Кумарі^{21 мая 2011}

Марина Соколян

ЯВА ПЕРША

Порожня сцена. Стіл, два стільці. Один майже не видно — він у цілковитій темряві, другий яскраво освітлено настільною лампою. На освітленому стільці сидить жінка в елегантному європейському вбранні. Якусь хвилину вона сидить абсолютно непорушно. Потім починає говорити — тихо, без емоцій. Вона відповідає на питання інспектора, який сидить з другого боку столу, в темряві. Глядач його не бачить і не чує.

Добрий день. Так. Міла Войніч. Так, це я. Дуже приємно. Так, пане інспектор, я знаю, навіщо мене покликали. Маю повістку. Ось. (виймає з сумочки папірця, кладе на стіл) Ну звісно. Правду. Присягаюся. Всю пра… Гаразд. Тридцять шість. Ні, дітей немає. Ні, не працюю, як це зветься… а так, домогосподарка. Заміжня… тобто, радше… була. Чоловік загинув… Розказати про це? Але ж ви знаєте… випав з вікна. Сидів на підвіконні. Ми розмовляли. Він відхилився. Втратив рівновагу. Сьомий поверх, авжеж. Мабуть, так і було. Так, це все. Більше… більше не маю, що сказати.

(Пауза. Жінка сидить непорушно у скутій позі — коліна разом, руки на колінах. Тоді трохи схиляє голову, мовби прислухаючись.)

Сусіди… Що? Лайка? Ні, ми… ні. Може, голосна розмова. Вікно відкрите, машини… Перебити шум, так. Не сварились — сміялися навіть. Що? Ні, це сімейний жарт. Я мушу говорити? Мушу вас переконувати? Я? Так і написано? (дивитись на повістку) О. Ну це ж смішно. Навіщо мені…? Я… ну гаразд. Він велів, «танцюй!», я казала, «плати!» Це, ви розумієте, це через те, що ми…

(Жінка починає конвульсивно сміятись, тоді завмирає, мовби їй бракує повітря, шукає за подихом. Врешті заспокоюється. Повертається до інспектора. Тепер її рухи більш розкуті, природні.)

Та в нас були чудові стосунки. Теодор любив мене! Він мене обожнював! А я… Він був для мене всім. Він взяв мене заледве не з вулиці, він дав мені дім, свою любов, людську повагу, нормальну родину — коли я вже і мріяти полишила! Бо такі, як я, не знаходять пари, не виходять заміж…

От ви, пане інспектор, буваєте в міських вар’єте? В нічних клубах, тих, що коло порту? Там є один, знаний в околиці, зветься «Скарби Агри» … Там іще дзеркальний канал, наче коло Таджу, жива музика вечорами, екзотичні танці… Дійсно екзотичні, запевняю вас… Я працювала там шість років. Танцівницею, так.

(Вона робить кілька танцювальних рухів, потім її руки безсило падають.)

Я танцювала для Теодора. Спершу на сцені. Потім… в окремій кімнаті, лише для нього. Він любив… екзотику.

(Жінка опускає очі, думаючи про своє. Потім знову кидає погляд на інспектора.)

Так, певна річ. У нас були конфлікти. Хіба можуть двоє прожити стільки літ разом, жодного разу не посварившись? Якось ми… ми вирішували, де провести відпустку. Я хотіла до моря, він — у гори… А я не зношу гори! Вірите? Не-на-вид-жу! Вони змушують мене відчувати себе такою малою, нікчемною! Хай краще в місті, аніж так… От я і… Я сказала, що не поїду. Сказала, не піду, з місця не зрушу!

(сміється)

А він що? А він… він сказав, добре, не ходи, а тоді взяв мене на руки і так — на руках! — відніс до машини. І ви знаєте, ми так добре тоді відпочили! Що вже ті гори, коли поряд той, хто…

(Зненацька скулюється, наче її б’є судома)

Госпо… Та що ж це… Він… він не… ой ні… ні…. Я не знати… знаю… як так ста. вчини… Боже…

(Кілька секунд мовчить)

Коли я побачила його… після… Я спершу подумала — це не він, це не може бути… Мовби лялька, розбита лялька-мурті… стільки червоного — всюди, всюди… наче цинобра… на білому — червоний узор…

(Тиша. Міла слухає слова інспектора.)

Гаразд. Я спробую.

Спершу ми жили досить скромно. Теодор був практикантом у банку, заробляв небагато. А втім, вдосталь для того, аби я могла покинути свої танці. Він наполягав… Він казав, незалежна жінка чоловіка псує… розбещує. Чоловік тоді, мовляв, росте, як від нього залежить хтось удома. А як ні — не має підстав докладати зусиль. Я не псувати… ні, не псувала. Як робила, як він велів. Я бути… була йому хороша жінка. Дружина.

