Дахи і східці

Автор: Катерина Тягло

 

(за матеріалами всеукраїнських досліджень та особистих спостережень)

 

«Радість і спокій тримаються на великому логічному поєднанні тисячі нікому не потрібних, аномальних шизофренічних штук, які, сполучившись у щось єдине, дають тобі, врешті-решт, певне уявлення про те, що таке щастя, що таке життя, і головне – що таке смерть».

Сергій Жадан «Депеш Мод»

 

ВІН: І що тепер робити? Вже до дев’ятого поверху дійшли, ти казала: «Наверху буде легше, люди не такі лякливі…» (іронічно).

ВОНА (трохи ображено): Я не знаю, я наприклад, буду дописувати попередню анкету.  – В тебе ручка є ?

ВІН: мовчи простягає їй ручку, дістає запальничку, грається нею.

ВОНА: Ага, ти ще покури тут, на східцях (зверху в освітленні видно частину драбини, що веде на горище).

ВОНА: Щось виправляє на аркушах-анкетах, які тримає в руках.

ВОНА: Пішли донизу, ще раз спробуємо з іншої точки відліку. Дивиться на двері, на дверях номер квартири «36», записує.

Спускаються східцями на один поверх вниз.

Освітлений поверх і двері. Вони дзвонять у всі по черзі – 32, 31, 30, 29. За 29ми дверима якась метушня, але ніхто не відчиняє. Чути звуки, щось клацає немов вимикач світла. Потім ледь чутний голос літньої людини.

 

ГОЛОС 1 (спочатку по голосу незрозуміло, чоловік це чи жінка): Хто там?

ВОНА: Доброго дня, мене звуть Надія, ми проводимо незалежне соціологічне опитування від центру «Ваше місто», чи не погодитесь Ви відповісти на кілька запитань для…

ГОЛОС 1: Хто там? Що ви хотіли? … (трохи згодом). Серьожі немає, він у магазин пішов (стає зрозуміло, що голос жіночий).

ВІН (тон трохи впевненіший): Доброго дня, жіночко! Нам ні до якого Серьожі не треба, ми до Вас.

ГОЛОС 1: До мене? Я нікого не ждала. Чи Ви з Обленерго? Серьожа вже по щотчику заплатив позавчора, тіко квитанцію, здається, забрав, не можу показати.

ВІН: Ні, жіночко, ви не зрозуміли, ми до Вас, але не по квитанцію, ми не з комунальних служб, ми студенти, опитування робимо на суспільно політичні теми. Ми хотіли вас запитати дещо. То можна?

ГОЛОС 1: (здивовано) До мене? І що ви хочете питати? То питайте (розгублено). Питайте.

ВІН: Це триватиме не більше 15-20 хвилин, можливо, трохи більше…

ГОЛОС 1: А про що питатимете? Про вибори? То я не вибори вже не вже хожу чотири роки.

ВОНА: Ні, не про вибори, про суспільно-політичну ситуацію загалом.

ВОНА: Скажіть, будь ласка, як вас звати?

ГОЛОС 1: А нащо це? Мене звати Антоніна. Гедзь Антоніна Павлівна по паспорту, народилась у Козельцях у 1939 році.

ВОНА: Рік та місце народження можна не казати.

ВОНА: Скільки Вам повних років?

ГОЛОС 1: Та кажу ж – 39 року я , стара вже, я світ. Зараз 2012, то й пощитай, ти ж грамотна он яка.

ВІН: Зараз 2013 рік.

ВОНА: Тобто  Вам зараз 74, правильно?

ГОЛОС 1: Ну щось вроді. А нащо це? Перепис? Чи скоро я помру і відпишу кватиру?

ВОНА: Ні, це зовсім не для цього, і ви ще зовсім не стара, ми і старших людей опитуємо, це ж всеукраїнське незалежне опитування.

ГОЛОС: В мене це син є, 1958 року він. Ґедзь Сергій.

ВОНА: Ні, про сина не треба, це ми потім запитаємо – про членів родини, а поки про вас.

ГОЛОС 1: Ну добре. Питай, а для чого це треба? Це будуть передавати десь? По радіо може? То в нас тільки «Промінь» робить, а те інше радіо «ефем» чи я його там, де музику грають, у нас немає, то ми й не почуємо, як про нас казать будуть.

ВОНА: Тобто Вам 74 роки, правильно (обводить на аркуші)? Як довго ви мешкаєте в місті N.?

ГОЛОС: Та я сама з Козелець, мене син забрав, коли нам там газ обрізали, років десять десь як. От і живу тут. А прописка в мене тамошня, тобто по документам я там живу, та там же взимку холодно, то й переїхала сюди, до сина.

ВОНА: Тобто ви живете в Н. вже десять років, правильно?

ГОЛОС 1: Та так, а для чого це? Що можуть з квартири вигнати, якщо не  прописана?

ВІН (трохи роздратовано, але чемно): Ні, нізвідки вас не виженуть, і по радіо передавати не будуть, і по «фм», це просто незалежне опитування громадян на суспільні теми, тобто про що вони думають, чим цікавляться, для статистики так би мовити

ВОНА (звертаючись до нього, тихо, але чітко): Не заважай робити інтерв’ю, бачиш, людина і так ляклива.

ВОНА: (звертаючись до жінки): Ви живете в Н. десять років. Які проблеми Ви помітили в місті, які Вас турбують найбільше? Я вам зараз зачитаю список, з якого можна вибрати кілька варіантів,  але не більше трьох.

ВОНА: От наприклад (читає з аркуша, повільно і чітко).

1.      Демографічні проблеми  - багато приїжджих, безпритульних, людей без власного помешкання.

2.      Соціальні – байдужість, відстороненість мешканців…

3.      Економічні

4.      Політичні

5.      Глобальні – зростання міста, занепад навколишніх сіл, перенаселення міста.

6.      Культурні – руйнування архітектурних пам’яток, незаконні забудови, не вистачає місць дозвілля, закладів культури… чи може ще щось, що Вас турбує, можете назвати?

ГОЛОС 1: Та що мені ті культурно-демократичні, не знаю я того, стара вже, то ви молоді, розумні, то й пишіть, чого не вистачає. А я стара, мені вже нічого е треба, головне, щоб не в мішку целофановому закопали, а то знаєте, як буває – ото в тому мішку, що сміття виносити, і закопують, і навіть батюшку не покличуть, щоб відспівував. А отак – закопають і все. Отого боюся.

