«Літо майже минуло». Андрій Бондаренко

 

ДІЯ I         СЦЕНА 1

Сходова клітка старого будинку. Темно. Видно лише контури під'їздних вікон, але світло через них практично не проникає.

ВЕРОНІКА:                Ой! Хто тут?

РОМАН:                      (ЗАПАЛЮЄ СІРНИК) Це я. Вибачте.

ВЕРОНІКА:                Ой...

РОМАН:                      Я вас налякав? Вибачте. (ПАУЗА. СІРНИК ДОГОРАЄ. ЗНОВУ ТЕМРЯВА) Ви до Тараса? До Тараса Івановича?

ВЕРОНІКА:                Так. Я до Тараса.. Івановича. Ви теж? До нього?

РОМАН:                      Так, я... До нього. Ви заходите?

ВЕРОНІКА:                (ПІСЛЯ ПАУЗИ) А ви?

РОМАН:                      Та я, власне...

ВЕРОНІКА:                Ви його друг?

РОМАН:                      Так. Мене звати Роман. Ми з Тарасом Івановичем разом працюємо.

ВЕРОНІКА:                (ПІСЛЯ ПАУЗИ) Вибачте, можете мене провести? Тут недалеко. Просто зараз темно...

РОМАН:                      Е-е... Ну так, звісно.

ВЕРОНІКА:                Давайте тудою. Через чорний вхід.

РОМАН:                      Тут є чорний вхід?

ДІЯ I                             CЦЕНА 2

РОМАН І ВЕРОНІКА СИДЯТЬ НА ЛАВЦІ ПІД ТІНИСТИМИ ДЕРЕВАМИ. СВІТЛО ЛІХТАРІВ СЮДИ МАЙЖЕ НЕ ПРОНИКАЄ.

РОМАН:                      Всюди тьма. Це не місто, а підвал.

ВЕРОНІКА:                В підвалі не буває ранку. (ПАУЗА) Ви маєте сірники? Можна прикурити?

РОМАН ДІСТАЄ З КИШЕНІ СІРНИКИ, ГОТУЄТЬСЯ ЧИРКНУТИ.

ВЕРОНІКА:                А ви не курите?

РОМАН:                      Курю.

ВЕРОНІКА:                Прикуріть спочатку собі. Я почекаю.

РОМАН, ЗДИВОВАНО ЗНИЗАВШИ ПЛЕЧИМА, ДІСТАЄ СОБІ ЦИГАРКУ, ПРИПАЛЮЄ, ВЕРОНІКА УВАЖНО ДИВИТЬСЯ НА ЙОГО ОБЛИЧЧЯ. КОЛИ РОМАН ПІДНОСИТЬ ВОГНИК ЇЙ, ВОНА ОБЕРЕЖНО, ЩОБ НЕ ОБПАЛИТИСЯ, ПРИКРИВАЄ ЛИЦЕ ПАСМОМ ВОЛОССЯ.

РОМАН:                      (ВИКИДАЮЧИ СІРНИК) У вас, здається, телефон в сумці вібрує.

ВЕРОНІКА:                Хай вібрує.

ПАУЗА.

РОМАН:                      А чому ви не зайшли до Тараса?

ВЕРОНІКА:                А ви?

РОМАН:                      Ну-у... Я вже йшов від нього.

ВЕРОНІКА:                А чому ви стояли на сходах? В темноті? Ви ж стояли мовчки і не рухалися. Я навіть на вас наткнулася.

РОМАН:                      Вибачте. Я не хотів.

ВЕРОНІКА:                Вибачаю.

РОМАН:                      У вас знову телефон вібрує. (ПАУЗА) А ми з вами раніше не зустрічалися? (ПАУЗА) Ви, часом, не моя студентка?

ВЕРОНІКА:                Ні, я не ваша студентка.

РОМАН:                      Тоді перепрошую. Ваше лице видалось мені знайомим. (ПАУЗА) Так тихо. Ніби ми не в центрі міста.

ДЕСЬ ДАЛЕКО ЧУЮТЬСЯ ОКРИКИ. ТЕЛЕФОН В СУМОЧЦІ ВЕРОНІКИ ЗНОВУ ВІБРУЄ.

РОМАН:                      Я, мабуть, піду.

ВЕРОНІКА:                Йдіть.

РОМАН ВСТАЄ.

ВЕРОНІКА:                Почекайте.

РОМАН СІДАЄ.

РОМАН:                      Там кричать. (ПАУЗА) Так чому ви не зайшли до Тараса? Чи у вас якась справа до мене? Чи ви, мабуть, студентка Тараса Івановича? Вам знову дзвонять.

ВЕРОНІКА:                Ні, я не студентка Тараса Івановича.

РОМАН:                      Значить, ви моя студентка? Скажіть чесно. Навіщо ви мене тут затримуєте?

ВЕРОНІКА:                (ПІСЛЯ ПАУЗИ) Я ваша школярка.

РОМАН:                      Що? В якому сенсі? Що це за жарти?

ВЕРОНІКА:                Проведіть мене, будь-ласка, до автобуса.

 

 

 

ДІЯ I                             СЦЕНА 3

РОМАН І ВЕРОНІКА СТОЯТЬ НА АВТОБУСНІЙ ЗУПИНЦІ. ВЖЕ ПІЗНО. ВУЛИЦЯ ПОРОЖНЯ. ЗРІДКА ПОВЗ ПРОЇЖДЖАЄ  МАШИНА, ЩЕ РІДШЕ АВТОБУС ЧИ МАРШРУТКА.

РОМАН:                      Вам куди їхати? Далеко?

ВЕРОНІКА:                Далеко.

РОМАН:                      В який район?

ВЕРОНІКА:                Сихівський масив.

РОМАН:                      Далеко. Пішки не зайдете. (ПАУЗА) Все-таки погодьтеся, якась дивна у нас з вами ситуація. Ви весь час мовчите...

ВЕРОНІКА:                Ви одружені?

РОМАН:                      Що? Ну так, я одружений. А чому ви питаєтесь? (ПАУЗА) До речі, ось ваш автобус їде.

ВЕРОНІКА                  Це не мій.

РОМАН:                      Ну як, він ж якраз на Сихів.

ВЕРОНІКА:                Мені треба з іншого боку. Я під самим лісом живу.

РОМАН:                      (ПІСЛЯ ПАУЗИ) Ви... давно там живете?

ВЕРОНІКА:                Давно. Ще тоді, коли туди тільки одна маршрутка ходила.