Не хвилюватися? Ви що… ви смієтеся? Я не знаю, як мені тепер жити! Я не знаю, навіщо… Мені вдома страшно лишатися! А ви… Навіщо ви мене мучите? Малааі еклааі чоднус[1]!

(стримує плач)

Що мені ще розказати? Як переконувати? Може, розповісти, що готувала йому на вечерю? Які купувала йому шкарпетки? Де в нього родимки? Який він був у ліжку? Мені що, нутро з себе вийняти, аби ви повірили?

Правда… що мені ваша правда, тепер уже? Гаразд. То що… Його родина? Вони говорили з вами? А, ну звісно… Вони не схвалювали, так. Спершу. Казали, шльондру взяв… соромота в дім. Але я не була шльондра! Це ж… Паап хо! Гріх! Я ніколи… я тільки з ним! Можливо… а, вони й це сказали?! Так, у клубі знімали відео, іноді. Я знала… ну, спершу ні, але потім дізналася. Мене це не бентежило. Я ж не через гроші пішла туди… ну, не лише через гроші, скажімо. Як вам пояснити…?

Я… мені потрібна була увага. Схвалення… Ну уявіть… Коли ти на сцені, на тебе дивляться так… захоплено, чекально… Це наче свято, а ти немовби, як це… церковник, жрець… благословляєш вірних… Ааю Дрона суте! Яянті мангала Калі![2]

(здіймає руки у жесті благословення, тоді поволі опускає їх)

Я звикла до цього. Без цього мені було негоже… зле. А потім… з’явився Теодор. Його любов, його схвалення… цього було досить, аби дати мені все, чого бракувало.

Та що вони знали, його батьки?! Так, я спершу нічого не вміла… не могла ба й дім тримати для нього. Але я вивчила… навчилася. Це просто! Тут усе легко, коли є, чим платити. Тут усе таке… таке просте. Всі люди однакові — статки різні, оце й усе. Я швидко вивчила — дім, крамниця, дім, кухня… Хоча, ви знаєте, мені спершу було дивно, як це він стільки м’яса їсть — різне, багато, щодня! Питала його, буйвола на сніданок чи, може, двох? А він сміявся, казав, так, і ще овечку з собою… Він був такий терплячий, знав — мені треба звикнути.

Ні, дітей… дітей він не хотів. Я би може…

(відвертається, мовчить кілька секунд)

Та що вам до того? Не хотів, і квит!

Ні, я не певна… Теодор, він… мав мене за дитину, радше. Бавив, тішив, заледве не колисав на ніч… Вирішував усе за мене — коли спати йти, що вдягати, з ким знатися. Мені це, ну… дражнило — ні? Дратувало, от! Але що ж, що ж мені… Жінка мусить, як то кажуть, ґхара гарну — припасуватися до чоловічого дому… Він — о! Любив одягати мене, як іще я сонна, наче ляльку, наче… Казав, мені личить червоне — купував шовкові сорочки, білизну, панчохи… дарма, що мені від того червоного вже робилося млосно. А ще — квіти… у домі завжди були квіти — жовті, червоні, пишні, і дух стояв, мовби…

Ну, питаєте, що йому з того… Жінка-дитина, залежна від нього, покірна, безпорадна… Буває, знаєте? Чоловіки до вар’єте, бува, приходили — втомлені, змучені… І те не дається, і се… Невдачі які робочі, чи що там іще… А ти лише чини, як скажуть, очі додолу, наче слухняна служниця… І от, їм легше вже, а ти — а ти, ха! — червінця собі заробиш чи й двадцятку.

Мій Теодор, він же тяжко працював, для нас, для обох… то вже що, хіба мені шкода? Хіба ж я коли йому відмовила? Хіба коли засмутила? (схлипує) І що ж я тепер…? Як же ж мені самій…?

(поволі опановує себе, дослухається до запитань інспектора)

Та я ж не маю спеціальності, окрім хіба мої танці. Освіта… А, так. Але то така освіта — нескінч… незавершена. Я мови вчила — давно, удома ще. До того, до того як… Давно. А кому нині мови треба? Теодор казав — гроші числення люблять, а не вчену балачку.

Вдома — так, почала вчитися. Сюди… сюди за студентською візою. Ну, емігрантка, тобто, авжеж. Нетутешня. Я все чекала — невже, думаю, не спитаєте?! Воно ж зручно, хіба ні? — все на чужинця звертати! Пограбували кого коло порту — звісно, кляті зайди винні; в дитини гикавка — так то, певно, заробітчанка глянула; ціни ростуть — аякже, нелегали всі хліби виїли! Ну, давайте, що ж ви — мені не звикати! Звинувачуйте, прошу, як вже більше нема, кого зганити!