ВОНА: Ні, Ви трошки не зрозуміли, це не про те, чого Ви особисто боїтеся, не про Ваш психологічний стан,  а про проблеми  в місті, які Ви помічаєте. Про Ваші особисті переживання трошки пізніше будуть запитання, а зараз про те, чого не вистачає в місті – може,  транспорту забагато, чи ларьків, чи неефективна система управляння містом, чи не вивезення снігу Вас турбує, чи безпритульні… (гортає аркуші, щось там шукаючи).

ГОЛОС 1: Та що безпритульні, так зима, от у нас тут чоловіка замерзлого з двору недавно вивезли. Так, мабуть, у мішку і похвали. І да, сніг кругом, хоча я й так нікуди не ходжу, хіба що по пенсію…

ВОНА (злякано): Як то – «вивезли»? Куди?

ГЛОСОС 1: Ну ясно як, на машині. Спав біля під’їзду він на коробках осінню, мабуть, усе пропив чи жінка вигнала… От він у нас у під’їзді там на низу спочатку спав, а потім прийшла Віра – то з ЖЕКу наша, і погнала його мітлою, щоб не спав при вході, бо люди в ЖЕК ідуть, що на першому, невдобно їм, перечіпляються, та ще й тхне від нього, не миється, і коробки свої за собою кругом тягає, вони ж брудні вже, в болоті. І таки вигнала. Він ото ходив-просився, а як не пускали – то надворі на тих коробках спав, ну, як тепло бУло, осінню. А потім дньом до батарей приходив. В потім всі його перестали пускати, бо п’яний спав де попало від дверима. А зима настала – спав-спав та й замерз. Микитівна сніг розгрібала, то його знайшла і подзвонила кудись – його вивезли. Отакі проблеми. Та не поховали ж, мабуть,а так в мішку й викинули, або в коробках…

ВОНА (намагається говорити стримано, але видно,  що нервує і хвилюється): Тобто ви, Антоніно, все-таки відмічаєте, що в місті багато безпритульних, і це Вас особисто турбує. А ще якісь проблеми, може, є? Окрім демографічних?

ГОЛОС 1: Ні, ну я то не знаю, шо там в місті. Оце у нас у двОрі таке діється. Такий сніг кругом, може, їх уже і скрізь повивозили… А ще по пенсію далеко ходить. От, бувало, раніше додому принесуть, і розписуєшся, це як ще на Козелщині жила, а тепер на якусь карточку пересилають, мені її виписали,  та її  не бачила і не знаю, чи є вона, чи немає. То прийду в «Ощадбанка»  і жду біля віконця, поки Марічка, вона мне вже знає, мені моє винесе. Я їй мєлоч лишаю, така добра дівчина. Душевна, а чоловіка не має.

ВОНА (знову знервовано, але все ще чемно): Добре-добре, це ви знову про морально-психологічний клімат в суспільстві, а нам треба про проблеми. Якщо я Вас правильно зрозуміла, Вам далеко ходити за пенсією, і це турбує.

ВОНА (тихо, до НЬОГО): Які це проблеми? Економічні? Глобальні? Де відмітити?

ВІН (теж тихо, пошепки): Та хз, економічні ж, мабуть. Це ж про гроші. Відмічай як «економічні». (Дістає знову запальничку, щоб погратися, вмикає на ній ліхтарик).

ВОНА (до жінки): Ви можете назвати ще якусь – але тільки одну – проблему міста N., яка Вас – особисто Вас – турбує найбільше. Ви вже назвали демографічні та економічні проблеми, може ще якісь – соціальні, культурні… можете подумати, не обов’язково одразу відповідати.

ВІН (до неї, стишено): Ага, «подумати». Вона тобі зараз придумає такого, як от про бомжа, що змерз, що не будеш знати куди писати – чи в демографічні, чи в байдужість мешканців, в соціальні. Ти краще питай так – «чого Вам не вистачає?», «Чи вивозять у вас сніг з двору», а потім вже сама повідмічаєш альтернативи.

ВОНА (ображеним тоном, тихо, але впевнено): Теж мені, інтерпретатор. У нас є стандартні альтернативи, по них і питаємо. Нащо ускладнювати? Хтось бачить соціальні проблеми  в бомжах і бездомних тваринах, а хтось у нестачі бібліотек, театрів…. (замріяно трохи). І взагалі – він не бомж, немає такого терміну, він безпритульний. Був.

ВІН (зневажливо, до неї): Т-Е-О-Р-Е-Т-И-К. І взагалі, мало театрів – це культурні. Відвертається і спускається по східцях на нижчий поверх.

ВОНА (тихо, сама до себе): Хм, практик.

ВОНА (до жінки-ГОЛОСУ): То як, є ще якісь проблеми, чи Ви ще не визначились? Може Вам хочеться кудись ходити, а таких культурних закладів немає?

ГОЛОС 1: Та я надвір рідко виходжу, мене син не пускає, каже – я дурнувата, загублюся ше. Але ні, у мене не склероз, не думай. Я все пам’ятаю. Але Сергій мене не пускає, боїться, що хату лишу незамкнену або газ залишу. Стара будеш, то пОймеш, як то – забувати. Але нє, не той. От він і зараз мене замкнув, що не можу вийти з тобою побалакать, тільки через двері. Ти там хоч не змерзла, дитино? Ти в теплому?

ВОНА (засоромлено): Так, жіночко, Антоніно, не переживайте (ховає одну руку в кишеню, дістає олівця, щось відмічає на аркуші). Ви ще якісь суспільно-політичні проблеми помічаєте? Може, в будинку у Вас, у дворі? Може, сміття не вивозять…

ГОЛОС 1: Та ні, наче вивозять, ото сміттярка вночі приїжджає, аж сюди нам чути, як гуркотить. І на всі двори чути. І навіть того вивезли, бач, що замерз. А по мені – то жаль, що змерз, хай би біля батареї спав, тож же творіння Боже, може, робив би ще щось добре. А так – замерз.

ГОЛОС: Але тобі треба для передачі, я пойняла, для статистики, що є… От роботи молодим немає, п’ють надворі, в «козла» грають. Коли тепло – он там на лавках, а коли холодно, у під’їзді над ЖЕКом – зберуться й очі заливають. А було – працювали,як завод ще був у нас у Козельцях, у три зміни робив, то так рядами прямо йшли зранку, й там само повертались, співали ще. А зараз не співають. Але це, мабуть, не демокра… демограф… чи які там проблеми є? Та? Це такі, наші.

ВОНА (намагається бути ввічливою, чемно): Ні, чому ж? Це теж проблеми – безробіття, алкоголізм. Але теж здебільшого економічні. А економічні ми вже відмітили. Може, ще якісь є?

