЕ НЕ ВОСЬМА ГОДИНА

НАПІВТЕМРЯВА

(підлога знову застелена синьою тканиною, виходить Батько знімає капелюх, і починає ту тканину згортати, і запихати в середину капелюха. Після цього він випускає гелеву блакитну кульку!)

БАТЬКО. Треба вже вмикати світло. В мене ще є багато ламп, їх у мене ще залишилось, я б міг кожне дерево освітлити, та хіба їх понавішую замість грушок, ті лампи. Він вже десь приїде, я мушу йому це все розказати, я не зможу інакше вмерти, я був грішником, бо я любив гріх. Мій сад з’їли хробаки, немає жодного дерева, я не мав їх сили сам доглядати, мій син продає ласти і ще там щось такого, це, мабуть, цікавіше, ніж садівником бути. Ще донедавна я ходив на пагорб, там, де та корова колись, ну, звідти видно, як сонце встає як воно починає здійматися над містом, звідти видно і став, і сад наш тоді такий гарний, він ніколи не буває таким гарним, як тоді, коли вранішнє сонце пестить верховіття дерев і траву, яка блищить щоранку від роси. Усе життя я уявляв, як воно перед тим в морі спить, у ньому купається, а тоді аж на небо вилазить, шоб море можна було побачити. Звідси моря не вино, але навіть тут над будинками, над пагорбом, де я колись з тою коровою, ну пас її, так гарно було, так шо я міг заплакати, я міг закричати на все горло. А тепер…. (пауза) А тепер я не обманюю, бо нема кого, не краду, бо нема для кого. І ЧАСИ ТЕПЕР НЕ ТІ! Я не боюсь, чого жмені боятись, усе життя я мрів, я жив з мрією, може не судилось, якби я на море поїхав, я б втратив мрію, або утопився би… А так я знаю, шо воно є, таке гарне і безмежне. Він пам’ятає, як ми колись вдосвіта рибалили, певно, що пам’ятає, так от, я скажу йому, найголовніше, коли я тепер, щодень дивлюсь на світанок, моє серце не завмирає, і… і я не знаю, що з цим робити!

(темрява)

На сцену висипаються груші

Кінець!