Буна ^{01 ноября 2011}

Драма на три дії

Події відбуваються на Буковині

Буна — баба (по-місцевому і по-румунські)

Орися — 19-річна внучка буни (в кінці п’єси — 29 років)

Митро — 30-річний чоловік Орисі

Петро — 21-річний, сусід, колишній хлопець Орисі

Ілля — 5-річний син Орисі

Сімйон — старший син буни

Іван — середній син буни

Геньо — молодший син буни

Три невістки, троє дітей

Фрізан — друг Іллі

Дія І

Сцена 1

Орися, Буна. Дія відбувається у сільській садибі.

Орися. Як здріють курузкИ, рву їх, луплю і кладу варити. Вони як золото, аж у баняк не вміщаються. То я беру великий, такий на десять літрів, щоб кожному дісталося хоч по два, коли вони прийдуть із церкви… Йду вкопати картоплі, тої шо під найвищим биллям. З-під нього сиплеться така чорна груда, і я відриваю жовту, червону, фіолетову барабулю. Набрала її аж повне відро. І йду до кирниці мити: начираю води, заливаю її, беру макогон і так товчу, що молоденька шкірка розлітається по всьому подвір’ю. І я її на землю, потім знов у відро. Вона своїми очками дивиться на мене, я її цілую. Скільки там цинку, скільки там здоров’я землі!

Проходжуся левадою — умичу свЕкли, моркви, закрУчу фасулі на палицІ, позбираю цибулю, дощ учора так витомачив землю, що цибуля бідна вся повилізала. Буйний у мене город, я і петрушки до барабульки, і кропу урву, а які у мене здорові помідори, як татових два кулаки. Я їх щоднини кроплю вапном, щоб мушкА не їла. А які в мене огірки, довгі, як ціпи, і такі солодкі, але колються — страх.

Лишаю я цю городинУ і йду до стайні, бо корова риче — їсти хоче. Я заходжу у стодолю, набираю у кошелик сІлосу, що сночі на січкарні нарубала, і кидаю їй у жоліб. Вона щаслива, вже до мене мукає, лижи мене, чуть не зносить. Я її глажу, скручую віхоть соломи — розчісую. Їй так добре — вона спорожняєси. Я беру шуфлю і чистю гівняки, воняє аж страшно, але нічо — то природа. Вичистила я від неї, принесла їй кошелик яблук, взяла з плазівки баньку і йду доїти. Корова гарцює. Я на неї кричу: «Тихо, Зоре, шо ти си завилА, дай най я тя здою», — а вона не слухається, то я прошу: «Боженько, поможи мені цю худобоньку здоїти, взяти доброго молока на лік нам та й всьому селу». До нас усі приходять по сметану, сир — корова молочна, то є що дати. Вона втихомирюється, і я її дою. Цвирьк! Цвирьк! Вім’ї все зменшується, і мені так жаль Зорьку, я ж її за живе беру. Запах молока так б’є мені у голову, що мене аж фертик бере — так хочу його пити. А шо з того? Я навіть не можу горші до рук взяти, мусю крепко тримати путню, бо ця холєра лєста, буде сіпатися і розлиє все біле добро, то вже додою.

Зоря з повним ротом слини лижи собі черево, але кляті мухи так її кусають, що вона своїм хвостом б’є все, шо види і не види, і мене не раз по лиці чвахкала, шрами до тепер лишилися. Але, слава Богу, Петро зробив мені щит. Тепер вона по ньому вдаряє, так: трас, трас! Надоїла я повне відро молока і йду така щаслива. Люди з дороги кажуть: «Добридень», — а я їм: «Доброго здоров’ячка, спаси вас Господи», — свята неділька все ж таки на дворі. Захожу у плазівку, виставляю трилітрові банки, цідю у них молоко і кладу у кридениц. А звідти витягую вже їмлені, збираю з них сметану і кладу в холодильник, щоб загусла. А далі роблю сир: зливаю той кисляк з-під сметани у баняк, грію його, потім виливаю у марлю, зав’язую її у дві ключки навхрЕст і кладу на цвик.

«Ооо», — піє кугут, кури кудкудачуть — знесли єйца. Я біжу у хлів, поки їх чужі пси не з’їли. Вже маю повну хату їєц, але на базар не несу — дуже дешево хочуть, то я печу пироги на всю нашу родину та й на сусідів, але на тих, хто добрі, бо є такі лєсті, їхні кури нам всі грядки переграбали. А в мене кури розумні, я встаю разом із ними вдосвіта, говорю до них, щоб вони не лякалися людей, не йшли під машини. І мають вони добрий хлів. Я їм зробила там порядок. У них були такі воші, я навіть напудилася, що сама наберуся. Бігала по подвір’ю, як скажена, стрісаласи, але нема чо боятися, вони на людей не перелазять. То я всі курячки з хліва вичистила і вивизла на наш пай, удобрити землю, бо там нічого не хоче родити — то засушить землю, то дощами залиє. Одної осені ми у кірзових чоботях витягували звідти барабулю.

Буна. (Співає «Господи помилуй». Приїжджає на інвалідному візку під двері хати.) Орисе! Орисе! Ану йди, дитино, сюди, я тобі проскури з церкви принесла. Орисе! Орисе! (Співає «Господи помилуй».)

Орися. Іду! Іду!

Буна. Але йди у великій хаті випий святої води.

Орися. (Підходить до буни.) Я вже пила.

Буна. А ти вмивалася?

Орися. Вмивалася.

Буна. Чим?!

Орися. Водою.

Буна. Я тобі шо казала — молоком треба вмиватися, щоб хлопці любили.

Орися. Воно мені в очі йде, і вони печуть, я потім плачу.

Буна. Ти завжди плачеш, така с ми чорна, як твоя мама. Нашо мені такої дівки коло хати: що нічо ні зробити не вміє, ні вмитися. Як ти вже сарако, не можеш білим молоком, чистішим від світу вмитися, — то бійси Бога у неділю, як не була у церкві, хоч святою водою покропи собі лице.

Орися. Я кропила.

Буна. То бери їш прОскурку, я давала на молебень, щоб тобі розуму Бог дав, а мені — здоровля.

Орися. (надкушує) Най Бог приймає, аби ви були здорові.

Буна. А ти сьогодні нічо не їла?

Орися. Нічо

Буна. То добре — їш, їш святу дорУ, але і мені шос лиши. (Встає з візка, бере палицю і наближається до столу) Ти пічіриці зварила?

Орися. І мамалигу, і пастальки, і компот із позичок, і навіть картоплю молоду!

Буна. Шо ти вкопала?!

Орися. І навіть лободу повитягувала, там повний город того бур’яну.

Буна. Повитягувала?! Направду?! Йди повитягуй дитинко, бо не буде у нас шо цего року їсти. (Співає «Господи помилуй«.)

Стіл повний їжі, біля нього одне крісло. На стіні над столом багато старовинних ікон. Буна перехрестилася тричі, склала руки, каже у півголосу: «Отче наш». Орися хреститься за буною і повторює молитву. Буна тричі перехрестилася, сіла за стіл. Орися стоїть біля неї.

Буна. Уріж мені мамалиги, поклади грибів (бере з тарілки руками бринзу, нюхає її, кикає на земою) і йди достань зі слойка у хачині бринзу, та май добра, шо ти цу стару тут влупила, а масло чо не на столі? І йди там дай мій халат, щоб я не вмастилася, а по дорозі принеси рушник біля мого лужка (Орися приносить бринзу, масло, халат, рушник.) Тут у пічірицях замало запражки, треба було більше цибулі. Чого ти не сідаєш та й не їш? Вже треба йти до роботи.

Орися. Сьогодні свято! (стоячи бере ложку і хоче, щось з’їсти)

Буна. До полудня було свєто. Ти чого с ми у церкві не була? Так і не знатиме твоя дурна голова, шо там у Євангелії написано, але куди тобі до того. (Махає рукою.)

Орися. Я не могла піти до церкви — ви дали мені купу роботи!

Буна. Могла все зробити і прийти.

Орися. Та я…

Буна. Заткниси і не огризайся! Кидай ложку з рук — потім будеш їсти, йди підміти ограду. У ганчику поприбирай, ти чого вчора до свєта цего не зробила? І дай мені там під лужком мій коньяк. І нє той, шо у довгій пляшці, а у тій круглій. (Співає «Господи помилуй».)

Орися йде до буниного ліжка. Біля нього валяються різні настоянки у банках від майонезу, кока-кола, апельсини, гранати, літрові банки меду. На кріслі біля ліжка у пакетиках різні шоколадні цукерки. Між ними таблетки, старі гаманці, годинники. Орися приносить буні коньяк.

Буна. Дай мені ложку. А ти виділа там, чого не принеси мені апельсини? Ти пустила кури, дАла їм їсти? Візьми цей гердьев та й вілий їм у ту миску, але дивиси, чи камінь усередині, бо вони перевернуть це, нема стільки водів їм давати. І йди у великій хаті розклади вербу з Бечкової неділі за образами, бо шос у нас нічо доброго не стаЄси, і себе побий, щоб с не була така дурна. (Співає «Господи помилуй».)

Орися бере гердьев, виносить його на вулицю. Заходить у гостьову кімнату, там на стіні розвішано багато ікон, родинні фотографії, бібліотека релігійних книг. Вона бере вербу, стає посеред кімнати, випрямляється і співає, б’ючи себе: Орися. (Б’є свої руки.) Там, де я жила, досі вітер носить спів, (Б’є свої ноги.) Пам’ятає вітер той мрії з моїх слів, (Б’є свою голову.) Я співала, щоб світ став мені своїм, (Б’є по обличчю.) Крок мій став сильним і легким. Буна. ( «Помилуй мене, Боже, з великої милости Твоєї і з безмежного милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене…«Під час співання харкає на землю, їсть кукурудзу — випльовує шкірку. Бере великий шмат мамалиги, кладе в нього шматочки бринзи, робить кулю, обкочує її у бринзі і заледве кусає. Наливає у ложку коньяк, п’є, згортає рукою зі столу залишки їжі на землю.) Миць, миць, ходи сюди моя котИчко. (скидає свої зуби і кладе до чашки на столі.) Орисе! Орисе! Йди подивиси на сіно, чи котИца си вкотила? Шос її сночі не видно, і дай мені окуляри. Де ти дитинко си заділа? Давай суди гердьев, бо нема у шо помиї висипати. (Співає «Господи помилуй».)

