«Дачі»^{01 ноября 2011}

Дійові особи:

Богдан — 35 років

Віра — 37 років, інженер

Анатолій — 41 рік, чоловік Віри, інженер

Рада Василівна — завідувач машинного цеху, 57 років

Борис — чоловік Ради Василівни, романтик-алкоголік, 55 років

Гліб — коханець Ради Василівни, зварник, 53 роки

Толік — завскладу в супермаркеті, 55 років

Люба — його дружина

Мітя — син Толіка і Люби, менеджер в банку, 27 років

Настя — дружина Міті, секретарка, 24 років

2 міліціонери

Труп

Перша дія

Сцена 1.

Вечір п’ятниці. У Ради Василівни на веранді збираються сусіди. Спекотний літній день завершується рятівною прохолодою. З людей йде пара, вони червоні і мокрі. З одного боку дач стоїть стіною ліс, чим ближче до ночі, тим ліс зловісніший.

Рада Василівна накриває на стіл на вулиці. Гліб тягне телевізор.

Рада Василівна. От нашо ти його тягнеш, ми шо, без тєлєвізора не посидим, шо ти тягнеш, і так нема од нього спокою в городі, то ти його і сюди ще тягнеш.

Гліб: Там інтєрєснійшеє ізвєстіє, страх як хочу послухать. Ну, колобочок, не треба, оце того той.

Рада Василівна: Убери Христом-богом прошу, убери цю погань.

Гліб: А нашо ж ти цю погань купувала?

Рада Василівна: Шоб як в людей.

Гліб: Ну да, стоїть рюшами накритий, як у мамки в селі, і то мамка його включає і новості дивиться — там же ж весь мір, а так виключив — і одрізаний од всіх остальних. А серіальчики, Радунь, ну ти ж і лукавиш, ти ж серіальчик поглядаєш?

Рада Василівна (розм’якаючи). Іноді.

Гліб: От і я іноді. Тєм боліє, шо там інтєрєснійшеє ізвєстіє.

Рада Василівна: На минутку.

Гліб (вистромлюючи штепсель, яким включено світло на дворі з розетки, втикає туди штепсель телевізора). Тобі самій сподобається.

Рада Василівна: А світло ж ти куди забрав, тхір ти едакий.

Гліб: Ну хай Борька винесе подовжувач, шось він засидівся, хай принесе, колобочок мій.

Рада Василівна: Та бодай очі мої його не бачили. (голосно) Борис! Борис!

Гліб сідає дивитися телевізор, навколо темно, горить лише світло екрана.

Підходить Анатолій.

Анатолій (до Гліба): Сусіде, а чого це ви в темряві сидите, і руку ніяк потиснути?

Рада Василівна: Борис! Та це он заразі приспічило тєлік подивитися.

Рада Василівна йде за хату шукати Бориса.

Анатолій (підходячи до Гліба): І що ж там показують таке важливе?

Гліб (зачудований як дитина): кримінальник, любиме, а ви шо, не дивитесь?

Анатолій: Ну, ми з жінкою взагалі телевізор не дивимся, так, новини — в інтернеті, фільми на дисках.

Гліб: Тю, який ви сусіде мнітєльний. А кримінальник — то святе.

Анатолій: То театр для уродів. Вони ж вам мозок їдять.

Гліб: То це ви мене шо, тільки шо уродом назвали, так получяється, так? Чесному человєку вже і вечором в своє удовольствіє ніззя посидіть подивитися важні новини? Так, получається? А звідки би я знав, шо в нашій області появилась чупакабра, чули про таке? П’є кров невинних людей. я собі ноччу тихенько піду через ліс в село та хоть по самогон, а мене тіки тух і трах того та й етого моє бездиханне тіло. А так я знаю, шо чупакабра, і в село по самогон сам поночі не піду. І це я урод? Нє-е-е, я чєловєк розумний, опасливий.

Рада Василівна (повертаючись): Ну шо ти мелеш, твою пустослівню аж на тому кінці хати чутно, яка така чупакабра?

Гліб: А така! За п’ятдесят кілометрів он труп найшли.

Рада Василівна: От нещастя, Анатолію, не слухайте його, він зато хазяїн хороший, ой(береться за серце), ой я вам, Анатолію, скажу, мужик пішов вшивий і безкультурний, ви у нас особливий, можна сказать: інтелігентна гордість наших дачних участків.

Анатолій (шаріючись): Та не треба так, не треба, я ніяка не інтелігентна, і не гордість…

Гліб: Правильно, яка з тебе гордість, на машині тіки і гаразд їздити. І такий мужик взрослий вже, а дом невеликий, і дітей нема — шо то за гордість у тебе така?

Анатолій (сумнішаючи): Я ж кажу, шо не гордість. Ну, я піду.

Рада Василівна (б’є Гліба рушником): Язика тобі вкоротити треба, шо ти ляпаєш, ну шо ти ляпаєш? (До Анатолія) Анатолію, лишайтесь, не йдіть, щас Борька світло включить, посидимо, он уже й Віра йде(махає Вірі рукою) радісна.

Гліб йде до телевізора.

Підходить радісна Віра, обіймається з Радою Василівною

Віра (з квітами в руках): Радо Василівно, по темному, уявляєте по темному і квітів нарвала. Краса.

Рада Василівна: Ну, я сама як з Києва приїжджаю, так аж розквітаю душею. Мерзюче місто, шо ці слуги держави з нього зробили — ад: шумно, некрасиво, всюди ці висотки, як динозаври. І енергія така зла.

Віра: А що це ви по темному сидите, телевізором підсвічуєте?

Рада Василівна: Та це Борю найти не можем.

Віра: І тому світло не вмикаєте?

Рада Василівна: Тьфу ти. Та нє, це не можем його найти, шоб включив нам світло.

Віра: Тось, а ти чого такий сумний стоїш?

Гліб (з-за телевізора): А це того шо я сказав, шо у вас дом маленький і дітей нема.

Рада Василівна (кидає в нього рушник): От падла, попадись ти мені.

Віра (трішки ніяковіючи): Та хіба мало людей на планеті, що, мало? У нас перенаселення — ніяка планета стільки не витримає. Всі ведмеді, вовки, тигри, всі звірі по резерваціях, ми вже і в океані селимося. А ми з Анатолієм свідомі і вирішили нікого не народжувати

Рада Василівна: Діти — то Божа радість…

Віра: І де ваша Божа радість?

Рада Василівна (смутнішає і йде в дім): Борис!

Віра (йде за нею): Не хотіла, Радо Василівно, пробачте, не хотіла я…

Анатолій (ловить її): Ну все вже сказала, все-все-все, хай заспокоїться.

Віра викручується з його рук.

Віра: А тобі зі мною зле, да, по сусідах ходиш, жалієшся. Я так і знала, що хочеш від мене піти, он як Тося, да? Нам хіба погано, ну ти мені скажи, хіба?

Віра намагається стримати сльози і тікає. Анатолій за нею.

Анатолій: Віро! Віро! Куди?!

Гліб лишившись сам дивиться телевізор, заклавши руки за голову, ноги поклав на стіл

Гліб: Ляпота.

Вилазить десь з кущів Борис з подовжувачем.

Гліб: О, з’явився, ти де був?

Борис (напідпитку): Не тикай мені, срамота! Не ти-тикай

Гліб: А шо ж мені тобі й не тикать, з чого б це?

Борис: Як спиш з моєю жінкою, то й спи, її Бог накаже, а ти мені не тикай, ти мене поважай.

Борис вивалюється з кущів.

Гліб: Та за шо ж я тебе уважать буду, я твоїй бабі тикаю? Тикаю? Хоча нє, своїй бабі, це вона твоя була, а тепер моя, а чому Борічка, чому, а? А тому шо ти алкоголік і тряпка.

Борис (скаженіючи): Я? Я? це я алкоголік? До того як ти тут з’явився — я і грама не пив, це ти мені налив, ти пам’ятаєш, я на кухні сидів, а ти з спальні в трусах вийшов, свій… цей, там чесав — рука в трусах, і налив мені, налив!

Гліб: Так мені тебе жаль було, Боря, жаль, ти ж на кухні в куточку плакав.

Борис: Мав право, мав! Я в себе на кухні плакав, бо ти мою дружину зношав! У мене Гліб серце є, і воно в мене болить!

Гліб: Ну, положим серце є, а чого ж болить? Щас он дивись який час став, всі розводяться, у кожного нормального мужика є жона і любовниця, а то і ще хтось. Нема більше такого, шо «поки смерть не розлучить», то все совєтські люди видумали. Баби зараз самі на шию вішаються, і не такі як твоя, а й помолодше і погарніше.

Борис (пищить і лізе битися до Гліба): Ти за Раду мовчи, ти Раду не знаєш, ах ти ж падла ти така, не подобається йому моя Рада.

Заходить Рада Василівна, Борис намагається бити Гліба, той тримає його на відстані, рукою впершись йому в голову, але Борис все махає кулаками в повітрі. В руках у нього подовжувач.

Рада Василівна (втомлено): Борисе, припини, Борисе, шо ти робиш?

Гліб: Колобочок, він не хоче подовжувач віддавати. Я його в кущах знайшов, а він там сидів, і не озивався, як ми його кликали. Я йому нічого не зробив, сказав, тільки щоб подовжувач по хорошому віддав.

Борис (ледь не плачучи з образи: Не вір йому Рада, Рада він все бреше, Рада він на тебе погано говорив, я сам вийшов, я тобі подовжувач шукав, я сам вийшов….

Рада Василівна: Борис досить! Мало того, шо знов напився, так ще й на Гліба наговорюєш, а ну оддай подовжувач, оддай, твар!

Борис опускається розчавлений на землю, Рада Василівна забирає подовжувач йде включати його.

Борис: Радо, Радочко, радість моя, за шо ж ти мене так. Боже, ти де є, ти був, чи й не було тебе (Борис піднімається ледь стоїть на ногах і говорить в небо). Ти мене бачиш, я тут, я маленький, може, я грязь у тебе під нігтем, але я тебе дуже прошу, забери мене звідси (піднімає руки вгору, наче проситься на ручки, і так деякий час стоїть).

Гліб (безцеремонно наливаючи горілки): Ну, Борю, давай помиримося, все шо було — вже в минулому, я тобі простив, і образи твої простив, і побої, і шо ти про Раду говорив, все простив, давай вип’ємо за примирення, на брудершафт…

Борис (опускає руки, апатично): О це ти, Боже, іздіваєшся.

Борис, загіпнотизований горілкою, йде до столу. Там вони з Глібом випивають, Гліб цілує Бориса. Борис гидливо витирається і тікає.

Рада Василівна: Шо ще за новина. Де побіг?

Тут раптом яскраве світло фар. Підходить Люба. Рада Василівна стоїть з подовжувачем в руках

Люба: А ми вже з мужем думали, шо всі тут спать полягали, така у вас темнота.

Гліб: Темнота — друг молодьожи.

Люба: Та яка з тебе, афірюги, молодьож. В гроб пора, засиділися старички.

Рада Василівна: Любо, в гроб раніше часу не гони.

Люба: Та я шучу.

Рада Василівна: А ви шо, всі приїхали?

Люба: Та да, ми з Толіком і Мітя з Настєй.

Рада Василівна: Як Настя?

Люба: Та шо як Настя, ходим за нею гавно підбираєм, вона бачте бєрємєнна. Я була бєрємєнна так ще й корів доїла, а в цієї обмороки, тошнить її, в городі їй пиль, на дачі — їй кислороду багато. Привів Мітька в дом засранку голу і босу, батьки нищі, а сама, прости Господи, секретарка

З дому кричить Мітя

Мітя: Мать, вас же слышно!

Люба (до Міті): Баба прийшла й пішла, особенно така як твоя, а мамка — вона на всю жизнь

Толік (кричить): Любка, ану успокойся!

Люба (розчулено до Ради Василівни): Ох вони мені і жизнь устроїли. Я пашу, а вона нє. Я руками мила посуду, а Мітьок їй машинку купив, я дванадцять часов рожала його, мучилась, думала, там і кончусь, а він її в нову клініку, і там уколи роблять такі, шо схватки є, а болі — нема. Це ж де справедливість, Радо, де справедливість?

Рада Василівна: Та залиш ти дівчину в спокої, залиш, що тебе вкусило.