РОМАН:                      А... А вас не Вероніка звати?

ВЕРОНІКА:                Вероніка.

РОМАН:                      (ПІСЛЯ КОРОТКОЇ ПАУЗИ) Це ви?... Це ти?

ВЕРОІНКА:                Це я.

РОМАН:                      Оце так... Зустріч... Це ж скільки років? А я б тебе, мабуть, так і не впізнав без підказок.

ВЕРОНІКА:                А я тебе зразу впізнала. Ще там. На сходах.

РОМАН:                      Ти... Ти зараз у Львові?

ВЕРОНІКА:                Та.

РОМАН:                      А раніше?

ВЕРОНІКА:                Раніше не у Львові.

РОМАН:                      Ясно...

ВЕРОНІКА:                То ти мене ще не забув?

РОМАН:                      Та ні. Як бачиш.

ВЕРОНІКА:                А що я бачу? Ти б так мене посадив на автобус і навіть потім не згадав би.

РОМАН:                      Тут темно. І знаєш, в принципі, я мав би тебе забути. Після того, шо ти зробила. Взагалі, я тебе практично і забув вже.

ВЕРОНІКА:                (ПОСМІХАЄТЬСЯ) Мене забув. А маршрутку під ліс ше пам'ятаєш.

РОМАН:                      Маршрутку пам'ятаю.

 

 

ДІЯ II                           СЦЕНА 1

РОМАН І ВЕРОНІКА СТОЯТЬ БІЛЯ ЛАВКИ В ПАРКУ.

РОМАН:                      Присядем?

СІДАЮТЬ.

РОМАН:                      Ні, Вероніка, ти мусиш мені все розказати.

ВЕРОНІКА:                Шо все?

РОМАН:                      Ну все. Все, що сталося тоді. Скільки вже пройшло? П'ятнадцять?

ВЕРОНІКА:                Шістнадцять.

РОМАН:                      Так що тоді сталося? Чому ти зникла?

ВЕРОІНКА:                Та чому... Ти пам'ятаєш скільки мені тоді років було?

РОМАН:                      Шістнадцять?

ВЕРОНІКА:                П'ятнадцять.

РОМАН:                      В сенсі, мала-дурна була?

ВЕРОІНКА:                Ну та. Шо ти від мене тоді хотів? Розумних дій?

РОМАН:                      Ну але все-таки? Чому якось так раптом? Чому нічого не сказала? І куда ти поділася?

ВЕРОНІКА:                Та куда-куда. До бабці поїхала.

РОМАН:                      В Мукачево?

ВЕРОІНКА:                В Мукачево.

РОМАН:                      А твої знали?

ВЕРОНІКА:                Ну не зразу. Я їм через пару днів тільки сказала.

РОМАН:                      А вони мені і через пару днів не сказали...

ВЕРОНІКА:                Просто я їх попросила. Сказала, шо ти бєшєний, можеш приїхати і там, в бабці шуму наробити.

РОМАН:                      Шуму боялись. Бєшєний... Шо вони мене не знали чи шо...

ВЕРОНІКА:                Ну, боялись. Все-одно. Скандалів.

РОМАН:                      Так а чому?

ВЕРОНІКА:                Мала я була. Злякалась весілля.

РОМАН:                      Весілля? Це як? Чому?

ВЕРОНІКА:                Ну тому. То всьо ж до того вже йшло. Вже всі знали шо ми маєм поженитись. Всі вже про то говорили. З кожного кута. Батьки, подружки, сусіди, знайомі.

РОМАН:                      Ну я ж здається не говорив.

ВЕРОІНКА:                Та говорив. Намьоками. Ти ж теж думав шо всьо вже вирішено. Ніби я не чула як ти з моїми на кухні деталі обговорював.

РОМАН:                      Так ти не хотіла? А казала, шо любиш...

ВЕРОНІКА:                Казала. Може й любила. Але від цього вашого весілля на мене така тоска находила... Ти ж сам подумай - школа, а потім зразу бац - весілля...

РОМАН:                      Ну я ж не силував. Могла б зі мною поговорити про то все. Якось би дійшли до згоди?

ВЕРОНІКА:                До якої згоди? Почекати ше рік-два? Ну а шо то міняло... Все-одно страшно було... Шо я так життя і не побачу.

РОМАН:                      Погуляти ше хотілося?

ВЕРОНІКА:                Хотілося. Ти вже на четвертому курсі був. Ти вже нагулявся собі.

РОМАН:                      Мда... Ось воно як, значить.

ВЕРОНІКА:                А ти шо собі думав? До речі - ти от дійсно шо тоді думав? Чому я втекла?

РОМАН:                      Та таке шось і думав - шо дурне в голові було. Якась блаж стрільнула. Нє, ну боявся спочатку, звичайно. Шо десь тебе вкрали чи вбили. Але потім побачив, шо батьки спокійні і зрозумів, шо вони знають де ти, шо ти і шо все окей з тобою. 

ПАУЗА. РОМАН НАХИЛЯЄТЬСЯ І ПІДНІМАЄ З ЗЕМЛІ ЛИСТОК. ЗАПАЛЮЄ ЦИГАРКУ.

РОМАН:                      Вже практично осінь. Саммерс алмост гон.

ВЕРОІНКА:                Шо?

РОМАН:                      Кажу, саммерс алмост гон. Твоя любима пісня була. Група "Дорс".

ВЕРОНІКА:                (ПІСЛЯ ПАУЗИ) Була...

РОМАН:                      Так а зараз ти шо? І як? У Львові живеш?

ВЕРОНІКА:                Живу.

РОМАН:                      А ти вийшла заміж?

ВЕРОНІКА:                Ні.

РОМАН:                      Діти?

ВЕРОНІКА:                Ні. А в тебе?

РОМАН:                      Ні.

ПАУЗА.

ВЕРОНІКА:                Не треба було згадувати про пісню.

РОМАН:                      Можливо. А пам'ятаєш...

ВЕРОНІКА:                Не треба. Всьо. Стоп.

РОМАН:                      Знаєш, я насправді, ні маршрутку, ні тебе не забув.

ВЕРОНІКА:                Не треба.

РОМАН:                      Може й не треба, але тоді, шістнадцять років тому, коли ти раптом зникла, в мене залишилося стільки невисказаного, шо зараз, я думаю, я маю повне право, сказати тобі хоча б пару слів про... Про нас.

ВЕРОІНКА:                Добре. Кажи.

РОМАН:                      Дякую. Ти все-таки змінилась, Ніка.