(охоплює себе руками, відвертається)

Чому? А то вже не питайте. Коли моє ході… походження — єдина підстава для підозри… не маю, що сказати. Бхайґо. Це не важить.

(підхоплюється, робить кілька кроків геть, зупиняється, поклавши руку на спинку стільця)

Та ви либонь краще за мене знаєте! Давайте й далі — розкажіть мені! Повідайте! Як-то мені тяжко жилося, десь там, у нетрях Непалу! Як-то ми жебрали, просячи за ринкою рису… Як потерпали від кастових приписів… Як тікали з дому, гнані війною…

Страхіття, чи не так? То ж як не втекти при нагоді, як не вирватись геть із того пекла — хай там що! Ну, то як? Годиться?

(заспокоюється, знову сідає на стільця, хвильку мовчить)

Я розкажу вам все, що забажаєте — про нас із Теодором, про моє тутешнє життя. Але там… те, що було там зі мною, почасти мені не належить.

Ну гаразд. Дещо. Дещо я можу сказати… Та ви і так знаєте, онде, з паперів. Мене не Мілою звати, тобто, не… Це коротке ім’я, це так уже чоловік вирішив. Насправді ж я Рашміла. Рашміла Шак’я. Так, дівоче прізвище. Хоча, ні, це не прізвище, це тхар… назва клану, радше. Батько прикраси робив — золочені браслети, такі, знаєте для зап’ястя і для гомілки, прості та зі знаками аштамангала… Він заробляв, але дедалі менше, надто ж, як почалися заворушення… Я була каанчі — найменшою з трьох дітей, і зиску з мене, звісно, не було жодного. Братів батько вивчив собі на зміну, а я… мене… Ні, та ви що! Ніколи! Пальцем не торкався! Інших — бив було, аякже ж! Та не мене, ні! Вже, може, змалечку, ледь не з народження знав, чи сподівався, хтозна… Так чи інак, беріг… аби потім, аби згодом… Ні, далі — все. Далі — нема, що казати.

(витримує паузу, тоді підкидається, немовби почула якийсь підозрілий звук, тривожно роззирається)

Що? Ні-ні, здалося… Пусте.

(слухає чергове запитання)

Моя сім’я… Так, бідна. Ну авжеж. Рис та пряний ачар, топлене масло — і те на свята. Освіта… брати до школи ходили, так. А я… я…

(здивовано дивиться на інспектора)

То ви хочете сказати, я не могла вступити до інституту? За браком знань? Бо не ходила, як усі, до школи?

(зненацька починає реготати)

А ви (говорить, схлипуючи від сміху)… ви як гадаєте, чи взяли би до інститутів, от скажімо, Будду? О ні, я — ні… Але він — мій родич, до вашого відома… Шак’ямуні, ви, може, чули — його ім’я — мудрець із роду Шак’я! Я — не він, певна річ, але теж… я теж тоді знала все — майбутнє й минуле, усе — на небі й на землі! Наче боги, тямите!

(припиняє сміятись, відсапується)

Я знала все… Я була Дурга, я була Шакті — одвічна мати і махамайя… Я була Таледжу, я була Калі — заступниця і руйнівниця! На моєму, моєму чолі сяяло вогненне око! Бо я була богинею! Я була — Кумарі!

Затемнення

ЯВА ДРУГА

На сцені так само напівтемно. Входить Рашміла. Нині її одяг більш вільний, на руках браслети, на плечах — яскрава шаль. Хода її вільна, легка, як у танцівниці, вираз обличчя відсторонений. Підійшовши до стола інспектора, вона коротко усміхається, знімає і кидає свою шаль на стіл. Тоді стуляє долоні коло грудей і вклоняється.

Намаскаар, прахарі.

(сідає на свій стілець, слухає слова бесідника)

Ваша правда, пане інспекторе. Коли ми бачилися востаннє, я повелася… так, дещо нестримано. Повірте, мені непросто… я ніколи не вміла до пуття вести розмови. Я ж на загал не говорила зі сторонніми аж до тринадцяти. Та і потім… О, так-так, дякую. Стрес. Саме так.

То ви хочете знати, скільки правди було в моєму гм… твердженні? О, це все правда, запевняю вас, чиста правда. Шкодую, звісно, що розкричалася тут, у відділку… ваші колеги, либонь… Звикли? А, ну дійсно. Певна річ. То ви не тримаєте мене за причинну? За хвору? Бігме, я не мала того на меті. Ну то… Так, я поясню. Коли хочете. Коли це важить — ну, тобто, коли важить для справи.