Орися швидко йде на вулицю, виливає помиї з гердьева і несе його буні.

Буна. Шо ти так довго там робила? Тут треба підмісти, миски умити, але після мисок не висипай воду на двір, а тут до помия, шоб корова мала шо пити. Ти найшла котицу? Орисечко, сьогодні треба почитати АкАфист Божій Матері, бо з Марахтою, кажуть, щос гет зле. Уже п’ять операцій зробили. Як то треба так Бога прогнівити — замолоду мала дев’ять чоловіків. Шо зробиш, і за таких треба молитися, ану йди, дІвчи, принеси Акафистник, він там у мене коло подушки. Я тобі покажу, шо маєш читати. (Співає «Господи помилуй».)

Орися йде до ліжка: воно незастелене, на ньому три ковдри, перекручені між собою. Вона шукає Акафистник біля подушки — немає, під трьома ковдрами — немає, під джергую на краю ліжка — немає.

Буна. Орисе, дитинко, що ти так довго? І котИці нема! Чого ти її не приносиш? (Кидає зі своєї тарілки залишки їжі на землю.) Хто це має їсти? КінИси!

Орися. Не можу найти.

Буна. Ходи скоро, вже треба си молити. Скільки можна симошкорОдити? Після молитви ще купа роботи.

Орися. Господи милосердний, зроби щось! (Орися знаходить Акафистник «у ногах», бере його у руки, урочисто виходить на центр кімнати і співає) Розкажи мені, чому на серці жаль. Казка не про нас, на жаль, на жаль, на жаль. Інші ролі в нас. Забути все молю. Та скажи, чому я так тебе…

Буна. Де ти си сховала? Що ти там так довго робиш?! (Орися приносить Акафистник. Буна відкриває там, де закладка.) Видиш, я вже своє прочитала, — ти дочитуй. Але вмий ці мисочки, не лишай так — хлопці не засватають. (Співає «Господи помилуй».)

Орися кладе Акафистник на холодильник і збирає зі столу посуд. Перед нею гердьев зі свіжими і давніми помиями.

Буна. (показує на гердьєв) Тут мий, а сполочиш у май свіжому помиї. (кидає зі столу у гердьєв огризок від яблука, гнилу грушку.) Буде коровці. (Співає «Господи помилуй».)

Орися несе тарілки до гердьеву, враз хапається руками за живіт — тарілки падають буні до ніг.

Буна. Шо с ми робиш?! Шо каліка?! Шо за ратиці маєш?!

Орися тримається за живіт і сідає.

Буна. Недобрих пічирИц наїласи, шо с ми узбирала? Ще зараз я умру.

Орися. Коли я їла?

Буна. Не відвОркуй! Я так і знала, Юця знову наворожила! Казала тобі: покропи себе свяченою водою. Ніякої роботи з тебе нема, лиш зносиш всяку чорноту до хати. Лягай у лужко, зараз буду з тобою рєд робити.

Орися. Не мастіть мене!

Буна. А шо тобі робити?! Лягай, бери у руки хрестик і кажи «Отче наш», а потім сорок разів «Господи помилуй», і то у голос, шоб я чула!

Орися. Уже пройшло.

Буна. Ану не розстрясай цего дідька мені по хаті, — лягай.

Орися. (тихо співаючи)

Час, коли обрала я

Свій шлях, тепер настав!

Буна. Вона так твоєму дідові ворожила, що він не міг дихати, так і умер, менше треба було по курвах ходити. Молиси! Най я чую! І дай мені Псалтир..

Орися. (Орися ледве підводиться і дає буні Псалтир)

Зрозуміла, Що колись вітер мені грав:

Буна. Куди встаєш?! Лягай і кажи клятву Василію Великому, щоб тій дітчій Юці так було, як вона робить.

Орися.

«Будь сміліше і керуй Сама своїм життям,

Буна. Шо ти там ворожиш?! Думаєш, я не чую, що ти не молишся. Всі ці дідьки так і будуть у тобі сидіти.

Орися.

Обери свободу Із незалежним майбуттям!

Буна. (лупить часник, кладе його у спеціальну дерев’янну посудину, солить навхрЕст, крапає туди свяченої води з графіну і товче макогоном, примовляючи.) Господи, від усіх злих духів збережи рабиню твою Орисю, дай її добре життя, щоб вона була здорова і могла прославляти тебе во віки-вічні. Позбав її всіх диявольських спокус, най зійде з неї все зле у землю. Амінь. (Мастить Орисі чоло, долоні, п’яти. Орися плаче.) Ти сказала клятву? Щось я не чула.

Орися. (плачучи) Не чіпайте мене.

Буна. Тихо! Зараз зійде з тебе ця мара. Ох лярва, стільки людей з Божого світу звела, але як робить — так їй і буде.

Орися. На мЕне не наворожили!

Буна. А шо с ми за біду маєш?

Орися. Нічо. Скоро не буде

Буна. Шо не буде? Ану говори правду, бо з тебе шкіру здирати у пеклі.

Орися настрашено дивиться на буну

Буна. Тебе у кип’ячену смолу запхають і відриватимуть волос.

Орися непритомніє. Буна «трясе» її

Буна. Говори, бо зараз язик тобі відрубою.

Орися. Вагітна я!

Буна. (Плескає в долоні.) На тобі маєш! Господи, за що мені таке горе! Я вб’ю тя, йоропИце!

Орися. Я не знала.

Буна. Шо не знала?

Орися. Я не знаю, як так вийшло.

Буна. Боже, нащо ви ті кіна дивитися?

Орися. У нас нема телевізора.

Буна. А вчителі тобі не розказували?

Орися. У школі про це не говорять.

Буна. А подружки на вулиці, про що ти з ними говориш, про баняки?!

Орися. (знесилено) ви мене навіть на Великдень з ними поговорити не пускаєте, я тільки ступлю за ограду, як ви вже кричите коньяк переливати чи Акафист читати.

Буна. Шо?! Ти як твоя мама, шлях би ваш рід трафив! Ще до школи ходиш!

Орися. Я не хотіла цього.

Буна. Від кого це?

Орися. Ні від кого!

Буна. Йди дівчи, не говорити дурної.

Орися. Це саме сталося.

Буна. що від святого духа?!

Орися. Да

Буна. Шо, да?! Кому ти голову забиваєш?

Орися. А Діва Марія мала!

Буна. Ти ж не діва Марія.

Орися. Я ні з ким нічого не робила.

Буна. Кажи від кого дитина, бо буду на тебе клятви читати.

Орися. То читайте — мені не треба цієї дитини.

Буна. То нашо робила?

Орися. Шо я робила?

Буна. А хто?! Я?!

Орися. Я нічого не знала.

Буна. Кажи, бо кидаю тя у цю розкалену піч — згориш до тла — навіть кури про тебе не згадають.

Орися. Я зроблю аборт.

Буна. (закриває обличчя руками, хитається і стогне) Ооо горе, горе нам! Мовчи, бійси Бога. Він і так нас прокляне.

Орися. Я буду поступати у Київ.

Буна. (стогне) Ісусе Христе, зроби чудо ще раз: врозуми цю прокажену.

Орися. Я вже домовилася, вуйко Іван мене забере і вивчи на співачку.

Буна. Шо тобі у голову прийшло, хочеш сраки задирати, як тамо ті на сцені.

Орися. Я буду у національному костюмі співати пісні про Україну. Вуйко Іван сказав, що домовиться в інституті.

Буна. А він знає, що ти вагітна?

Орися. Я зроблю аборт.

Буна. Господи помилуй. (бере з під печі кочаргу і підставляє Орисі під шию) Кажи, хто зробив дитину, бо прибю!

Орися. (тихо, боязко) Митро.

Буна. (кидає кочаргу на землю, плескає у долоні) Як?! Той старий огир, якого вже ніхто не хоче? Ти ж з сусідським Петром ходиш!

Дія ІІ

Кухня. Орися миє підлогу і плаче. Буна сидить за столом і їсть

Буна. Як ти збираєшся весіллям справляти і дитину мати, якщо ти не вмієш і мИски вмити?! Аби у твою голову пси си чисали, курва мама твоя була. Ти найгрішніша на білій землі, — будеш у пеклі горіти. Ліпши би ти при родах умерла, разом із своєю мамою. Але нічо, хоч тепер буде кому косити коло хати та й сіно збирати, ти с ми нічо не можеш зробити, лиш з курятами говориш. (пауза) За босоногого, і тобі не встидно? Тепер ніхто у твій бік не подивиси. Той Митро, голодраниц, має маму при смерті і живе тамо у лісі, кабани їм город риють, ведмеді по подвір’ю ходять. Він чого ще не жинивси, як такий добрий? Молодої схотів, кобИль сраний! Я йому дни возьму!

Орися. Я не можу йду трохи ляжу.

Буна. Йди, йди, що з тебе візьмеш

Заходить Митро.

Митро. Добридень.

Буна. Добре, шо хоч це знаєш! Та й шо, береш мою дівку? Роблю вам вісілЄ, та й живіть із Богом, шоб люди того позору не виділи.

Митро. Позору?!

Буна. Шо так си дивуєш? Шо, я її дитину зробила?!

Митро. Дитину?! (Пауза.) Та я не маю нічо проти, беру її за жінку хоч уже.

Буна. То бери, але вона тобі й борщу у житті не зварить. Вона ніц не вміє коло хати робити, лиш ходила тамО на концерти виступати. А кому то треба! Шо з того є, хліб? Чи тим худобу нагодуєш? Шо там таке велике панство — баби з дідами на неї си витріщали. Де твої старостами, ти чого сам прийшов.

Митро. (невпевнено, шоковано) Зараз приведу.

Буна. Біжє бігом, у неї пузо росте, як у люди вийде?!

