КОНИКИ У ВИСОКІЙ ТРАВІ

Автор: Анастасія Косодій

 

 

П’єса в трьох діях

 

Діючі особи:

 

ЛІДА – 25 років

ЯН РОЗЕН – начальник ЛІДИ, 35 років

ІВАН ШАЦЬКИЙ – 27 років, підлеглий РОЗЕНА

ФАРУХ – приблизно 50 років, хоча визначити це важко

ГЕРОЙ – схожий на РОЗЕНА

ГЕРОЇНЯ – схожа на ЛІДУ

ПОТЕРПІЛИЙ – 22 роки

 

СЦЕНА І

 

Кабінет аскетичного високопосадовця: крісло, стіл і два стільці перед ним.

Заходять ЛІДА і ШАЦЬКИЙ: вона вдягнена у літню сукню, він – у трискладовий костюм. В руках у ШАЦЬКОГО папка, вміст якої він час від часу переглядає.

 

ШАЦЬКИЙ: Пан Розен прийде через хвилинку, то ж…

ЛІДА: Сядемо?

ШАЦЬКИЙ: Так.

 

ЛІДА і ШАЦЬКИЙ сідають.

ШАЦЬКИЙ відкриває папку і починає переглядати її вміст.

 

ЛІДА: У вас там моє резюме?

ШАЦЬКИЙ: Я не маю права на це відповідати, пані Ліда.

ЛІДА: Чому?

ШАЦЬКИЙ: Суб…ординація?

ЛІДА: А, це.

 

Пауза.

 

ЛІДА: Багато претендентів на місце?

 

ШАЦЬКИЙ подає невербальні знаки того, що субординація розповсюджується і на цю інформацію.

 

ЛІДА: Я просто трохи не в курсі конкурсу на такі посади. Те, що з грошима вигідно, розумію. Але ж за роботу на міністерство ж ще нікому Пулітцера не дали…

ШАЦЬКИЙ: Ви плануєте отримати Пулітцера?

ЛІДА (посміхається): Я не маю права на це відповідати, пане Шацький.

 

В кабінет входить РОЗЕН.

 

РОЗЕН: Доброго дня.

 

ШАЦЬКИЙ швидко піднімається зі свого місця.

ЛІДА також встає – повільно і невпевнено.

 

ШАЦЬКИЙ: Добрий день.

ЛІДА: Приємно познайомитись.

 

РОЗЕН оглядає її швидким поглядом зверху-вниз, потім сідає за стіл.

ШАЦЬКИЙ віддає йому резюме ЛІДИ. РОЗЕН уважно переглядає його.

 

РОЗЕН: Лише чотири роки досвіду.

ЛІДА: Це у штаті. Позаштатні посади на другій сторінці.

РОЗЕН: Забагато посад. (Піднімає очі на неї) Чому так часто змінюєте місце роботи?

ЛІДА: Шукаю найкраще для себе. Робота ж має подобатись, правильно?

РОЗЕН: Ні. Робота має бути корисною.

ЛІДА: І це також.

 

РОЗЕН знов заглиблюється у її резюме.

 

ЛІДА: Я намагаюсь здобути універсальні навички. В сучасній Україні журналісту важливо…

РОЗЕН: Як довго?

ЛІДА: Прошу?

РОЗЕН: Будете здобувати – тут?

ЛІДА: Ну, власне…

РОЗЕН: Є контакти з місцевими медіа?

ЛІДА: Я вчилась у цьому місті. Усі місцеві медіа – мої контакти.

РОЗЕН: Добре.

 

РОЗЕН повертається до читання.

Завдяки останньому коментарю ЛІДА почуває себе трохи легше.

 

РОЗЕН: Ви знаєте польську?

ЛІДА: Зі словником. Там написано.

РОЗЕН: Яким словником?

 

Пауза.

 

ЛІДА: Звичайним. Я інколи перекладаю вірші з польської. Коли сумно.

РОЗЕН: Ага.

 

РОЗЕН віддає резюме ШАЦЬКОМУ. Складає руки на столі й уважно дивиться на ЛІДУ. Їй дещо ніяково від прямого погляду.

РОЗЕН: Що думаєте про роботу у закритих структурах?

ЛІДА: Було б цікаво спробувати. Ніколи не спілкувалась напряму з МВС, тепер зможу особисто...

РОЗЕН: Ми не МВС.

ЛІДА: Але ж... я саме у МВС резюме відсилала.

РОЗЕН: Так. Потім його перенаправили до нас.

ЛІДА: Мене про це не повідомили. Як називається ваш департамент?

РОЗЕН: Я не можу вам сказати, доки ви не погодитесь на роботу.

ЛІДА: А якщо я не погоджусь?

РОЗЕН: Ви ніколи не дізнаєтесь відповідь.