Чи багато ви знаєте про Непал? Еверест? Авжеж, хто ж не чув! Ми кличемо його Сагарматха, володар світу… Чули, як скинули нашого короля? Ха, так, ну то я вже того не застала. А ще? Що знаєте про нашу віру, наші свята, наші звичаї? А, і дійсно… Нащо вам те все…

Однак, аби ви зрозуміли… скажу так: ми віримо, що божественний дух — він є у всьому довкола, живому і неживому. Так, мати світу, Дурга Шрі Мата — присутня в кожній із жінок. Надто ж у малих дівчатах — через їхню незайману чистоту. Богиня, буває, втілюється у дитині, і тоді звуть її Кумарі. Жива богиня Кумарі.

Чергове втілення Дурги, котру в нас іще кличуть Таледжу Бхавані, обирають лише серед дівчат мого клану. Зважають на вік, зовнішній вигляд — шукають у ній тридцять дві досконалості та глядять, або зроду в дитини не відчинялася кров… Тоді уже обрані проходять випробування під час Чорної Ночі, і одну, лише одну із них визнають втіленням Таледжу. Відтоді вона перебирається до храму — аби стати об’єктом обожнення, брати участь у відправах, благословляти та пророчити. Вона полишає свою родину, свій дім, своє ім’я, бо відтоді вона — Кумарі, богиня, чию чистоту пильнують і бережуть…

Я, Рашміла Шак’я була богинею. Цілих дев’ять літ.

(якийсь час мовчить, дивиться в порожнечу, тоді усміхається у відповідь на слова інспектора)

Теодор? Та певна річ, він знав! Він видушив це з мене, як ось ви зараз… і відтоді все не полишав розпитів. Це його… це його причарувало тоді. Ну авжеж! Не щодня ж-таки зустрінеш богиню в портовому вар’єте…

Моє життя у храмі…? Та навіщо вам знати? Це ж давнішні справи — вже й пригадаю як слід… А, мотиви… Мої мотиви! Ха, це ж треба… це ж слід було поїхати з дому, знайти і втратити чоловіка, щоб аж тоді, аж оце зараз хтось поцікавився моїми, як то кажете, мотивами!

Гаразд. Добре, я спробую пригадати.

(завмирає на мить)

Мені тоді щойно виповнилося чотири — мало не крайній термін для участі у відборі… Я не розуміла, що відбувається — де вже! Мені сказали, що то просто гра. Але я знала, що діється щось лихе… мама з татом тоді так сварилися — так, як ніколи доти. Мама плакала, батько… батько кричав на неї, вимагав, переконував: звісно, моє обрання — то честь для сім’ї… як не сказати, почесне позбавлення від годованця!

А тоді… тоді мене обгорнули в червоне — завжди червоне! — і на руках віднесли до Кумарі Ґхар, пишної будови з різьбленими віконницями. Відтоді я звідти майже не виходила.

Я пригадую, як бачила батька востаннє. Присунувши стільця до вікна, я схопилася за шибу та визирнула назовні. Був ранній ранок… навскісне проміння межи верхівками храмів, жовте, куряве, притрушене немовби шафраном… Він стояв коло храму Шиви, в затінку, ледь-видний, але я однаково його впізнала… Кілька хвилин ми незрушно дивилися одне на одне, а потім… потім мене забрали задля ранкової молитви. Більше він не приходив. Їм заборонили — аби не… не нагадувати мені про колишнє. Але я не знала! Я щодня, за кожної нагоди визирала у вікно, сподівалася побачити, хай краєм ока… Дарма. Дарма сподівалася, певна річ.

А мама… вона, кажуть, сильно занедужала…

(пересмикує плечима)

Мені теж тоді було несолодко. Чужі люди, безглузді, нудні відправи, неспроможність вийти надвір, дихнути вільним повітрям… Це був, мабуть, найгірший для мене час. Але коли мусиш, то… Звикаєш. До всього.

Минуло, не знаю, може, кілька місяців, і я вже не уявляла собі іншого життя. Зранку слуги підбирали мені волосся, одягали до молитви… ви знаєте, я ніколи не носила взуття…

(випростовує ноги і гойдає ними, мов дитина)

Лише панчохи… Так дивно було потім знову звикати до черевиків. А все через те, що навіть ступні мої були святинею. Їх король цілував — щороку, на свята…

(хихоче)

Король… Я ставила йому тіку на чоло. Благословення, тямите?

(слухає запитання)

Чи насправді вважала себе богинею? Чи вірила? О, прахарі… Як сказати? Спершу я, мабуть, не цілком розуміла, ким я оце щойно стала. Але згодом… згодом! Уявіть! Тобі вклоняються, стають навколішки, читають молитви… твої бажання виконують, уклінно, швидко… тоді садовлять на золочений трон, і обрані приходять до покою, аби торкнутися ніг, покласти дари, заслужити прихильний погляд… Їхня доля — і то не жарт! — залежить від твоїх дій… Пригадую, одного дня мені хотілося спати, просто хотілося спати… я потерла очі, і жінка коло моїх ніг зблідла мов полотно. Певна річ: Кумарі тре очі — це значить смерть, неминучу наглу смерть! Відтоді я завжди сиділа непорушно, я навчилася сидіти непорушно — неначе лялька-мурті… Я відчувала себе порожньою, лунко-порожньою, наче лялька, наче дзвін Таледжу…

(знову швидко озирається)

Окрім одного разу, коли… А втім, ні. Це не суттєво.