ГОЛОС 1: Та які в мене вже проблеми? Пристойно вмерти… І щоб поховали з батюшкою. І щоб Серьожа хоч раз на рік приходив оградку лагодить мені і  діду, коли вже вдвох лежатимем.

ВОНА (спантеличено, навіть злякано): Та що ви таке кажете? Вам ще рано помирати, Ви ще он яка думаюча – про людей турбуєтесь, про соціум.

ГОЛОС 1: А що про тих людей? От як Сергій мій – самі себе нищать. І навіть церкви немає, де піти. Ні, ну може є десь, а біля нас немає, ні каплиці, ніде свічку поставить. Там, де я раніш була, в Козельцях, в нас була церква, там люди ходили в неділю, гарна така, Пречистої Діви – храмове свято. Красиво, коли храм – дівчата йшли,  псалми співали, раніше не розрішалось того, не можна було наче, але вседно ходили, і в церкві правилось, і батюшку звали – на весілля, на хрестини,на похорон. А зараз і можна, кажуть, а не йдуть в неділю. Оце я сяду, бувало, дивлюсь в бік площі – і не йдуть, тільки на лавках ото сидять, і не співають…

ВОНА: Тобто Ви відмічаєте ще культурні проблеми в місті, так. Що не вистачає релігійних споруд – церков, храмів, куди  б люди могли ходити…

ГОЛОС 1: То вони, може, і є, я не дуже, як ти, грамотна, то й і не знаю. Та хіба туди хотять? І я не хожу, бо не знаю, де то, а Сергій-то і поготів. Ви – молоді – ніде не ходите, тільки музику слухаєте, але самі співати – ні. А раніш навпаки – музики не було такої всякої, по радіо тіки постанови передавали, тільки троїсті музики були на свята, але співали. І гарно було співали. А тепер навпаки все – і церкви наче можна, і на Великдень на роботу не ганяють, а вседно не ходять, бо ліниві. А раніш так було – і забороняли, і попи ховались, і українською мовою не правилось, а люди ходили – і молоді, і старші.

 

ВОНА: Добре, я Вас зрозуміло, тобто я відмічаю в анкеті ще культурні проблеми - ?

 

ГОЛОС 1: Та відмічай все, що там треба, все дно ніхто не читатиме, що ти там напишеш. Хіба то сама знатимеш. А що по радіо скажуть, і то все не так, по своєму…

 

ВОНА: Ні, для нас це дуже важливо, всі ваші відповіді і відповіді інших учасників опитування значимі, вони потім аналізуються в узагальненому вигляді і робляться різні рекомендації, прогнози (трохи відстороненим тоном, ніби до себе – «робляться?..»), тобто, це все є дуже важливим і Ви не думайте, будь ласка, що це ніхто не читає. Кожне висловлювання важливе для нас і для міста.

 

ГОЛОС 1: Хай так, важливо, пиши, вчися. Добре, що вчишся, може, чоловіка собі найдеш хорошого, долю матимеш.

 

ВОНА (посміхається): Сподіваюсь. Тепер поговоримо про ваші соціально-психологічні настрої, тобто вже не про місто, а саме про Вас, про Ваші настрої.

 

ГОЛОС 1: То питай, але я вже стара жінка, що там відчуваю….

 

ВОНА: Ні-ні, ви не думайте, ваша думка враховується незалежно від віку.

З нижнього поверху заходить ВІН, жестом показує на годинник.

 

ВІН (до неї, тихо): Про квоти не забувай, і час, час… Треба встигнути ще хоча б трьох респондентів.

 

ВОНА (продовжує до жінки): Отже, які настрої у вас були протягом останніх шести місяців, за останні півроку?

 

ВОНА: Щоб Вам було легше зорієнтуватись, я можу зачитати список альтернатив, а Ви виберете ті, що найбільш Вам підходять, але не більше п’яти варіантів.

-                     Страх

-                     Тривога, занепокоєння

-                     Впевненість

-                     Агресія

-                     Відчуття невизначеності майбутнього

-                     Турбота (про ближніх, сімю)

-                     Відчуття закинутості (залишеності)

-                     Спокій

-                     Радість

-                     Задоволеність від життя

Можливо, ще щось, чого я не назвала, але відчували…?

 

ГОЛОС 1(тужливо, ніби щось пригадуючи): Та нічо я вже не відчуваю, чуєш? Тобі там хоч не холодно  на етажі стояти? Ти пробач, що я вас не пустила, кажу ж, Серьожа замкнув. А там такий вітер на вулиці – куди він пішов оце?.. Боятись – боюсь, казала вже, що як собаку закопають, або гірше – як якого пацюка. Не як людину. Боюсь, аби Сергій не пив, може, найшов би собі якусь молодицю, жили б удвох.

ВОНА (уточнюючи): Тобто,  окрім страху, ви ще відчуваєте турботу про близьких, сім’ю, вірно?

ГОЛОС 1: Та не те, щоб я боюся, в мене-то вже й близьких-то нема, окрім сина, сестра є то десь далеко аж у Кишиньові, та я і не знаю, чи жива, чи померла. Раніше ото писала одна одній листи, а тепер старі вже,  не бачимо вже ми писати. Ти молода – питаєш, пишеш, а ми вже своє спитали і на записали…

ВОНА (тихо, відсторонено, сама до себе): Турбота про близьких, сімю (відмічає на аркушах – водить ручкою по паперу).

ВОНА: А ще щось, може, хвилювало Вас останнім часом?

ГОЛОС 1: Та  що там мене б уже хвилювало, доню. Ото як прокидаюсь, то спина болить, то боюся, що не встану, так і лежатиму, а хто мене тоді буде глядіти? Якщо отак, ничком лежатиму – ні до кухні дійти так, ніде. У нас сусідка  Ірка так пів року пролежала. Ото страшно – помирати, як уже не можеш навіть за собою глядіти. А так уже все відбуялась, дитино. Ти якщо змерзла, то йди, бо тут зимно – я знаю – стояти. Сама потім допишеш, що там і до чого. Я-то стара вже, не знаю, що і до чого казать.

ВОНА: Дякую вам, що приділили нам трохи свого часу, і ще останнє питання – чи є у Вас надія краще, на те, що в майбутньому буде краще – тобто на позитивні зміни.

ГОЛОС 1: Та де там вже краще, я помру, то сину мому буде краще, може приведе собі когось – от хоч таку як ти – молоду, моторну, щоб хоч повбирала тут усе, їсти варила. То було б краще. Як ти там кажеш – гарніше? То так і запиши, що нам на зміни  - тільки вмерти.