Люба (плаче): Жизнь така несправедлива. Все другим, все комусь. А мені — миші наплакали. Ніде справедливості нема. Одних все життя Бог наказує, а другим — нічо, за вбивства, за звірства — і нічо, живуть, як у Бога за пазухою. Он в городі син депутата дєвку побив, ногами її копав, в живіт лупив, м’ясо от дєвки осталось, саме м’ясо. І шо ж думаєш — нічого йому не буде. А я всю жизнь за просто так страдаю. Де справедливість?

Рада Василівна: Як так, що бив, і ніхто не заступився?

Люба: При людях, в ресторані бив, це в Києві вашому було. Не люблю цей город, не люблю. І ти собі уявляєш?

Рада Василівна: Жах який. Це до чого вони вже дійшли, слуги наші, сволочі, щоб вони повиздихали. Все розваляли, такі були цехи у нас на роботі, машини будували, а тепер там офіси…

Люба: Це шоб вільну людину бить посеред білого дня, як у мужика рука на женщину піднялася.

Рада Василівна: А хто це там у вас п’ятий ходить по подвір’ю.

Люба: Хто? А, це Богдан. Він нам дом достроювати буде. Поживе тут з нами і без нас, знаєш, посторожить, а то кидати тут оце все, і огурчик, і картошечку, і кролів, якось весь тиждень — серце жметься.

Рада Василівна: Інтересний мужчина.

Люба: А де це Борис?

Рада Василівна: А тхори його знають. Знов, падла, напилася і до Гліба ліз битися, на ногах не стоїть, а руками махає. Шоб він уже Богу душу віддав, як так мене мучити.

Люба: Да, не повезло тобі, такий Гліб у тебе мужчина, а тут цей Борис

Рада Василівна: Ну да, а в моєму віці вже розводитися — не комільфо.

Люба: Не чьо?

Рада Василівна: Не з руки.

Люба: Ну да, ну да. А шо там наші інтелігенти приїхали? Дивлюся, машина стоїть. У них огород — сплошноє нєдоразумєніє, там піони, там гіоргіни, все в цих колючках розових, круглий год самі цвіти й вишні якісь у них ідіотські. Бачила? — стовбур бордовий, а сама розовим цвіте. Весною як налетіло нам на город того розового — ховайся, гадость така.

Рада Василівна (сходячи на пліткарський шепіт): Та вони ваще з привітом. Сьогодні Гліб, ідіотик, ляпнув цьому Анатолію, що він не мужчина, бо в них дітей немає. І кому воно нада, шо нема в них дітей, а він нє, розстроївся, а потім ця дурья башка і їй це повторив. Так вона тут: «на планеті перенаселення» … якщо вже на то пішло, то безплідна вона, шо вже вибілюється, наче ніхто нічого не знає.

Люба: Знаєм ми її безплідність. От шо я думаю — по молодості менше абортів нада було робити і спати з ким попало.

Рада Василівна: Таки-да, бігає тут німфа, квіти збирає. А в самої рильце в пушку.

Люба походжується а потім так питально дивиться на Раду Василівну і збиває їй з носа «пушок».

Заходять мокра вся до рубчика Віра, біля неї мокрий Анатолій, несе мокрого Бориса.

Гліб: О скупались? І як водичка?

Віра (труситься): Хороша вода, приємна.

Гліб: А шо ж це ви всі в одежі-то плаваєте, шоб не застудитися?

Анатолій: Радо Василівно, Бориса треба зігріти, передягнути. Він ще запалення легень схопить.

Рада Василівна (йдучи в дім): Шо йому запалення легень, як і втопиться по-людськи не може? Утопленик чортів, щоб ти мені сказився.

Анатолій, несучи Бориса, йде за Радою Василівною

Гліб: Це ви так чоловіка держите — якшо шо уб’юсь?

Люба: От шо ти Гліб мелеш, шо ти мелеш, йди, Вірунь, сюди, йди постоїмо.

Віра: Та мені холодно.

Люба: Ну нічо, тепло на вулиці, постоїш зараз же й висохнеш. Як ваші діла, шо нового?

Віра: Та все добре, Люба, все добре. А ви всією сім’єю, вже на літо?

Люба: Та всі приїхали, і живі і ненароджені…

Гліб: Мертвих пропустила

Віра (до Гліба): злий у вас язик.

Люба: Це точно. Ми сусіди всі добрі. Всі знаєм, шо як не будеш уважать людей, то і тебе ніхто уважать не буде.

Віра: Правильно, правильно, ви он всіх поважаєте, до всіх така добра, і вас всі в околиці люблять.

Гліб: Ой-йо-йо-й, за те, шо вона тут говорить про всіх, вони її ще й люблять. Ну тоді я нічого в людях не знаю. Люди — гниди.

Люба: І шо, ти теж гнида?

Гліб: Та я найперша з поміж усіх.

Віра: Люди не всі такі, в людях багато добра (труситься від холоду).

Люба: Правильно. Зігрілась же ж?

Віра хитає ствердно головою.

Гліб: А хоч розкажу, які люди добрі?

Он в Києві син депутата дівчинку в ресторані ногами бив 20 хвилин, а ніхто й не шевельнувся, дівчинка в реанімації, а його і не посадять. В Севастополі один багатій байкершу збив на смерть, так його не посадили і штрафа не взяли, тому шо постановили, шо він інвалід. А жило два брата в одної матері в селі під Черкасами. І вона поїхала в монастир, одному хату залишила, а другому землю. Так один брат другому хату спалив, а той його за це в землю закопав живцем. Ну шо? Як вам моя пісня?

Анатолій (виходить з дому): Дивитися кримінальчик треба менше.

Віра: Невже таки бив і йому нічого не буде?

Люба: До чого ж докотилися люди.

Виходить Рада Василівна, ставить самогон на стіл, ставить їжу.

Рада Василівна: Любка, а ну поможи мені. (до Анатолія.) А ви візьміть накрийтеся.

Анатолій (бере у Ради ковдру і накриває Віру): Та я вже висіх.

Віра (притуляється до Анатолія): Тосю, ну припустім, Гліб — нехороша людина, язик у нього чорний, але від цього менше ж зла в світі не стає. Тосю, ну навіщо це все?

Анатолій: Не переймайся ти так, у світі все збалансовано, кожен отримує по заслугах.

Віра: А цей хлопчик, що дівчинку бив, він хіба отримає?

Анатолій: Безсумнівно.

Гліб зневажливо хмикає.

Рада Василівна: Ану ставте стільці, розсілися. Давайте гульнем і забудемо ще один важкий день.

Анатолій починає ставити стільці, Гліб продовжує дивитися телевізор. Метушаться і ставлять на стіл їжу Люба і Рада Василівна. Віра труситься і стоїть у ковдрі біля столу.

Заходить вальяжно Толік, підтягуючи штани, у майці.

Толік: Сусіди, а шо за потьмки? Шо це, єдрін батон, у вас тут за паніка?

Гліб: О, Толік, мєсний алкоголік.

Толік: Глєб, не вистачає мені хамства тобі одповісти, а так би сказав, як одрізав.

Гліб: Ти себе недооцінюєш, хамства в тобі на два таких, як я.

Толік підходить обважніваючи до Гліба, підставляє туди стільчик і сідає дивитися телевізор разом з Глібом. Обидва закладають руки за голову.

Віра боязко сідає біля них, шморгаючи носом.

Віра: А що там показують?

Толік: По тєлівізору ніколи нічого хорошого не показують, развє ось це про ДДП на дорогах.

Анатолій: ДДП не на дорогах не буває.

Толік: Ну короче — про ДДП на дорога, єдрін батон, дивиться інтересно. Як ці долбойоби на дорогучих тачках в зюзю вминаються.

Віра (повторює автоматично): В зюзю

Гліб: В такі моменти відчуваєш, шо Бог є, і він справедливий. От є у бабени син, бабена обкрадає півкраїни, і взагалі поводить себе вкрай мерзюче, по тєліку бреше як на духу. А потім бабена сину машину купує за… пупєнну. І шоб ви думали, син, бухає шо не в себе, і вмазується десь в степах України в КАМамаз. КАМазу нічого, а в бабени — похорони. Справедливо ж, а?

Віра: Але якщо вже говорити про Бога, то це не його методи.

Борис (виходить хитаючись): Нє, нє, це саме його. Але найгірше це те, що їй, мабуть, ще й все одно.

Заходять Мітя і вагітна Настя. Настя відчуває, що вона важлива і всі мають бути з нею привітними. Мітя сумує, завтикує, взагалі складається враження, що тут його нема.

Анатолій виносить Насті крісло-качалку.

Рада Василівна: Ну якраз всі і поїмо.

Настя: А что это вы при свечах и телевизоре? романтическая обстановка?

Рада Василівна: Так, ану вимкнули тєлєвізор, хай людям буде світло, а то сидимо, як кроти чи банда якась.

Люба: Мальчики всьо, заманали.

Толік: Баба, не виражайся.

Анатолій: Дмитро, як ваша робота?

Мітя (апатично): Сейчас стало опять туговато, кризис все не проходит, но я работаю не покладая рук, все в семью.

Віра: Ну, це правильно.

Мітя, помічаючи Віру, проникається цікавістю, в ньому щось оживає.

Настя: Я его вообще почти не вижу, конечно, своя квартира это хорошо, но мы же с мальчиком хотим и капельку внимания.

Мітя автоматично цілує Настю в лоба, а дивиться на Віру.

Віра (стривожено): А вже відомо, що хлопчик?

Настя: Нам на УЗИ почти сразу же и сказали.

Рада Василівна: Зараз все можна, і стать сказати і якщо він хворенький чи що, щоб прибрати його.

Віра смутнішає.

Мітя: Но ребенок это дорого — не каждый теперь может себе это позволить. Нужна квартира, машина, очень качественный роддом. А то сейчас можна так у нас родить, что все инвалидами остануться. На все-все нужно деньги. Нужно трудится, не покладая рук, трудится, трудится и тогда…

Гліб: Шо, небо в алмазах буде? Ну ти мені, пацан, скажи, ти шо, щасливий од такой жизні?

Толік: Так, Глєбушка, ану не збивай нам пацана. Ми он домік одгрохаєм, і малому буде де грати, а потім ще один купим участочок. Рада Василівна, скажи-но, а отой кусочок біля тебе ж не занятий? А в лісі ми дєтську площадку построєм. Качєлі і турнік якийсь. І я хочу домік на сосні построїть — там наш малий буде грацця.

Настя: Не нада никаких домиков на сосне, еще чего, упадет и разобьется. Дядь Толя, я его вам не дам.

Анатолій (захоплено як комсомолець): А я завжди хотів, щоб ціле місто між соснами набудувати, і дороги підвісні. Високо так високо, і ти там лазиш-лазиш, як дощ — то не в дім, а на дерево. Толік, ми з вами тьоски, давайте разом будувати. Я спроектую. Я ж інженер, думаю, в мене вийде. А там і ви, Настю, побачите, який у нас безпечний будиночок і дозволите нам з вашим хлопчиком там гратися.

Віра схлипує.

Анатолій: Вір, ну чого ти?

Віра: «З вашим хлопчиком гратися». Дозволите йому, ви ж не забороните йому, ви ж добра, Настю?

Настя: На дерево я его не пущу.

Віра (понуро): Ну хоча б десь біля…

Митя: Ну, конечно, мы заприщать, Вер, не будем, вам можна, мы же вам доверяем, правда, Настен (усміхається й сильно стискає руку Насті).

Настя (зіщулюючись): Правда.

Гліб: Та шо ви ділите пацана? Любов Батьківна, ти краще скажи, кого це ти з собою привезла?

Віра: А що, тут ще хтось є?

Рада Василівна: От тільки світла нема. Гліб!

Гліб (дивиться в телевізор): І не проси, женщина.

Толік: Ми живими не дамося, викуси фашист гранату.

Рада Василівна: Борис!

Борис (підстрибуючи): Що я? що я? я подовжувач приніс, я його приніс, а він себе фамільярно поводить, Радо, він же чорноробочий, Радо, я людина розумової праці!

Рада Василівна: Ти алкоголік.

Борис: Протестую! Я протестую, Анатолій, бачите як вона зі мною, бачите, а ви казали «не треба, не треба, все вирішиться». Нічого тут вже не вирішиться! (підстрибує).

Рада Василвіна: Сядь.

Борис ніяковіючи сідає.