Митро. Я вже давно хотів вашу Орисю брати, а у неї то Петро, то Київ.

Буна. Ти ще тут?!

Митро. Я лиш хотів сказати, що давно мав намір брати Орисю. Але вона все з ним слутим Петром виволочилася, то не мужик, — що йому мама скаже, те він і роби. Аж того вечора, коли вони таки добре посварилися, — мені сивдало.

Буна. Ану марш звідси за старостами.

Митро. Але я ще маю вас щось перед тим запитати?!

Буна. Я і так слаба, що ти з мене хочеш? Ви мене живою у гріб заженете.

Митро. А Орися не була з Петром ні разу?!

Буна. З яким Петром, що тобі у голову прийшло?! Ти зробив їй дитину, вона бідна хотіла у Київ поступати, ти все життя їй зіпсував. А тепер ще свою дитину не визнаєш, анафема тобі — горітимеш у пеклі, дияволе.

Митро не знає що робити

Буна. Йди вже з перед моїх очей.

Митро. Але ще останнє мушу вас запитати. Мама дуже наказувала, щоб я вам це сказав.

Буна. Кажи і забирайся звідси, мені лікарство треба пити.

Митро. Мама казала, що ми будемо у мене жити!

Буна. Ти шо здурів?! Я нікуди її з хати, не пускаю. Про це треба було думати, коли дитину робив, чого с мЕне перед тим не спитав, зі своєю розумною мамою? Я її з пилінок вибавила. Я буду тебе пускати до твоєї мами, тут через ліс недалеко.

Митро. Вона під себе робить, їй треба, щоб завжди хтось біля неї був.

Буна. Маєш сестру.

Митро. Галя будується, у неї четверо дітей і повно худоби.

Буна. От хтось із чотирьох най і сидить. Ти знаєш п’яту Божу заповідь, про те, що батьків треба шанувати? Орися мене не може лишити… Молися, чоловіче, і проси у Бога розуму. Шо би ти не робив, куди би ти не йшов, кажи: «Вірую», «Богородице Діво», — і Бог тобі поможе у цьому світі прожити… Орися нічо без мене не може, її мама звела зі світу мого сина.

Митро. Але…

Буна. Щоб я більше цього не чула. Все пішов за сватами! Де та дівка, дідьча мама її бУла, най береси до роботи. Орисе?!

Митро виходить.

Сцена 2

Події відбуваються на кухні.

Буна. (Сидить на кріслі, співає «Господи помилуй», ставить на ноги п’явки.) Йди здійми мені споду чебрець, арнік, деревій. Там ще десь є торішній цвіт липи і чистотіл. І приготуй багато маленьких бАночок.

Орися. Дитина плаче!

Буна. Най плаче, як може, тобі шо шкоди, шо не перестане? Давай травИ, мені треба ще замочувати, ти думаєш все саме робиться? Вже скоро ніч, а ти ще нічого пальцем не кінУла. (дає їй віник) На візьми з собою віник і шуфильку, підметеш там. А по дорозі зійди у півницю і повідривай від барабулі кільця, вже скоро треба її у землю класти. Чо с ми стала, йди вже! І не забудь кури закрити й піло свиням дати. А де Митро вештаєси? Аби йому так було, як він робить.

Заходить Митро.

Митро. Дайте трохи цукру, лошиня хоче їсти, всю оранину ходило з кобилою.

Буна. Мой то добре, шо ходило по земличці. Йди, Митрику, нагодуй лоші і напої коровки. Дай свиням того підгнившого буряка та й сам бери шо видиш і їш, але ще йди здій козу, Орисі треба пити молоко.

Митро. Вона його не люби.

Буна. То шо, шо не люби, — тебе теж не люби, а живе, — п’єте ці салатові водичкИ.

Митро. А шо є їсти?

Буна. Всьо є, ти йди нагодуй спершу худобу. Завтра неділька, треба ще Акафист Ісусу Христу прочитати і води у баню накачати, а вже ніч надворі. Йди вже, бо вночі ще маєш туалетну яму вичистити, так щоб сусіди не бачила, і дивися куди вітер дує, щоб наша хата не прквонялася.

Телефонний дзвінок. Буна бере слухавку.

Буна. Алло! Я нічого не чую — говоріть голосніше. Ааа, це ви мої голубчики, прилітайте, прилітайте! Я розумію, що ви піднімаєте Україну, але мене забули. Я вас так гірко вибавила, поки ми добивалиси цеї України. А ви не шануйте своєї мами. (Кладе слухавку.) Орисе! Орисе! Ходи сюди, де ти? Порєдки треба робити і їсти варити. Шо с ми ти така забавнА.

Орися заходить з великою коробкою із зіллям.

Буна. Махом кивайси, завтра гості з Києва приїхають. Вмий ці двері і бігом розчиняй тісто, будеш колачі місити, вони ж захочуться завтра щось їсти. Дев’ятеро душ приїде. Митре! Митруню!

Орися. (радісно) Шо вуйки приїдуть?

Буна. Ну а хто? Що ти стала, клади коробку з рук і берися до роботи.

Орися кладе коробку. Приходить Митро.

Буна. Розкладай піч. Бери у плазівці спочатку дрібненькі дрова, а так май товсті, але не липу, там є май нездалі, — з граба. (Співає «Господи помилуй».)

Орися. Там світла нема, як він знайде з граба.

Буна. Намацає! Шо не знає, який граб? Ші с ми такого не виділа.

Митро виходить. Орися бере велику миску, кладе у неї трішки дріжжя, посипає його цукром, розтирає ложкою і наливає у миску води.

Буна. Шо с ми робиш, теплу воду треба!

Орися. Вона на сонці за день нагрілася (ллє у миску молоко, сипи білу муку, збиває пару яєць, починає все це мішати ложкою. Потім руками і кулаками місить тісто).

Буна. (Співає «Господи помилуй».) Май дуже томач, шо як мертва?! Будуть великі дірки, так май смашно їсти?

Ілля плаче.

Орися. Я йду подивлюся, чого він плаче.

Буна. Я шо дітей не вибавила, роби роботу. Студинец залий, най Митро кугута зарубає, де він пропав? Скажи йому, най бере дривітню і рубає того, шо піє на все у світі, я вже не можу його слухати. Шо ца дитина мені в хаті заводить, а шо той — надворі. Ніде нема супокою.

Орися. Я лиш іду подивлюся, чи він не впав.

Буна. Дай мені його молоко, я сама піду.

Орися дає молоко.

Буна. Дай мені то молоде маковинні та й іди за Митром. Шо він у ліс по дрова пішов?

Орися. Зараз йду, лиш тісто домісЮ!

Буна. Лиши тісто, шо втече? Йди вже, я до кого говорю?!

Орися виходить. Буна витискає молочко з маковиння у дитяче молоко і йде до Іллі, співаючи «Господи помилуй». Орися заходить на кухню з трісками, а Митро з дровами.

Орися. (Плачучи.) Він так плаче, а вона навіть подивитися мені на нього не дає. Вночі, коли я сиджу біля нього, його навіть не чути. Всі малі діти плачуть, а йому як шос пороблено. Я навіть не знаю, які у нього очі. Роби щос Митре, бо я вже не можу тут.

Митро. Я так і буду тут все життя каратиси — маму то свою лишив на старість, а я найменший син. Якби я знав. Еее, шо тепер казати.

Заходить буна, сідає на крісло. Орися накриває рушником миску з тістом, щоб воно накисало.

Буна. Поклади, де взяла — то святошний рушник, шо не можеш май старий найти?

Орися крапає у таси олію і розтирає пальцями.

Буна. Нашо ти олію тратиш, бери тамо сало у закутку. Ти ніде не робиш, живете на мою пенсію і на ті копійки, що на дитину отримуєте. Митре, де ріщи, шо ти тріски приніс? Я шо тобі казала: ріщи! Трісок вже до Нового року не стане. Йди бігом за ріщим. (Митро виходить.) Вони вже зранку будуть, а у нас ще піч не замащена. Ти нездала, нічо без мене не можеш зробити!

Орися. (Бере трилітрову банку з салом, дістає його виделкою і змащує таси.) Я роблю!

Буна. Гай-гай, шо с відкрила свою чорну харю до мене, масти. Дивиси, якого собі вгідного чоловіка найшла, точно такого, як ти. Яке їхало — таке здибало. Якщо і дитина у тебе така, то нагрішила ти страшно. От зараз будемо вийти: як за скоро Митро ватру розкладе — о така ти за роботяща жінка!

Заходить Митро з хмизом, кладе його під піч, бере з-під припічка газету, кладе її у піч, на неї ставить хмиз, зверху тріскИ.

Буна. Кажу тобі, не клади тріски, най лишаютси нАрік, скільки можна цих лісів вирубувати, вже і так нема чим дихати?!

Митро підпалює, і вогонь у мить розгорається.

Буна. Ти зарізав кугута?

Митро. Якого кугута?

Буна. Ой, спаси Господи, ви мене у гріб заведетЕ! Все самій треба робити. Йди махом, він зверху на бАнти сідає, лапай його за крила, голову до дривітні і давай сюди — вона буде парити. Чи ти не вмієш рубати кугута? Може ти, як і вона мухи не кінеш? Ца сухожила, ще ні одну курку не зарубала, лиш говорить із ними, як дурна. Йди вже у хлів, відрубуй голову кугуту і приноси його сюди.

Митро виходить. Орися передивляється відра, баняки, — вони всі діряві.

Буна. Шо шукаєш? Ти шо, хоч одну путню до хати внесла. Тут нічо твого нема. Ще такого сАмого саракого привела. Матиму я у Бога шану, що вас сиріт-бідолах приютила. Доста которкати тими баняками! (показує на відро з помиями) Бери як є це помиє і клади на газ. Шо не одно, у чому кугута парити?

Орися кладе відро з помиями на плитку. Митро приносить півня, з шиї крапає кров, кладе його у відро і починає з Орисею скубати.

Буна. Де с ми дів голову, чоловіче?

Митро. Псам вікінув.