ВОНА: Та що ви таке кажете, Антоніно, Вам ще рано помирати, треба жити для себе самої, і для вашого сина, щоб він теж відчував від вас підтримку…

З’являється ВІН, демонстративно показує на годинник і на нижні поверхи.

ВОНА (трохи схвильовано): Щиро дякую вам, що погодились взяти участь в опитуванні, Ваша думка дуже важлива для нас,  вона обов’язково буде врахована при узагальненому…

ВІН: Так, дуже дякуємо за виказану довіру, до побачення. Тягне ЇЇ за руки на проліт між поверхами.

ВОНА (демонстративно): Хам! Я не договорила, і взагалі, людина стільки часу розповідала про своє життя, проблеми, майже всю свою біографію пригадала тут… Водить ручкою по паперу, щось дописуючи в анкеті.

ВІН (перериваючи її, іронічно): І що, ти тепер із кожним будеш сентиментально прощатись? Хусточку дати? Дістає цигарку, підпалює, повільно, зі смаком, затягується, випускає дим і мовчки дивиться на НЕЇ.

ВОНА (в очах стоять сльози, але залишаються ще решти стриманості, в руках дві заповнені анкети): Добре, гаразд, я теоретик, я сентиментальна, і взагалі – я дівчинка. І це найбільший «мінус». Наступне інтерв’ю робиш ти.

ВІН (впевненим тоном): Без питань. Теж мені – ультиматум (посміхається, викидає недопалок за вікно «холодної зони»).

Разом ВІН та ВОНА спускаються поверхом нижче. На стіні крейдою виведена цифра «7», схожа на знак запитання.

По черзі дзвонять у три квартири, мовчки, нервово перезираючись. За дверима четвертої квартири чути нерозбірливі голоси, які то стихають, то стають голоснішими. Голоси переважно жіночі.

ВОНА (сміючись, заспокоєно): Ну що ж, спробуй, ПРАКТИК.

В цей час в замку провертається ключ, але двері не відчиняються.

ГОЛОС 2 (високий жіночий голос, трохи різкий): Кто там? Лешка, ты, что ли? Кілька секунд тиші. Потім чути здавлений жіночий сміх.

ВІН: Доброго дня, мене звати Ігор, ми проводимо соціологічне опитування від дослідницького центру «Ваше місто», чи не погодитесь Ви …

ГОЛОС 2: Шо ты там голову морочишь? Ты кто, че нужно? Мы тут отдыхаем вообще-то (за спиною чути жіночі голоси, гучну музику і сміх).

ВІН: Вибачте, що Вас потурбували, ми справді не хотіли вас відволікати, ї ми проводимо незалежне соціологічне опитування від дослідницького центру, хочемо задати Вам пару питань, це п’ять хвилин, не більше.

ГОЛОС 2: Пару питань в стакан не нальешь (саркастично). І в ліжко не покладеш,- роздається інший жіночий голос, хрипкий і розв’язаний.

ГОЛОС 2: То шо хотів, кажи вже бігом.

ВІН: Ми проводимо соціологічне опитування…

ВОНА: Стискає його руку і багатозначно дитиниться в обличчя. Він затинається і не може продовжувати речення. Кілька секунд тиші.

Грає якась популярна музика періоду 90-х років.

ГОЛОС 2: Заходь уже, не стій як… Двері трохи прочиняються, на прольоті східців з’являється смуга світла, я якій видна жіноча фігура (тінь), але самої жінки не видно.

ВІН (трохи оговтавшись від несподіваного світла і музики): Скажіть будь ласка, як до Вас звертатись.

ГОЛОС 2: Звать мене як? Марина. Можна просто Марго (здавлений сміх, не надто веселий). А всерйоз – Марина Григорівна Лантух, розлучена, дітей немає.

ВІН: Дякую, Марино Григорівно, скільки вам повних років?

ГОЛОС 2: Ти, «герой не моего романа», не питай зайвого. Та й взагалі у дівчат про вік не питають(сміється). Вісімнадцять.  

ВІН: Марино, справді?

ГОЛОС 2: Двадцять дев’ять років, кажу ж розлучена,  - свабодная женщіна (посміхається). І нашо тобі ще, невже свататись зібравсь?

ВІН: Марино, сімейний статус вказувати не обов’язково.

ВІН: Мешкаєте в N.?

ГОЛОС 2: Ато. Ну не в Крижополі ж. Сексуально обеспечена, жильем не озадачена, как говорится… Хата есть и прописка, если шо, если ты по этим вопросам.

ВІН: (трохи нервового, але підкреслено ввічливо): Пані Марино, я вже казав – ми проводимо незалежне опитування, нам не важливо наявність у Вас реєстрації, тобто прописки, чи щось таке. І да, «ми не по цих питаннях». Просто скажіть, скільки років проживаєте в місті.

ГОЛОС 2: Тю, з народження. 29, кажись. А шо це за питання такі – вік, де живу, з ким живу. До мене назавтра налогова прийде, чи як?

ВІН (все ще стримано): Ні, ніхто до вас не прийде, тим паче з податкової. Це соціально-демографічні дані, їх треба записати до початку інтерв’ю з Вами. Наприклад, ми не опитуємо тих, хто живе в N. менше року, зрозуміло?

ГОЛОС 2: От уже ж ці сексуально-демографічні дані. А, може, я не хочу їх Вам давати? (кокетливо).

ВІН: (спокійно): Ви можете відмовитись від бесіди  на будь-якому етапі.

ГОЛОС 2: Та шо мне, я нічо не скриваю,пиши, тільки все пиши, не халявнічай. Пиши – Марина, 29 років, старший касир, незаміжня «в активном поиске» (жіночий сміх і перемовляння в середині квартири). І взагалі – у нас сьогодні  дівічнік. Хош – присоединяйся.

ВІН (так само повільно і без емоційно): Дякую за запрошення, дуже приємно,але я на роботі.

ГОЛОС 2: Ти у під’їзді перш за все. До речі, як тебе звати?

ВІН: Ігор. Давайте продовжимо опитування.

ГОЛОС 2 (так само без емоційно): То продовжуй.

ВІН: Ви живете в N. з народження. Які основні соціальні проблеми Ви помічали в місті останнім часом, які турбують особисто Вас?

ГОЛОС 2: Які в мене є проблеми чи шо?