 

Пауза.

 

ЛІДА: Як щодо евфемізму? Перифразу? Ви ж можете сказати, хто вам взагалі потрібен?

РОЗЕН: Нам потрібен пресс-аташе. Ненормований робочий день. Соціальний пакет. Скоріш за все, роботи буде небагато. Але якщо виникне потреба, ви й о третій ночі матимете готувати матеріал.

ЛІДА: Присутність в офісі обов’язкова?

РОЗЕН: Бажана. Всі ваші статті перший час будуть переглядатися кількома редакторами. Краще не пересилали їх по зовнішній пошті.

ЛІДА: Це секретна інформація?

РОЗЕН: Якщо її погано відредагувати.

ЛІДА: То в чому конкретно полягає моя робота?

РОЗЕН: Ви отримуєте фактаж. Корегуєте його освітлення у медіа.

ЛІДА: Наскільки корегую?

РОЗЕН (посміхаючись): Це варіюється.

 

Пауза.

ЛІДА дивиться на ШАЦЬКОГО. Обводить поглядом кабінет.

 

РОЗЕН: Все ще зацікавлені у роботі, пані Ліда?

ЛІДА: Ви не схожі на МВС.

РОЗЕН: Ні.

ЛІДА: Але підконтрольні ним.

РОЗЕН: Не зовсім так. Ми їх автономна частина.

 

Пауза.

 

ЛІДА: Моя робота... моє корегування. У нього якісь особливі цілі?

РОЗЕН: В основному безпека. Чим обережніше ми подамо подію, тим більш убезпеченими будуть громадяни.

ЛІДА: Так можна сказати про будь-яку новину.

РОЗЕН: Звісно. Але наші новини трохи серйозніші, ніж новий роман поп-зірки і статки депутата, виведені в офшори.

 

ЛІДА мовчки дивиться на РОЗЕНА.

 

РОЗЕН: Ваші думки?

ЛІДА: Прес-аташе – це ж дипломатична посада. Я не занадто…

РОЗЕН: Молода?

ЛІДА: …журналіст для цього? Спрямування геть різні.

РОЗЕН: Ми вас навчимо.

ЛІДА: Що ж… (Пауза) Добре. Давайте на випробний термін.

РОЗЕН: Все одно доведеться написати розписку про нерозголошення.

ЛІДА: Добре.

РОЗЕН: Тоді співбесіду скінчено. Пан Шацький покаже вам ваш кабінет.

 

ЛІДА піднімається і знову сідає.

 

ЛІДА: Ви все ж маєте сказати, з чим я працюватиму. Хоча б вектор головних проблем... це щось політичне? Якісь таємні розправи у вищих колах?

РОЗЕН: Це жодним чином не пов’язано з політикою.

ЛІДА: Але з чим тоді? Я не розумію. Я не можу підписуватися на це з заплющеними очима.

 

РОЗЕН мовчки дивиться на неї деякий час.

 

РОЗЕН: Ви живете сама?

ЛІДА: Так.

РОЗЕН: Знімаєте помешкання?

ЛІДА: В сусідньому районі, так.

РОЗЕН: Мабуть, однокімнатна квартира... Коли ввечері ви вимикаєте світло і накриваєтесь ковдрою, який шурхіт у коридорі змушує вас здригнутись? Що ви боїтеся побачити у дзеркалі, коли серед ночі йдете у туалет? Які тіні ввижаються вам на стінах? Хто вилазить з-під ліжка, доки ви спите?

 

Пауза.

 

РОЗЕН: Мабуть, батьки вчили вас, що нерозумно боятися таких речей? Що треба собі лягати спати і не думати про погане? Вони, звісно, були праві, Лідо, але у кожного правила є своє виключення. Ми займаємося такими виключеннями. Убезпечуємо їх для людей. Щоб наступної ночі ви знов йшли спати спокійно, не боячись чудовиськ. (Пауза) Вам зрозуміла основна концепція?

ЛІДА: Дуже... приблизно.

РОЗЕН: Поки що вистачить. Ви швидко зорієнтуєтесь.

ЛІДА: Сподіваюсь.

РОЗЕН: Я ваш головний редактор. З особливостями корпоративної журналістики ознайомить пан Шацький. Ще якісь питання?

ЛІДА: Лише одне. Ви боїтеся чудовиськ?

РОЗЕН (після паузи): Так.

 

ЛІДА мовчки підводиться і, кивнувши РОЗЕНУ, виходить. ШАЦЬКИЙ йде за нею, але потім швидко повертається і поспіхом кладе на стіл перед РОЗЕНОМ ще кілька паперів.

ШАЦЬКИЙ йде з кімнати. РОЗЕН лишається за столом.