Гліб: Так кого це ви привезли, а за стіл не покликали?

Толік: А от і він.

Всі розвертаються. Стоїть Богдан з подовжувачем в руках і вмикає туди провід. Загоряється світло.

Анатолій: Ефектно!

Толік: Трюкач, майстер на всі руки. Що не попросиш — все зробить. Да так якісно. Все зробить, шо не попросиш.

Люба: Це наш Богдан.

ЗТМ

2.

Два міліціонери стоять перед озером. Біля берега труп лежить головою вниз.

Перший мєнт: Спекотно так. Жара як у Африці.

Другий мєнт: Ти шо, в Африці був? Ти знаєш?

Перший мєнт: Тєлєвізор дивився.

Другий мєнт: І шо, твій тєлєвізор градуси передає?

Перший мєнт: Не передає, но там жара така, як оце в нас.

Другий мєнт: Та шо ти мелеш, там жара така, як у нас, там значить папуаси голі бігають, і жирафи пітніють, а ми з тобою тут при параді стоїмо, хіба шо без галстуків. І яка це така жара, як у нас?

Перший мєнт: А така. Раз газети з Києва виписуєш, то ти краще розбираєшся, яку погоду по тєліку показують?

Другий мєнт: Раз на то пішло, то це вираженіє таке, жара як у Африці, бєстолоч ти. Його древні придумали, вони-то точно знали, де жарко, а де нє. Без віз ходили, годами, зато без віз.

Перший мєнт: З візами, чи без, але це не міняє діла.

Другий мєнт: Якого діла?

Перший: Яким ми з тобою не хочемо займатися

Другий: А, ти про Валєру.

Перший: Я ж просив не називай ти його так. У мене тесть — Валерій Михайлович.

Другий: Ну панімаєш, якщо Васілій — це наче він дурний чи селюк якийсь. А Валлєра — це він типу припизжений. А як ти ще охарактеризуєш труп, шо ніяк не хоче бути мирно впокоєним в брудних водах цього райського водоймища?

Перший: Ти мене інода лякаєш. Я іноді думаю, шо ти в міліції шпіон якоїсь умної організації, масонів там.

Другий: Може, й масонів, але незалежно від цього Валлєру треба змусити втонути.

Перший: А ти ж собі представ, скільки роботи, опізнай його, а в нього вже і рожа згнила, а отпічатки пальців соми-падальщики з’їли.

Другий: От дєрєвєнщна, де ти бачив сомів-падальщиків?

Перший: Я не бачив, вони хитрі тварі.

Другий: Городиш абракадабру.

Перший: Можливо, але шо ми будемо робити?

Другий: Будем думати.

Міліціонери схрещують руки на грудях, однією підпирають підборіддя і думають.

Перший: А може, ми його комусь підкинемо? Наприклад, занесемо дяді Саші на участок.

Другий: Нє, у дяді Саші на участку води нема. Зразу поймуть, шо це ми підкинули.

Перший: Ну давай тому, в кого є. Взагалі давай в чуже озеро.

Другий: Ти собі це уявляєш? Найближче озеро за 50 кілометрів звідси. Це ми з тобою з трупом в машині їздити будемо, чи як?

Перший: А хулі!

Другий: Давай для початку його втопимо фундаментально.

Перший: Це як?

Другий: Прив’яжемо каміння до ніг і голови — і він вічно покоїтиметься на дні.

Перший: А як думаєш, може, ми неправильно робим?

Другий: Ну а ти хочеш собі зараз геморою на свій зад?

Перший: Не дуже. Але я іноді думаю, що все могло бути по другому. Думаю, що життя це зовсім не те, що тобі здавалося.

Другий: Ти переставай думать, до добра це ніколи не приводить.

Перший: І хто йому каміння прив’яже?

Другий: Ти або я.

Перший: Так ти чи я? Бо я ось, наприклад, не хочу, а ти?

Другий: Ну, тоді давай «камінь», «ножиці», «папір»?

Беруть скидують «камінь», «ножиці», «папір», раз виграє другий, потім перший, потім ще раз другий.

Перший: А давай до п’яти?

Дургий: Слухай, ну не в теніс же граєм. Йди діставай його, а я камінь принесу.

Перший дістає труп, Другий виходить за камінням. Перший сидить-сидить, а Другий все ніяк не приходить. Перший знуджується. Потім бере всадовлює труп, підпирає його палицею. Одягає чорні окуляри від сонця

Перший: Ну що, друзяко, не фортануло тобі. Ну нічого, це життя. І я тобі скажу, що деякі просто би з задоволенням помінялися з тобою місцями. Деякі, але не я, чувак. У мене все на мазі. Дівчатка, штрафи, взятки, попойки, залякування. Все у мене гуд. А знаєш шо не гуд, чувак? Ти не гуд, пац, ти от скажи, чого ти добиваєшся? Хочеш, шоб я мстився за тебе? Переслідував його дітей, відгриз йому вухо? Душа твоя не може впокоїтись, да? Хочеш, шоб саме я за тебе помстився, да? Я популярний месник, знаєш про це?

Паралельно мєнт, вже закурив і всунув підкурену цигарку трупові в рот, одягнув йому на голову якихось водоростей. Сидять так, курять двоє.

Перший: Знаєш, що я тобі скажу? Не знаєш? Ну, звісно, звідки ж ти можеш знати, я ж не сказав. Так ось знаєш? Знов, блін, знов ці мовні капкани. Якби ти знав, як важко донести свою думку, так важко, кочеврижки смажені, важче, ніж сказати: діетиламід д-лізергінова кислота. Тому ми в участкі ніколи не кажем діеталімід і так далі, раз вже сказав, на сьогодні подвигів досить, ми кажем тільки ЛСД. Правда, у нас по селам тут тільки дичку сушать, вінт варять і самогон п’ють, але про ЛСД ми чули, розумієш, про що я? Там, в Києві все є — мєчта для міліціонера, і кокаїн, і гашиш, а в аптеках — фармацевтичний рай. Нє, друг, не розумієш, шо я тут кажу? Баби от тож понять не можуть, шо я од них хочу, а по-мойму — очевидно.

Приходить Другий, тягне каміння.

Другий: І так всю жизнь. Тягнеш його тягнеш, а потім ним же тебе і привалить.

Перший (встає): Він хоче, шоб я за нього мстив.

Другий: Ну, це будь ласка, он там білочки-лисички в лісочку — піди кому-небудь з них помстися.

Перший: Нє, ти не розумієш, він сказав, шо його вбили.

Другий: Так це ж очевидно, він же ж не сам наніс собі ножеві поранення, а після пішов скупнутися. То ясєн-красєн, шо вбили.

Перший: А я стою на сторожі справедливості і порядку

Другий: А я думав, ти стоїш на сторожі інтересів великого бізнесу, капіталу і районної адміністрації.

Перший: Ну, не без того…

Другий: Давай в’язати, я з машини трос приніс.

Беруть в’яжуть трос на камінь потім на труп.

Перший: А все-таки не по-хорошому це.

Другий: А по-хорошому нинчі не живуть. Пора нашому другу залишити цей жорстокий і несправедливий світ.

Скидають труп у воду.

Перший: І шо, він там так і буде лежати?

Другий: Будемо сподіватися.

Перший: А шо з ним буде через років двісті?

Другий: Дурак ти чи шо, ми в наступному році всі помрем. І нічо не буде.

Перший: А чого це ми помрем?

Другий: А чого б і ні? (сміється).

Перший теж сміється.

Йдуть.

3.

Дача Анатолія і Віри. Звідусіль в хаотичному порядку стирчать квіти. Анатолій ставить забор. Йому допомагає Богдан. Віра готує їжу.

Анатолій: Дякую Богдане, шо помагаєш.

Віра: Та шо ж «дякую». Ми тобі пива привезли з Києва і грошей дамо, а то я дивлюся, ти все працюєш у Толіка з Любою, і нікуди з цих дач не виходиш. Ти вже тут скільки, а все тільки тут. Любка тобі хоч платить?

Богдан стоїть потупившись, на Віру дивиться ніяково.

Анатолій: Не чіпляйся до людини. Звісно платить, а чого б він тут їм дім будував?

Віра наливає два кухлі пива. Анатолій сідає випити. Богдан йде далі ставити загорожу.

Віра: Щось тут не те. Все він мовчить, говорить мало. Тосю, боюся я за нього. Хоча Толік і Люба люди не злі.

Анатолій: Де ти бачила, що вони люди не злі? Упиваються як свині кожні вихідні. А він людина добра, на Бориса схожий, все терпить.

Віра: А Борю як шкода. Доконають вони його.

Анатолій: То не наша справа. Звісно, шкода, але шо вже тут, так вже склалося.

Віра: Борис добрий такий, душа у нього ніжна.

Анатолій: Зараз з душею сильно не проживеш.

Заходить Настя

Настя: А я к вам. А можна?

Анатолій (радіючи): А звісно, сідайте, сідайте з нами.

Віра: Пива?

Віра наливає Насті пива.

Анатолій (намагається пиво забрати): Та ну ти що, що ти, якого пива…

Настя: А чего, я бы не отказалась. Тетка Люба меня до белого коления достала, страшная женщина, слова ей не скажи.

Анатолій: А вам можна?

Настя: Пиво? Да, конечно… я и закурю, если вы не против — нервы ни к черту. Знаете как бывает?.. (Запинається, закурює тонку сигарету.) Трудно, словом, бывает. Одмучаться бы, а там уже все же полегче будет. Дом есть, жить есть где, живем без этих кровососов, вчера только с тракторов послазили, а сегодня уже городские жители. Я так и хотела, знаете, хотела, план у меня был такой — родить до 25. Ну и вот, захотела — сделала.

Анатолій: Ну, а може б, може б, ви не курили?

Віра: Чого ти до дитини пристав, хоче — хай куре.

Анатолій: Так діти ж будуть зелені

Настя (сміється): Нет, зелеными не будут, даже даунами уже не будут, все там хорошо, мы с Митей тщательно все проверяли, больные дети — хуже смерти, даже рак пройдет, а вот это больное оно же навсегда.

Анатолій: Так воно ж все одно живе і твоє, батьки його люблять.

Настя: По ходу должны. Но вот как было у нациков? Там больных и нездоровых вообще кастрировали. Люди должны быть здоровыми. (Замислюється на секунду.) И красивыми. По-мойму, мир здоровых и красивых людей, как в Голливуде, это хорошо. И чтобы они еще были и интересные. А то вот бывает сидишь — а везде скука.

Анатолій: Ну, вже скоро у вас буде свій Діснейленд. Діти — це так весело і смішно. Ви така молодець. Я ось цього не розумію, не розумію цих жінко, які не народжують, а потім хочуть народити — а вже все, а вже вік не той, розумієте. Жінка, яка робить кар’єру, в 30 — глибоко нещасний суб’єкт. Я вам навіть так скажу: ви герой.

Віра (тихо): Да, Настінька, ви молодець. І ви з Мітєй така хороша пара.

Настя: Я вот одного побаиваюсь. А вдруг с ребенком тоже скука будет. Он ведь это я, а меня нужно развлекать, а его? То есть, что, если он мне надоест? Или если Митяй мне будет изменять — убила бы сына, ну, или побила бы. Он ведь и Митяй немножко тоже.

Анатолій: Що ви, що ви таке думать, навіть не кажіть вголос більше нікому, окрім нас. Ми то розуміємо, вас то можна і зрозуміти. Мабуть. Я так думаю. А щоб ви такого не думали, якщо вже у чоловіка діти — він від жінки вже не піде… або якщо і піде, то не з кінцями….

Віра: А з аліментами… Шо за тема?!

Настя: И то правда. Вот Богдан наш почему у вас все время ошивается? А, Богдан, что ты-то у Рады на огороде, то с Глебом что-то делаешь, что ты всем соседям помогаешь?

Віра: Настя, що ви, він нам не допомагає, ми його піднаняли. Ви йому своє платили, а ми так як і ви, але самі. Ви так не кажіть, Богдан в вільний час підпрацьовує.

Настя: А что же он не поубирал за меня? Тетка Люба орала ж это на меня из-за чего? Что я не убираю. А как я в моем положении убирать буду, да еще сапать ей чего-то надо. А как я? А она то и знаешь кричит: «як я була, то коров доїла». Дак кто ж тебе лекарь, раз ты тогда жила, а я теперь. У нас экология, я вон пять метров пройдусь — и тяжело мне. А ты не убрал за меня. Подставил, значит, самолично.