ВІН (уточнюючи, намагається не нервувати): Ну, можливо, і не у вас (тихо, сам до себе і до залу – у вВас, я бачу, проблем взагалі немає), а які ви помічали останнім часом. Які були у інших людей, але турбували б і Вас особисто. Наприклад соціальні проблеми, демографічні…

ГОЛОС 2: Ну сексуально-демографічні – це «на 10 девченок по статистике 9 ребят» и два гея, як правило, і ще хіпстери-емо-гомо, карочє, мужиків нормальних нєт. Та і середнє нормальних – тоже не очень-то… разгуляешься. Видишь, сколько девок незамужних? С квартирой, пропиской, всеми делами. А все почему? Думаешь, потому что мы такие незваисимые, а-ля «фемен», всем сиськи показываем? Нетушки, наоборт, потому что нет крепкой мужской руки, любви и ласки, так чтоб…

ВІН: Так, я, здається, зрозумів. Ви маєте на увазі дисбаланс чоловічих і жіночих ролей  в суспільстві?

ВІН: (до НЕЇ, стишено) І як це кодувати – особисті проблеми? Ментальні? Соціально-психологічні?

ГОЛОС 2: Та як хоч, так і запиши. Що мужиків нормальних мало. Нє, ти не думай, не то чтоб нет – но маловато. Вишь, полная хатаых баб, а сами гуляем. Какая-то такая обстановочка.

ВОНА (до НЬОГО): Закодуй як соціально-психологічні, потім розберемось.

ВІН: Дякую, Марино, я зрозумів. А ще які проблеми, крім соціально-психологічних, Вас останнім часом турбують? Наприклад, соціальна несправедливість, економічні проблеми, політичні. Може, глобальні – перенаселення міст,таке щось. Або, може, культурні?

Кілька секунд мовчання, не чути навіть голосів з квартири і музики.

ГОЛОС 2 (розгублено): Та нє, политика, война, глобально шото – это не про нас. Экономика – да. Пойди, проживи на одну зарплату. А еще если, не дай бог, с дитем… Экономики у нас нет, одни недостачи. Вот ты, например, вот ты, сколько получаешь, что тут со мной стоишь и «за жизнь» спрашиваешь?

ВІН (підкреслено офіційно): Марино, вибачте, але я не можу повідомити Вам так інформацію, це не розголошується. Скажіть, що стосується проблем, окрім соціально-психологічних та економічних.

ГОЛОС 2: И правильно, что не говоришь, мало значит. И я мало. И какие у нас тут должны быть проблемы? – Правильно, чтобы жить и не париться – единственная проблема – твоя и моя, наверное. И ее – показывает рукой на женщину за дверью.

ВІН: Дякую за таку проникливу відповідь. Ще буквально пару питань. Скажіть, який настрій був у вас найчастіше за останні пів року? Що ви відчували? Можна вибрати з оцих варіантів:

-                     Тривога, занепокоєння

-                     Страх

-                     Впевненість

-                     Агресія

-                     Відчуття невизначеності майбутнього

-                     Турбота (про ближніх, дітей,  сімю)

-                     Відчуття залишеності

-                     Спокій

-                     Радість

-                      Надія

-                     Впевненість

-                     Задоволеність від життя.

ВІН: Або можете запропонувати свій варіант.

ГОЛОС 2: Да, порадоваться редко получается. Не радует наша социально-демографическая обстановочка, как ты говоришь. Сама себе и забота и определенность, и баба и мужик.

ВІН: Будь ласка, уточніть. Може, є якість постійні позитивні або негативні відчуття – спокій там, чи, навпаки, занепокоєння, невпевненість чи радість.

ГОЛОС 2: Та впевненість  тут может быть только в том, что все по наклонной. Не думала я о том, а что тут особо почувствуешь? Работа-дом, работа-дом, чтобы была уверенность, нужен кто-то, а у самой – какая уверенность, сам посуди?

ГОЛОС (інша жінка з квартири, її не видно): Мариш, а мы с Наткой тебе чем не уверенность? И поддержка, и жилетка, и все такое.

ВІН: Марино, бажано, щоб сторонні особи не втручались в хід нашого інтерв’ю з вами.

ГОЛОС 2: Так они ж не посторонние совсем. Это ж мои родные бабы, и мнение у нас тоже общее. Так что ты, это, не привередничай.

ГОЛОС 2 (до тих, що за дверима): Ната, какакое к нас настроение бывает чаще всего, а?

ГОЛОС 2: Так какое – средне-нормально, есть такая графа? Так и запишите.

ВІН: Уточніть, будь ласка – це тривога, страх, агресія, відчуття залишеності…

ГОЛОС 2: Та не, где уж тут «залишеність» - видишь – полна горница людей, та и по сто грамм  и нет агрессии. Та если б еще не в суто бабском коллективе (мрійливо).

ВІН: Тобто у вас переважно позивний настрій останні шість місяців, правильно?

ГОЛОС 2: Ну да, а что нам печалиться? З кімнати долинає знову музика і сміх.

ГОЛОС 2: Что нам печалиться герой? Так и запиши – «все летит по наклонной, но плакать нам некогда». Понял?

ВІН: Марино, щиро дякую вам за відповіді і приділену увагу, ви нам дуже допомогли, ваша думка обов’язково буде врахована.

ВОНА - показує на годинник.

ВІН: Ваша думка дуже важлива для нас.

ГОЛОС 2: Та не транди вже «важлива-не важлива» - просто хотілось потрандіть з тобою, понравився трошки (кокетливо). Пока, дослідник!

Звук дверей, що зачиняються, і чути дзвін бокалів і знову ту музику, що була спочатку. На поверсі вимикається світло.

ВІН (до НЕЇ): Бачиш, як треба розмовляти (з іронією в голосі). З дівчатами-респондентками.

ВОНА:  З жінками. П’яними. В під’їзді. Звичайно, бачу.

ВІН (робить вигляд, що затягується цигаркою, передражнює її): «З жінками, в під’їзді… ах». Та яка різниця, сама ж бачиш – єсть контакт.

ВОНА (строго): Ти знаєш, що це поза  правилами. Ми не можемо опитувати людей, які в стані алкогольного сп’яніння, бо вони інакше сприймають реальність.

ВІН: Знаю, і? Тебе це зара’ хвилює? Чи ти хочеш  ще півтори години на холоді заради двох інтерв’ю чи одного? Ти теоретик, і ще на додачу «жена декабриста».

ВОНА: Дівчина.

ВІН: Що?

ВОНА: Не жена, а дівчина, не декабриста, а соціолога, підемо вниз, ми тут вже нічого не спіймаємо.