Буна. Аби тобі бУло! Яким псам? Коти є в хаті, але де вони си занапропастили. Чи може Юця їх украла, — ще наворожи. Все! У хату котів не впускати — якшо їх так довго нема, то най ідуть собі, звідки прийшли. Господи, вже ніч, а ще плечі не вмиті. Орисе, ходи зо мною у баню. (Буна й Орися йдуть у ванну кімнату. Там стара ванна, старий потрісканий унітаз, навколо нього валяється купа використаного туалетного паперу, стоїть відро з водою, зверху на воді плаває черпак. Буна засуває палець у воду) Холодна. Йди з братрури начерни води.

Буна залізає у ванну. Орися вийшла на кухню, набирає воду з вийому з боку печі і плаче. Митро скубе півня.

Орися. Треба їхати звідси!

Митро. Куди їхати?

Орися. За кордон!

Митро. Хто нас там чекає?

Орися. А тут?

Митро. Там треба з такими самИми бабАми сидіти.

Орися. Але за це хоч платять, і ми могли б собі хату побудувати.

Митро. Що тобі у голову прийшло? З ким ти її лишиш?

Орися. Я що, чимось її винна? У неї семеро внуків, най сидять?

У цей час у ванній буна знімає одну, другу хустку, рукави, безрукавку, у якої замість ґудзиків шпильки, светр, вовняну жилетку, вовняну хустку з поясниці, спідню сорочку, ліфчик. Скидає капці, вовняні панчохи, бавовняні панчохи, рейтузи, колготи, труси. Йде до туалету, застеляє кришку для сидіння туалетним папером, сідає. Бере на землі вже використаний папір, підтирається і кидає на землю. Встає, набирає черпаком з відра води і зливає в унітаз.

Буна. (наближається до ванної) Орисе! Орисе! Я вже розібралася, мені холодно.

Митро. Ти знаєш, скільки треба грОшей, щоб виїхати?

Буна. (Наливає черпаком трохи води у ванну і залізає туди) Орисе, як я зараз беру ломагу до тебе, лишай його там та й ходи сюди.

Орися. Іду! Іду! Води начираю. Не маю десять рук!

Буна. (сидячи у ванні) Кіко то бави вОду начирнути?

Орися. Уже іду! (Тихо до Митра.) Я знайду гроші.

Митро. Скільки такого було — гроші забирали, людей не провОзили і у тюрми кидАли.

Орися. А тут шо?

Буна. Орисе! Давай воду, бо деревію тут чисто!

Митро. Де найдеш гроші? Чи ми туди живі доберемося? Чи там буде робота? А Ілля, буна? Що з ними буде?

Орися. У нас нема де жити — це її хата. Вона її перепише на Геня, а як умре, вони нас викинуть.

Буна. Я зараз тобі голову зітну, як тому кугутУ. Ти йдеш, чи нє?

Орися заходить у ванну кімнату. Буна дає їй старий лляний рушник.

Буна. Шурую добре спинну, гет до низу. Коли до Великодня мила, то як десять кілограм скинула.

Орися. Я йду наберу ще гарячої води.

Буна. Але так роби, щоб я тебе не шукала.

Орися. (Виходить з відром на кухню.) На, набири води. (Митро бере відро, набирає воду, Орися біжить до Іллі, повертається). Він весь час спить? (Стає навпроти образів.) Ісусе милосердний, Матінко Божа, всі святі донесіть мою молитву Спасителю нашому. Боженько, поможи мені знайти гроші. Святий Ілля, бережи мого синочка.

Буна. Орисе! Орисе! (Орися прибігає.) Не треба мені вже твоєї води. Дай адиво ту лавку. (Показує на маленьку лавочку. Орися дає, вона стає на неї, потім на землю.) Позбирай це катрані. (Кричить.) Митре, ану йди там з шафи принеси мені чисте вбраннє: хустка на верхній полиці, рейтузи на другій, тілогрийка на середній. Давай скоро, бо я тут як статУя грецька застигаю. (До Орисі.) Пальцем нічо не хочете кінУти. Лиш нИщити все коли хати, а на свою не годні заробити. Я вас годую, все це з моєї землички. А ви не хочете її навіть обробити?

Орися. Хто не хоче?!

Буна. Мовчи, дитину зробили, нічо від життя не знаєте, шо с ми виділа у цему світі?

Орися. (Кричить.) Митре, давай вже той одяг!

Митро. (Кричить.) Йду, йду!

Митро дає через поріг Орисі одяг.

Орися одягає буну. Буна кричить до Митра з ванної

Буна. Митре, підклади на вогонь, і всій муки на завтра до мамалиги, але, нє як кіт наплакав, як ти завжди робиш. Сито на кухні, під стелею на цвику, а мука у баняку на лавиці… А потім прибери у церкві — вони завтра будуть службу Божу правити. Там образи повітерай, у вІвтарі попилосос, але не дай Бог, нічо на Престолі не чипай. (Буна виходить на кухню) Ти чув мене? Якщо щось візьмеш — матимеш прокляття до сорокового коліна, і швидко приходи назад, бо у хаті ще треба прибрати. Дивиси, якус файну жінку найшов, нічо с ми не годна зробити. (Митро бере сито, відкриває кришку баняка, бере звідти миску, кладе на лавицю, набирає совком муки і пересіває її… Буна до Орисі.) Ти до церкви не ходиш, навіть не вмієш дитину переповити. Така, як твоя мама, яблуко від яблуні далеко не падає. Ти так і збираєшся у моїй хаті жити? Чого собі чоловіка з хатою не знайшла? (Митро виходить з кухні — йде прибирати у церкві.) Вийшла б за Петра — мала б хату, машину, гарну родину… Цей огир схотів молодиці — зробив дитину, а ти, маглавіце, куди дивилася, на зорі?.. Хліб уже підкис, куди дивишси?! Тачай і роби заплЕтені колачі, такі як були у Філі на весІлі, я тобі показувала. (Буна розвила хустку, взяла зі своєї голови гребінець і розчісує своє волосся. Те, що падає, збирає у жменю.) Йди, сліпундрице, там у мене на лужку під великою подушкою є маленька, принеси її.

Орися йде до буниного ліжка. Вона завалене дрантям. Вона ледве пробирається до подушки, піднімає її, а там шоколад, цукерки, бамбукові палички, Молитовник…

Буна. Найшла чи нє?! Дивиси, щоб волос з неї не повипадав, бо будеш при свічках збирати.

Орися дає буні подушку, вона закладає у неї своє волосся. Орися збирає зі столу клейончасту скатертину, витирає його, посипає мукою, кладе качалку, ножем відрубує шматок тіста, кладе на стіл, мастить руки олією, ллє трохи у миску з тістом, бере качалку і тачає тісто. Потім розділяє його на три шматки і сукає руками пасма. Зробила чотири і переплітає їх: тримає одну, дві перекидає, тримає іншу, знову дві перекидає і так плете косичку, обводить її четвертим пасмом і кладе у тасу.

Буна. (відкриває вікно, стає колінами на лавицю, ліктями спирається на підвіконня, хреститься і читає Псалтир, що розкладений там) В ім’я отця, і сина, і святого духу. Амінь. (дивиться, як Орися робить калачі) Добрі роби калачі, бо сама меш їсти. Так твій тато мусів доходитиси, щоб аж Бог зна де, найти твою маму. Вона його до смерти довела і сама пішла туди, аби її світ не знав. Скільки я йому добрих дівчат найшла, а тут на тобі — вона залитіла. Їх же мама також нагуляла, і вони без тата жили. Добре, шо ти хоч собі якогось чоловіка найшла.

Ілля плаче.

Орися. Я йду подивлюся.

Буна. Ти шо розумієш від дитини? Поклади мою подушку назад, — я зараз йду спати. Ой, приїдуть мої синочки і мої внученьки, ото люди, ото мали у кого вдатиси. (Пішла до дитини, співаючи «Господи помилуй».)

Орися (Бере тарілку, б’є туди яйця, сипле цукор і збиває виделкою. Бере перев’язаний пучок пір’я, вмочує у суміш, змащує нею калачі і співає.)

Дороги іншої не треба,

Коли зорить чумацький шлях

Я йду від тебе і до тебе

По золотих твоїх стежках

Митро. (забігає) Я тут шос знайшов!

Орися. Шо?

Митро. (показує) Тут замотане!

Орися. Шо то таке?

Митро. (Розмотує.) Дивиси.

Орися. Не видиш, шо руки зайняті?

Митро. Ти маєш це бачити.

Орися. Шо ти, дурню, з мене хочеш?

Митро. Тут долари, жінко, долари!

Орися. (Швидко забирає з його рук пакетик і кладе собі у ліфчик.) Де ти їх взяв?!

Митро. На престолі у вівтарі! Хто їх там поклав? Буні ж туди заходити не можна.

Орися. Видий дідо, коли вмирав?

Митро. Думаєш про прокляття правда?

Орися. Шо ти слухаєш її бомки? (Дивиться у піч і дає Митрові лопату.) Там якраз добра грань — клади колачі. (одягає хустку)

Митро. (Кладе у піч калачі.) Куди ти?

Орися. Сокоти колачі, щоб вони не згоріли, бо Буна голову нам зітне.

Буна. Орисе! Принеси мені там у горшиті чай, але не той, що з акації, а той — з кміну.

Орися нюхає чай у чашках і несе до буни. Буна лежить на ліжку, швидко доїдає цукерки і ховає обгортку під ковдру. Орися дає буні чай.

Буна. Скажи нАніч «Богородице Діво». Попроси, щоб вона дала тобі розуму і добру долю, і за моє здоров’ячко не забудь попроси, щоб було кому учити тебе. От скільки живу, дитинко, стільки дивиси за мною, і добре тобі буде. Я завжди молюся за тебе, як умру — то пропадеш!

Орися. Я молюся за вас щоднини. (Виходить.)

Буна. Покажи мені, як ти молишси, бо я вижу, шо воно тобі нічо не дає. (Орися поправляє їй ковдру.) Чи ти вже забула? Я кому все дитинство показувала? Ти лиш знала, як там зі сцени вити. (Орися складає баночки на табуретці.) Ні одна з тих бабів, що ходять до клубу, до церкви не приходять, лиш заголяютси там на сцені. Аби вони мені на очі си вказали… Ти молишся?! Лиши мені тут порядок робити.