Анатолій: Ну так він поприбирає…

Настя (лягаючи на стіл і дуючись як дитина): А нервные клетки не восстановятся…

Анатолій: Вам переживати і правда не можна.

Віра: І то правда, не переживайте ж, за вас он Анатолій попереживає.

Настя: А чего это вы. Вон наш Богдан за вас забор ставит, а я и слова не говорю, разве что полслова, что он не поубирал. А забор пусть.

Віра: І Анатолій «пусть» за інших жінок переживає, «пусть», мені то що? (Сідає на стільчик ображена.)

Анатолій: Віро, ти чого це, у нас же ж люди.

Віра: Набридло. Я знаю, що винна перед тобою, я знаю, я це знаю. Моя вина, моя вина, моя величезна провина…

Настя: вы меня за эту сцену ненавидеть будете. А я не хочу, чтобы меня ненавидели. Хочу, чтобы только любили, но что-то не выходит… А давайте я глаза закрою и посчитаю до десяти. А кода открою, то все уже будет хорошо, ок?

Віра і Анатолій не вірять своїм очам. Настя закриває очі долонями, починає мотиляти ногами як дитина і рахує посміюючись до десяти.

Настя: Один — в поле не воин.

Два — голова.

Три — больше, чем два.

Четыре — меня любят во всем мире.

Анатолій намагається обійняти Віру, але та виривається з його обіймів та йде в ліс. Анатолій йде за нею. Богдан дивиться їм у слід, бачить, як біжить наче ванька-встанька Борис з дач. Борис забігає прямо на подвір’я і все ніяк не може сказати, але дуже схвильований, він хапає повітря ротом, бігає туди-сюди, він чимось обурений. Богдан всадовлює його за стіл з Настею, яка далі рахує, і дає своє пиво. Борис бере і все випиває залпом.

Настя: Пять — хватит уже считать.

Шесть — франков у меня есть.

Семь — блюд на столе короля.

Восемь — это еще не я.

Девять — число королевств.

Десять — кто-то здесь тебя сьест.

Борис допиває пиво.

Настя (відкриваючи очі): Ого, как все радикально.

Богдан сідає поруч.

Настя: Святой и маршрутка. Что вы мне, мальчики, интересного расскажите? Мне, между прочим, скучно…

Борис: Зовсім, вони зовсім мене з світу хочуть зжити! Вони мене вб’ють, доконають. Я боюся там їсти, Настю, я боюся там їсти, вона мене труїть миш’яком, я це знаю. Я давно вже сам їм потрошку з миш’яком, шоб вони мене не отруїли. Я це знаю. (Борис встає і кричить в бік дому Ради Василівни.) Це не новина!

Настя: А что случилось?

Борис: Вони хочуть моєї смерті. А вона так близько. Вона біля мене ходить, а не забирає. Як ви думаєте, чого ж вона мене не забирає? Я все життя боявся. І зараз боюся. Він так і сказав, шо я боягуз.

Настя: Кого вы боитесь? Борис, давайте конкретней.

Борис: Я боюся чупакабри.

Настя (прискає сміхом): Кого?

Борис: Нічого смішного, це лиса лисиця з довгими ногами та іклами. Я дивився це по їхньому тєліку, в їхньому кримінальнику — на свої очі бачив, на весь екран падлюка. В наших лісах завелася лиса лисиця, яка п’є людську кров!..

Настя: Что такое?

Борис: А може вона тут сидить десь і слухає нас?

Борис (підстрибує починає ходити взад-вперед): Треба терміново, терміново вжити заходів.

Заходить Віра і Анатолій.

Настя: Вера, он вас послушает, скажите ему, что нет тут никакой чупакабры.

Анатолій: Та, звісно ж, немає. Чупакабра — це мексиканський упир. Тобто за легендами. А взагалі-то така тварина, яка п’є кров живих створінь, але живе вона на іншому континенті.

Заходять Гліб і Мітя

Борис: Чупакабру знайшли в наших лісах. Вона з’їла дівчинку. Лиса лисиця.

Гліб: Ага, з’їла дівчинку, а потім прихопила її гаманець. Такі чупакабри у нас з народження водяться.

Борис: ви бачите, бачите! Вони мене піднімають на сміх, вони хочуть, аби я втратив пильність і мене з’їли!

Гліб: Анатолій пробач, ми тут з Мітьком його вже дві години намагаємося виловити, він у нас невротик і алкоголік, на нього погано влія телевізор.

Борис: Я не алкоголік!

Мітя: И наш Богдан у вас…

Настя (зі злістю): И я…

Мітя (ніяковіючи): И ты….А вы, Вера, что такая грустная. Вам так грустить не идет. Улыбнитесь, пожалуйста, у нас вон есть целая чупакабра.

Віра (посміхаючись, але сумно): Що ви так Бориса, а раптом вона є?

Мітя: Ну вот, теперь порядок, теперь улыбочка и птичка.

Борис (на своїй хвилі): Боже, нас вже ніщо не врятує.

Гліб: Борь, ти ж розумієш, що від чупакабри можна грошима відкупитися.

Борис: Не смішно, не смішно!

Гліб: От чужа людина, не так нас давно знає, соромно перед нею себе так поводить. Шо ти тут, Борисе, п’єш один?

Борис: Нас треба рятувати, дуже треба прям від нас самих в цьому самому лісі.

Віра: Борисе, ви ж боїтеся лісу.

Борис: Боюсь, але коли треба рятувати жінок і дітей — не боюсь! Я герой!

Борис вибігає з подвір’я, біжить в ліс.

Гліб: Ну якби його не було, то його треба було би придумать. Я побіг рятувати чупакабру від Богдана. Міть, ідеш?

Мітя: Нет, ты, навреное, без меня.

Гліб (дивиться то на Віру, то на Настю): А, ну ясно.

Настя (втомлено): А хотите, я посчитаю до десяти, а вас тут всех не будет?

Гліб: Анатолію, ти тільки дивись, Толік тебе кликав, він там будиночок в лісі на дереві будує. Сказав, шоб ти Богдана взяв. А як не підеш, то шоб Богдан сам йшов. Йди Богдане, йди, бо буде на тебе Толік кричати.

Гліб іде.

Настя (встає): Митяй, идем, я считать начинаю вот-вот с минуты на минуту. Еще секунда — и будет один.

Митя: А не пошла бы ты, малыш, сама. Я хочу пройтись, подумать.

Настя: Ну, милый…

Митя: Настя, иди домой, я тебя догоню.

Настя: Неа.

Митя: Ну что ты будешь делать, что будешь делать?

Настя бере Мітю під руку, Мітя дивиться на Віру.

Мітя: И поделать то нечего. Что я могу? Даже не знаю, что я могу, я даже не догадываюсь, на что же я способен, и как же догадаться? Пройтись бы по лесу, одному бы пройтись бы?

Віра дивиться на нього, і Анатолій руку протягує.

Мітя (наче прокидаючись бере за руку Анатолія, стискає її): Ну, до свиданья. До свиданья вам…

Настя: Раз, два…

Мітя: А мы пойдем.

Настя рахує і вони йдуть.

Мітя (кидає наостанок): А ты, Богдан, понял, что сказали, иди отцу помоги, а то будет как прошлый раз.

Настя: Шесть, семь, восемь…

Богдан теж йде, але його зупиняє Віра.

Віра: Богдане, а що було минулого разу?

Богдан дивиться на неї і, нічого не сказавши, виходить.

Віра: Який сумбур. Від людей самий сумбур. Як ти думаєш, може, вони його б’ють? Він такий хороший чоловік, Богдан, а вони ж точно його б’ють.

Анатолій: Не думаю, щоб вони його били.

В кущах щось шелестить.

Віра (налякано): Що це там?

Анатолій (на автоматі): Мабуть, чупакабра.

Віра обурена вдаряє його і виходить, Анатолій за нею.

3.

Люба і Толік на дачі.

Стоять біля покладеної стіни.

Люба: Руки йому нада пообламувать. Ти диви, шо наложив. Ну хто так кладе, хто? І ми йому ще дєньгі за то маємо платити?

Толік: Та успокойся ти.

Люба: Шо «успокойся», шо «успокойся»! Він он всю неділю Раді помагав клітки з кролями ставити, це шо, у Радки мужика нема? Так цілих же ж два, потаскуха, а не баба, в могилу пора, а вона все амури крутить. А полоумній Вєрочці забор помага ставить, і вона ще до мене йде така улибчіва, питається, скіки ж то бо ми йому платим, шоб часом не дать йому менше. Ти собі представ: ні паспорта, ні документів, ні дєнєг, нічого в чоловіка нема, і вони оце всі з ним носяться. Спасибі тобі Любо, який хороший у вас Богдан.

Толік: Та ну успокойся же ж ти. Ну чого, хай людям помагає.

Люба: І Рада і Вірка — хай самі работають. І вообще, раз у нього документів нема, то значить і не людина він, нема його, а може, він рецидивіст. Проп’є все, шо ми йому платим і поріже нас поночі та й піде собі і поминай як знали. А як спитають, хто порізав? Хто-хто? Богдан. Який Богдан? А такий Богдан — без роду, без племені, без прописки і паспорта.

Толік: Цить, вража бабо, бо он ідуть Богдан з Анатолієм. Домік підем строїть для малявочки.

Люба: Робить тобі нічого, як оту халабуду строїть…

Толік: В мої діла, женщина, не мішайся. Я з тобою і так всігда заодно, хоч і не права ти баба, а в моє — не лізь.

Люба: А то шо?

Толік: Вдушу тебе, падлу.

Заходить Анатолій і Богдан.

Анатолій: Доброго дня, сусіди. А ось і ми. Готові до побудови Шервудського лісу.

Люба: Ну щас уже й підете. Дурна задачка, та єслі вам так всім приспічило, мужик — є мужик.

Толік: Правильно, мужик є мужик і нічого тут тобі мішаться.

Люба: Я тільки в Богдана дєньгі візьму. Ви ж Анатолію, йому шось давали? Давай Богдан гроші я їх покладу у сейф.

Толік: А це ще що за фокуси? Який сейф?

Люба: У надьожне місце, шоб не пропив. Ми з тобою про шо, Толь, говорили? Анатолію, ви не повірите, закладає кожен вечір. Я ж переживаю, шоб йому шось осталось, працює і все тут же спускає. А так буде йому надьожно, все в цілості й сохранності.

Богдан стоїть дивиться на Любу. Ніякове мовчання.

Толік відвернувшись від нього стоїть і з-за плеча говорить винувато.

Толік: Ну шо ти, Богдане, давай, Любка тобі добра хоче.

Анатолій: Так як же це так, це ж його?

Люба: Його й залишиться. Я про його ж і думаю, шоб не пропив. Ви шо, Анатолію, за п’янство? П’янству — бой.

Анатолій (винувато): Ну, Богдане, раз ти п’єш, то краще тоді віддай.

Богдан засовує руки в кишені і звідти дістає пожмакані гроші, передає їх Любі і все дивиться на неї. Люба згрібає папірці, в очі Богдану не дивиться, розвертається до нього спиною перераховує і кладе собі в кишеню.

Люба: Тут у тебе триста п’ятдесят гривень. Піду їх у сейф положу. А ви йдіть строїть, ідіть. Теж мені діти.

Толік підштовхує Богдана.

Толік: Ідьом. Ідьом вже.

Йдуть.

4.

Анатолій, Толік і Богдан проламуються в хащі.

Анатолій: Далеко від дороги не треба заходить.

Толік: Ну дик, шоб женщіни не мішались. А то малому по любому покоя не буде. Вони ж бачиш які. Все їм контроліровать, все шоб на глазах у них, і ніякой свободи. Я ж, тьоска, був колись свободний чоловік. Собак оцими руками душив. Якось на мене з хати бульдог вискочив. Стали тримать усяку погань, не нашинське воно, швидке, зараза, і рожа принеприятнійша. То він на мене як стрибне, а я його морду в дві руки і розвів ось так (показує) як ножиці — і скрутив, падлі, шию. Я цими руками ого-го-го!

Анатолій розчаровано дивиться на свої. Богдан поглядує боязко собі в руку і відразу ховає за спину.

Толік (підстрибуючи до Богдана): А ти шо, Богдане, за спиною ніж держиш?

Богдан налякано відступає.