(опускає очі, розглядаючи свої ступні, тоді підкидає погляд у відповідь на запитання)

Та ні, не таке вже і жахливе дитинство. Мене бавили — намагалися, принаймні. Слуги приводили своїх дітей… Рам, Аміта, Нані… ми разом вчилися — з приватним вчителем, певна річ. Грали, іноді. У кості-тріпаса, чи просто у бабки… (наслідує дитячій лічилці) Ек, дуі, тін — пакра йо!

Я завжди вигравала. Певна річ.

Втім, іноді вони забували, хто я така, і тоді все це було цілком незле. Але їм нагадували, дуже швидко, до того ж… Якось Рам приніс до покою кольорові скельця — червоні, зелені, сині… Ми ловили сонячні промені крізь фігурні ґратки, пускали веселкові зайчики білими стінами… Як то було гарно! Так… доки чітайдар не нагодився, висварив їх — не мене, звісно! — за ті скельця. Це ж казна-що! Гострий край! Це ж я могла порізатись! Рамові тоді добряче від своїх перепало… він довго потім не приходив.

(слухає запитання, супиться несамохіть)

Чітайдар? О, він був старший над кумарімі — над слугами, тобто. Дбав про мене. Аж занадто, іноді. Боронив, наче пес… Але тоді, зі скельцями, він був цілком правий. Варто було мені порізатись… Щойно, ви знаєте, в Кумарі піде кров — чи від порізу, чи внаслідок жіночого дозрівання… Сакійо! Все, кінець. Богиня залишає обрану дівчинку і починається пошук наступної.

(інспектор задає питання, Рашміла підкидається заскочено)

А, вихід для мене? Спосіб повернутися в сім’ю? Отак, взяти, порізати пальчик і хутенько вибратись на волю? О, прахарі, ви не розумієте… нічого ви не розумієте.

В мене вже не було сім’ї. Вони мене позбулися, авжеж? Була натомість Таледжу, Мати Світу… Ось ви запитували, чи відчувала я себе богинею — то, скажімо, не зовсім так. Але я бува, відчувала її присутність — мовби хтось дивиться на мене, споглядає…

(кидає погляд вбік)

Опиратися її вибору — ні, це було би нечувано, негідно! Гааїі кхаане! Це як… як скуштувати яловичину! Просто несила!

Ну а понад тим… я з часом звикла до свого ув’язнення. Я була в осерді світу, нехай навіть такого маленького світу. Просторі, ошатні кімнати, внутрішній дворик з величезним дзвоном, площа перед вікном… праворуч — королівський палац, ліворуч — храм, а коло нього — ринок… Назовні — часами такий шум, натовп, колотнеча, і тиша — в моїх покоях… Справжній спокій, безпека.

І ще… ще я знала, що потрібна. Коли на свята людей пускали до внутрішнього двору, я визирала до них… і — ви би бачили! — вдячність в їхніх очах, відданість, любов! Як таке може не хвилювати? Не тішити?

(замовкає, посміхається спогадам, тоді серйознішає)

Як від цього можна відмовитись? Аміта якось розказала мені про колишню Кумарі міста Бактапур — Парваті Шак’я. Вона виросла зі свого божеського статусу, але, кажуть, так і не змогла пристосуватись до звичайного світу. Збожеволіла.

(криво всміхається, стукає пальцем по чолі)

Сидіть вдома, загорнувшись в червоне, мимрить благословення. Цілком схибнулася… Коли б їй заміж, може б воно й минуло. Але мало хто з колишніх Кумарі виходить заміж.

Чому, питаєте? Ну так існує повір’я — чоловік такої дівчини помре невдовзі. Від сухот. Чи якось так.

Хто? А! Теодор! Знав. Авжеж, знав. Я йому відразу сказала, не хотіла, аби думав, що приховую. Але він був — такий, такий…

(сміється)

Знаєте, що він любив читати? Жахи якісь про монстрів, про цвинтарі… Йому би страшних казок донесхочу — то він не спав і не їв би, либонь. А тут я зі своїм повір’ям! Наче дарунок долі!