 

СЦЕНА ІІ

 

ЛІДА ходить по пустій сцені зі стосом паперів у руках. Вона читає їх вголос, час від часу роблячи позначки ручкою.

Паралельно з цим у кабінет вносять стіл, стілець, комп’ютер та інше приладдя. Усе воно старе – величезний процесор, «горбатий монітор». ЛІДА спостерігає за цим все більш і більш критично.

 

ЛІДА:  Крововилив з носу, пацієнт у комі… ну добре, добре… (робить на паперах ще кілька позначок і відкладає їх у дві різні стопки). Був знайдений поблизу села Ульгівок, граничне перевтомлення…

 

У цей час робочі приносять їй на стіл клавіатуру і мишку, і через брак простору згрібають аркуші в одну купу.

 

ЛІДА: … причина: танцював протягом десяти годин.

 

ЛІДА деякий час здивовано дивиться на друкований текст. Потім помічає, що її аркуші на столі відсунуті.

 

ЛІДА: Ні, ні! Це не можна чіпати!

 

Робочі знизують плечима і мовчки виходять за новими складовими робочого місця.

Входить ШАЦЬКИЙ і віддає ЛІДІ нові папери.

 

ЛІДА: А не можна мене посадити на чиєсь місце? Щоб вже готове було?

ШАЦЬКИЙ: За пів години тут все закінчать. Почекайте ще трохи.

ЛІДА: А техніка у всіх така сучасна?

ШАЦЬКИЙ: Фактично. Цього року нам знов скоротили фінансування. У вас ще якісь питання?

ЛІДА: Безліч. От тут (незграбно кладе стос паперів на стіл, бере кілька аркушів). Село Ульгівок. Я подивилася на карті, це ж вже територія Польщі.

ШАЦЬКИЙ: Справді?

ЛІДА: Так. Хіба то наша юрисдикція? А, і ось ще: крововилив з носу, тут вже три такі випадки, ви можете мені пояснити…

ШАЦЬКИЙ: Вибачте, Лідо, у мене зараз немає часу.

ЛІДА (з відчаєм): Іване, це ж всього хвилина розмови. Просто поясніть мені…

 

ШАЦЬКИЙ відволікається на одного з робітників і виходить з кімнати, махнувши ЛІДІ рукою.

 

ЛІДА: От гімно.

 

ЛІДА сідає за стіл, обклавшись книжками і підперши голову руками.

Настрій її близький до відчаю.

Робочі заносять сканер їй в кімнату: ставлять на стіл, прямо зверху паперів.

Погляд ЛІДИ стає ще сумнішим.

 

Нарешті, в кімнаті тиша.

ЛІДА піднімає сканер і виймає з-під нього декілька паперів. Мовчки розглядає їх.

 

В кімнату заходить РОЗЕН з двома книгами у руках.

 

РОЗЕН: Ви не зайняті, Лідо?

ЛІДА: Ні. Тобто, так, але ви дуже вчасно. Іван так і не пояснив одну справу…

РОЗЕН (простягає їй книги): Може, стане в пригоді. Іван сильно заклопотаний зараз. Якщо будуть питання, звертайтесь одразу до мене.

ЛІДА (розглядає обкладинку першої книги): «Хвороби, енциклопедія. Діагностика та лікування».

РОЗЕН: Фактичну інформацію краще брати звідси. Симптоматику в інтернеті часто плутають. Зайва морока.

ЛІДА (дивиться на другу книгу): «Світовий бестіарій. Список від а до я».

РОЗЕН: Це про всяк випадок. Якщо прогнозують серію інцидентів, краще одразу зорієнтуватися на одну лінію.

ЛІДА: Ви маєте на увазі…

РОЗЕН: Щоб не плутати ЗМІ.

ЛІДА: Ні. Ось у мене три випадки смертельного крововиливу з носу – ви це серією інцидентів називаєте?

РОЗЕН: Так, це у нас… ану дайте книгу… (гортає книгу, і, розгорнувши її на відповідній сторінці, віддає ЛІДІ) Ось.

 

ЛІДА читає назву підрозділу і знов піднімає на нього здивований погляд.

 

ЛІДА: Вампіри.

РОЗЕН: Етнічна підгрупа Буковини, Бессарабії. Звертайте увагу на такі деталі, вони теж важливі.

ЛІДА: Ви хочете, щоб я написала що цих людей вбили вампіри?

РОЗЕН: Навпаки. Ви маєте написати що завгодно окрім цього.

 

Пауза. РОЗЕН бере енциклопедію хвороб, гортає.

 

РОЗЕН: Можете послатись на високий тиск. Щоправда, виникне питання, чому кров йшла тільки з носа – а не очей і вух. У декого з місцевої преси точно виникне.

 

ЛІДА відсувається на спинку свого стула, деякий час мовчить.