ВЕРОНІКА:                Так отож.

РОМАН:                      Але я договорю. В мене зараз нормальне життя. Все більш-менш, працюю в універі, на тій кафедрі, де й вчився. Є дружина. До речі, гарна. Може, ше заведем дітей. Але... Я не то шо тебе ше досі часто згадую. Але, я відвик згадувати про старі часи взагалі. Боліло ужасно. Вже не болить.

ВЕРОНІКА:                Ну, вибач. Ти це хотів від мене почути?

РОМАН:                      Та ні. Я просто хотів, шоб ти це знала. Бо я стільки раз казав шось подібне твоєму уявному образу в моїй голові, шо зараз не знаю навіть, шо казати далі, після того як висловився тобі живій.

ВЕРОНІКА:                Ясно.

РОМАН:                      Слухай, а навіщо ти привела мене сюди? Навіщо не промовчала і не зайшла просто до Тараса? Івановича? Навіщо ти не поїхала до дому, а ми сидимо тут на цій лавці. Якщо ти навіть не хочеш згадувати старе. Бо я зараз не можу не згадувати, в цей самий момент, коли ми сидимо на цій лавці. Ти ж розумієш, шо цей вечір, чи ніч, цей кінець літа, яке вже майже минуло, ці запахи каштанового листя вже під ногами, ці вогні там далі, в парку, все це буквально лізе мені в голову і каже: згадуй, Рома, згадуй, згадуй. А взагалі, шо я кажу, які нафіг каштани, коли на цій лавці біля мене сидиш ти і я можу чуть посунути руку і відчути твоє плече саме на тій висоті, на якій зручно покласти на нього мою руку... В тебе телефон вібрує. Прямо під моїм ребром.

ВЕРОНІКА:                Забери руку. Тоді не буде вібрувати. В тебе під ребром.

РОМАН:                      Ну звичайно. В тебе хтось є, він хвилюється. Він тобі дзвонить... Так якого... хрєна ти не поїхала додому, до нього, а сидиш тут біля мене?

ВЕРОНІКА:                Я сижу тут, біля тебе, бо я не бачила тебе шістнадцять років. Ну і допустила маленьку слабість.

РОМАН:                      Я дурак. Повний дебіл. Колись я влюбився в дурну малалєтку. Хоча, в кінці кінців вона виявилась розумніша від мене. Дурним малалєткою був я. Скажи, доросла, розумна Ніка, так то був сон? Може ми якось по-дурному обкурилися і то був занадто довгий глюк? А?

ВЕРОНІКА:                (ПІСЛЯ ПАУЗИ) Все було глюком. І тоді, і то шо потім. І то шо зараз. Але тоді це були хороші глюки. Якшо ти про це питав.

РОМАН:                      Добре, хоч так.

ВЕРОНІКА:                Заспокійся. Я справді дуже рада тебе бачити. І сидіти тут, як ти кажеш, на цій лавці.

РОМАН:                      Я спокійний. Я хочу бути спокійним. Якшо чесно, то я на тебе був дуже ображений. І, мабуть, досі є. І, звичайно, я був дуже злий, шо ти вкрала всі мої гроші. Ну, але зараз вже, звичайно, ні. Одним словом, ти могла б хоч трохи... Я не знаю... Якось більше зі мною поговорити чи шо.

ВЕРОНІКА:                Не можу. Для мене це дуже серйозно.

РОМАН:                      А для мене ні?

ВЕРОНІКА:                Для тебе ні.

РОМАН:                      Чому ж це?

ВЕРОНІКА:                В тебе життя більш-менш. В тебе жінка, гарна, до речі. Може дітей заведете.

РОМАН:                      А в тебе? А той твій, шо звонить тобі весь час?

ВЕРОНІКА:                Мені ніхто не дзвонить. То по роботі. (ПАУЗА) Вся правда в тому, шо тобі є куди відступити. А мені нє. Я... Я, одним словом, свій шанс на відступ вже змарнувала. Тоді.

РОМАН:                      Ну... Не знаю... При чому тут відступити? Відступити від чого?

ВЕРОНІКА:                Ну як ні від чого, то й нема про шо говорити.

РОМАН:                      Ага. То ти не хочеш зі мною говорити, бо ревнуєш мене до моєї жінки? Я правильно поняв? Ну шо ж, добре, мені це приємно. Але, вся правда в тому, шо... Хочеш скажу, чому я стояв в темноті, там, в під'їзді, в Тараса? Чому не йшов?

ВЕРОНІКА:                Чому?

РОМАН:                      Бо я чекав там свою жінку. А чому я там чекав свою жінку? Бо вона зраджує мені з Тарасом. Я так думаю. Тобто, я впевнений.

ВЕРОІНКА:                Цікаво.

РОМАН:                      Прям дуже.

ВЕРОІНКА:                Так ти впевнений чи ти так думаєш?

РОМАН:                      Я вже бачив її там. Ну як бачив. Я якось стояв під вікном в Тараса. Він на першому живе. Ну ти знаєш. Вирішив покурити. А в нього в вікні за шторою, тіпа світло, музичка, жіночий сміх. Я ше стояв і думав - такий приємний жіночий сміх. Знайомий навіть.Да... А тут раз, шум припинився, світло погасло. Все затихло. Я ше покурив і вже бичкую, аж глядь - а моя жінка з під'їзду виходить. Зачіску поправляє. Ну я їй не показався, дзвоню до Тараса, він ше довго не відкривав, а тоді виходить в халаті на голе тіло, такий довольний. Побачив мене, зробив вигляд, шо зрадів. Каже, заходь, вип'єм, в мене хороший настрій. Ну я побув в нього трохи, потім вертаюсь додому і питаю жінку - тіпа, де була, куда ходила? А вона каже, та нічого такого, в подружки такої-то була. А та подружка живе в іншому кінці міста. Отака історія. Сьогодні вона знову до тої подружки пішла. Я дзвоню до Тараса, а він каже, старий, приходь завтра, я сьогодні не можу, в мене рандеву. Рандеву, блядь. З моєю жінкою.

ВЕРОНІКА:                Ну ти ж, насправді, її в нього так і не бачив?