Толік: Да шучу. Нема в тебе ножа, нема.

Анатолій: Ну і жарти у вас. Ось це дерево. Тут давайте.

Стоїть величезне дерево верба, все в заростях і гілляках, його масивна крона спадає вниз, закриваючи собою весь світ.

Толік: А хороше деревце. Я і сам в такому пожив би.

Анатолій: Я коли був маленьким, мені тато збудував будиночок на дереві. Ні в кого не було з пацанів, а у мене була своя жилплоща. Я там все літо проводив і часу здавалося що так багато, наче він і не кінчиться ніколи. Ось так і буде пливти день у день і ніколи не закінчиться.

Толік: Да мужик, відчуття таке, шо нас обікрали.

Богдан відійшов і приніс дощок.

Толік: Молодчина, Богдане. Іноді такий хороший буваєш. А як строїть будемо?

Анатолій: В самій кроні. Верба старезна, як дуб потужна.

Толік: Ану лізьте хто-небудь вгору.

Анатолій залазить і зникає у вербі, тільки голос його чутно.

Анатолій: Я так все думав-думав, а потім виріс, а воно ж як: виріс — назад не вростеш, робота, університет, розпад Совка, дружина, знов робота. Назад же його не здаси, не скажеш же: дякую вам велике, забирайте ваші радості дорослого життя, а мені поверніть назад будиночок на дереві і суворого і доброго тата.

Толік: Да, мужик, так не скажеш, це точно.

Анатолій: Але я думав, шо у мене теж коли-небудь свій малий буде і ми з ним на дереві всі літа будем жити.

Толік: А шо ти там робиш, окрім як говориш?

Анатолій: Стою і дивлюся вдаль.

Толік: Ану подвинься, і я хочу вдаль.

Толік зникає у вербі. Богдан стоїть під нею і дивиться вгору.

Толік: А мені жалко свого пацана. Я його ростив, важко було — то на ринку торгував, то з арм’янами халтурив, і різноробочий, і грущик, і менеджер, а на малого подивлюся, конячку дерев’яну йому принесу, машинку — і радіє він. Я сам всіма його машинками грався. А малий виріс — і та сама печаль у нього в очах, шо і у мене. Він не говорить, але я то знаю, шо з ним. І тепер я думаю, це шо ж получається: я його на таку жизнь родив? (Ніяково.) Получається, шо я.

Анатолій: Таке враження, що двері в щастя з кожним роком все вужчають… Богдане, а чого ти там стоїш, лізь до нас.

Богдан залазить на дерево.

Три мужика сидять на гілляці і їх не видно.

Толік: А шо, як гілляка трісне?

Анатолій: Попадаємо.

Толік: Ай як не хочеться. Я ж потім кісток не зберу.

Анатолій: Ну нічого. Зате ми обрали місце для будиночка. Тепер можна і будувати. Давай, Богдане, лізь за дошками та інструментами.

Толік: Стій. Хтось іде.

На галявину вибігає Борис, подертий, наляканий, його прямо аж ламає, а все тому, що ввижається йому чупакабра.

Борис (нервово витирає об себе руки): Ой, йой. Ой-йой, а шо ж робить? А куди ж бігти? А тепер чупакабра точно прийде, вона прийде і вип’є всю мою кров. Ой-йой. Шо ж робить?

Борис (крутиться навколо себе, наче боїться, що його оточать): Ти до мене не підходь, ану, не підходь до мене, шоб ти знала — у мене є ножик. (Дістає руками тремтячими маленького ножа в комплекті з відкривачкою, ножицями і штопором, все відкривається з зусиллями.) І ще в мене є ножиці, ножиці є — я озброєний до зубів, я опасний тип! Я би до себе не підходив. І штопор є. Ну, є же ж штопор. (Починає терти руками очі.) Ну чого ж нам з тобою ворогувати, чого ж нам не випити? Я вже стільки випив, шо зайвим вже не буде нічого. (Крутиться навколо): нікого.

Борис: Ох, клята чупакабра, як же ж ти знайшла мене? Я, знаєш, я своє життя не ціню. Я, шоб ти знала, кожного дня миш’як п’ю, але як собаку загризти — я себе не дам. Чуєш?!

Раптом розвертається до верби. У Бориса починаються галюцинації.

Борис: Так он ти яка, лиса, вся лиса. А які ікла?

Анатолій (сміється на дереві). Давайте йому скажемо.

Толік: Та ти шо, такий аніктод розвалять. Сиди мовчи.

Борис: Так ти говориш? Я завжди знав, шо ти не просто, шо ти як людина. Я мовчу. Мовчу, все шо скажеш. (Сідає.)

Голос Толіка з дерева. Лягай на коліна, буду тебе їсти.

Борис: О, змилуйся всесильна чупакабра, змилуйся. (Тримаючи ножика, починає істерично нишпорити по кишенях, дістає якісь гроші, викладає їх перед деревом.) Візьми собі гроші, вельмишановна чупакабро, багато в мене нема, я людина п’юща, ти п’єш кров, я п’ю водку, ти маєш мене зрозуміти. Візьми і не їж мене, о велика чупакабра.

Толік, Анатолій і Богдан пирскають зо сміху. На галявину виходить Гліб, бачить як

Борис лежить перед деревом з грошима і повторює: «Не їж мене, о велика чупакабро».

Гліб: А це шо таке? Шо це ти, Боря, витворяєш?

Борис (з колін): Тихо будь, тихо. Чупакабара нас поїсть, але я розумний, я ж і розумний, бачиш: я пропоную їй гроші. До речі, може, в тебе є трішки грошей. Дамо чупакабрі — за двох, може, вона змилостивиться.

Хлопці на дереві знов пирскають сміхом.

Гліб підходить до дерева.

Гліб: От чупакабри познаходилися, ану злазьте, я вам зараз все повідбиваю. Його і так вспокоїть ніззя, а тепер і подавно. Я з вас обох, Толяни, душу повитрушую. А ти, Богдане, а? Совість де?

Гліб розвертається до Бориса.

Гліб: Ну всьо, Боря, не паяснічай, будь мужиком, нема тут ніякої чупакабри і грошей вона не бере.

Борис (підіймає очі на Гліба): І-і-і-і-і! Ти мене живим не візьмеш!

Борис кидається на Гліба, штрикає його маленьким швейцарським ножичком, чи ножицями, не глибоко, але сильно і в живіт. Штрикнувши, Борис тікає.

Гліб скручується і з боку в нього проступає і розростається пляма крові.

Богдан зістрибує першим і підбігає до Гліба. За ним Толік і Анатолій. Толік досі сміється, він ще не зрозумів, що сталося.

Богдан намагається взяти на руки Гліба.

Гліб: Бодь, облиш, це ж тільки царапина. Я дойду. Дойду я.

Богдан таки бере Гліба на руки і повільно несе.

Анатолій: Це у нього вже галюцинації, натуральна річ, що його глючило.

Толік (досміюючись): Так єтіть же ж не мудрино — він же ж миш’як п’є. А це іздавана відомий галюциноген.

Гліб: Ти шо, Толік — хімік? Ти мєсний алкоголік, но не хімік, миш’яком мишей труять і людей в особо старинних случаях.

Анатолій: Толік, боюсь, шо галюцинації і миш’як не мають нічого спільного. До того ж ми не знаємо, чи він взапраду приймав миш’як, чи….

Пляма крові росте більше.

Гліб: Пацани… пацани, а несіть мене додому якось швидше чи шо…

Всі йдуть.

ЗТМ.

5.

Будинок Ради Василівни.

Рада робила консервацію, а тепер промиває рану Глібові. Поряд стоять Богдан і Анатолій. Богдан носить спирт, бинти, Рада промиває, а потім бинтує.

Рада: І що тепер буде?

Гліб випиває горілку.

Рада: Я тебе питаю?

Гліб: А шо я можу тобі сказать. Я шо, по-твойму, Бог?

Рада: В больницю нада їхати, тут же.

Анатолій: Смію зазначить, що я на машині і можу дуже швидко тебе, Глібе, транспортувати, ось тільки Вірі скажу.

Анатолій виходить.

Гліб: Та яка к чорту «швидка» — це подряпина.

Рада: Уб’ю гада, як виповзе. Я то думаю, шо з ним шось не так, прибіг весь такий збуджений, кричить: «Убив я чупакабру, убив, тепер, Радунь, будемо жити як люди, без стида». От же ж ірод мілкий.

Гліб: Радо, та в нього галюцинації, він не хотів.

Рада: Не хотів, не хотів, все він хотів, гнида підзаборна. Корми його, одягай, а він он як. Уб’ю. Шо там сталося, як він на тебе напав?

Гліб: Та і не нападав сильно. Бігав я за ним по всьому лісі, ти ж знаєш, як він лісу боїться. Догнав його, а він лежить перед деревом і каже «Візьми, вельмишановна чупакабро, мої гроші і не їж мене». Ну, аніктод (Всміхається.)

Консервація Ради Василівни кипить, все булькає, тривожиться без хазяйки.

Рада Василівна: Боже, я з вами і з вашой чупакаброй з розуму зійду. Богдане, а ти не стій, бачиш, шо банки виварюю, подіставай їх к єйной фєні.

Богдан починає діставати банки і сам потихеньку закривати консервацію.

Гліб: Ну, колобок, не злися.

Рада Василівна: А ти шо, з Борисом подружився, чи шо?

Гліб: Та хороший він, Радо, він мені як дитя став, ну сказився трошки — це ж таке, буває.

Рада Василівна (б’є Гліба рушником по плечах): Тьфу на тебе! Яке він тобі дитя? Він упир і убивця.

Гліб (здивовано): Саме щоненайменше. Радунь, ти ж подивись, який він маленький та хорий. Борько, ану йди сюди, ти чуєш мене, Борько?

Виходить зарюмсаний Борис, штани волочаться по підлозі, він гризе хустинку. Гліб закурює.

Рада Василівна (показує на забинтованого Гліба): Шо ти з Глібом зробив. Ти людину покалічив, нема ніякої твоєї чупа-мупа, ну, цієї лисиці лисої твоєї немає ніякої. Чуєш, шо я кажу?

Борис: ви що, покликали знущатися, да? (Простягає вперед руки.) Радочко, візьми мене на руки.

Рада Василівна. І не подумаю, упиряко.

Гліб: Ну тобі шо шкода, візьми парня на руки. Він худий як лань, може, вже доживає ума.

Борис: Нє, зі світу ви мене не зжиєте, я сам, все сам. (Починає ходити нервово по вітальні і гризти хустку.) Сам-сам-сам. Все сам. Хто ж так живе, ну хто ж таке терпить, у себе вдома як у приймах. І хіба я багато прошу, я багато прошу? можете не поважать мене, ні в гріш не ставити, тримати за останню морську свиню, за кролика, за ховрашка, можете сміятися з мене, труїть, бить, але, Христом-богом прошу, візьміть мене на ручки.

Борис протягує руки вперед.

Рада Василівна: От ідіоти. Дав бог мужиків, один в дитинство впав, маніяк, а другий лодар. Ріжуть один одного, а після як ні в чом не бувало. У мене нерви, клєтки драгоценні, я стара, як мішок з картошкою, я за вас все роблю, стіраю вам, драю, варю, підмиваю, а ви все тут жарти жартуєте. Ану кажи, нашо ти на Гліба напав?!

Борис (відвертається): Це не я, це чупакабра, грошей хотіла.

Рада Василівна: Все, все з мене досить!

Встає і виходить.

Борис починає тихенько рюмсати.

Гліб: Ну не треба так, ну чого ти, зовсім як маленький. Хочеш, я тебе на руки візьму?

Борис дивиться печально на Гліба, потім знизує плечима, мовляв, «нічого робити» і сідає на руки до Гліба.

Гліб: Ех, ну й історія у нас з тобою, Борь. Я до тебе завжди трішки ревнував, ну знаєш, ти ж перший і законний муж. А я хто? Прихвостень? Приживало? Альфонс я, Борю… Так, прибився з дороги. Я, Борь, завжди один, один і на роботі, і по жизні. З усіх людей я не з мужчинами, ні з женщинами в близькій дружбі ніколи не состояв. Хоча, ти ж бачиш, я общітєльний, як це зараз модно казать — комунікабельний — я комунікабельний зварщик. Ну, ти мене поняв, да?

Борис заперечно хитає головою і обіймає Гліба, дивиться йому через плечі назад.