Орися. (Стає на середині кімнати, тричі хреститься.) В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. (І хрестить кожен кут кімнати.) Ставлю вас, ангели охоронці, по чотирьох кутах, а вас, архангели, по чотирьох сторонах. Боже, прошу, увійди у мене, дух смирення мені принеси, дай добру нічку і день грядущий. Бережи буну, дай їй сили-здоров’я нами керувати.

Буна. (Кричить.) Дівко, колачі горять, шо с ми ніц нюху не маєш?! Як ти лишила хліб на того простака, він же всю хату мені спалить! (Орися вибігає.)

Буна. А поцілувати буну?

Орися цілує її у чоло і йде.

Буна. А руки, які тебе вигодували, у світ вивили? Чи ти забула вже, як твоя мама нінащо не була здатна?

Орися. (Цілує їй руки.) Най вас Бог благословляє. (Виходить на кухню.)

Митро вибирає калачі з тасів вони не хочуть відставати

Буна. Орисе! Орисе!

Орися. Йди запитай, що вона хоче. Я мусю бігти. (Виходить.)

Митро заходить до буни.

Буна. А де Орися?

Митро. Витягає колачі.

Буна. Нічо с ми ти не годен зробити. Ану бери горшок у мене під лужком, я ще вчора вночі насцяла, а ця вгурна не винесла, аби їй було. Нічо не види у хаті, шо треба зробити. Вілий мочу на перец, нє, під грушку, ти чув? Бо буде смердіти, я тоді товктиму тебе туди носом. (Митро виносить нічний горщик.)

Сцена 3

Кухня.

Буна. Орисе! Митре! Сонце вже піднімається — вставати пора! Хто рано встає — тому Бог подає. Йдіть митися, молитися, робота вже кипить. Зараз наші гості приїдуть. Доста спати: раз, два, ходіть сюди!

Орися з Митром сонні заходять на кухню, йдуть до ванної кімнати вмиватися. Буна дістає з шухляди під столом дору, кладе на стіл. Орися і Митро виходять, хрестяться тричі перед іконами.

Буна. Голосно мені кажіть «Отче наш».

Орися з Митром (моляться у півголосу) Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, які і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Буна. (у це же час) От як вам тепер добре живеться, ви все маєте і про що не дбаєте. А нас було десятеро, як діда на войну у сорок четвертому забрали, й одинадцяте народилося. Ми голі босі худобу пасли, город обробляли, сіно складали, до лісу ходили дрова стягали. Так ми жили і виростали, і я повиділа що то добре є наука і пішла на агронома учитися у бабиній нижній сорочині з льону, у спідничині, а зверху мама мені светр в’язала, і так у романках у тридцять градусів морозу я пішла на науку.

Орися і Митро беруть графин зі свяченою водою, трішки наливають у стограмівки. Роблять по маленькому ковтоку.

Буна. А ви, сплюхи, хоч ворота відкрили. (Ледве кусають черству дору.)

Чути, як на подвір’я заїжджають автомобілі. До хати заходять троє буниних синів, три їхні дружини і троє дітей. Чоловіки у костюмах із краватками, з акуратно підстриженими бородами. Жінки на підборах, губи, нігті нафарбовані, з пишними зачісками.

Буна. (Підвелася з крісла.) Я молилася за вас цілу нічку, аби вам Бог дав добру дорогу.

Орися прибирає на столі, Митро замітає кухню, і дивляться на гостей такими великими очима, як на святих. Діти бігають по кухні.

Сімйон. Мамо, це вам київський торт! (Тричі цілує її у щоки, а потім цілує руки.)

Буна. Аби я не витягла тя з ГутИні, не досягнув би стільки чинів, але Бог добрий, треба ж мені на старість пОмочі. Ці лодарі безпросвітні нічо коло хати не роблять і ні копія не приносять. (Сімйон дає їй конверт.) Аби ти вдесятеро більше заробив. (Кладе торт на крісло, гроші до кишені.)

Орися. Сімйоне, ходи сюди, я тобі маю щось сказати. (Виходять у сусідню кімнату.)

Іван. (Дає пакет.) Це вам червона риба. (Тричі цілує її у щоки, а потім цілує руки.)

Буна. Маєш рибу на столі — пан. Якби я за тобою не пішла у млин, згорів би у жорнах. От дав тобі Бог розум, маму на старість провідувати, діти без батьків ні грама не варті. (Кладе пакет з рибою на крісло.) Ці двоє, (Шукає очима Орисю і Митра.) не знали батьків, шо з них візьмеш? А тої знову нема, вона от так собі бере і пропадає.

Геньо. (Дає пакет.) Це вам гранати.

Буна. Золотце моє, якби тебе Бог не спас, ні мене, ні тебе б на світі не було. Молися за наше здоровля, аби я вік прожила, і поза вік, щоб і далі тебе берегти, а ти мені будеш віддячувати. (Кладе пакет з гранатами на крісло. Чоловіки викладають продукти з сумок на стіл)

Перша невістка. (підходить до буни і дає) Це вам елєктрочайнік.

Буна. Ми воду у пластмасі не варимо. Бери, Орисе, чо стала?! (Озирається — Орисі немає.) Де та кобила? Митре, ану бери це і махом накладайте на стіл, не видиш, гості вже в хаті! Вічно вони так устромляться і нічо не кінУт, всьо я мусю робити. Яку я маю біду з ними, хороба чи їх взяла.

Друга невістка. Это вам микроволновка.

Буна. Еее, ти по-російській навіть до мене не говори. Іване, ти де найшов таку пискату, чо с ми ше не навчив її говорити українською?

Друга невістка. У меня есть свой язык!

Буна. У моєї корови тоже є язик, але вона не знає мови. Митре, бери скоренько, чо вітріщивси? Це те, шо опромінює їжу. І неси Марахті, вона казала, що моц би собі таке хотіла, бо не має газу, а балони вже не привозять, — а вона нам колис меду внесе.

Митро бере коробку і виходить.

Третя невістка. Це вам турпан до церкви ходити.

Буна. Шо такий с ми темний, як навмирання? Орисе! Де вона си заділа?

Орися приходить із Сімйоном.

Буна. (Дає їй турпан.) Віднеси у велику хату, поклади у шафу, де я збираю все на смерть. (Бачить подушку зі своїм волоссям.) Ти безпам’ятна, я тобі ші коли казала, шо вона тут роби?! Як я буду вмирати, щоб ви поклали мені цю подушку під голову, тут все моє життя. (До синів.) І ваше.

Орися відносить. Діти граються на кухні.

Буна. Внученьки, йдіть сюди, най я на вас подивлюси.

Дитина. У нас здесь контр страйк, не мешайте.

Буна. (Цокає язиком.) Добрих жіночок собі найшли. Давайте їх до мене, я з ними скоро зроблю рєд.

Перша невістка. ви тут з цими сдєлайтє порядок, ходять вродє би ім мозгі висосалі.

Буна. (До Орисі з Митром.) Ну шо, ви як завжди, нічо не зробили.

Орися. Все вже на столі сидить.

Сімйон. Мамо, ми спершу підемо на цвинтар до тата.

Буна. Нащо на цвинтар? Сідайте тут, їжте та й розкажіть, шо си твори у тій Європі. Шо вони дешевої робочої сили схотіли, не привчили арабів до європейської культури — тепер мають. А шо там наш президент? Чує душа моя, шо гет він не знає, шо робить, і що йому не треба Україна. Страх Господній, що я снила цеї ночі, зле йому буде. А шо там долар, буде падати чи підніматися? А урожай цего літа файний, пшеница уродила? А Америка вже забраласи з Іраку? Коли війна — нікому недобре, я то пережила. Скажіть, щоб Америка лишила людей у спокої.

Іван. Ми помолимося на могилі, запалимо свічки і вернемося.

Буна. Я йду з вами.

Сімйон. Мамо, ви ж не годні так далеко йти.

Буна. Нє, нє. То чо, я не годна?

Геньо. Та лишіть геть. Дома помоліться.

Буна. Я вас одних не пішлю. Візьміть свічки, бомбонів. Митре, йди до церкви, принеси кадило. Сімйоне, ти взяв підрясник?

Сімйон. Взяв. Я йду заводити автомобіль, виходіть, як хочете їхати.

Буна. Тут два кроки, нашо машини?

Геньо. Сімьоне, мама добре каже, — пройдемося.

Сімйон, Іван, Геньо виходять.

Друга невістка. Почему у вас такой срач всегда? Нельзя убратьса, хотя бы когда мы приезжаем?

Митро. Ми робили, щоб чисто було, коли ви приїдете, але буна вічно все розкидає.

Друга невістка. Орися, живёте здесь даром, ничего не делаете, воняет везде. І вообще, посмотрите на себя!

Перша невістка помічає, що у гердьеві з помиями плавають миски.

Перша невістка. Шо ета там плаваєт?

Митро. Ми тут миски миємо, але я винесу гердьев, якщо вам воняє. (Засуває туди руки, швидко миє посуд, кидає в інший гердьев, з чистішою водою.)

Невісток охоплює відраза.

Друга невістка. Дети, выходим, ничего здесь не трогайте. Мы вообше больше сюда никогда не приедим. Я говорила ему, не надо было в эту дыру ехать. Еще какой-то заразы наберемся. (Бере свою дитину і виходить.)

Перша невістка. ви свіньї, ви нормальних людєй в етом мірє нє відєлі. (Бере своїх двох дітей, і виходять.)

Третя невістка. Ми хотіли тебе ще у Київ забрати, на співачку вивчити. (Виходить.)

Сцена 4

Річка. Буна, Сімйон, Іван, Геньо, три їхні дружини, троє дітей ідуть рядком попри потік ріки.

Сімйон. Знову міст знесло. Вода піднялася високо, можемо не перейти через брід!

Буна. Я казала, не треба йти на цвинтар.

Сімйон. (Показує на воду.) Ось тут підемо!