РОМАН:                      Ну і шо. Тут ше контекст важливий. Розумієш... В нас зараз з нею... Як би то сказати. Ні то, ні сьо. Якась така рівновага нездорова. Рівновага в смислі не така шо гармонія, а іменно, шо механічний баланс. Тіпа, охололи один до одного, але в іншу сторону ше теж не скочуємся. Отако. Але люба зайва капля в ту чи в ту сторону все вирішить. От, значить, і була вже така капля. Я того старого блядуна Тараса добре знаю. Два роки як зі своєю розвівся, а ше досі її потрахує. Всіх лаборанток на кафедрі перемацав. А після кожної сесії він бабло, шо накосив, то на дорогих блядєй тратить. Може й добре, шо я тебе там зустрів. Може то знак.

ВЕРОНІКА:                Та який там знак! А коли ти свою жінку побачив як вона з того під'їзду виходила, то коли було?

РОМАН:                      Та коли, десь тиждень тому якраз. А чому ти питаєш?

ВЕРОНІКА:                (ПІСЛЯ ПАУЗИ) Так, просто.

РОМАН:                      А до речі, а ти звідки Тараса знаєш? Івановича?

ВЕРОІНКА:                Я не знаю ніякого Тараса. Івановича.

РОМАН:                      Ну як? Ти ж туди прийшла. До дверей. І ше мені сказала, шо до нього.

ВЕРОІНКА:                Я не до нього. Я... Я від одного знайомого втікала. Він мене кумарив і вирішила через під'їзд втікти. Я знала, шо там чорний вхід ше є. А сказала, шо до нього, бо злякалась. З переляку. Коли на тебе наткнулась. Ти мене запитав, я тіпа відповіла.

РОМАН:                      Мда... От така от випадковість, значить. Ти втікаєш від знайомого і забігаєш в під'їзд, де я висліжую на свою невірну жінку, а ми з тобою не бачились шістнадцять років, після того як ти втекла з весілля. Водевіль... Збоку просто смішно...

ВЕРОНІКА:                І не кажи. Абхахочешся.

РОМАН:                      Знаєш, а ше я свою жінку колись таки застукав на гарячому. З коханцем. Класіка жанру була. З конференції раніше приїхав. Вона потім казала, шо то її колишній і шо то нічого не значить. Чуть развода вже не було.

ВЕРОНІКА:                Але ти їй пробачив?

РОМАН:                      Та от, сам ше не знаю. Вроді живем знову нормально. Але балансуєм. Точніше, балансували... Може й добре, шо я там тебе зустрів. Не хочеться мені її знову застукати і знову таке пережити.

ВЕРОІНКА:                А знаєш, хочеш я тобі розкажу, чому насправді я втекла тоді від тебе?

РОМАН:                      Шо?

ВЕРОНІКА:                Чому. Я насправді. Втекла від тебе.

РОМАН:                      Блін. Слухай, там далі я знаю, є столики цілодобові. Йдем туда, бо я б реально зараз шось випив.

 

ДІЯ II                           СЦЕНА 2

ВЕРОНІКА І РОМАН СИДЯТЬ ЗА СТОЛИКОМ НІЧНОГО ВУЛИЧНОГО КАФЕ.

РОМАН:                      В мене таке враження, що ми колись тут теж сиділи.

ВЕРОНІКА:                Ні. Тут ні. Цих столиків тоді ще не було. І взагалі, я б не радила тобі увлікатись спогадами.

РОМАН:                      Чому?

ВЕРОНІКА:                Бо вони порожні. Двері відкриваються тільки в одну сторону. Це тобі не метро. Я це вже добре зрозуміла.

РОМАН:                      Метро? То ти жила в Києві? Чи в Харкові? Добре, я не розпитую. То значить, спогади то ілюзія? Вони не існують? А що тоді існує? Що залишається після нас?

ВЕРОНІКА:                Наші почуття існують. І залишаються.

РОМАН:                      (ГМИКАЄ) Ну як. Вони теж проходять. І перетворюються на спогади.

ВЕРОНІКА:                Ні. Спогади то інше. Спогади - це наші намагання догнати уходящій вагон з нашими почуттями. Але ми не можемо догнати. Тому їх нема. Для нас нема. Вагон пішов. Всьо.

РОМАН:                      А почуття є? То куди йде цей вагон?

ВЕРОНІКА:                Є. Бо вони йдуть в майбутнє. Вони можуть передаватися далі, вже іншим людям. Нам ні, а іншим та. Майбутнім людям. Ну правда. Я колись книжку читала. От дивись, тобі колись снилося, шо ти падаєш з великої висоти?

РОМАН:                      Мені? Ну снилось.

ВЕРОНІКА:                А момент падіння тобі снився?

РОМАН:                      Ну вроді ні. Падаєш, а потім біля самої землі або просинаєшся, або якийсь інший сон починається.

ВЕРОНІКА:                Ну от. Падіння тобі не сниться бо це не просто сон. Це спогад інших людей, древніх людей, точніше мавп. Спогад мавпи, яка впала з дерева. Причому спогад тієї мавпи, яка встигла схопитися за гілку і не розбилася. Розумієш? Бо якби вона розбилася, то б до нас не дійшли її гени. І не дійшли її успадковані спогади. Зрозумів? До нас дійшли почуття тої мавпи - її страх. А наші почуття теж дійдуть до когось іншого. І тому іншому будуть снитися наші почуття, які вже минули і ми їх не доженемо. Вони втекли від нас і прийдуть до когось іншого потім у снах.

РОМАН:                      Ну, добре. У снах. (ПАУЗА) То чому? Чому ти втекла?

ВЕРОНІКА:                Це насправді трохи дурна історія. Але розкажу як є. Я тобі тоді не розказувала. Але в мене був дуже хороший друг дитинства. Справді друг. Ми десь років з десяти дружили. Він жив в сусідньому будинку. Наші мами дружили. Ну і ми теж. Ми дуже кльово один одного розуміли. Він мене захищав від інших хлопців в дворі. І зовсім не стидався, шо дружить зі мною, тобто, з дівчиною. Ну а в такому віці, ти сам розумієш. Це шось та значить. Він брав мене в свою команду грати в футбол. Ми десь лазили по якихось стройках разом, по смітниках. По деревах. Ну і всяке таке. Він сидів зі мною, коли я хворіла, читав мені книжки і розказував, шо робиться в дворі. Я носила йому варення і пиріжки, які я сама спекла. Ну тіпа сама. Ну, не важливо. В нас досить довгий час була якась така ідилія...  Дорослі, навіть, жартували, шо як тільки нам видадуть паспорти, то зразу буде весілля...

РОМАН:                      Знайомий мотив.