Гліб: Ну шо ти не поняв? Сім’я ви мені, якої в мене ніколи і не було.

Борис так само тихо сидить на руках у Гліба, і так його обіймає, що починає його душити.

Гліб (хриплим голосом): Ти… мені, Борь… ка… рідний.

Заходить Рада і Анатолій. Рада Василівна бачить, що Борис душить Гліба і б’є його по спині рушником. Борис зіскакує і стоїть, а Гліб заходиться кашлем.

Рада Василівна: Шо це ти знову вдумав? Упир!

Рада Василівна ще раз б’є Бориса, той не відбивається, тільки відходить в глибину.

Борис: Ти… ти… ти…

Рада Василівна: Шо я? а? гадина! Душитися, да?

Борис (відходячи). Ти мені Рада… РІДНА…

Рада Василівна: Ану пшов!

Борис зникає в домі.

Гліб: Та нащо ти його так. Нічого ж не сталося.

Рада Василівна: Не вистачало мені, щоб сталося ще. Що це взагалі, Анатолію, на вас всих нашло?

Анатолій: Ну, це не я, словом, Богдане, йди додому. Люба сказала, що якщо ти не прийдеш, то всі вуха тобі пообриває. Я погано розумію, шо то таке, але ти би краще йшов. І машина вже готова.

Гліб: Нікуди я не поїду. Залічать мене там, найдуть чого і отродясь не було.

Рада Василівна: Та Богдан же ж Гліба приніс, і он — консервацію робить. Богдан полєзний в хазяйстві.

Анатолій: Я що? Я посланець. Що сказали, те я передаю.

Рада Василівна: А в тебе шо, свого мнєнія нема?

Анатолій: А у вас?

Рада Василівна: А у нас в квартирі газ. Во мужик пішов — мямля натуральна, а не мужик. Іди Богдан, іди, раз таке діло. А за консервацію — спасибі, зимою — вгощу, а то хоч і зараз бери собі баночку.

Богдан дивиться, дивиться на банки, бере собі одну і швидко виходить.

Анатолій: Так вони його вже мучають, у мене Віра через це в депресію злягла. Немає, каже, добра в світі, всі люди гниди, каже.

Гліб: А таки ж гниди. Жизнь — це не те, шо ми про неї думали. Мошеннічєство чистой води. Молодий і красівий думаєш: вся жизнь впєрєді, думаєш, щось зробить, а воно виходить так, шо ще з самого твого дєтства нічого вже зробить ніззя.

Рада Василівна (витираючи опецьками долонь очі, наче видавити їх хоче): Ох, вже мені ці люди, руки-ноги — є? Цілі, живі, шо вас всіх мучає? Он того (показує рукою в глиб дому на Бориса) ґедзі кусають, життя йому немиле, на людей кидається. А мені миле, мені миле? Двоє діток було, один рецидивіст, а другий втопився. І шо ти тут скажеш? «Мамо, життя не для мене, мамо, мені важко». А шо, мама має за вас всіх приготувати, пожувати і ковтнуть вам, а шо, мені сахар? Ось тільки сьогодні ніхто про це не думає, всім стало важко жити. А ви пробували? Мамо, хочу бути вчителем, а нада хлопцям винт варити — всим Виноградарем варили і дохли. У нього то всі однокласники — половина сидять, половина подохли від свого варева. А він у мене, оригінальний, не так як усі — втопився….

Анатолій: Ну, не треба так, ну, Радо Василівно.

Рада Василівна (вже не може зупинитися): Ну краще б уже спився — все ж як люди… а то… А про синка рецидивіста і говорить не хочу. Борю, чуєш, чуєш Борю, які у нас з тобою діти. Видно, така у нас кров хороша….

Гліб: Ну да, «геноцид нації…»

Рада Василівна по-злому зиркає на Гліба

Гліб: Та то я так, розрядити обстановку.

Анатолій: Ну що ви як маленький.

Гліб: Ну, не всім же ж зі скорбними рожами сидіть, ви про Богдана зовсім забули, а в чоловіка он — може боль в серці. Ми про нього нічого толком не знаємо.

Анатолій (виходить вперед, наче бере слово): Радо Василівно, настали важкі часи. «Смутноє врємя», як писав Габріель Гарсія Маркес. Ніде немає добрих людей, добра і справедливості, вся країна погрязла в боргах, наркотиках і суїциді, а ще СНІД, гепатит це, сіфіліс, туберкульоз і розбої…

Рада Василівна: Мать моя женщина, та з таким мужиком можна здавать Бастілію під офіси.

Анатолій: А такий день не за горами. Впаде Європа, одуріє від алкоголю і газу Росія, Америку підкорять китайці, Японія піде на дно, як Атлантида — теж розвинута була цивілізація, і всі усюди заполонять народи з самого серця Китаю, а потім ще настане кінець світу і всі ми помремо одночасно і безповоротно, але всі з чистою совістю, і ніхто не удавиться, що комусь лишилося хоч шматочок життя після апокаліпсису. Одночасна і незатримана смерть нас всих зріднить, ми нарешті простимо перед обличчям вічності всим і кожному і один одному і навіть самим собі і чисті та прощенні відразу підемо до Бога.

Рада Василівна і Гліб здивовано дивляться на Анатолія. Анатолій знічується, помічає, що всі на нього дивляться як на ідіота, сідає на стілець.

Рада Василівна: Давайте поїмо?

Рада Василівна: Борисе! Борисе…. (Ніхто не відповідає.) Глібе, йди поклич цього плюшкіна до столу.

Гліб виходить.

Рада Василівна (втомлено сідає нас тілець): Боже, я, мабуть, щось дуже завинила. З дітьми було важко, з Борисом після смерті сина було нестерпно, Гліб з’явився, то я думала, хоч шось мені, ну хоч і на старості років, але ж мені, для мене… і з ним тепер — важко… всі у мами — діти…

Виходить Гліб, на руках у нього Борис, рот вимазаний чимось чорним, здригається.

Гліб: Вези нас, Анатоль, в «скору» — схоже, Борис миш’яку переїв.

ЗТМ.

Друга дія.

Сцена 1.

Два міліціонери дуже зосереджені стоять на березі того самого озера. Довго стоять і дивляться перед себе на той самий труп. Потім перший розриває лякливе мовчання.

Перший: І що думаєш думати?

Другий: Думаю вилаятися, но це ділу не поможе.

Перший: А може, нада взятися? Може, його підступно вбили і він вимагає отомщення?

Другий: Та якщо і так, то до чого тут ми до його отомщення? Ми стражі порядку, а не розв’язні руки правосуддя. А порядок у нас який?

Перший (рапортує). Робить якомога менше, втикать якомога більше!

Другий: І це ж не тому, що ми з тобою тупі й ледачі мєнти. Ми ледачі, але не тупі, принаймні я. Просто так построєно наше общєство. А ми на стражі порядка, а якщо порядок — безпорядний?

Перший (рапортує). То дивись пункт перший: Ми на стражі порядка.

Другий: Правильно, тому фактично ми з тобою на стражі безпорядка. Але щойно усталені закони буття і руху всесвіту поміняються — ми з тобою будемо вже чимось іншим, відмінним від того, чим ми є сійчас. Ти знав, от наприклад, шо немає такої іншої тварини, як людина, шоб була так уражена соціалізацією?

Перший: Все-таки ти шпіон…

Другий: Ні, я просто не словник афоризмів читаю, як ти. Я читаю ісходніки, і думаю…

Перший: І шо ж ти надумав?

Другий: А от шо. Ми з тобою нашого Валлєру покладемо в поліітілєн і посадимо в машину. І повезем ми нашого пасажира до найближчого озера і там уже не на нашому участкі тихенько його ноччю і вигрузим.

Перший: Так нас же ж посічуть.

Другий: Не посічуть. Давай пакуй вєщмєшок, а то добро до ночі пропаде.

Перший: Яке добро?

Другий: Валлєрік наш. Він і так схожий на качан капусти, а нам його ще з годинку везти.

Перший: А може?

Другий: Нє. Треба спробувати ізбєжать труда — тільки цим ми і відрізняємся від обіззяни.

Перший і другий накривають труп поліетиленом і виносять його.

Сцена 2.

Під деревом, яке було обрано дитині під будиночок, сидить Мітя, в костюмі і при краватці. Сидить сумний, втупившись в одну точку. Потім починає співати: «Я маленькая лошадка, но стою очень много денег, я тяну свою большую повозку с того на этот берег».

Виходить Віра.

Віра: Ой, це ви тут?

Мітя: Я тут.

Віра: Ну, я далі піду.

Мітя: А вы гуляете?

Віра: Гуляю. Анатолій все ніяк не відійде від вашої дитини. Все бавиться, вони он бачили, який будиночок зробили.

Мітя: Да, я бы и сам не отказался в таком пожить. Там так в этой иве хорошо. Там можно мечтать обо всем на свете.

Віра: І про що ж ви мріяли?

Мітя: Про женщин. Я мечтал о разных женщинах, которые живут в разных странах. Некоторые из них были черные, другие совсем как вы, разные, разные женщины с большими приоткрытыми губами. Я путник на большой дороге, а они меня встречают, каждая встречает по-свойму, и ни одна не злится, плохого слова не говорит, они только, завидив меня, приоткрывают свои большие влажные губы и улыбаются глазами, как большие добрые и покорные животные.

Віра: Ну, я не знаю, що вам сказати. Я не думала, що саме про таке ви мрієте, а то я би не питала. Навіщо ви це мені розказуєте?

Мітя: Я хочу жить. Я человек несвободный, скованный по рукам и ногам обстоятельствами и обязательствами. Но как же я жить хочу, а с женой уже все, ребенок — это как твоя собственная смерть. Я теперь не важен, я теперь как ресурс, чтобы выросло новое дерево. А я хочу к солнцу. Все по-разному воспринимают это, знаете, это чересчур индивидуально, но мне грустно. Лично мне так грустно, словно жизнь теперь другая. А я вам скажу, я хочу жить в этом доме на дереве, я сам, но там будет жить мой сын.

Віра: Так ви можете жити там з ним. Он Анатолій — все що в мене є і мені немає чого йому дати.

Мітя: вы очень красивая.

Віра: Але це нічого не міняє.

Мітя: А есть люди уроды, и у них есть дети уроды, и жизнь их, с моей стороны, похожа на крысиный бег, а вы живете, не касаясь мира. Понимаете, Вера, вы не цикличны, ваша жизнь не ходит кругами, а только по прямой к завершению — и это прекрасно. У вас есть свобода, которой уже нет у меня. Я буду работать, еще больше работать, рабо тать, пока искры из глаз не посыпятся и пока такой мир, какой меня поймал, не покажется мне самой верной и самой неоспариваемой реальностью.

Віра: Мені вас жаль

Мітя: Мне вас, Вера, тоже жаль.

Віру зачіпають слова Міті.

Мітя: А хотите посмотреть на домик?

Віра (думає і дивиться на Мітю). Хочу.

Віра і Мітя йдуть до будиночка на дереві.

Сцена 3.

Дача Люби і Толіка посеред дачних майданчиків стала вирізнятися особливими розмірами, висотою оздобленням. Дім обшитий пінопластом, і тому він виглядає як надувний, або такий, наче він коробка з-під високого телевізора, тягнеться вгору на чотири поверхи. І це ще не кінець, будування продовжується. Пінопластовий дім, зсередини добре викладений цеглою, росте, даху нема. Саме подвір’я рясно засаджено картоплею. Щоправда, посеред картопляного поля виритий величезний басейн, в ньому цвіте вода. На ніч дім горить всіма вогнями, бо рясно обвішаний ялинковими гірляндами.

Люба і Толік стоять під будинком і дивляться вгору. Біля дому стоїть халабудка. По подвір’ї Богдан тачанкою возить цеглу і дробить бетон в бетономішалці. На фоні Настя їздить з коляскою туди-сюди.

Люба: І шоб не смів зупиняться на достігнутому.

Толік: І не подумаю.

Люба: Ні в кого з сусідів такого не буде.

Толік: Уже нема.

Люба: Але ти помниш — це не повод.

Толік: Краще тебе, жінко, знаю.

Люба (повз проїжджаючого Богдана грозиться кулаком): Давай роби старатєльно, а то ти знаєш, де ломака лежить? Знаєш? Так-от — не приведи мене і Господа тебе нею бить, не іскушай, ти поняв, не іскушай.