Спускаються вниз східцями. Наступний поверх. Крейдою намальована цифра «6», номери квартир. В перших трьох жодного звуку. ВІН і ВОНА виглядають пригніченими. Зрештою за четвертими дверима чується шарудіння.

ВІН: Розумниця, ну ти тепер. Попробуй – щоб не п’яний, не пенсіонер, не агресивний, 40-50 років… Бажано ще, чоловічої статі і щоб не одружений (єхидно).

ВОНА: До чого тут «неодружений» (ображено)? Мовчи уже.

ВОНА  підходить до дверей квартири з номером 21, дістає аркуш (посвідчення), озирається на напарника і натискає на дзвінок. Чути чоловічий голос.

ГОЛОС 3: Іду, хто там?

ВОНА: Доброго дня, мене звати Надія, ми проводимо соціологічне опитування від фонду «Ваше місто», Ви випадково потрапили до вибірки. Чи не приділили б ви п’ять-десять хвилин, щоб відповісти на питання.

ГОЛОС 3: Добра надія кажеш? Це вже щось цікаве (чується човгання капців, потім як з дверей знімаються захисний ланцюжок, але двері повністю не відчиняються).

ВОНА (трохи знічено): Фонд «Ваше місто» проводить опитування…

ГОЛОС 3: Ти мені краще скажи, хто ти? Добра надія?

ВОНА: Мене звати Надія, так…

ГОЛОС 3: Добра? А чого ото по під’їздах шльондраєш, якщо добра?

ВОНА (стримано, але відчувається, що дуже знічено): Ми просто хотіли задати вам декілька питань, якщо ви не проти. Це не надовго.

ГОЛОС 3: Питань задати? З приводу чого.

ВОНА:  Скільки вам років, чи дано живете в місті, чи помічаєте якісь проблеми…

ГОЛОС 3: 47  мені років.

ВОНА (відмічаючи на бланку вік): Добре, дякую. А як вас звати?

Повертається до НЬОГО, підморгує в знак того, що вік підходящий.

ГОЛОС 3: А нащо тобі? Це ж опитування – ваше – ну, має ж бути анонімне.

ВОНА: Так, дійсно, опитування анонімне, всі дані будуть використані тільки в узагальненому вигляді, але ж я маю знати, як до вас звертатися?

ГОЛОС 3: Та як хочеш, так і звертайся. Велєра я. Валерій Михайлович, але ти того не пиши. І років напиши краще, що 40.

ВОНА (здивовано і трохи злякано): Чому це? У вас чудовий вік, і ім’я…

ГОЛОС 3: А тому – то завтра до мене прийдуть «адин с топором, і двоє з носилками» і скажуть – опитування проходив, лізь в машину.

ВОНА (спокійніше, але все одно злякано): Та ні, Валерію Михайловичу, ви не переживайте, такого не буде, опитування дійсно анонімне, ми не передаємо дані про респондентів третім особам.

ГОЛОС 3: Ну то й нехай буде анонімне. Ні третім,  ні десятим. А як ви найшли, що саме мене треба опитувати, що тут живу?

ВОНА: Це випадковий відбір – нам дається на маршруті кілька будинків, з яких ми повинні випадковим методом вибрати верхній чи нижній поверх і в під’їзді опитати кілька квартир. Могли б бути і не ви, а будь-яка інша людина…

ГОЛОС 3: Ну добре, говорити ти вмієш, навчили. То питай що ти там буде питати.

ВОНА: Дякую за згоду (повертається до нього і показує, що він може йти  на інший поверх, але він залишається). Отже, як давно ви живете в місті N?

ГОЛОС 3: В місті? Та все життя в місті, я в селі ніколи не жив.

ВОНА: Саме в місті N.

ГОЛОС 3: Це теж конфіденційна інформація. Живу і живу. Не буду ж я тобі паспорта показувать.

ВОНА: Так, звісно, це просто треба для квоти. Скажіть, а якщо ви мешкаєте в N. більше року, то які проблеми ви помічаєте в місті, які вас турбують найбільше.

ГОЛОС 3: І все-таки треба, щоб більше року? Нелегалів, значить не опитуєте? Та багато проблем, але особисто вони мені…
/чути сердитий жіночий голос з середини квартири.

ГОЛОС з-за дверей: Шо ти там кому голову морочиш?/

ВОНА: Вибачте, що вас відволікаємо, але все-таки може є якісь такі є нагальні проблеми, які ви помічали останнім часом?

ВІН: Знаєте, оце про політику з вами розводитись не маю часу і, чесно, бажання. Все ви знаєте, які є тут проблеми. От у мене Оля зара’ буде сваритись, що я в коридор вийшов і двері за собою не закрив – ото проблЄма.

ВОНА (повертаючись до НЬОГО): Як це кодувати – сімейні проблеми чи побутові?

ВІН (сміється): Хм, то це взагалі можеш не відмічати. І не відмічай ніяк.

ГОЛОС 3: А ще проблема, що ми з хлопцями зібрались раз на рік на рибалку, оце я якраз складаю сітку, аби в неділю поїхати, а вона ото вже два дні свариться, навіть не говорить до мене. От скажи, Надя, це хіба не проблема?

ВОНА: Так, звичайно, але…

ГОЛОС 3: А в мене остання відпустка була у 2011 році, тобто два роки тому. Нє, я-то знаю, що ти не про те питаєш, треба про вибори і те все, але у мене це таке важлива зараз.

ВОНА: Ні, Ви можете казати і про свої особисті проблеми, побутові, робочі тощо.

ВОНА (сама до себе, тихіше): Але от як це тільки кодувати?

ГОЛОС 3 (продовжуючи): І це людина спину гне-гне на виробництві, наприклад, в цеху гарячому, я, між іншим, спеціаліст-літейщик, і що? А додому прийдеш: де гроші? Приніс? Шо так мало? І навіть в «козла» не дають зіграти на вихідних з хлопцями – то піди покрась, то де ти пішов, падлюка…

ВОНА (сама до себе): Ні, це точно соціально-психологічні, не побутові (відмічає на аркуші).

ВОНА: Так, тобто ви маєте проблеми з вільним часом, так?

ГОЛОС 3: Скоріше з його відсутністю.

ВОНА: Так, ви ще казали про сімейні стосунки…

ГОЛОС 3: Та то хіба проблеми? То триндеж і провокація (роздратовано).

ВОНА (розгублено дивиться на напарника, ВІН в цей час сміється).

З квартири чується все чіткіший голос дружини респондента: «Валера, ночуй, на этаже там, кобель, сквозняк сделал». И сетку свою … забери. Чути, як падає щось важке.