ВЕРОНІКА:                Саме так. Дорослі дурні. Вони завжди все підганяють під свої шаблони. Але, в нашому випадку, вони були майже праві. Майже. Як ти розумієш, така хороша казка, як була в нас, має мати поганий кінець. Його родина на півроку поїхала в інше місто. Бо тут не було роботи. Дев'яності, всі діла. Я плакала, він тримався, вдень тримався. А вночі прибігав під балкон, другий поверх, кидав якісь польові букєтікі, так мило, до речі.  Пробував про шось серйозно поговорити, але не знав як. Теж дуже мило. А потім, вони поїхали швидше ніж планували і ми навіть нормально не попрощалися.  Спочатку ми переписувалися. Але, за пару місяців, вже зовсім не так часто, як спочатку. Чотирнадцять років, то такий вік. Не для листів. Аж раптом за півроку, приходить мама з роботи і каже мені, шо, мол,  дружок-то твій скоро повернеться. Шось там наладилось в їхній родині з роботою і вони назад переїжджають. Я зраділа, щиро, зраділа, я знову хотіла лазити по деревах і по стройках, хотіла переказувати всі книжки, які я прочитала, за ці півроку. Я абсолютно не відчувала, шо мені вже чотирнадцять років. І зря. Він приїхав вже зовсім не такий. Ну, тобто, абсолютно не такий, як був. Інша людина. Чужа людина. Я знову плакала, але букетів пізно ввечері мені вже не приносили і в футбол грати не брали. Я сприйняла це як зраду. Розумієш? (ПАУЗА) Він так легко змінився, так легко позбувся всього того, чим був перед тим, разом зі мною, шо я вирішила ніколи не мінятися. Ніколи. Ніколи не зраджувати тим хорошим дням, тим прекрасним дням. Я хотіла втримати їх хоча би всередині себе. Законсервувати. (ПАУЗА) Бо це ж було найкраще, шо було в мене за все моє тодішнє коротке життя.

РОМАН:                      А коли ти познайомилася зі мною, то...

ВЕРОНІКА:                Коли я познайомилася з тобою, то, правда, думала, шо покінчу зі старим і війду в шось нове, нарешті.

РОМАН:                      Але не війшла.

ВЕРОНІКА:                Чому? Я-то війшла. Але, потім я побачила, шо це не нове, це якась така пародія на старе. Дурна, безпробудна, незрозуміла пародія на старі, хороші, щасливі дні. Ти, насправді, був тут ні причому. Просто, ситація стала такою тупою. І я не витримала. Я відчула, шо дуже скоро в мене не залишиться навіть пам'яті про мої щасливі дні. Він їх зрадив, а я їх вб'ю остаточно... А як без них? (ПАУЗА) Ти був хороший, з тобою теж було добре і душевно, але це вже просто було запізно... Це був кошмар тупого повторення. Як у поганому сні, коли приємні рідні обличчя раптом викривлюються.  Тобі таке снилось?

РОМАН:                      Навіть не знаю, шо сказати.

ВЕРОНІКА:                Але я була дурна. Шо тут скажеш.

РОМАН:                      Ну, принаймні, я тепер тебе розумію.

ВЕРОНІКА:                Це добре. Але зараз мені від цього не легше. Я тупо змарнувала свій шанс. Зараз, я б зробила по-іншому.

РОМАН:                      Ти мала мені про це сказати. Ми б не говорили про весілля, ми б... Ми б просто жили, в нас ше була купа часу попереду.

ВЕРОНІКА:                Я все змарнувала. Мала і дурна. А на мене тоді навалилося, шось таке, чому я не могла навіть дати назву. А я була мала і дурна... А тепер я як в підвалі якомусь. І не знаю як звідси вийти...

ЗВУЧИТЬ СИГНАЛ СМС, РОМАН ДИВИТЬСЯ У СВІЙ ТЕЛЕФОН, ЧИТАЄ, ВИТЯГУЄ ЦИГАРКУ, ПОТІМ КИДАЄ ЇЇ НА СТІЛ, ВСТАЄ, ПІДХОДИТЬ ДО ВЕРОНІКИ, КЛАДЕ РУКУ НА ПЛЕЧЕ.

РОМАН:                      Йдемо десь.

ВЕРОНІКА:                Йдемо. А куди?

РОМАН:                      Йдем до мене.

ВЕРОІНКА:                Ого. А твоя жінка?

РОМАН:                      Вона не вдома. Написала смс, шо затримується в подруги і буде вже вранці.

ВЕРОІНКА:                (ТЕЖ ВСТАЄ) Ти думаєш, вона в того Тараса?

РОМАН:                      А де ж ше?

ВЕРОНІКА:                Я думаю, ти помиляєшся. Ти просто мало знаєш жінок. Можу поспорити.

РОМАН:                      Це ти про шо?

ВЕРОНІКА:                Я про то, шо не завжди, коли жінка затримується в подруги, то вона обманює тебе. Деколи, так хочеться посидіти в подруги. Подовше. Так, просто.

РОМАН:                      Якось це дійсно дуже просто виходить. Не знаю.

ВЕРОНІКА:                Послухай дорослу, розумну Ніку, яка вже багато разів помилялася в цьому житті.

РОМАН:                      Не знаю. Йдем до мене.

ВЕРОНІКА:                Та йдем. Чому ні.

БЕРЕ СУМОЧКУ, СТАВИТЬ СТІЛЕЦЬ ПІД СТІЛ. НА ЯКУСЬ МИТЬ ЗАВМИРАЄ.

Я була дурна. Я хотіла зберегти те, чого вже не було. Так не можна. Зберігати треба те, що є. Правда?

РОМАН:                      Правда. Йдем.

ВЕРОНІКА:                Ти мене не слухаєш. А зря. Тобі є шо зберігати.

РОМАН:                      Не знаю. А що робити з тим, чого вже нема?

ВЕРОНІКА:                Та шо - ставити йому пам'ятник, шоб було куди принести квіти.

РОМАН:                      Ну... Пам'ятник, це таке. На площах. А якшо шось дуже... своє, інтимне?

ВЕРОНІКА:                Тоді дуже інтимний пам'ятник. І дуже інтимні квіти. Все просто.

РОМАН:                      Я б поставив інтимний пам'ятник. Нам з тобою.

ВЕРОНІКА:                Прекрасна ідея. Йдем ставити пам'ятник. В тебе є окрема спальна кімната?

РОМАН:                      Є. А шо?

ВЕРОНІКА:                Прекрасно. Спальна кімната - це найбільш інтимне місце, яке може бути. Але ми зробимо це в вітальні. Не люблю запах духів від інших жінок.