(засмучується)

Хоча тепер виходить, ніби і справді…

(закриває обличчя руками, мовчить досить довго, тоді починає тихенько наспівувати)

Ріту харума тімі

Харіялі басанта хоу

Наді харума тімі хо

Пабітра Ганга хоу

(тихенько схлипує, тоді підводить погляд до інспектора)

Це? Пісня про те, що кохана подібна до священної ріки… Чітайдар казав, що любов — це священна сила… Я любила чоловіка, і якби я досі була Кумарі, він би ніколи не помер! І він був би зі мною, лише зі мною! Аби йому зірка згасла, тому старому псу!

Та чітайдарові, кому ж іще! Якби не він, може б я…

Розказати? Про нього? Та нема, що казати. Ні одного… жодного стосунку до нас із Теодором. Він був лишень хоро… охоронець, наглядач, чітайдар. Я навіть імені його не пам’ятаю.

(слухає інспектора)

Я нервуюся? О, цікаво, і чого б то?

Ну нехай, коли так. Я розкажу. Але майте на увазі — те, що я маю сказати, вдома вважали би за неабияку непристойність. Жодному чоловіку таке… Ха, ну глядіть.

Я сказала вам, він був старший над кумарімі. Не пуджаарі — не священик, себто, але саме він носив мене до молитви, дивився за мною під час ігор, під час прийнять… На Індра Джатра — щорічне свято Індри — саме він садовив мене у золотий паланкін, який потім всенький день носили вулицями… Він завжди був поряд.

Спершу, ви ж розумієте, я боялася — всього, чужого для мене, непевного… Нікого з рідних не було поряд, аби захистити й розрадити. Кумарімі — вони що, вони просто слуги, та ще й боялися до гикавки мені не догодити. А чітайдар… Я вже була не перша в його досвіді, він знав, чого чекати. Знав, як спонукати мене робити те чи інше, не наказуючи. Просто сила якась була у голосі, впевненість… Він був тим, чого бракувало.

Не думаю, що чітайдар якось особливо до мене ставився. Шанував, певна річ, не мене — але те, що я уособлюю. Я була — роботою… Втім, він виконував її цілком непогано.

Якось… (усміхається) я ще зовсім малою була тоді… над містом забурувала гроза. Сліпучі спалахи — через ті різьблені ґратки, злива, гуркіт… Я прокинулася, звісно, та давай маму кликати — не так було мені страшно, як тоскно й самотньо… І саме він чомусь тоді прийшов до мене. Сів коло ліжка і став розповідати, як Дурга билася та перемогла демона Махішу. «Пам’ятаєш, як їхала на битву на своєму леві?» — запитав він, і я тоді застидалася… Як же мені, мовляв, переможниці демонів, боятися простої грози?

А коли вперше мене винесли для процесії на Індра Джатра… ви не уявляєте, на площі такий був натовп, що той паланкін заледве не перекинувся! Така тіснява… люди довкола, на східцях храму, ледве не на стрісі! Танцівники в масках, музики! І все те — після тиші й самоти! Чітайдар — він вибрався на підмостя паланкіну і просто тримав мене за руку. Коли б не він… хтозна, чи не влаштувала б я тоді аж ніяк не доречний ґвалт і голосіння.

Гадаю, він став мені кимось на зразок батька, принаймні, так мені ввижалося. Його присутність, його добра думка набули для мене особливого значення. Годинами я примушувала себе сидіти непорушно, аби лишень він кивнув на знак схвалення. Як боліло мені, чи муляло, не рюмсала й не жалілася, бо стидалася його осуду. Коли він чомусь не приходив, почувалася втрачено, і лише як він з’являвся, все повертало на лад…

Так було, аж доки я не стала старшою — десять, одинадцять літ… Я росла, а він ставав дедалі суворіший, далекий, а в погляді назріло щось нове — немовби чекання… Я й не знала вже, чим я завинила… намагалася бути чемною, повернути його приязнь. Все те даремно, певна річ — він уже знав, він уже бачив… Я й сама збагнула невдовзі… якось жінки з обслуги взяли мене до миття — я ніколи сама того не робила. Роздягнули мене, і тоді одна з них охнула тихенько, кивнула до іншої… я й собі поглянула і… там, внизу, де не було нічого, хіба м’яка гладенька шкіра, невідь звідки взялися тонкі чорні вихри.

Хіба хто казав мені, що це й до чого? Ні, а отже з’ява ця скликала в мені бентегу й огиду. Він, либонь, дізнався, гадала я… через те й уникає…

(гірко сміється, тоді прикушує згин пальця, хитає головою)

Що я собі понавигадувала… Сміхота! А потім іще снитися всяке почало… дурне на загал, але тривожне — мовби буря якась чи лихо, а я не маю, де сховатись… а ще, ще був мені сон про червону змію… Наче в животі в мене звилася червона змія — сичить, ледь-ледь ворушиться, а знаю, що скоро випорсне назовні, і від того такий проймав мене страх…

Я сказала йому, ну бо я не мала більше, кому сказати. Він бачив, що мені страшно, і тоді… тоді… він взяв мої долоні і поцілував їх — так ласкаво, як ніколи доти. Як мені серце закалатало тоді! Як урвався подих!