 

ЛІДА: Ваш помічник дав мені інформацію з польської території. Село Ульгівок. Граничне перевтомлення, чоловік помер після десяти годин танцю.

РОЗЕН: Напишіть «нервовий зрив». Про алкогольне сп’яніння краще не зачіпати, у нас політика поваги до загиблих.

ЛІДА: Формально це не українська територія.

РОЗЕН: О, це нормально. Випадки на кордонах ми також про всяк випадок забираємо. Пани з Кракова не дуже дбають про чистоту інформаційних потоків...

ЛІДА: І формально я ні біса не розумію, що тут відбувається. Ані… ані біса.

 

РОЗЕН мовчки розгортає перед нею «Бестіарій» на потрібній сторінці.

 

ЛІДА: Чугайстер? Серйозно?!

РОЗЕН: Стишуйте тон. Я все вам вказав, сідайте і пишіть. Щось ще незрозуміло?

ЛІДА: Ви серйозно… ви хочете сказати, що все це існує? Вампіри, чугайстри… гноми, дракони?

РОЗЕН: Гномів не існує. В традиційному розумінні; це скоріш іронія. Насправді вони були дуже високими. Дракони…

ЛІДА: Це якийсь жарт?

РОЗЕН: Про гномів?

ЛІДА: Ви мене розігруєте?

РОЗЕН: Ні.

ЛІДА: Тоді я не розумію.

 

Пауза.

 

РОЗЕН: Я вас вважав розумною дівчиною, Лідо.

 

ЛІДА дивиться на РОЗЕНА з нервовою усмішкою.

 

ЛІДА: Я про таке чула.

РОЗЕН (суворо): Де саме?

ЛІДА: Випробування першачка, да? Така... корпоративна розвага.

РОЗЕН: Лідо, вже час заспокоїтись.

ЛІДА: А коли ви скажете про приховану камеру?

 

РОЗЕН робить глибокий вдих і видих.

 

РОЗЕН: Ми вас розіграли. Правильно. Кумедно вийшло. Але тепер жарти скінчились. Беріть папери, вмикайте комп’ютер і починайте працювати.

ЛІДА: На газету «Очєвідноє-нєвєроятноє»?

РОЗЕН: Саме так.

 

ЛІДА бере папери, розгортає «Бестіарій». РОЗЕН спостерігає за цим, стоячи незворушно, зі складеними на грудях руками.

 

ЛІДА (знов підвівши погляд): Знаєте, чого я досі не можу зрозуміти?

РОЗЕН: Ні.

ЛІДА: Якщо я – пресс-аташе, єдиний на весь департамент… то чим займаються інші? Їх тут багато, більшість чоловіки. У більшості в кабінетах жодної техніки. Самі лиш паперові архіви, шафи і шафки, комоди і скрині… Я – тільки вершина айсберга, правда, пане Розен? Я лише розповідаю казки про вашу діяльність. А ви дієте.

РОЗЕН: Вражаюча дедукція.

ЛІДА: Вже виправдовую своє призначення.

 

РОЗЕН хитає головою і йде до дверей.

 

РОЗЕН (на виході розвертається): Ваше резюме свідчило про певну гордість.

ЛІДА: Певну?

РОЗЕН: Ви хочете пишатись тим, чим займаєтесь. Саме таке формулювання – а не «щоб робота подобалась». Ви хочете носити свою справу з гордістю. Навіть жодного разу не назвавши її на ім’я. Це робота, якою ви зможете пишатись.

ЛІДА: А мене візьмуть полювати вампіра?

РОЗЕН (з удаваною помішкою): Ні. Ви у нас творчий працівник.

ЛІДА: Хоча б кілок з осини?..

РОЗЕН: Можете взяти у бухгалтерії. Наш універсальний засіб.

ЛІДА: Чудово.

РОЗЕН: Приємного дня.

 

РОЗЕН виходить.

 

ЛІДА витягає з-під сканеру папери і починає активно розкладати їх у кілька стопок, ніби граючи у гру:

 

ЛІДА: Вампіри… чугайстер… чугайстер… чугайстер… а це мабуть мавка?.. характерник… ламія…

 

ЗАВІСА

 

СЦЕНА ІІІ

 

 

Освітлений лівий кут сцени. Там сидять ГЕРОЙ і ГЕРОЇНЯ, звісивши ноги униз.

ГЕРОЙ і ГЕРОЇНЯ рухаються з пластикою ляльок-маріонеток. До початку діалогу вони сидять, опустивши плечі й руки вниз (ніхто не сіпає за мотузки).

 

ГЕРОЙ: В скількох виданнях ви працювали? Бачу по резюме, що в багатьох. Але на чорта це обговорювати? Давайте я краще спитаю, чи боїтеся ви темряви.