ГОЛОС 3: От сама ж бачиш.

ВОНА: Я вас розумію. Якщо треба, можемо закінчити опитування.

ГОЛОС 3: Та х… х нею. Нічо ти не розумієш, буде свій мужик – тоді розумітимеш.

В помешканні чуються підозрілі звуки і жіночі прокльони.

ГОЛОС 3: тихо, не надто агресивно лається.

ГОЛОС 3: Так шо, красуня – добра надія, на все добре, то була вся казочка. – Намагається зачинити двері.

ВОНА (з благальною інтонацією): Будь ласка, ще тільки  два питання.

Двері зачиняються з глухим звуками, чути, як знову щось падає.

ВОНА (звертаючись до нього і до себе): І як тепер з ним бути?

ВІН: З ким? Мужика жалко? Чи анкету?

ВОНА: Та до чого тут вже анкета, хоча… Він же про емоційний стан і настрой не відповів.

ВІН: Домалюй і все. Потім. Шо тепер через його істеричку-дружину бланк переводити. І час же. Вже пів на восьму, через пів години вже нас і на поріг ніхто не пустить.

ВОНА: Ти вмовляєш мене фальсифікувати дані? Ігор, тобі не здається, що це занадто?

ВІН (підкреслено спокійно, навіть весело): Ні р-а-з-у. Останню респондентку роблю я.

ВОНА (недовірливо): А звідки така впевненість, що це буде саме вона?

ВІН (самовпевнено): Мені часто довіряють дівчата.

ВОНА (з іронією): Це підміна понять, «інколи» ще не означає «часто».

Двері квартири, біля якої вони розмовляють, відчиняються і чується голос чоловіка.

ГОЛОС 3: О, а тут Надія, оказується, з кавалером. Вибачайте, у мене тут, самі ж чули, - ситуація. А про  всякі там життєві проблеми – ви ото до Інки сходіть, якщо не на гульках, то вона вам усе розповість.

ВОНА: Дякую, а хто це?

ВІН: З четвертого матрьошка – молода-цікава. Все, я по сімейних справах. Двері так само швидко зачиняється і вимикається світло.

Кілька секунд тиші, чути, як ВІН і ВОНА спускаються нижче.

ВІН дзвонить до першої кварти на нижчому поверсі і там одразу чути звуки замка, що відчиняється. ВОНА залишається стояти біля східців.

Двері відчиняються, але тільки на половини.

ГОЛОС 4 (молодий жіночий голос,  запитальна інтонація): Вам кого?

ВІН (улесливо): Доброго дня, мене звати Ігор, це моя напарниця Надія, ми проводимо соціологічне опитування. Будь ласка, приділять нам кілька хвилин своєї уваги, щоб відповісти на питання.

ГОЛОС 4: Привіт (трохи засоромлено). Я не знаю, чи підійду я вам… А які будуть питання?

ВІН: Питання дуже легкі і прості, звичайно, підійдете, нам якраз для завершення у вашому будинку не вистачало молодої дівчини.

ВОНА: Дякую, що погодились взяти участь в опитування.

ВІН: Як я можу до вас звертатись?

ГОЛОС 4: Інна. Іна Андріївна.

ВІН: Дуже приємно, Інно (з улесливою посмішкою). Я розумію, що це дещо некоректне питання, але – скільки вам років, Інно?

ГОЛОС 4 (кокетливо): Чому ж? Сімнадцять.

ВОНА (пошепки, звертаючись до НЬОГО): Не підходить по квоті, треба старших 18. Він, не звертаючи уваги, продовжує.

ВІН:  Панно Інно, скажіть, а як давно ви мешкаєте в місті N.?

ГОЛОС 4: В смислі? З народження.

ВІН:   Чудово, продовжуємо.

ВІН: Чи помічали ви, Інно (з підкреслено ввічливою інтонацією в голосі) якісь такі важливі суспільні проблеми, які б турбували особисто вас?

ГОЛОС 4: Проблеми? Мене? Ні наче, я навчаюсь, у мене є батьки, теж тут живуть, проблеми (замислено)… навіть не знаю. Може, проблеми справедливості там, щирості між людьми…

ВІН: Що саме маєте на увазі?

ГОЛОС 4: Ну, я от помітила, як ставлять у нас в універі до тих, хто не місцеві, що з села поприїжджали чи передмістя. Ми не те, щоб з них знущаємось, але, знаєте, є така якась дистанція, ніби вони, оті,  що з райцентрів – інші.

ВІН: Тобто, відчувається соціальна дистанція, ви це маєте на увазі?

ГОЛОС 4: Та, може. А може, просто відстороненість. Я не знаю,  правда (знічено).

ВІН: Добре, а може ще якісь бачите проблеми – соціально-політичні, культурні там…

ГОЛОС 4: Не знаю, що б таке згадати. Наприклад, у нас тут немає жодного клуба на районі. Якщо  хочеш погуляти – треба десь їхати, не у дворі ж сидіти з сємками… От, а метро ходить до дванадцятої, то додому і не повернешся до ранку, якщо ніхто не підвозить. А якщо і пропонують «покатать» - сідати страшно. Це проблема? Ні, мабуть, це не те, про що ви питали.

ВІН:  Ні, чому ж? Це якраз теж актуально, це відноситься до культурних проблем і стосунків довіри.

ВІН (де неї, зі стверджувальною інтонацію): Так же?

ВОНА (невпевнено, знизує плечима): Мабуть.

ВІН: Інно, дякую за Вашу неоціниму довіру, ще буквально пару хвилин. Скажіть, я який у вас настрій переважає останні пів року? Що ви останнім часом відчуваєте?

ГОЛОС 4: Шо? Я, мабуть, не зрозуміла питання… Це у вас такий експеримент?

ВІН:  Ну що ви, як можна, це просто такі узагальнені дані збираються – що населення частіше за все відчуває. Наприклад, тривогу, страх, чи, навпаки, впевненість у завтрашньому дні, песимізмізм чи, навпаки, надія? От які у вас почуття виникали останні часом. Ви за щось переживаєте, чи все спокійно і стабільно?

ГОЛОС 4: Ну, звичайно, переживання занепокоєність – поки поступала,  там, батьки хвилювались. Так, було трошки. Але так – ні. Так все добре. Як це – стабільність? Так, мабуть.

ВІН: Добре, тобто у вас стабільно-оптимістичний настрій останні пів року, так?