І як я мала знати, що то була прощальна ласка? Минуло з місяць, може, і от, одного ранку прокидаюся, і так мені живіт крутить, так ниє… вже й гадала, отруїлася, чи хтозна, що… лише тепле і вологе внизу, аж глянула — кров… червона цівочка зміїться шкірою, скрапує на одежі…

(зводить подих)

Замало не зомліла тоді. Я збагнула, що діється, бо про це, про це, принаймні, неоднораз було мені повідано. І ще збагнула, що от-от усе на світі закінчиться… що опинюсь я десь там, назовні, без прихистку, без опіки, незнана й непотрібна… І так мені стало від того зле! Так страшно!

(мовчить, замружившись)

І я… я надумала приховати те, що зі мною сталося. Нехай тимчасова, а все ж розрада! Але як я мала то зробити, коли за кожним кроком моїм дивилися, коли одягали і мили, коли прибирали і прали одяг, коли не було у мене нічого, що могла би назвати своїм…

Шукати допомоги — але у кого? Кумарімі? Ні, я була їм байдужа. Аміта чи Нані? За бажання навіть, вони не змогли би зарадити… Ні, ні, я не вірила нікому з них. Лише чітайдару, бо лише він був спроможний на ласку й доброту. Він все влаштує, гадала я. Він зуміє, він допоможе, адже дбає, адже любить мене!

(сумно сміється)

Отак… Я розказала йому, я попросила допомоги. І що? Він уважно вислухав, певна річ. Тоді відступив, неначе від хворої, гукнув до священика і сповістив на весь голос «Таледжу чутін» … богиня пішла, себто. Залишила свій храм… пішла геть зі споганеного тіла, забравши з собою всю мою божеську славу і честь.

(мовчить, тоді знову скулюється)

Все, що сталося після цього… це було суцільне, безпробудне лихе марення. Після належних обрядів мені дали звичайний одяг і відпровадили додому, себто, до помешкання моєї сім’ї. Мій світ зненацька вибухнув — шумом, брудом, болем… Усім тим, від чого мене боронили усіх цих дев’ять літ… Батько помер, як з’ясувалося, мати — іще вікувала на утриманні братів. Проте вона не впізнала мене — була слаба і до ладу не тямила; брати… що ж, вони прийняли мене, але бачила, як неохоче. Я була чужою для них, прикрим тягарем, котрого навряд чи позбудешся, швиденько віддавши заміж… Кілька років я майже не виходила, боялася; не розмовляла майже ні з ким; навіть ходити, як слід, не могла — звісно, адже ж досі мене брали на руки, щойно виходила з храму… Потім лише, долі дякувати, нагодилася жіночка з громадської служби, допомогла вступити до інституту. А тоді вже, за першої ж нагоди, я подбала забратися геть із дому, геть із тої країни, де кожен сахався мене, як прокляття…

Але все те… вся та гірка мука була лише тлом до найгіршого — до його зради. Те, як змінилося його лице, майже рідне, за мить лише ставши обличчям лихого чужинця… Цього я довго не могла забути… не могла позбутися.

(тяжко зітхає, якусь мить думаючи про своє)

Чи це і справді прокляття яке? Чи лиха зоря? А весь час мене кривдили — батько, спровадивши з дому, чітайдар, повернувши туди… навіть Теодор, він…

(підкидається у відповідь на запитання)

Що? Зраджував мені? Та ні… Ні, я не знаю. А втім, відчувала, що він байдужіє, наче надо… набридла йому. Може і знайшов собі кого…

(додає зі злістю)

Може, й не одну. Хіба я знаю? Я чекала його вдома, щодня… чекала, наче божого пришестя. І що… бува, приходив п’яний, розхристаний. Міг і гримнути на мене, мовляв, незугарна… дурна нікчема. Хіба руки не підіймав, а все ж знаходив спосіб дошкулити — надто ж минуле моє, пишне і горде, надавалося до глузування…

Помститися йому?! Оце ще… оце маячня! Нас учили, що чоловік — наче бог у власнім домі. Вередує, то має право. І я терпіла, мовчки терпіла, бо що мала робити? Воно й нічого, я звикла — кажу ж вам, доля така, лиха зоря… До того ж, в нас були і гарні дні. Авжеж, були.

Як це власне сталося? Та я ж вам уже розказала! Хіба змінилося щось відтоді? О, відбитки! Не розуміти… розумію. Адже ж все так було, як я казала! Можу присягтися!