ГЕРОЇНЯ: Ви ж понизите голос попередньо – щоб зберегти драматизм?

ГЕРОЙ: А ви відповісте питанням на питання, щоб делікатно подати на розгляд національну ідентичність?

ГЕРОЇНЯ: Ви боїтеся чудовиськ, пане працедавець?

ГЕРОЙ: Звісно. Чудовиська з’їдять нас усіх.

ГЕРОЇНЯ: Як у клятій Старшій Едді.

ГЕРОЙ: Як у клятій Старшій Едді.

 

Пауза.

ГЕРОЙ і ГЕРОЇНЯ опускають голови і руки, потім пробуджуються знов.

 

ГЕРОЇНЯ: «Рогу Геймдаля / гук я чую, / під комонними гнеться / Міст Осяйний; / ясен крекче, / його крона тремтить, / Вовк прокидається, / вої скачуть».

ГЕРОЙ (разом з ГЕРОЇНЕЮ обертається назад): Правда, віщунко?

 

Тьмяне світло з’являється на середині сцени. Там, за своїм столом, щось пише ЛІДА.

 

Деякий час подивившись на неї, ГЕРОЙ і ГЕРОЇНЯ знов розвертаються до глядачів.

 

ГЕРОЇНЯ: Є ідея. Отакими короткими репліками…

ГЕРОЙ: …давайте будувати всю драму.

ГЕРОЇНЯ: Пафос.

ГЕРОЙ: Значущість!

ГЕРОЇНЯ: Швидкість!

ГЕРОЙ: І космос самопроекцій.

ГЕРОЇНЯ (повертається назад, до ЛІДИ): Ти б може вже роботою зайнялась?

 

ЛІДА зминає аркуші паперу і викидає їх. ГЕРОЙ і ГЕРОЇНЯ опускають голови, плечі й руки униз. Світло над ними гасне.

 

ЛІДА встає зі свого місця і відкриває двері. Вона обмахується рукою – вочевидь, їй спекотно. Взявши зі стола мобільний телефон, виходить з ним на середину сцени.

 

ЛІДА: Алло. Це прес-центр вас турбує… Ліда, так. Мені потрібен хтось на вичитку. Пан Шацький, можливо? А пан Розен? То вони на одній операції виходить… так, чекаю.

 

В цей час повз двері позад неї провозять кілька каталок, на яких, накриті простирадлами, лежать надприродні істоти: в одного з-під простирадла видно риб’ячий хвіст, в другого - роги, вовчі лапи – у третього, і так далі.

Чоловік,  що везе останню каталку, помічає ЛІДУ і швидко закриває двері.

ЛІДА заціпеніло дивиться на закриті двері.

 

ЛІДА (розвертається до глядачів; голос тремтить): А… так. Проблема у тому, що через дві години усі міські газети почнуть верстку, і надсилати їм будь-що буде вже даремно. Кого завгодно з тих, хто в курсі. Ні, якщо можна, хай сам прийде. Так, третій поверх, одинадцята кімната. Чекаю.

 

ЛІДА кладе телефон на стіл і стоїть, обхопивши себе руками.

Через деякий час лунає стукіт у двері. На порозі зупиняється ФАРУХ – літній чоловік зі східною зовнішністю.

 

ФАРУХ (кланяється): Добрий день. Мене звати Фарух. Прийшов для консультації.

ЛІДА (знервовано киває): Так, так, проходьте.

ФАРУХ (стоячи на місці): Гарний кабінет зробили.

ЛІДА: Ага. Проходьте.

ФАРУХ: То я заходжу?

ЛІДА: Будь ласка.

 

ФАРУХ входить, закривши за собою двері. ЛІДА бере зі столу декілька паперів і простягає їх йому. ФАРУХ уважно їх переглядає.

 

ФАРУХ: Негативно маркована лексика…

ЛІДА: Де?

ФАРУХ: Історія про техніку безпеки. Краще не згадуйте, що той чоловік був п’яний. У нас політика поваги до загиблих.

ЛІДА: Добре.

ФАРУХ: Ну а так… нормально. Можете надсилати.

ЛІДА: Точно нормально? Пан Розен потім не виставить мені довгий список претензій?

ФАРУХ (сміється): О, той пан Розен і його довгі списки. Ні, не цього разу. Я набагато довше його в цьому міністерстві і можу вас запевнити: написано нормально.

 

ЛІДА забирає у нього аркуші і сідає за стіл, розкладаючи їх у різні папки.

ФАРУХ походжає кімнатою, уважно її розглядаючи.

 

ФАРУХ: Освоїлися вже? Як вам у нас?

ЛІДА: Ну, потроху… комп’ютери у всіх такі паскудні?

ФАРУХ (сміється): О, так. Це наша традиція: більше паскудної техніки, більше страждань.