ГОЛОС 4: Ну, так. От ще було розчарування, коли з хлопцем розсталася, була так депресія трохи, але то таке – з усіма буває, права ж (посміхається)?

ВІН (трохи заскочено): То так, звичайно. То ви зараз «в активному пошуку» (улесливо)?

ГОЛОС 4: Ні, тобто зараз вже ні.

ВІН (сміючись): От шкода!

ВІН: Добре, Інно, і ще одненьке питання – як ви вважаєте, що об’єднує людей в нашому суспільстві? От ви вже сказали, що щось роз’єдную – регіон походження, наприклад, як в вашому університеті. А що тоді об’єднує?

ГОЛОС 4: Не знаю, важко відповісти.

ВІН: Давайте я  вас трохи зорієнтую – це може бути,наприклад, прагнення спільно долати труднощі, віра в краще майбутнє, родинні чи товариські почуття, політичні погляди, патріотичні почуття громадян, релігія, спільна культура, народні традиції.

ГОЛОС 4: А, отак треба. Ну,  не патріотизм - це точно. Може, перше, що ви назвали. Як там?..

ВІН: Прагнення спільно долати труднощі?

ГОЛОС 4: Так, і ще родинні зв’язки, батьки, братик, от як у мене. Бо без них ніяк. Це, мабуть, і тримає, і об’єднує. І ще – почуття.

ВІН: Які почуття, вибачте?

ГОЛОС 4: Ну, просто почуття, стосунки там, коли закохуються, це теж інколи підтримує. Інколи.

ВІН: Добре, я вас зрозумів.

ВІН до НЕЇ: Як це закодувати? Міжособистісні стосунки між людьми?

ВОНА до НЬОГО (байдуже): Не знаю.  Як хочеш.

ВІН: Ви нам дуже допомогли у проведенні дослідження, справді. Ваша думка обвязково буде врахована при аналізі. З вами дуже приємно було спілкуватись.

ГОЛОС 4: Дякую, мені теж (трохи знічено). Може, я щось не те відповіла, то ви там поправте вже. Заходьте, якщо ще щось буде треба.

ВІН: Щоро дякую, мені зрідка призначають побачення звабливі дівчата.

Двері квартири повільно зачиняються, але світло не вимикається.

ВОНА (роздратовано): Ти розумієш, що ми не могли її опитувати, вона молодша 18 років.

ВІН (спокійно): І що? Ми ж не пити її запрошували. В міцелію не приймуть. Вона цілком адекватна… І приємна дівчина, між іншим.

ВОНА: Вона? Адекватна? Як тобі цей брєд про почуття, про одногрупників, що з села? Вона навіть не зрозуміла суті питань.

ВІН: Вона просто так їх проінтерпретувала. По-своєму,не так, як ми. А в тебе ревнощі.

ВОНА (почувається винною): Все одно ти не міг її опитувати, принаймні, в цьому році, принаймні з цих питань. В неї ще немає сформованих поглядів, ти ж чув цей потік слів.

ВІН: Так, чув, досить мило. А ти надто розумна, тобі не личить.

ВОНА повертається, щоб піти. ВІН в останній момент бере її за руку, вони спускаються по східцях нижче і зникають у темряві.

 

***

Наступний день. Велика аудиторія, де за партою сидять ВОНА і ВІН. Він трохи не засинає, вона щось пише. Відеопроекція: інші ряди парт,  де сидять такі самі студенти, проекція чорно-біла. ВОНА не звертає на нього уваги, тим часом як ВІН намагається їй щось сказати, торкається її, але ВОНА відсторонюється. Потім чути голос.

ГОЛОС 5 (як у диктора новин, офіційно): «Там, де реальний світ розпадається на прості образи, ці прості образи набувають тілесності і стають ефективними мотиваціями гіпнотичної поведінки, кольоровим сном для лунатиків. Спектакль, як тенденція змушувати споглядати світ за допомогою різноманітних спеціалізованих опосередкованостей (світ більше не може сприйматись  в безпосередності), природнім чином обирає зір в якості привілейованого людського відчуття, яким за попередніх епох був дотик. Це найабстрактніше, найбільш підвладне обману відчуття, що цілком відповідає абстрактності суспільства  в цілому»[1].

ВОНА це все записує (виглядаючи при цьому дуже уважною), потім повертається до нього, ніби через силу.

ВОНА: Що ти хотів? Бачиш – я конспектую, а ти дурня клеїш.

ВІН: Не клею, я просто ним і є. Вибач. Сьогодні мають передавати дані з нашої поквартирки, що ми робили про самопочуття.

ВОНА (здивовано-зацікавлено): Хіба сьогодні?  Казали, за тиждень…

ВІН: Сьогодні. Точно.

Чути потріскування, як зі старого грамофона, а потім знову ГОЛОС 5 (диктор в  ефірі, сухий жіночий голос без жодного емоційного відтінку).

ГОЛОС 5: Оприлюднюємо попередні дані моніторингового дослідження «Наше місто», що проводилось в місті N. З 5 по 15 жовтня, похибка вибірки не перевищує 5%. Всього в дослідження взяло участь 450 мешканців міста віком старше 18 років. Висловлюємо подяку студентам-соціологам груп СР-21, СР-22, СР-23 за активну участь в проведенні дослідження, а також аналітичному центру «Освіта» за оперативну обробку статистичних даних.

ВІН і ВОНА багатозначно перезираються.

ГОЛОС 5: За результати, понад 60% дорослого працездатного населення відмічає в місті соціально-демографічні, соціально-психологічні проблеми, здебільшого це жінки 25-45 років, чоловіки цієї вікової групи частіше відмічають такі проблеми, як брак вільного часу, економічні проблеми, недовіру до влади та органів управління. Молодь до 25 років відмічає культурні проблеми, а також соціально-психологічні, тут майже всі вікові групи солідарні, гендерних відмінностей також не спостерігається. Щодо психологічних настроїв громадян, то переважають пирога і занепокоєння, також турбота про близьких (жінки), відчуття нестабільності, страх перед майбутнім (чоловіки старше 25 років).

Як і прогнозувалось гіпотезою, молодь більш оптимістично сприймає реальність – відчувають впевненість, віру в краще майбутня 75% відсотків мешканців до 25 років, але з віком цей показник спадає – як бачимо, тільки 25% людей похилого віку з таким світовідчуттям.

Сподіваємось, вас не засмутили такі дані.

Нагадуємо, похибка вибірки не перевищувала 5 відсотків.

 

--------------------------------------------------

Вересень 2013, м. Київ.

 



[1] Гі Дебор «Суспільство спектаклю».


Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?