РОМАН:                      Твій телефон. Знову. Скільки можна дзвонити?

ВЕРОНІКА:                Тейк іт ізі, бейбі. Тейк іт ез іт камз.

РОМАН:                      "Дорс"?

ВЕРОНІКА:                "Дорс".

 

ДІЯ II                           СЦЕНА 3

ВЕРОНІКА І РОМАН ЛЕЖАТЬ НА ДИВАНІ У ВІТАЛЬНІЙ КІМНАТІ. МОЖЛИВО, НЕХАЙ, ВЕРОНІКА НАВІТЬ КУРИТЬ. СТРУШУЮЧИ ПОПІЛ В РУКУ РОМАНА, ЯКУ ТОЙ СКЛАВ "ЧОВНИКОМ". ЇХНІЙ ОДЯГ РОЗКИДАНИЙ НА ПІДЛОЗІ БІЛЯ ДИВАНУ.

ВЕРОНІКА:                (СМІЄТЬСЯ) Чому я тоді тобі не давала... Дура.

РОМАН:                      Да, це хороше питання. Ти і тоді таке вміла?

ВЕРОНІКА МОВЧИТЬ.

РОМАН:                      Ну вибач, я не хотів пошлити. То так.

ВЕРОНІКА:                В тебе є десь тут папір? І ручка?

РОМАН:                      Та має бути. Подати? Будеш вірші писати?

ВЕРОНІКА:                Ти ж знаєш, я вірші не люблю.

РОМАН:                      Ну да, точно. Ти вже докурила?

ВСТАЄ, ВИТРУШУЄ РУКУ З ПОПЕЛОМ ЗА БАЛКОН, ГЛИБОКО ВДИХАЄ НІЧНЕ ПОВІТРЯ. НЕ ЗАКРИВАЮЧИ ВІКНО, ШУКАЄ ПАПІР, РУЧКУ. ПОДАЄ ВЕРОНІЦІ. ТА ВІДРИВАЄ ДВА МАЛИХ КЛАПТИКИ.

ВЕРОНІКА:                Подай ше на чому писати.

РОМАН ЗНІМАЄ ЗІ СТІНИ КАРТИНУ З КВІТАМИ.

ВЕРОНІКА:                О, які квіти!

РОМАН:                      Да. Скромний букет. Вибач, справжніх немаю.

ВЕРОНІКА:                А справжніх зараз і не треба. Треба такі, шоб зберігалися вічно. Да? (ПРОТЯГУЄ РОМАНУ ОДИН КЛАПТИК ПАПЕРУ І РУЧКУ) На.

РОМАН:                      Це для чого? Я віршів теж не люблю.

ВЕРОНІКА:                Віршів не треба. Напиши мені шось хороше. Просто хороше.

РОМАН:                      Але шкода, шо я по віршах не виступаю. Я б написав, шо я тебе люблю.

ВЕРОНІКА:                Напиши це білими віршами.

В КІМНАТУ ВРИВАЄТЬСЯ ПОДИХ НІЧНОГО ВІТРУ. ВЕРОНІКА КУТАЄТЬСЯ В ПЛЕД. ГОЛИЙ РОМАН НІЧОГО НЕ ПОМІЧАЄ, ЗАЙНЯТИЙ НАПИСАННЯМ "ЧОГОСЬ ХОРОШОГО" ДЛЯ ВЕРОНІКИ, ЯКА ТЕЖ ЩОСЬ ВИМАЛЬОВУЄ НА СВОЄМУ ПАПІРЦІ.

РОМАН:                      Готово!

ВЕРОНІКА:                А тепер дай це мені. А я дам тобі свій листок. Тільки давай зараз не читати. Прочитаєм завтра. Я твоє, а ти моє. Поклади собі десь поки, шоб потім не забув. Поклади в кошельок.

РОМАН ВІДДАЄ ВЕРОНІЦІ НАПИСАНЕ, ВИТЯГАЄ З КУРТКИ СВІЙ ГАМАНЕЦЬ, КЛАДЕ ТУДИ СКЛАДЕНИЙ ЛИСТОК ВІД ВЕРОНІКИ. ВЕРОНІКА ВСТАЄ З ЛІЖКА РАЗОМ З КОВДРОЮ І ПОТЯГУЄТЬСЯ.

ВЕРОНІКА:                Слухай, дай мні якийсь халат, я в ванну забіжу. Шось похолодало в тебе. То вже осінь прийшла.

РОМАН:                      Осінь ше нє, осінь буде завтра. Школярі ше можуть відпочивати. Так само як і любовнікі. Хоч, зрештою, виживуть лише школярі. Мда... Халат там в ванній лежить. Але то Діани. Тільки шоб потім він твоїми духами не пах.

ВЕРОНІКА:                То її звати Діана... То ти боїшся, шо вона взнає про мене?

РОМАН:                      Ну... Якось не звик я ше. До збитого балансу.

ВЕРОНІКА:                Ну і добре. З цим балансом ніколи не понятно. Тому, бійся.

РОМАН:                      (ВМОЩУЮЧИСЬ НА ДИВАНІ) Але плєд назад принеси, Бо холодно. Ти коли встаєш?

ВЕРОНІКА У ВАННІ, ТОМУ ВІДПОВІДІ РОМАН НЕ ОТРИМУЄ. СКРУТИВШИСЬ У КЛУБОК, ВІН МИРНО ЗАСИНАЄ. ПРИХОДИТЬ ВЕРОНІКА, В ХАЛАТІ, З ПЛЕДОМ В РУЦІ, АЛЕ НЕ ЛЯГАЄ НА ДИВАН, А СІДАЄ БІЛЯ СТОЛУ І КУРИТЬ У ВІКНО. ПОТІМ ВСТАЄ, НАКРИВАЄ РОМАНА ПЛЕДОМ І ЗНОВУ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ЗА СТІЛ.

ДІЯ III                          СЦЕНА 1

РОМАН СПИТЬ НА ДИВАНІ. ДЗВІНОК МОБІЛЬНОГО. РОМАН СПРОСОННЯ ДОВГО ОЗИРАЄТЬСЯ ДОВКОЛА, ШУКАЄ ТЕЛЕФОН, НАРЕШТІ ВІДПОВІДАЄ.

РОМАН:                      Ало. Ти? Тарас? (ПРОДОВЖУЄ ОЗИРАТИСЯ) І шо ти хочеш мені сказати? Ну добре. Я дома. Піднімайся і заходь, там відкрито має бути.