Гаразд, спробую детальніше. Того вечора він повернувся пізніше, ніж завжди. Майже не зважав на мене. Сів на підвіконні зі склянкою — він так любив, розумієте, казав, його заспокоює… В нього настрій дивний був тоді, мрійливий ніби, а ніби заклопотаний… Я підійшла, спитала, як справи на роботі, а він зненацька — «тебе не обходить!», мовби я хтозна, що таке приватне зачепила. Я і пішла би собі далі по хаті поратись — не вперше ж бо такі вихватки — аж він спинив мене, звелів «Танцюй!» …

Сказати, що мене це скривдило — ну, може так, трохи. Але я розсудила на те не зважати, жартома відповісти. Сказала «плати!» …

Він… він розсміявся. Добрий вийшов жарт.

А тоді сказав… гарна ж-бо шльондра вийшла з богині. І краще би мені пиху свою упокорити, адже богиня пішла. Таледжу чутін.

(мовчить)

Це — все. Я? Метри за два. Ні, ближче не підходила. Відбитки на шибі? Поняття не маю, звідки!

Чому не намагалася втримати? Я…

(завмирає, незмигно дивлячись перед собою)

Я не знаю. Не пам’ятаю! Ось він тут, сміється, потім — все… порожнє вікно… і крики знадвору…

Коротке затьмарення… не знаю — якась, може, мить.

(мовчить, наполохано роззирається)

Я не брешу! Я не могла, не могла такого вчинити!

(насилу заспокоюється)

Провали пам’яті? Це так зветься, авжеж? Не було раніше… тобто ні. Було — один-єдиний раз. Давно.

Я не казала… згадала, може, побіжно. Випробування, яке мусить пройти кандидатка, перш, ніж її визнають втіленням богині… Воно відбувається восьмої ночі свята Дашаїн, коли вся країна вшановує богиню Дургу. Цей час називають Калратрі, чорна ніч… Всю ніч приносять жертви, аби напоїти Калі кров’ю. Калі… ви розумієте, — іще одне ім’я Матері, її руйнівна сила…

Жертви? Ні-ні, буйволи, кози, вівці… Багато крові, певна річ. Адже ніхто не має бажання розлютити Калі!

Випробування… А, так. Відібраних дівчаток ведуть у храм Таледжу, лишають там, у великому темному покої. Потім — світло, тіні, танцівники в масках… на підлозі — відрубані голови жертовних тварин…

Страшно? Це мусить бути страшно. Останнє випробування — на страх. Адже та, що міститиме дух Руйнівниці, не повинна боятися крові та темряви!

Інші одразу ж заголосили, а я…

(мовчить, пригадуючи)

Тоді я вперше відчула чужу присутність. Її погляд, її… радість.

Я не знаю, як це пояснити. Аякже — шок. Кажу ж, ви знаєтеся на тому краще за мене! Але, також, пригадую, на хвильку я немовби щезла — і ось уже знову спалахує світло, жерці заходять до покою та проголошують, що вибір здійснено…

(зітхає)

Отак. Відтоді такого не траплялося.

Вдруге? Ой, ні-ні-ні… Богиня може втілитись лише у тілі чистої дитини. Доросла жінка аж ніяк для того не годиться. Хоча…

(роззирається, тоді радісно сміється)

Якби це було правдою! Якби лишень…!

(супиться)

Але тоді… Тоді, виходить… Мій чоловік — я не могла… А от вона… Вона — спроможна…

(охоплює голову руками, говорить дуже швидко)

Яянті мангала Калі Бхадракалі Капаліні

Дурга Шиба Кхама Сваха Свадха Намостуте

Яянті мангала Калі…

(тяжко дихає, тоді підхоплюється зі стільця, відходить на кілька кроків зацьковано роззирається)

Що… що ти наробила?!

(Світло лампи поволі гасне, з’являється блідий промінь, що фокусується на жінці та супроводжує її рухи. Рашміла виходить на середину сцени.)

Що сталося? Прахарі? Де ви?

(Стоїть, налякано охопивши себе руками. Поволі позаду завіс з’являється тьмяне світло і тіні танцівників. Озирнувшись, Рашміла тихо зойкає.)

Не розумію… Що це? Це сталося? Це… станеться? Ти знаєш все, майбутнє і минуле, а значить… я знаю теж?

(затуляє обличчя руками, починає сміятись)

Таке моє майбутнє, Таледжу?!

(опускається навпочіпки, продовжуючи сміятись, тоді заспокоюється. Її погляд змінюється, стає байдужим. Поволі вона усміхається, потім робить рух, мовби приміряється і кидає камінець.)

Ек, дуі, тін — пакра йо!

Я знову виграла.

Граємо ще?

Затемнення

завіса

[1] Дайте мені спокій! (непальська)

[2] Живи так довго, як син Дрони! Слава милостивій Калі! (санскрит)