ЛІДА: А причина страждань – бажання?

ФАРУХ: Я знайшов сестру по вірі!

 

ЛІДА киває, посміхаючись. Вона задумливо перекладає аркуші.

 

ФАРУХ: А як вам наш Іван?

ЛІДА (не піднімаючи голови): Іван як Іван. Я б сказала, що він підарас, але, мабуть, просто забагато працює.

ФАРУХ: Та ні, чому ж. Ви абсолютно праві. Тільки знову негативне маркування. «Прихильник нетрадиційних стосунків» звучить краще, як гадаєте?

ЛІДА: Ви хочете сказати, що …

ФАРУХ: Іван нетрадиційна гілка нашого департаменту. Так. Мені завжди було цікаво, чи Розену про то відомо, але все приводу не випадає спитати. (помітивши вираз обличчя ЛІДИ) О, Лідо, не звертайте на мене увагу. Я просто стара пліткарка. До того ж ми всі мали свої експерименти замолоду, правда?

 

Пауза.

 

ЛІДА: Мабуть.

ФАРУХ: Я образив ваші релігійні почуття? Щиро прошу вибачення…

ЛІДА: Ні. Фарух, чекайте… байдуже щодо експериментів Івана. Я хотіла спитати про інше. Сьогодні цим коридором возили трупи. Не людські. Я випадково помітила.

ФАРУХ: Тут поруч лабораторія, іноді доводиться. Власне, раз на квартал у нас завжди санітарна перевірка. Попередження розповсюдження інфекцій й інша бюрократія. Пам’ятаю як у двадцять третьому… (дивиться на обличчя ЛІДИ) Тобто, вісімдесят третьому…

ЛІДА: Чому ви спитали дозволу увійти три рази?

ФАРУХ: Аж три?

ЛІДА (показує на двері): Ви стояли отам і тричі питали, чи можна увійти!

ФАРУХ: А чому ви дали ці три дозволи?

ЛІДА: Бо я… не думала.

ФАРУХ: Дуже небезпечна звичка. Як гадаєте, що станеться тепер?

 

Пауза. ЛІДА перелякано дивиться на ФАРУХА, що маленькими кроками наближається до її столу.

 

ЛІДА: Ви мене вб’єте?

 

ФАРУХ не витримує і голосно сміється.

 

ФАРУХ: Та нащо ж мені вас вбивати, Лідо, мила? Яка комедія… Ви ж навіть не незаймана, щоб пити вашу кров. Чи займана? Чекайте, я піду візьму ваше резюме… треба… перевірити…

 

ФАРУХ не може більше говорити – від сміху йому доводиться триматися рукою за стіл.

 

ЛІДА: То хто ви такий?

ФАРУХ (витирає сльози): Я – князь пітьми… вибачте, вибачте… (опановує себе) Я просто бібліотекар.

ЛІДА: Важко повірити, що тут можуть бути прості бібліотекарі.

ФАРУХ: Ну, мені більше двох тисяч років. Мабуть, це все ж робить мене трохи непростим.

ЛІДА (торкається рукою «Бестіарію…»): Якесь створіння… що живе надзвичайно довго… і зберігає знання?

ФАРУХ: Десь так. Раджу дивитися на букву «де».

ЛІДА: До…

ФАРУХ: Дж. Джин.

ЛІДА: Джин?

ФАРУХ: У них є такий собі глиняний глечик. І той глиняний глечик – в певному сенсі я. Навіть терти не треба. Мені, чесно кажучи, завжди здавалось, що епізод з тертям вигадали прихильники якогось підтексту. (Пауза) Так, Лідо, просто знаходите той глечик, і, якщо я на конкретний момент більше нікому не слугую, можете попросити три речі. Останню тисячу років усі, щоправда, просять тільки про знання. Я думав, інтернет це якось змінить, але ні, ніхєра.

 

ФАРУХ дивиться на ЛІДУ, яка вочевидь переобтяжена отриманою інформацією.

 

ФАРУХ: Вам, мабуть, треба на самоті посидіти. І водички випити. Принести водички, Лідо?

ЛІДА: Ні. Навіщо вам були три запрошення?

ФАРУХ: Та просто так, якщо чесно. Треба ж перевірити вашу пильність. Ви молодець. Справжній воїн світла.

 

ФАРУХ сміється і йде до дверей.

 

ФАРУХ (обернувшись): А я б таки подарував вам свій глечик. Поставили б кілька експериментів.

ЛІДА: Фарух, ідіть нахєр зі своїми експериментами.

ФАРУХ (сміючись): Я саме про це й кажу!

 

ФАРУХ виходить. ЛІДА закриває обличчя руками

Затемнення.