КИДАЄ ТЕЛЕФОН. ЗНОВУ КУТАЄТЬСЯ В ПЛЕД, ПРОСТЯГАЄТЬСЯ НА ДИВАНІ. ЗАХОДИТЬ ТАРАС.

ТАРАС:                        Здорів, старий.

РОМАН:                      Ну, привіт.

ТАРАС:                        Вибачай, шо я так рано.

РОМАН МОВЧИТЬ.

В мене велика нужда, а ти близько живеш. Одним словом, ай нід йор хелп - позич п'ятдесятку до завтра. Екстренна ситуація - взагалі грошей не маю. А мені по справам зараз треба бігти. А ти чого мовчиш? Чого не питаєш, шо сталося? Так, шо, виручиш, старий?

ЗБУДЖЕНО ПОХОДЖАЄ ПО КІМНАТІ. СІДАЄ НА СТІЛЕЦЬ, ВСТАЄ, ЗНОВУ СІДАЄ.

РОМАН:                      Це все, шо ти мені хочеш сказати?

ТАРАС:                        В сенсі? Кажу, позич троха каси. Завтра віддам. Вчора троха проблемно вечір закінчився, знаєш.

РОМАН:                      А я думав ти хочеш за неї просити?

ТАРАС:                        Ти про шо, старий? За кого?

РОМАН:                      За Діану.

ТАРАС:                        А то хто? Ану нагадай. Вона в якій групі?

РОМАН:                      Я про свою Діану. Про жінку свою.

ТАРАС:                        Про Діану? А шо просити?

РОМАН:                      Де Діана?

ТАРАС:                        Так а я звідки знаю? Ти шо, з перепою? А де, вона, до речі? Спить? А ти чому на дивані? Голий?

РОМАН ПІДХОПЛЮЄТЬСЯ, ШВИДКО НАТЯГУЄ ШТАНИ, ФУТБОЛКУ, ПРИБИРАЄ ДИВАН, РОЗГЛАДЖУЄ ПЛЕД. СІДАЄ ЗА СТІЛ.

РОМАН:                      Її немає вдома. Я думав вона в тебе була.

ТАРАС:                        Ти точно вчора бухав. З якого то... вона в мене мала бути?

РОМАН:                      Я бачив, як вона виходила з твого під'їзду. Тиждень тому.

ТАРАС:                        А-а, от воно шо. Ха, старий, ну ти параноїк. Ти її там побачив і подумав, шо вона від мене йшла? Ха-ха, старий.  Пий частіше валерьянку. Чи то там зара помагає. Від депресії. Вона ж до подружки туда ходить. Її подружка живе в мому домі. На третьому поверсі. Ти шо, не в курсі? Та, я її бачив пару раз там, здоровались. Вона останній місяць зачастила.  Старий, так даш мені п'ятдесятку? Мушу бігти, вибачай.

РОМАН ПОМАЛУ ПІДІЙМАЄТЬСЯ, ПІДХОДИТЬ ДО СТІЛЬЦЯ, НА ЯКОМУ ВИСИТЬ КУРТКА, ВИТЯГАЄ ГАМАНЕЦЬ.

РОМАН:                      А це шо таке? (ПОРПАЄТЬСЯ В НУТРОЩАХ ГАМАНЦЯ) А де гроші? Шо за...

РАПТОМ КИДАЄ ГАМАНЕЦЬ НА СТІЛ, СІДАЄ ЗБОКУ І ПОЧИНАЄ БЕЗЗВУЧНО СМІЯТИСЯ.

Да... Молодець... Пожартувала...

ТАРАС:                        Так шо? Не маєш чи шо? Ти там плачеш чи смієшся? Старий, я мушу бігти.

РОМАН:                      Не маю я... Навіть гривні не маю...

ТАРАС:                        От блядство. До кого ж тепер...

РОМАН:                      Так шо сталося?

ТАРАС:                        Та шо. Та думав вчора троха розслабитись. Перед новим навчальним роком. Короче. Викликав я простітутку. Так ти прикинь, вона так і не прийшла до мене. Я чекав-чекав, позвонив тим її сопровождающим. А вони, бля, не в курсах, тоже. Прибігли до мене. Кажуть, ти де її дів? Ну я їм і доказував півночі, шо я не верблюд, шо нікуда я її не дівав. І в такому-от замєсі, вони мало того, шо забрали ті бабкі, які я мав тій простітутці віддати, так ше й змусили зверху покласти пару сотень - за неудобства. Сказали, як розберуться шо до чого, і якшо я ні при чому, то віддадуть. Короче, віддав їм всьо, шо мав, і ше мусив в банкомат бігти. Ше й цілу ніч практично не спав. Вони там бігали по двору, пиняли всі таксі, звонили кудась, кричали, матюкались. Шо я тепер сусідам скажу? Вони, мабуть, всьо поняли...

РОМАН:                      Так шо - так і не віддали?

ТАРАС:                        Та не віддали. Десь під ранок - я так-сяк закемарив в кріслі - вони вдруг підхопились, хтось їм подзвонив чи шо, і побігли всі. Навіть нічого мені не сказали. Отака хуйня. А мені зараз по важним ділам треба ганяти.

ДЗВОНИТЬ ТЕЛЕФОН ТАРАСА.

ТАРАС:                        Ало! Ало! Та, та, то я. Шо? Все нормально? Ага... Ага... Розібралися? Чекайте, так а бабкі? За півгодини? Добре. Я поняв. Ага.

РОМАН:                      Розібрались?

ТАРАС:                        Розібрались. Ти прикинь! Сказали, шо за півгодини до мене додому підвезуть. Все-таки, не хочуть хорошого клієнта втрачати... Нашли тіпа ту блядь. Сама нашлась - то вона вранці їм сама позвонила. І вони по неї поїхали. Да... Отакі цирки перед самим першим вересня. Ну але я тобі скажу, вона того стоїть, того всього геморою. Я на неї не в обіді.

РОМАН ПОМІЧАЄ НА СПИНЦІ СТІЛЬЦЯ ЖІНОЧУ ВОЛОСИНУ, БЕРЕ ДВОМА ПАЛЬЦЯМИ І ДИВИТЬСЯ НА НЕЇ.

ТАРАС:                        Там така ляля... Як з французьких романів. Я її, старий, по великим святам викликаю.  А вчора вирішив, шо перед першим вересням ше раз  її замовлю. Шоб останні літні деньки відпразнувати. Перед шахтою. Ти мене слухаєш, Ромко?