Друга невістка. Я у воду не пойду. Мне хватило говна по дороге. Почему мы на машинє не поєхали?

Третя невістка. Я можу взяти малого на руки і перейти брід.

Буна. (до жінок) ви сидіть тут з дітьми. А ви, соколи, беріть мене з собою.

Іван. Мамо, не будемо ж ми на колясці вас переносити.

Буна. Коляску лишимо тут.

Сімйон. А як ви підете?

Буна. Мені шо треба коляска?!

Геньо. Побудьте тут із внуками. Розкажіть, як тато на Сибірі поневірявся, як він церкви по Україні будував, служив у них.

Буна. (Дає синам пакети.) Голуби, цукерки, покладіть на гріб і роздайте дітям, їх на цвинтарі доста є.

Беруть пакети.

Буна. А підрясники, часослов взяли?

Сімйон. Це завжди при нас.

Сцена 5

Події одночасно відбуваються на річці-цвинтарі, кухні.

Троє чоловіків, закочують штани, беруть сумки і йдуть у брід. Заходить старший брат, потім середній, потім молодший. У цей же час на кухні Орися з Митром. Вона дає йому паспорт.

Орися. Це твій. Я йду у баню, і ти піди скоро помийся. (Пішла у ванну кімнату.)

Митро. (Дивиться.) Що за Голованюк?

Орися. Яка різниця?

Митро. Шо крадений?

Орися. Просто фальший.

Митро. А шо це? Навіщо мені чужий паспорт?

Орися кричить у ванній кімнаті, виходить налякана.

Орися. Не чую ні ніг, ні рук — мене током вперіщило.

Митро. Не туди йдеш?

У той же час на річці, сини переходять брід.

Сімйон. Чуєш, Іване, а ти би взяв Орисіного Іллю до себе, у тебе ще немає дітей.

Іван. Дитині треба з мамою з татом жити.

Орися з Митром на кухні.

Орися. Нас привезуть у місто, а роботу ми собі знайдемо.

Митро. Я нікуди не їду?

Орися. Будемо просити у наших жінок.

Митро. Шо?

Орися. І за житло запитаємо у них. Іллюшу візьме Сімйон!

Митро. Куди візьме, малий ще цицку сце.

Переходять брід.

Сімйон. Геню, а ти?

Геньо. Моя жінка не захоче.

На кухні.

Орися. Ми вже їдемо, збирайся!

Митро. Як уже?!

Орися. Уже, уже.

Митро. Ти чула, що розказувала Минидора, їх у морозильних камерах перевозили через кордон, потім переправляли через річку, двоє жінок утопилоси, а тих решта зловили і посадили у тюрму. І гроші! Їм не вернули. А Минидора до тепер сидить у тюрмі.

Орися. А Вецьо з Саветою, диви, яку хату виклали, і нічо їм — роблять. І дітей віучили. А що ми Їлику дамо.

Троє синів прийшли на могилу тата, одягають підрясники. Старший обходить могилу тричі з кадилом і служать панахиду.

Сини. (Співають.) Упокой, Господи, душу раба Твого отця Дмитрія, прости йому усі гріхи, вільні і невільні, даруй йому Царство Твоє Небесне і сотвори йому вічную пам’ять. (Витягають із пакета коробки цукерок і кладуть на могилу.) Зі святими упокой раба твого отця Дмитрія, де немає ні болю, ні журби, ані зітхання, там де вічний покій.

На кухні.

Митро. Давай, ти поїдеш, а я лИшуся хату будувати і за Ілюшом дивитися.

Орися. Сімйон нам хату збудує.

Митро. Шо Сімйон та й Сімйон, він у Києві живе.

Орися. Голова сільради — його друг і все нам зробить.

Митро. У мене мама присмерти.

Орися. За пару минут приїде бус, ти вже зібраний?

Митро. Я нічо не сказав мамі.

Орися. Люди передадуть твоїй мамі.

Орися підходить до ліжка Іллі, цілує його. Виходить, у дверях зустрічає Петра.

Петро. Я видів біля твоїх воріт бус.

Орися. Це не мої ворота.

Ілля. (спросонку) Мамо?! Мамо?!.

Петро. Тобі шо Бог дав.

Орися. Шо с не жинишси на богачці Ганці, як тобі мама веліла.

Петро. Я хотів тебе брати… А ти шо с наробила?

Орися. Я наробила?!

Петро. Може б мама і прийняла тебе, якби ти трохи почекала.

Орися. Шо я її винна, що вона мене так обзивала?

Петро. Не ти.

Орися подивилася прискіпливо на Петра

Петро. Буна. Мій тато ходив до неї, а потім геть пішов з дому.

Орися. Вона — свята. Заткниси.

Чути голос чоловіка знадвору.

Чоловік. ви їдете?

Ілля. Мамо!

Ілля плаче. Орися виходить. Петро дивиться за нею вслід.

Дія ІІІ

Сцена 1

Сильна злива, блискавка. Дорогою йде босий Ілля і так плаче, аж захлинається, заходить на подвір’я. Буна молиться біля дверей.

Буна. Дідьку, не видів, який дощ надворі, шо ти ландаєш десятими дорогами?

Ілля. Лиш не бийте мене! Я загубив…

Буна. Худоба і та знає дорогу додому!

Ілля. Корова шо у стайні?

Буна. Шо худобина така дурна, як ти — ходити по дощу.

Ілля. Я її шукав.

Буна. Шо шукати, як не знаєш, де твоя хата, — то броди.

Ілля. Я визирав потяг, щоб знати, коли гнати коровинку додому.

Буна. Ти ші сараку, не розумієш по сонцю, тобі потяга треба.

Ілля. Я візирав, візирав, а потяга не було. Почавси сильний дощ, і худоба порозбігалася. Я пішов шукати її на ферму, а там мільйони корів, і всі такі, як вона.

Буна. Ти молитви вивчив?

Ілля. Вивчив!

Буна. Не бреши! Дай мені молитвЕник, я зараз перевірю.

Ілля шукає по кишенях молитовник і не знаходить.

Ілля. Я дуже бігав по фермі і, видий, там загубив.

Буна. (плескає у долоні) Людоньки добрі, щоб корови по ньому талабувалися, та я тобі голову зітну. Ти, скотино, не хочеш вчитися з готової книжки, — я у такі роки писала вамном по камінню, викладала букви з соломи, щоб читати, патички мочала у болото і писала, а як сходила вода на річці скоро бігла писати по піску, а ти загубив молитвенник. Ти навіть лубка його не вартий, ану марш бігОм, вже принеси його?! Аби тебе шляк трафив, такий завгідний, як твоя мама. Шо за нешисті на мою голову найшло, — лишила дурня, а сама пішла світом.

Ілля вибігає з подвір’я, біжить дорогою і плаче, зустрічає Петра, який іде з банькою молока.

Петро. Іллюшо, куди ти біжиш у такий дощ?

Ілля. Я шукаю молитвеник. (дивиться на баньку) У вас у молоко капає дощ, — воно згіркне.

Петро. Розумний ти, Їлику.

Ілля. Правда?!

Петро. Але нікуди не біжи у такий дощ.

Ілля. Я загубив бунин молитвеник.

Петро. Я думав то дощ, а то ти плачеш?

Ілля. А ви не виділи його?!

Петро. Бери пий молока.

Петро дає баньку, Ілля перевертає її і п’є.

Петро. Як там мама?

Ілля. Мама в Америці, казала по телефоні тої неділі, що скоро приїде. Вона висилає мені великого трансформера, він і у камаза складається.

Петро. А тато з нею?

Ілля. Тато? Мама про нього нічо не каже, лиш наказує, щоб я добре вчився, і що коли вона приїде, (Показує на хату.) ми будемо жити у цій великій хаті. Там на другому поверсі буде моя кімната. Хочете покажу, де я буду спати.

Петро. Пішли.

Заходять у кімнату новозбудованого будинку.

Ілля. (Показує.) Тут буде моє ліжко, тут стоятиме м’яч, мама мені вислала великий, баскетбольний, тут я покладу свій конструктор, мама сказала, що вишле мені. І я хочу мати велику шафу з іграшками, як Коля має. Тут ми будемо з мамою жити.

Петро. А тато?

Ілля. І татом. А сьогодні вона має передати мені посилку.

Буна. (чути крик) Їлю! Їлю!

Ілля. У вас молитвеника нема?

Петро. Такого, як у твоєї буни, точно нема.

Чути, як гуде автомобіль.

Ілля. О (!) такий звук, як привозять посилку.

Ілля прибігає на подвір’я, бачить біля дверей великий сміттєвий пакет, обмотаний скотчем, кидається до нього. Розриває його, звідти висипається багато солодощів.

Буна. (виходить на поріг) Стань бри хлопче, лиши шос мені, нє всьо самому зжерти. Тобі шо ходи до церкви, шо не ходи — не знаєш, хто такий ближній.

Ілля швидко напихає собі повні кишені цукерок.

Буна. (спираючись на палицю підходить до сумки.) Перший бере старший, потім менший. Ти йди у Марахти узбирай яблук і дай коровинці, вона сьогодні нічо через тебе не пасла, ади яка голодна ричі, і козу здій. Ти молочко любиш пити, а робити нічо не хочеш, як твоя мама. (Відштовхує Іллю, забирає сумку.) Пішов свині піло дати, сам си нажер, а худобина голодна, мав би совість. Ти молитвеник приніс? Без молитвеника додому не вертайси. (Ілля плачучи пішов.)

Буна взяла пакет з собою на кухню, висипала з нього все на стіл. Знайшла лист, відклала його набік. Почала відкривати солодощі і по черзі їх надкушувати. Вона вже не може їсти, але все одно «пхає» у себе. Потім бере лист, дістає з кишені фартуха окуляри і читає.