 

КІНЕЦЬ І АКТУ

 

АКТ ІІ

СЦЕНА І

 

ЛІДА ходить по кабінету з горщиком герані. Вона намагається розмістити його на столі таким чином, щоб горщик знаходився поза її кутом зору.

В кабінет входить РОЗЕН.

 

РОЗЕН: Стенографію знаєте?

ЛІДА (розгублено ставить горщик посеред столу): Мабуть.

РОЗЕН: Добре. (швидко проводить рукою по волоссю) Зараз сюди прийде чоловік. Докладно записуйте все, що він скаже. Ви зрозуміли, Лідо? (голосніше) Ви зрозуміли, Лідо?

ЛІДА: Так, звісно.

РОЗЕН: Добре.

 

РОЗЕН виходить.

 

ЛІДА сідає за стіл. Вона нервово перебирає папери, ручки, олівці. Потім помічає горщик посеред свого столу і швидко відсуває його убік.

Вносять три стільця.

Входять РОЗЕН, ШАЦЬКИЙ і ПОТЕРПІЛИЙ. Перші два виглядають, як тюремний конвой. Їх ласкаві посмішки не надто компенсують це враження.

 

ШАЦЬКИЙ (вказує на середній стілець): Сідайте будь ласка

 

Усі сідають.

 

РОЗЕН (кладе одну ногу на іншу): Отже, пане Симон. Два дні тому ви і ваші друзі пішли в похід до лісу.

 

Пауза.

 

ПОТЕРПІЛИЙ: Так. Я усе розповів міліції.

РОЗЕН: Це не компетенція міліції. В поході ви побачили речі, які видалися вам незрозумілими. Які вас здивували. Налякали. Що ви побачили у лісі, Симон?
ПОТЕРПІЛИЙ: Будинок.

РОЗЕН: Який саме?

ПОТЕРПІЛИЙ: Марципановий.

 

ЛІДА припиняє писати і піднімає голову.

 

РОЗЕН: Як він виглядав?

ПОТЕРПІЛИЙ: А як він міг виглядати?Як у, блядь, дитячій книжці.

РОЗЕН: Дуже добре.

ШАЦЬКИЙ: Ви заходили у нього?

ПОТЕРПІЛИЙ (нервово озирається до нього): Не всі. Не одразу. Перший зайшов Левко. Потім Ілляна. Останнім зайшли ми з Яношем і … все скінчилося.

РОЗЕН: У сенсі?

ПОТЕРПІЛИЙ: Я заснув.

 

Пауза.

 

ПОТЕРПІЛИЙ (до ЛІДИ): Це герань у вас?

РОЗЕН: Чекайте, чекайте. Ви вляглися спати у марципановому будиночку? Перед тим їли там щось? Пили?

ПОТЕРПІЛИЙ: Не пам’ятаю. Я прокинувся наступного дня серед вівців, на полонині. Наша палатка лишилась. Рюкзаки лишились. Тільки людей не лишилось нікого окрім мене.

 

Пауза.

 

РОЗЕН (вже менш задоволено): Добре.

 

РОЗЕН бере папку зі столу ЛІДИ, розгортає її. ЛІДА з подивом спостерігає за цим: папка її особиста і жодного стосунку до РОЗЕНА не має.

 

РОЗЕН (удавано переглядаючи документи): Ваша бабця останні дні доживала у спеціальному закладі. Правильно, Симон?

ПОТЕРПІЛИЙ: Старече…

РОЗЕН: І от ще племінник. Такий молодий хлопець, а вже так розчарувався у житті, що чинить самогубство.

ШАЦЬКИЙ: Молодече мабуть?

РОЗЕН: Бачте, Симон. Ми щиро намагаємось вам допомогти. І допоможемо. Однак історія делікатна – уявіть заголовки в газетах: «Спадковий божевільний твердить, що його друзів з’їла відьма».

ПОТЕРПІЛИЙ: Я не спадковий!

РОЗЕН: Але ж ви знаєте журналістів. Звісно, я не експерт з медіа, але якщо ви спитаєте нашого прес-аташе пані Ліду, вона підтвердить: переповівши історію на загал, ви зруйнуєте власне життя.

ЛІДА (з запізненням): Так.

ПОТЕРПІЛИЙ: Я нічого не розповім.

РОЗЕН: Дуже розумне рішення.

 

РОЗЕН повертає папку на стіл.

 

ПОТЕРПІЛИЙ: Звідки у вас інформація про моїх рідних?

РОЗЕН: Вас цікавила герань, Симон. Гляньте на неї пильніше. Така буденна річ. Звичайна, проста. Я б радив вам насолоджуватись простими речами. Вони добре заспокоюють розум.

ШАЦЬКИЙ: Ми можемо порекомендувати гарного психолога. Зі знижкою.

РОЗЕН: Тридцять процентів.