РОМАН:                      Шо? Та, я тебе слухаю.

ТАРАС:                        Короче, вона реально унікальна кобіта.

РОМАН:                      Хто?

ТАРАС:                        Ну та, прастітутка. Шо я вчора замовляв. Я кажу, шо вона з тих елітних. Дорога, але того вартує. Така субтельна, знаєш.  Ніколи і не скажеш, шо блядь. Така невисока, тонка, на голові волосся завжди як в французьких фільмах укладено. Чи не укладено... Так просто лежить, але завжди елеганцько. І шось в ній таке є... Таке піздєц заманчіве. І куда вона вчора повіялась та повія? Прикинь, зайшла в під'їзд і зникла. До моєї квартири не попала. Через двір, мабуть, втекла.

РОМАН:                      Зайшла в під'їзд? А в квартиру не попала? (ПАУЗА) А як вона виглядає?

ТАРАС:                        Ну я ж кажу! Така невисока, волосся темне, таке троха довге і очі - такі шо ух! Як озеро. А ти шо, її знаєш? Ат-ти старий блядун! Ніколи б не подумав. Скажи чесно - ти тоже викликав?

РОМАН НЕ ВІДПОВІДАЄ.

ТАРАС:                        Ну добре, потім розкажеш. Я біжу. Всьо, давай, старий!

ТАРАС ВИХОДИТЬ, У ДВЕРЯХ ЗІШТОВХУЄТЬСЯ З ДІАНОЮ.

ТАРАС:                        Діанка, привіт! Я побіг, не скучайте!

ДІАНА:                        Привіт! Па!

 

 

ДІЯ III                          СЦЕНА 2

ДІАНА ЗНІМАЄ ПЛАЩ, СІДАЄ НА ДИВАН.

ДІАНА:                        Фух... Нарешті вдома. Ромку, ти мене вибач, я ніяк не могла. Попала в таку дурну ситуацію.

РОМАН:                      Яку ситуацію?

ДІАНА:                        Та таке шось... Я навіть сама не поняла. Але я тобі спочатку маю в дечому зізнатися.

РОМАН:                      Ну?

ДІАНА:                        Ромку, я знаю, ти не любиш, коли я займаюся репетиторством.  Та, я тобі обіцяла. Але мене недавно подруга попросила. Ну дуже попросила.  Її ше знайомої син цього року поступив. Тобто, в підготовчу групу поступив. Але там, кажуть, тепер будуть жосткий відбір робити. Відсіювати всіх, хто не справляється. Ну і вона мене попросила... Я тобі не казала, бо знаю, шо ти будеш нервуватися і думати, шо мене використовують і шо твоїм іменем потім будуть прикриватися. Ну але подружка дуже просила. То Оля, не знаю чи ти її знаєш, вона, до речі, в тому домі живе, шо і Тарас твій, Іванович.  Ну так от,  не знаю чи він тобі от зараз казав, але вчора там в тому домі ввечері шось таке творилося...  Когось шукали чи шо. Я так трохи в Олі засиділася за тим, за сим. А коли вже хотіла йти, то в дворі шось жахливе робилося.  Якісь бандити бігали, кричали, матюкалися, зупиняли машини. Я дуже перелякалася, ми чекали поки то все закінчиться, а воно все не закінчувалося А Оля каже, шо нікуда мене вже не пустить і я в неї ночувала. А вранці хотіла йти пішки, але Оля змусила мене таксі викликати і я ше таксі чекала.

РОМАН МОВЧИТЬ. ДИВИТЬСЯ НА ДІАНУ.

ДІАНА:                        Ромку, то ти не сердишся на мене? Шо я так тебе троха надурила? І дома не ночувала? Ти так на мене дивишся, ніби вже шось про мене погане підозрював.

РОМАН:                      Ні. Я не серджусь. (ПАУЗА) Та все добре. Ні в чому я тебе не підозрював. Ми ж дорослі люди, деколи можна лишатися в друзів. Це нормально. Мами вже нема, шоб сварила. Ти мені смс написала і все нормально. Просто в мене голова болить.

ДІАНА:                        Бідний, Ромку. Я зараз в ванну. А потім тобі чай з трав зроблю. Має помогти. А ти вчора пив чи шо?

РОМАН:                      Ні, я дома сидів.

ДІАНА ВИХОДИТЬ. ЗА ДЕЯКИЙ ЧАС ПОВЕРТАЄТЬСЯ З ПОМИТОЮ ГОЛОВОЮ І В ХАЛАТІ. В РУКАХ МАЛЕНЬКИЙ ПАПІРЧИК.

ДІАНА:                        Ромку, то ти мій халат брав? Шось мені тут поклав? То шось твоє?

ЧИТАЄ НАПИСАНЕ НА ПАПІРЦІ.

О боже, Ромчику... То ти мені таке написав? Як мило... Ну ти поет! (ЧИТАЄ УГОЛОС)

"Літо вже майже минуло. Я йшов вулицею і побачив, що у твоєму вікні все ще світилося. Я підійшов, помахав тобі рукою, ти помахала мені. Ти щось сказала, я не почув, ми посміхнулися. Як добре, що ти є".

РОМАН БЕРЕ ЗІ СТОЛУ СВІЙ ГАМАНЕЦЬ, ДІСТАЄ СКЛАДЕНИЙ ПАПІРЧИК, ДИВИТЬСЯ НА НЬОГО.

ДІАНА:                        А це в тебе шо? Ше один вірш мені?

ПІДХОДИТЬ ДО РОМАНА, ОБІЙМАЄ ЙОГО, ПРИТИСКАЄТЬСЯ ГОЛОВОЮ ДО ГОЛОВИ. ПОТІМ ЗАЗИРАЄ ЧЕРЕЗ ПЛЕЧЕ РОМАНА.

ДІАНА:                        Шо це? Це ти якийсь пам'ятник намалював? Рабочій і крєстьянка?

РОМАН:                      (ХОВАЄ ПАПІРЕЦЬ У КИШЕНЮ) Та то так. Я механічно намалював.

ДІАНА:                        То ми з тобою? То нам пам'ятник?

РОМАН:                      То не нам. То всім любовнікам, які не дожили до кінця літа.

ДІАНА:                        Шо? Не розумію тебе. Ти про нас?

РОМАН:                      Ні, ми з тобою дожили. То так, кіно вчора одне дивився. Нічого цікавого, насправді.

 

 

 

 

ЗАВІСА