Буна. «Буно і дорогий мій Їлику!» Да, дуже дорогий, лишила дитину мені на старість, а сама втекла з кобилЕм. «… Пишу вам з нового світу». Це шо вари з космосу (сміється) «… Я поміняла кучу роботів». Ти шо хочеш робити? «… Зараз дивлюся за бабою, яка геть не розуміє, що робить. Я їй даю ложку у руки, а вона не знає, куди її класти, чи у рот, чи у сраку». Тобі не добре було мені тут крішку помогти, тепер підтирай гузиці бабам. «… Знімаю кімнату, нас одинадцятеро живе: українці, молдовани, румуни. Недавно таке сталося: дві наших жінки дуже сварилися, а румин взяв і всі меблі потрощив». Всі, хто від дідька туди їдуть! «… але він їх сам з смітника наволочив». Ще й блошисті, всі до холери. «… Буно, а як будується моя хата? Як тільки її накриють і вмастять, я приїду». Моя корова до того вже десять разів си вположи. «… Їлику не давайте багато роботи, лишіть, най учитци. Може хоч з него будуть люди». Точно як з тебе — такий с ми нездалий. «… Я ще зароблю трохи і приїду, я вже не може тут. Нас тут за людей не рахують, роблять собі у хаті при нас все, що хочуть, ні совісті, ні встиду». А у тебе був встид зробити динину? «… Але якби тут жити, як людина, яке би то було щастя. Тримайтеся там. Я вас крепко цілую. Буно, любіть мого синочка». Як ти, мама вбіщана. (Збирає солодощі у пакет і кладе собі під подушку.)

Заходить Ілля з банькою молока.

Ілля. А шо вже нічо нема?

Буна. А тобі шо треба?! На Великдень покладимо у кошик, то з заграниці, — треба його святою водою покропити, ти шо хочеш чужої зарази набратиси.

Ілля. Дайте бомбону. Мама до Великодня ще вишле, я її попрошу і вона вишли для вас велику сумку.

Буна. І то покладемо у кошик, буде найбільший кошик у селі. Їш тамо молоко і йди давай трюшатам, подивиси, чи Савета вернулася додому, не знаю, де її чорти носять, вже другий день нема. Чого ти си скривив, малим дітим то не можна їсти.

Ілля похнюплено бере з печі алюмінієву ложку, залізну маленьку миску, ллє у неї з баньки молоко, кладе з півлітрової банки п’ять ложок цукру.

Буна. Ти весь цукор зжираєш.

Ілля виловлює з молока цукор, кладе назад у банку.

Буна. Шо с мо дурню робиш?

Ілля бере на столі калач, обдирає його верх і кидає у миску з молоком.

Буна. Йоропи, ану лиши хліб, як не вмієш їсти. Йди принеси мені апельсину коло лужка і читай Акафист Пресвятій Богородиці, шоб с ми не губив більше молитвеники.

Ілля приносить їй апельсини.

Буна. Йди до Петра, кажи йому, най нам ограду викоси та й най готуєси сіно косити, і зайди у стодолю, порахуй, скільки є острОгів, щоб копиці складати, і приготуй вила, граблі, буде десь семеро чоловік.

Ілля. Буно?

Буна. Шо с ми хочеш?

Ілля. А коли ви вмрете?

Буна. Ніколи не вмру! Тварюко, йди до роботи.

Ілля йде до Петра, зустрічає по дорозі друга Фрізана.

Фрізан. Здоров, куди йдеш?

Ілля. До своєї хати.

Фрізан. Я з тобою, пограємося у картапульки!

Ілля. Пішли, я тобі покажу свою кімнату.

Заходять у майбутню кімнату Іллі.

Фрізан. Така велика?

Ілля. Я тут буду окремо від буни спати. (Бігають по кімнаті і стріляють один у одного з картапульки.)

Фрізан. У черепашках нінця Шредера похожий на твою буну, добре, шо там його рідко показують.

Ілля. А шо таке черепашках нінця?

Фрізан. Ти шо — мультики не дивишси?

Ілля. А де вони?

Фрізан. По телевізору.

Ілля. Ааааа

Фрізан. Я у таку гру ще на комп’ютері граю.

Ілля. Комп’ютері?

Фрізан. Да. На великому екрані.

Ілля. А шо той Шредер там ніколи не вмирає?

Фрізан. Всі вмирають.

Ілля. А буна сказала, що ніколи не вмре.

Фрізан. То вбий її. Я шредера вбиваю.

Ілля. Я ліпше втечу. Тобі добре, у тебе мама є.

Фрізан. У кожного є мама, навіть у мухариц.

Буна. (чути крик) Їлю! Їлю!

Ілля. Я пішов.

Фрізан. Чого ти завжди йдеш, коли вона кричит?

Ілля. Та це вона ще не кричить.

Ілля заходить на кухню.

Буна. Де Петро?

Ілля. Сказав, що зараз прийде.

Буна. Нема коли чекати, — ходи ти зі мною до церкви.

Заходять до церкви, що на другому поверсі буниної хати. Буна сідає на диван.

Буна. У вІвтарі на престолі під Євангелією є клійончитий пакетик, дай його сюди.

Ілля. Краще ви йдіть до Бога, він вас май знає, — ви завжди з ним говорити.

Буна. ПростАку, жінкам у вІвтар не можна. Уже пішов! Хто тебе бідолахо, буде вчити жити. (Ілля зайшов у вівтар.) Боже, чим я тебе зогнівила — все мені прости, бо немає людини, що не згрішила, тільки ти єдиний, Господи, без гріха, і правда твоя вічна… Їлю! Виходи, шо с ми там так довго робиш.

Ілля. Тут нічого немає.

Буна. Як немає?! Дивиси добре під Євангелію.

Ілля. Тут немає Євангелії.

Буна. Євангелії нема! Господи, за що ти мені таку смерть посилаєш.

Буна. (Встає і йде до вівтаря.) Давай мені гроші.

До церкви заходить Петро.

Петро. Буно, що ви робити?!

Буна. Гроші пропали! Я зараз відітну голову цему злодію. Я тримала ті гроші на смерть.

Петро. Ну то знайте, що перед смертю не можна злі слова говорити, бо не потрапити у рай. Стефан Митра Танасевого все життя прожив по-Божому, ні з ким не сварився, ніколи нікого не судив, не крав, все для людей старався. А перед смертю запхав гроші у шпагат — ціле життя їх збирав — скупий був страшне, навіть собі нічого не купував. Піч рознеслася — його хата згоріла, діти пішли світом, і ні в нікого з них немає дітей. Ви ж не хочете з ним горіти у пеклі.

Ілля. (З вівтаря.) Не бийте мене, я попросю Бога, щоб він вас забрав до раю.

Петро. Ілюшо, виходь.

Ілля виходить з вівтаря.

Буна. Тепер я навіть на труну не маю.

Петро. Трунар завжди має на всяк випадок труну. Яма вже є, коло вашого діда, пам’ятник є, шо вам ше треба? Вбраннє видий маєте.

Буна. А музика?

Ілля. Нашо вам та музика, шо ви її чути будете? Головне, щоб до Бога.

Буна. А обід? А за поману дати?

Петро. Тепер кожен у хаті має шо їсти — не Радянщина.

Буна. Я ще склала пару рублів з пенсії, добре, що ховала у друге місце. Хто б то міг ті гроші взяти? То ші мали бути дідові на смерть, але я вже затримала собі.

Петро. Не думайте злого.

Буна. Там було верех п’яти тисяч доларів, не всі мали були на похорон, я думала віддати тобі, щоб коли ця дитина вирости, ти дав йому, бо мама ж йому нічо не дасть — їй же не дали. Думала казати тобі, щоб ти не дай Бог з банками до діла не мав. Я вже таке пацИла за Союзу, сто двадцять тисяч у мене пропало, і у діда ще враз стільки.

Петро. Я попіклуюся про Іллю, не переживайте.

Буна. Най тобі Бог помагає. Ще треба встигнути піти до сільради — перепишу Іллі хату. Може хоч колись свічку мені всвіти, буряни повімикає, бо то гет не файно, коли так позаростало на гробах, люди ходять дивлять. Народила стільки дітей, не було кому мене живу обійти, а все мертву…

Петро. А де ваші сини?

Буна. Вони вже так давно не були у мене: один поїхав до Канади, другий — десь у Ізраїлі, а менший має таку тяжку роботу, шо дай мені чисту годину.

Петро. А ваші брати чи сестри?

Буна. Вони вже всі повмирали. Нас було одинадцятеро. Когось німці з Другої світової забрали до Польщі. Хтось виїхав до Бразилії… Їдіть з Їльом до Марахти най зроби коливо, тай най приходить з жінками мене купати. А хлопець на твоїй совісті — навчи його ґаздувати.

Петро й Ілля виходять.

Ілля. А шо буна вмре?!

Петро. Нє, я вже не раз ходив за священиком, щоб її маслособорував. Вона ще буде довго жити. Їлику, а хочеш з мамою поговорити.

Ілля. А як, де вона?

Петро. Зараз побачиш.

Сцена 2

Ілля за комп’ютером. Петро сидить біля нього збоку. Обличчя Орисі на екрані комп’ютера у скайпі

Ілля. (ніжно з усіх боків мацає руками екран, цілує його) Мамочко, це ти?! А коли ти приїдеш?

Орися. (плаче.) You know, Скоро приїду, скоро.

Ілля. Мамо, а у тій хаті, де ми будемо з тобою жити, ми поки з ФрІзаном граємо войнушки.

Орися. Я навезу тобі багато іграшок будеш ними гратися. А ти там добре їш?

Ілля. Добре, добре, я їм хліб з молоком. А коли ти точно приїдеш, щоб ми уже переїхали до нової хати?

Орися. Скоро, you know, скоро.

Ілля. Я там вже собі кімнату вибрав. Мамо, я тебе кожен день визираю, а тебе нема і нема.

Орися. Їлику, підсунься ближче, най мама тебе добре розгледить.

Ілля. А ти можеш мене поцілувати?

Орися. Oh, my God, так виріс мамин синочок. А ти хочеш в Америку?!

Ілля. Америку?! Нє, ти ліпше приїжджай сюди. Я тобі всьо, шо треба, поможу. У нас є хата. А де тато?

Орися. You know, на роботі.

Ілля. Кажи, шо я хочу його бачити. А ми ще будемо говорити?

Орися. Будемо.