Толік: Та буде тобі, жінко, чуть шо ломакою грозиться. Я тебе не впізнаю.

Люба: Він рецидивіст поганий. Ти йому в глаза взгляни — там самі куски чєловєчєских тєл.

Толік: Ми не знаєм напевно.

Люба: А шо тут знать? Документів нема, рідних нема, грошей нема. Хто він тобі, як не рецидивіст?

Толік: Не преувєлічуй.

Люба: Настю, ти там дитину хоть кормиш? Цицьок обвисших бояться, годують хімією малого. Ти чуєш мене, Настю?!

Настя відвертається до них спиною і кормить сина. Потім кладе його назад в коляску і знов ходить туди-сюди.

Люба: Ну всьо, время обіднє. Давай приготуй його, а я поки нам їсти винесу. (Голосно.) Настю, ми їсти будем! (Тихо.) Шоб ти сказилася…

Толік підходить до халабудки, Богдан йде в інший край подвір’я і вовком дивиться на Толіка.

Толік: Ти ж знаєш, я не стороннік цього дєла. Але хто тебе знає. Може, Любка і права, ще уп’єшся нам в горли, а в нас тут дитина маленька. Давай, Богдане, йди сюда. Стидно мені за тобою ганяться. Я людина літня. Йди сюда… Знаєш, якшо Любка вийде, то буде тільки хуже.

Богдан підходить. Толік чіпляє йому до ноги мотузку.

Толік: Ти ж знаєш, це для нашої і твоєї безпеки, ти ж собі не простиш, якщо нас повбиваєш. І я собі не прощу, як ти нас повбиваєш. Непростітєльно получиться. Будеш тоді великим грішником.

Люба спершу витягує стіл, ставить його. Потім несе білу скатертину — накриває. Толік несе стільці. Потім Люба виносить їжу, кілька страв, горілку. Багато картоплі. Потім Люба виносить миску. Толік накладає туди їжі і дає Богдану під халабудою. Настя сідає за стіл і нічого не їсть, тільки курить тонкі сигарети.

Толік і Люба сідають за стіл. Але перед їжею починають читати молитву. Богдан сумирно чекає, коли вони закінчать.

Толік: Дякую тобі, Боже, за цю смачну їжу, і за те, що ми всі живі і здорові, звісно, не всі здорові і не всі живі, але нас, от персонально мене, і персонально жінку мою і нашого внука і невістку, чаша ця минула і ми можем поїсти плодів нашої роботи, а саме картоплю варену, жарену і печену, від якої вже всих тошнить, але шо поробиш, як жінка моя засадила весь участок тільки нею.

Люба: От не міг не вставить?

Богдан тільки хотів почати їсти.

Толік. Еть!

Богдан зупиняється.

Толік: Амінь тобі, Боже.

Всі починають їсти. Настя гойдає коляску і дивиться апатично десь вдаль.

Заходить Рада Василівна.

Рада Василівна: Смачного вам всім.

Толік і Люба: Пасибі.

Люба: Радко, сідай з нами поїси.

Рада Василівна: Я їла.

Любка: Нічо. Їсти зайвим не буває ні-каг-да.

Рада Василівна: Я на хвильку. Ви от мені скажіть, ви Бориса нашого не бачили?

Люба: А шо, знов втік?

Рада Василівна: Та після лікарні як сказився. І до цього з ним було важко, а тепер і зовсім — ласти.

Люба: А шо Гліб?

Рада Василівна: Ну а шо Гліб? То сміявся, казав, що Борис нам тепер син. А тепер у нього бік ниє, тільки те й робить, шо дивиться свій кримінальник. Не мужик пішов. Не мужик.

Люба: І не баба.

Толік: Я тобі, женщина, зараз повисказиваюсь.

Люба: Сиди й мовчи. А то я тебе люблю, Толік, гарячею і невозможною любов’ю.

Толік: От бабйо. Жаль, шо мордаси вам не наб’єш.

Люба: Ой, не наб’єш, як нада буде, то ти все і всім наб’єш.

Толік: У мене воспітаніє. Я джентльмен.

Рада Василівна: А то як, Толік?

Толік: А то так, шо вам не понять.

Толік (встаючи з-за столу). Піду тєлік подивлюся, з вами, баби, скукота.

(Зупиняється на мить, вдихає повітря на повні груди, окидає оком простір — ліс, степ.) Вічна скукота помірних широт… (Виходить).

Люба: Настінька, а зроби нам, старим, чайочку.

Настя: Пусть Богдан делает. Я сина пойду кормить.

Настя встає і йде, на фоні їздити туди-сюди.

Люба: От хамло, нічо ніззя попросить. Давай, Богдане, давай нам чаю, шо, дарма харчі їси? Це тобі не пансіон, це робота.

Богдан встає з мотузкою.

Люба: От нещастя. Толік! Толік! Одв’яжи його!

Рада Василівна: Та ти шо, сама не можеш. А вообше, Любо, якось це не по-людськи.

Люба: Шо не по-людськи, а по-людськи буде нас у водохраніліщі виловлювать?

Рада Василівна: Шо ти все в поганому свєті бачиш. Може, тобі почиститься, сходить у церкву?

Люба: Йди ти… А вставать як не хочеться, ножечки мої, ножки. Огород виполіть, помідорчик полийте, огурчік зірвіть і Богдана одцепіть. Кара мені Божа за мої гріхи.

Люба йде відчіпляє Богдана, він іде в дім, виносить їм чай, наливає.

Люба: Я шо замітила, Радо, всі мої друззя якось уходять тихо, ніхто й не помічає. Ніхто не хоче бачити старості, болєзнєй, нікому не нужен мій поліартрит, зате всім нужна, наприклад, Настіна грудь. У мене навіть іноді буває таке відчуття, шо ми не вмрем ніколи.

Рада Василівна: А я от шо думала: поки Борис в лікарні був, чи я всігда хотіла будь начальником цеху, і чи хотіла — не припомню. А це, мабуть, дуже важливо.

Люба: А я би хотіла сидіть на печі і їсти калачі. Труда треба по возможності ізбєгать — тільки тим і відрізняємося від обіззяни.

Заходить Анатолій.

Люба: О, приїхали?

Анатолій: Так ми вже кілька годин як.

Рада Василівна: І як Київ?

Анатолій (неуважно): Стоїть, Радо Василівно, стоїть. Ми… ось тут яка справа. Я не знаю що у вас тут відбувається, я просто хотів зайти попросити, шоб ви Богдана не експлуатували. Я навіть не скажу, яка ступінь мого обурення зараз в мені говорить.

Люба: Не скажете, то тримайте все в собі. Я думала, ви розумний чоловік, шоб бути більше делікатним. Це виховний момент, Богдана нада тримать в узді.

Анатолій: Любо…

Люба: Анатолію.

Анатолій: Радо Василівно?

Рада Василівна: В чужі справи не мішаюсь.

Анатолій (розгублено): А що ж я Вірі скажу?

Люба: Скажіть, шо нікого не було дома.

Анатолій: Так це ж неправда?

Люба: Так обмани, Анатоль. Якщо правда це не зовсім то, шо тобі нада сказать, то нада переосмислить, а чи правда, то шо тобі здається правдою.

Рада Василівна: Ой, напудрила.

Люба: А шоб ви всі сказились, скажи, шо ми приняли к свєдінію.

Анатолій (до Насті): Настю, Настю, ще малого не назвали?

Настя: Нет еще.

Люба: Возяться з тим іменем, як собаку називають. (До Насті.) Тільки Гарольдом не звіть, бо на участках стидно буде.

Рада Василівна: А чого стидно?

Люба: А ти представ, вийду я в картошку і буду кричать «Гарольд, іди кушать!» — всі аж повсцикаються зо сміху.

Анатолій: На диво, ви це розумієте. Ви, Любо, схоже, таки мудра жінка.

Люба: Хоча, Анатоль, ти мене хоть убий, а от зато Річард — мені страшно нравиться. Благородно, як Річард Львине серце. А он Рада і Борис твій біжить.

Біжить Борис як ванька-встанька, збуджений спінений. За ним спокійно йде Гліб.

Забігає Борис.

Борис: Я вас всіх похороню, всіх, і сам жить останусь.

Рада Василівна: Шо ж ти мені покоя не даєш, душогуб. Де він ховався, од кого цього разу?

Гліб: Трудно, колобочок, сказати. Я його біля лісополоси найшов. Він гавно своє закопував, і кусок бутилки зверху приложив. Сказав: для нащадків сікрєтік.

Борис: Я все знаю, все знаю, я тебе наскрізь бачу!

Гліб: Ну чого ти, шо тобі зробилося, Борь?

Борис підбігає і кусає Гліба за ногу, а потім залазить до Богдана в халабуду. Гліб кричить.

Борис: Життя — це сон, повний іздіватєльств і мрій. Ми мрієм, над нами іздіваються!

Анатолій: Радо Василівно, і давно це?

Рада Василівна: Та він, чорт, нормальний, він придурюється. Ізводить мене і Гліба, а він з ним панькається.

Толік виходить з дому і несе телевізор.

Толік: А вас тут ціла компанія.

Люба: І нада значить тєлєвізор нести?

Рада Василівна: Коли ж ти, жизнь, станеш прекрасной, а я молодой і здоровой?

Толік включає телевізор. І всі, окрім Бориса, який сидить в халабудці Богдана, йдуть і вмощуються перед ним. Стає темно, вихоплені синім світлом екрана обличчя бездумно втуплені в телевізор.

Сцена 4.

Два міліціонери тягнуть труп в поліетилені. Видніється недобудований будинок Люби і Толіка. А головне: попереду виритий басейн-ставок.

Перший: Іноді мені здається, шо ми вже могли б розібратися, хто він.

Другий: Валєрік-то?

Перший: Ну да.

Другий: Ну, а де ти будеш його шукать. Сам помислі: це у нас на участку буде ще одна нерозкрита справа, і висітиме, поки ми його десь не сплавим, тож ми його сплавляєм заздалегідь.

Перший: То шо, давай сюда?

Другий: А шо це за ріки Стікса — на карті їх ніде нема. А дома які — глянь.

Дім Люби і Толіка світиться вогнями. Гірлянди хоч і китайські, але світять вже котру ніч поспіль і не перегорають.

Другий: Вроді ж бідний район. Ні олігархів, ні бізнесменів, ні депутатів — далеко од Києва.

Перший: А шо тебе смущає — гірлянда?

Другий: Нє, масштаби. Стоїть така собі нєхуйова дура посеред лісу і світиться огнями, як гієна з приісподні.

Перший: Скажи спасіба, шо хоч забором трьохметровим не обнесли, і не заселили жирафами, кенгуру і утконосом. Знаєш же, шо тепер кенгуру водяться в Австрії і у нас.

Другий: В Австралії, ідіот. І де у нас водяться кенгуру?

Перший: В часних віллах-зоопарках під Києвом.

Другий: А куда вони, по-твоєму, їх зимой дівають?

Перший: Думаю, вони купляють їм уфо.

Другий: Всьо, досить з мене твоїх маразмів, давай тут кидать.

Кидають труп у воду. Шелестить поліетилен.

Другий: Ну шо. Хоч ми до тебе і звикли, але час прощаться настав.

Перший: Прощай, Валєро, поводь себе добре, найди собі того, хто помститься за тебе.

Другий (розчаровано дивиться на першого, хитає головою): А головне, Валєра, ти запам’ятай — спливать ніззя, вилазить самому з озера ніззя… под страхом повторної смерті…

Перший: А раптом побачиш кенгуру, то не лякайся (Другий зле дивиться на Першого, той осікається.)

Другий: Прощавай, друг…

Перший: Валєра. «Ми тебе любили, Мішка…»

Йдуть.

Сцена 6.

Задній двір дачі Ради Василівни.

Рада Василівна сидить на маленькій табуретці. Перед нею дві могили. Вона дивиться на них апатично, тихо. Потім тихенько починає співати і плакати.

Рада Василівна: Пионе-е-еры, богу маловеры,

Где ваша Пасха?

Наша Пасха — выдуманная сказка,

Вот где наша Пасха!

Пионе-е-еры, богу маловеры,

Где же ваше Рождество?

Наше Рождество снегом занесло,

Вот где наше Рождество…

Заходить Гліб, він схуд, синці під очима.