Ілля. Скажи, щоб і він зі мною поговорив. Мамо, тепер я зможу тебе впізнати, коли уздрю на дорозі.

Орися. (Плаче.) Скоро, синку, скоро.

Петро. (кладе Іллі руку на спину) Йди пограйся з Фрізаном.

Ілля. Мамо, я вже йду тебе визирати — буду на мосту чекати.

Ілля вийшов. Петро сідає за комп’ютер

Орися. Ааа це ти?!

Петро. (махає головою) Шо вже забула по-нашому говорити

Орися. Бйо кобило, вішта, гайта.

Петро. Гай-гай — ти тут виросла. Буна чуєть зле. Приїжджай.

Орися. Я сама знаю, коли маю приїхати.

Сцена 3

Буна на кухні ставить на сіл тарілку з пшеницею, на якій викладений цукерками хрестик, калач, затискає вертикально у нього свічку, ставить сірник. Заходить Ілля

Буна. Щоб ти на всі святки давав за мене поману, бо вмерлі приходять до тих, хто забуває їх.

Буна бере тарілку з пшеницею, ставить на неї калач і дає Іллі

Буна. Во ім’я Ісуса Христа, наперед душі неня Степана.

Ілля бере поману, ставить калач з тарілкою на стіл, запалює свічку, хрестяться, каже про себе «Отче наш».

Буна. Йди (показує) візьми цей чистий рушник повитирай образи у кімнатах, потім розстели по хаті (показує) ці чисті веріткИ, і нАчисто замети ограду.

Ілля виходить. Буна вбирає одяг на смерть.

Буна. Що тепер життя? Ми росли і гадки не мали, що нас чекає завтра. Я мала пішла до сусідів муку віддати, приходжу: вони всі порізані, розкидані по лавах і кров тече рікою. А як я верталася з науки, ніч застала мене у лісі, — вилізла я на ялицю до ранку перечекати тай впала прямо на вовка, він сокотив мене. А як йшла я на науку, то у полі замерзла, доповзла до ближньої хати, а люди не хотіли мене впускати, я кричала, що умру, то вони приймили і дали гарячої води — то мені було дорожче всього на світі. Борони Боже людей тих страхіть, що я повиділа: люди працювали у колгоспі від зорі до зорі, у них все повигрібали з комор, і ми їли напівзамершу, сиру бараболю. Ще багато є тих живих, які до зернини змітали з людських хором, але не буде їм спасу — одні скоро повмирали, а інші залишилися на сміх людям. Як то треба по праві у світі жити. (знімає хустку, витягує із волосся, із задньої частини голови, гребінчик, розплітає косу і розчісує її)Я не плакала і не сміялася. І у мене мама вмерла, і мене баба виховала, але я умираю на своїй землі. Боже, врятуй Твою блудну вівцю — Орисю, верни її додому, до сина.

Буна підіймає руками ноги на ліжко і лягає. Заходить Ілля

Ілля. Я все зробив… (помічає, що буна лежить. Тихіше) Ще не обід, а вона вже перевернулася. Ну і Слава Богу, хоч трішки з Фрізаном пограюся.

Ілля виходить

Сцена 4

Похорон буни. На подвір’ї грає оркестр. У новозбудованій хаті Петро, Ілля Орися, у неї всі пальці у золотих перснях, на шиї купа золотих ланцюжків, гарно одягнута, нафарбована, тримає за руку сина. Оглядають хату.

Петро. І фундамент глибокий і сволоки туго затягнуті, — стіни ніколи не розійдуться.

Ілля. (переходять в іншу кімнату) Мамо, це моя кімната, тут у мене буде комп’ютер (показує), тут телевізор, (показує), тут конструктор, але чого ти його не привезла?

Орися. В Америці мама тобі все дасть. (син з недовірою дивиться на неї, помалу забирає руку)

Ілля. Вуйко Петро сказав, що будує цей будинок, і ми тут будемо жили з тобою.

Орися. Петре, і шо з цеї хати?

Петро. Як шо? Жити є де!

Орися. А шо тут жити?

Петро. А шо тобі треба?

Орися. Оkay, давай не будемо.

Петро. НАшо було скільки грошей вбухувати у це хатище?

Орися. Шо твої гроші?

Петро. Шо тебе тут не влаштовує.

Орися. А шо ти ту робиш? Працюєш на псячій роботі за копійки?

Петро. Я не працюю, роботи нема.

Орися. Ну, а мені шо тут робити?

Петро. Сина виховувати!

Орися. Шо я тут зможу йому дати? Ти бачиш, які довкола люди живуть.

Петро. Нормально живуть!

Орися. Нормально?! П’яниці, злодії ходять по дорозі, смітники скрізь розвели. Ким тут мій син виросте?

Петро. У нас і ґазди є: гектарі поля тримають, стайні худоби обходять, і щонеділі у церкві. Ви, запроданці, жалієтеся, що вам там тяжко, а додому не вертаєтесь.

Орися. Там життя, а у вас тут шо?!

Петро. У вас?

Орися. Whatever! Там світ рухається, там люди думають, — а нє як тут, лиш би скосити, від робити, навчання, армії, жінки, дітей. Нап’єтеся, позадирайте пупи і дивитеся телевізор. (Ілля забирає свою руку з її руки. Вона присідає.) Мама для тебе це робить. Все для тебе, і хату ми будували для тебе, і в Америці я туалети пуцувала для тебе, і гроші мусіла у буни красти для тебе.

Петро. Лиши дитину

Орися. Як його можна тут лишати? Нас везли п’ятнадцять днів у вагонах через океан з рибою, я два роки відмивалася від того запаху. У мене у дитинстві не було такої можливості, я лиш знала, як гівняки від корови і свиней чистити. А ти полетиш на літаку, матимеш багато іграшок, мама тебе нічого не заставлятиме робити.

Ілля виривається з її рук і тікає. Забігає у погреб і замикається.

Орися. (кричить) Ілюшка, повір мамі, поїхали зі мною.

Ілля плаче.

Орися. (Стукає у двері.) Зараз за нами приїдуть, нам треба скоро бути в аеропорту. Я заради тебе вічно розігрувала цю грін-карту, стільки грошей витратила, але добрі люди виграли її і дали мені. Мій синочку, тому треба мама. Ілля. То лишайся тут, будемо жити у нашій хаті.

Орися. Шо ми тут будемо робити?

Ілля. Я буду гратися з Фрізаном.

Орися. Мама покатає тебе на американських гірках.

Ілля. Я у саду маю гірку.

Петро. У нього тут усе є, йому не треба твоєї Америки.

Орися. Godness, шо у нього є, що він бачив, що він знає?

Ілля. Мені тут добре

Орися. Fuck, шо він такий дикий? Шо ви з ним зробили?

Орися знервовано стукає у двері.

Орися. Їлю, мама більше не зможе тебе забрати.

Петро. Що тобою тлуми? Твоє життя пропало, ще хочеш хлопцеве змарнувати?

Орися. Fucking shit, Петре, ти подивися на свої зашмірені портяниці, засмальцовані капці.

Ілля. (Співає «Господи помилуй».)

Орися. Він такий дурний, як буна, став.

Петро. Вона ті гроші хотіла йому дати, і хату на нього переписала.

Орися. А мені хто, шо дав?! Все шо я маю, я все своїм горбом заробила. Ти знаєш, скільки я ночей проплакала тут, у штатах?! Поки ти їв колачики своєї мами. (Під’їжджає автомобіль, сигналить). Mathe fucka…

Петро. Забирайся на дідьчу маму.

Орися щосили стукає у двері, сіпає їх.

Петро. Вийшла за Митра, от тепер і маєш.

Орися. Fuck you, бігав тамо за спідницею своєї мамки, так чоловіком і не став, який би з тебе батько був?.. Їлю, виходи, бо мама поїхала.

Ілля. Більше не приїжджай, і посилок мені твоїх не треба.

Петро. Ти ж не живеш з Митром?

Орися. Ти сукін сину, ти знаєш, з ким я живу, чи не живу?

Водій сигналить. Орися знервовано гримає у двері.

Орися. Їлю, я поїхала!

Ілля. Їдь собі, ти мені більше мама.

Орися невпевнено сідає в автомобіль і їде. Петро дивиться їй у слід, авто зникає. Ілля у розпачі вибігає з погреба, біжить за автомобілем і несамовито кричить

Ілля. Мамо, мамо

Похоронна музика затихає

Віра Маковій

Пісні, які співає Орися з репертуару Ані Лорак, Т. Петриненка

Словник:

Адиво — там

БАнти — споруди, на яких кури сидять у хліві.

Братрура — вийом збоку печі, де вода тримається гарячою.

ВеріткИ — доріжки

Гердьев — чавунна посудина у якій запікають різну їжу у печі

Горші — чашка

Джерга — ковдра з овечої шерсті

Джерга — покривало із овечої вовни — роблять у горах.

Дривітня — деревина на якій відрубують курям голови

ЇмлЕні — банки з молоком у яких «зловилася» сметана

Йоропи — дідьки

Кридениц — кухонна шафа

Крішка — трішки

Кугут — півень

Ломага — палиця

Лужко — ліжко

Маглавіце — убога, недороблена

Махом кивайси — швидко йди\роби

Мухариці — мурахи

На поді — на горищі

Не говори клаки — не говори дурної

Ограда, пиритхата — подвір’я

Пастальки — бобові рослини

Піло — корм для худоби (розчин із вівса чи ячменю здоблений сіллю)

Пічіриці — гриби

Плазівка — літня кухня, або приміщення для господарського приладдя

Попритати — прибирати

Путня — відро

Рєд — порядок

Риче — мукає

Романки — гумові чобітки, які носили люди за часів Румунії

Сарака — нещасна

СимошкорОдити — надміру чимось займатися

Січкарня — машина для приготування худобі їжі, зокрема перерубує сіно

Сокотити — стежити

Стодоля — велике приміщення для зберігання сіна

Таси — форми для випічки хліба

Тлуми — вертить

Трюшата — індики

Турпан — велика хустка

Фертик — злість

Фист — дуже

ХлитЄв — хлопець

Цвик — цвях

Шуфля — лопата