Рада Василівна (витирається): А це ти, Глібе.

Гліб: Радо, ну шо ти така невесела. Шо ти до сусідів ходиш з одним лицем, а до мене з іншим. Хіба ти мене не любиш більше? Ну, поговори зі мною.

Рада Василівна: А хіба любити ближнього свого то не тяжка робота? Мука мені з Борисом, і з тобою, Глібе, тож мука. Я сама себе боюсь. Буває прокинусь і думаю, а може, він уже вмер, може, хоч сьогодні не доведеться бігати за ним, гавно мести, і тепріти, терпіти, терпіти.

Гліб: Хочеш, Радо, я його для тебе уб’ю?

Рада Василівна: А ти уб’єш? Не знаю я. От лежить тут в землі мій син. Лежить і всьо. Страшно це якось, Глібе. І єслі не при жизні, то хоть після смерті, а дуже хочеться пожить. І я дивлюся на свою фотографію на гробу і думаю, що як я пожить хочу. І шоб ти пожив — тоже хочу.

Гліб: Радо, так я ж іще живий.

Рада Василівна: Так це ж нічого, Глібе, це ж не надовго. Сядь зо мною, посидь. Давно ми по душам з тобою не говорили — аж полегшало.

Гліб (сідаючи): Радо, а скажи: тобі шо, зовсім Богдана не жалко?

Рада Василівна: Богдана — жалко. І тебе жалко, і себе жалко, і даже Борю жалко, чуть-чуть, но жалко — а шо поробиш?

Гліб: Бунтувать?

Рада Василівна: Пізно нам бунтувать. Ми вже всьо, голими руками нас взяли, ну якось після драки не комільфо даже голову піднімать.

Гліб: А може, таки нада бунтовать? Я за бунт. Я за бунт хоч в стакані з валір’янкой, але за бунт. Тоді ми, Радо, живі, а до того моменту не дуже. Подивись на нас, даже Боря з ума зійшов.

Рада Василівна: Нє, Борис не з ума зійшов, він нас мучає. Якби він був поетом, або художником, а так він тільки алкоголік і інженер, шо по суті нічим то й не виділяє його з загальної кількості колишніх радянських людей — колишніх інженерів і нинішніх алкоголіків. Знаєш, він часто каже: «А чим я не Акутагава?» Я і досі не знаю хто то такий той Акутагава.

Гліб: Думаю, Борис тоже не знає, десь по тєліку почув.

Рада Василівна: Не думаю, він це з молодості повторя.

Гліб: І ти ні разу не спитала, хто цей Акутаява такий?

Рада Васиілвна: Ні разу.

Сидять мовчать. Вибігає Борис з лопатою, починає копати. Він копає, Рада і Гліб сидять.

Рада Василівна: Глібе…

Гліб: А?

Рада Василівна: По-мойму, я хотіла бути швейою….

Гліб: Ну. це нічого.

Рада Василівна: Зараз, мабуть, нада казать: модельєром.

Гліб: Дизайнером…

Рада Василівна: Дизайнером. Звучить то як добре. Да? І нашо я це згадувала, шо мені тепер з цим робить?

Гліб: Так сядь і ший.

Рада Василівна: Ну тебе к лєшому. Я голки з ниткою в житті не держала.

Гліб: Нічо, Радо, все ж проходить, ти помниш?

Рада Василівна: І жизнь, Глібе, проходить — страшно мені.

Борис, викопавши не дуже глибоку яму, лягає туди, так що голову і плечі видно, і починає сам себе закопувати.

Рада Василівна дивиться на Бориса втомлено, а потім встає.

Гліб: Радо…

Рада Василівна: А?

Гліб: Візьмеш мене на ручки?

Рада Василівна йде.

Гліб: Борю, шо ти твориш? Знов тепер твої штани стірать, ще не дай боже простудишся — лічить тебе. Шо ти як не мужик, давай вип’єм пива і позирим кримінал і політичку, а захочеш — то футбол.

Борис: Нарви мені отам, за Радиним гробом, м’яти.

Гліб: То нашо тобі м’яти?

Борис: От ти подививсь, шо там, де мертве лежить — там трава не росте. А там де нічого, де навіть не полене — м’ята.

Гліб: От шо ти вигадуєш? На могилах добре ряст росте, рози. Люди — це ж добриво, натуральне і без ГМО, так шо і помідорка виросте.

Борис: Значить, давай мені м’яти і цвинтарних помідорів.

Гліб: А ти шо, заживо вмирать зібрався?

Борис: Я вас всіх поховаю. Думаю: як це воно при житті собі знати де тебе похоронять? У Ради ж он могилка є коло сина. А я буду коло неї. А тебе, Глібе, взагалі не поховають, а в ліс викинуть, шоб тебе чупакабра з’їла. Обглодає тобі лице.

Гліб (смутніючи): А от ти мені скажи, чим я не Акутагава?

Борис: Ти не японець.

ЗТМ

Сцена 7.

На галявині сидить Настя, курить. По галявині їздить з коляскою Мітя.

Мітя: Как твой день прошел, дорогая?

Настя: Нормально, милый. Все как обычно. Твоя мать меня ругала, твой отец смотрел, как я кормлю сына, ты не смотрел на меня вовсе. День был обычным днем.

Митя: И ты ничего особенного не заметила?

Настя: Думаю, это потому, что ничего особенного не было.

Митя: Ты такая невнимательная, моя дорогая.

Настя: Но ты же любишь меня такой, милый. Я вижу то, что вижу и не вижу, то чего не вижу. Это так удобно для того, чтобы жить долго и счастливо.

Митя: А как мы назвали сына?

Настя: Так и назвали. Сын.

Митя: Хорошее имя.

Настя: Определенно.

На галявину забігає Гліб.

Гліб: А ви шо тут вдвох робите?

Мітя: Гуляем с ребенком.

Гліб: А ви шо, не чули? Це по телевізору передають, шо в вашому ставку чи лагуні, шо Богдан вирив, труп нашли. Ніхто його, правда, не виловлює, чекають Богдана. Ви його не бачили.

Мітя: Видели.

Гліб: І де ж він?

Мітя: На дереве, в домике.

Гліб (підходячи до дерева). А шо він там робить?

Мітя: Судя по тому, что я могу судить, он там прячется.

Гліб: Богдане, ану виходь? Чуєш, нада труп дістать, Любка кличе тебе, а там уже і камери і журналісти приїхали. Злазь.

Богдан (мукає): «У-у».

Гліб: Ну шо за «у-у», ти вже як Боря, ану злазь і пішли. Злазь давай.

Настя: Богдан, слазь, я тоже хочу посмотреть, что там за труп? Слазь.

Богдан зістрибує.

Гліб підштовхує його, за ними біжить Настя.

Настя: Давай, Митя, ты идешь.

Митя (штовхаючи візочок): Давай, Митя, шевели ногами, это же так просто. Гони свою коляску, летучий голландец…

Всі виходять.

Сцена 8

Дача Люби і Толіка.

Перед лагуною стоять Люба, Толік, Рада Василівна, біля води порпається навприсядки Борис. Толік, Люба і Рада Василівна думають, позаду світиться гірлянда на домі.

Заходить Гліб, веде Бориса, за ним Настя і Мітя з візочком.

Рада Василівна: І давно він там у вас?

Гліб: А де телекамери? Сплив, як сообщалось в мєсних новостях — сьогодні.

Толік: Не понять тіки, де він узявся.

Люба: Це його Богдан, я вам клянусь: це Богдан — я так і знала.

Гліб: Любо, а ти не думала, шо просто мужик йшов п’яний ноччю через вашу фазенду і набрів на це море і втонув.

Люба: А ти шо, не знаєш, шо п’яному море по коліна?

Гліб: От товариш теж так думав. Йому, між іншим, в дану секунду все по коліна і по болту. Так ви мені скажіть, а де тєлєкамери. Я слова заготовив.

Рада Василівна: Які ще слова.

Гліб: Ну, які я говорить буду як очевидець.

Рада Василівна: Очевидець чого?

Гліб: Ну, ясєн-красєн, шо очевидець трупа.

Митя: При всем моем уважение, Глеб, очевидцем можно быть только убийства или там смерти.

Настя: Мы с Сыном готовы смотреть на труп.

Толік: Шо за новость?

Настя: Раньше ведь детей водили на казни смотреть повешенных, или там как головы рубают. Дайте мы посмотрим. (Йде до води дивитися.) Но ты, Глеб, не очень-то фотогиничен, я думаю, они запишут меня на камеру, поскольку я испуганная женщина и очень даже ничего себе.

Гліб: Це моя, моя передача, я її дивлюсь. Шо ти там, женщина, забула?

Забігають Анатолій, а за ним Віра.

Анатолій: А ви знаєте, сусіди, що у вас труп на задньому дворі?

Гліб: Шо, Анатоль, дивимося кримінальник?

Анатолій: Це не я, це Віра, я краєм вуха почув.

Віра стоїть кривиться.

Люба: Думаєм діставать. Богдане, ану давай.

Богдан стоїть і не рухається, тільки в воду дивиться.

Настя: Так где же телевиденье?

Толік: Та зняли собі і поїхали, у них там ще у фермера народилося порося з п’ятою ногою — бояться, шо виродок не доживе, поки вони знімуть, новость пропадає.

Гліб: Ех, все пропало. Минута слави….

Митя: Давайте сейчас достанем.

Люба: Ні, хай рецедивіст і достає. Давай, Богдане, витягуй. Тобі не привикать.

Борис відповзає. Всі стоять, дивляться.

Люба: Витягуй, а ми всі подивимося на твою міміку.

Богдан стоїть не рухається. Борис підбігає, сідає поряд з Богданом, обіймає себе за коліна і розгойдується.

Рада Василівна: Душогуб, ти шо це робиш?

Борис: Неваляшки! Неваляйтесь!

Віра: Та залиште його. Ніхто би не хотів труп діставать. З вас же ніхто туди не полізе.

Толік: Ну, це наша лагуна, він її рив, він її хай і очищає. Це правильно, розумно і логічно.

Люба: Богдане, не зли мене. Припомни, шо надо бути покірним і харошим. Всі ми терпим, і терпець нам не ввірветься ніколи. Ти про це, Богдане, не забувай.

Богдан нічого не робить.

Люба бере ломаку і починає його бити.

Люба: А я кажу: діставай! Діставай, рицедивіст проклятий!

Віра відвертається і ховається за спину Анатолія. Мітя теж не те щоб дивиться, але і не те щоб не дивиться — щось середнє, тільки коляску туди-сюди возить. Борис теж заховався за Раду Василівну.

Богдан закривається руками, а в якийсь момент падає і починає обіймати за ноги Любу. Люба розм’якає, б’є і обіймає його.

Люба: Ну скажи, ну це ж ти вбив, ну ти? Ти тіки скажи…

Богдан плаче і хитає ствердно головою.

Люба (кидає палку і зовсім обіймає Богдана і цілує в голову)Молодець. Хороший хлопчик. Я ж казала, шо ти маніяк-рецедивіст, я була права, я була права?

Богдан обіймає її і ствердно хитає головою.

Люба: Хороший хлопчик, хороший. Так би відразу. А то от всі хароші, а баба Люба погана. А баба Люба знає, знає баба Люба. Хороший хлопчик, хороший.

ЗТМ

Епілог

Стоять на своєму озері двоє міліціонерів. Зосереджено дивляться на воду.

Другий мєнт: Валєрік.

Перший (сміється): Впізнаю його хватку….

Другий: Мертву.

Перший: Ага.

Другий: І шо тепер думать будем? Вернувся сам чи помогли йому?

Перший: Важко сказать. Як по мені, то він і досі хоче, шоб ми за нього помстилися. Невпокоєнний дух, полтергей.

Другий: Полтергейст, неуч. Полтергей — це я навіть і не знаю шо це таке. Хотя якщо звернуться до багатого жизнєного та чітатєльського опита, то можу здогадаться. Але наш Валєрік не такий.

Перший: А ти шо — гомофоб?

Другий: А як же — «не питай, не говори…»

Перший: І шо то значить?

Другий: Так я тобі і сказав. Ось тільки ти мені скажи, чого це Валєрік нас в покоє на зоставить?

Перший: Карма.

Другий: Ну раз карма — тягни його, будем думать.

Перший: А про шо тут думать?

Другий: Ну як завжди — як ізбєжать труда.

Кінець.