ШАЦЬКИЙ: Якщо встигнете до кінця серпня.

 

Пауза.

 

РОЗЕН: Якщо більше питань немає, можете на виході зайти у кімнату відпочинку. Там Фарух саме готує чай.

ШАЦЬКИЙ: Заспокійливий.

РОЗЕН: Любите з цукром чи без?

 

ПОТЕРПІЛИЙ повільно підіймається. Йому зрозуміло, що бесіда скінчилась.

Вже біля дверей він швидко витягає щось з кишені і повертається до РОЗЕНА.

 

ПОТЕРПІЛИЙ: Цукор, ну звісно. Візьміть оце. Марципани від будиночку. Я встиг втяти, коли ще не увійшов туди.

 

Вираз обличчя РОЗЕНА змінюється: він виглядає враженим, майже наляканим.

 

РОЗЕН: Дякую. Ідіть. Чай… вас чекає.

 

ПОТЕРПІЛИЙ, задкуючи, виходить.

Коли двері за ним зачиняються, РОЗЕН розкриває долоню – з неї на підлогу висипається добра жменя піску.

 

ЛІДА: Пісок.

РОЗЕН: Так, пісок.

ШАЦЬКИЙ (спантеличено): То це так марципани виглядають?

 

РОЗЕН кілька секунд дивиться на нього, потім зі злістю кидає пісок, що лишився на долоні, ШАЦЬКОМУ в очі.

 

РОЗЕН: Дурень!

 

ШАЦЬКИЙ вражено тре очі. РОЗЕН повільно опановує себе.

 

ШАЦЬКИЙ (крізь сльози): Я не розумію вас. Я думав, то звичайний допит свідка…

РОЗЕН (холодно): Якого в біса свідка, Іване? Перед нами десять хвилин сиділа візитівка, а ти її Гензелем вважав?

ЛІДА: Я теж не розумію.

РОЗЕН: Час позбутись цієї фрази. Професійності вам не додає.

 

РОЗЕН піднімається і походжає сценою. Зупинившись перед купою піску, торкається її носком взуття.

 

РОЗЕН (до ЛІДИ): Я сьогодні виконував вашу роботу, між іншим. В спін-доктора грався, і невідомо ще, наскільки успішно. У того довбня на пиці написано «зіллю журналістам, як тільки зможу». Він і зіллє. Якщо, звісно, наш добрий друг не схоче лишити інформацію суто приватною.

 

РОЗЕН дивиться на пісок.

 

ЛІДА: Якась істота… хоче, щоб ви про неї дізналися в такий спосіб?

 

РОЗЕН: Саме так. Ціную вашу дедукцію, Шерлок.

 

ШАЦЬКИЙ протер очі і теж дивиться на пісок.

 

ШАЦЬКИЙ: Це ж не…

РОЗЕН: Пісок. Це пісок. Тобі ще якісь підказки потрібні?

ШАЦЬКИЙ: Ні, я вже зрозумів.

РОЗЕН: Вітаю.

ШАЦЬКИЙ: Але якщо це… о. Блядь.

РОЗЕН: За язиком глядів би.

ЛІДА: Я не розумію. Хто це такий? Навіщо я все конспектувала?

РОЗЕН: Конспектували, бо така інформація не має існувати на цифрових носіях. Її записують від руки, передають спеціалістам найвищої категорії і дуже сподіваються, що вади правопису не завадять аналізу.

Щодо другого питання: пошукайте в книжках. Знайдеться швидко.

 

РОЗЕН виходить, грюкнувши дверима.

 

ШАЦЬКИЙ (кивнувши на двері): Хвилюється старий. На його варті це вперше.

ЛІДА: Та й на твоїй мабуть. «Старий»? Серйозно?

ШАЦЬКИЙ: В чому проблема, Лідо?

ЛІДА: Та ні в чому. Просто милуюся вашими… стосунками.

ШАЦЬКИЙ: Прошу?..

 

ЛІДА знизує плечима, щось дописуючи.

Пауза.

 

ШАЦЬКИЙ: Ти на щось натякала тільки що?

ЛІДА (все ще не піднімаючи голови): Хіба що на очевидне. Вибач, не хотіла тебе цим образити.

 

ШАЦЬКИЙ піднімається і підходить до її столу, обпершися на нього долонями. ЛІДА нарешті піднімає голову.

 

ШАЦЬКИЙ (напівголоса): Я не знаю, Лідо, скільки ти плануєш протриматися на цій посаді. Рік, чи два, чи п’ять років. Але ти маєш розуміти, що одного дня місце Розена перейде до мене. І на той час усі твої натяки, усі…жарти, усе це – вийде тобі таким боком.

ЛІДА: Повтори, будь ласка. Я не розчула. Ти зараз погрожував мені за розголос того, про що знає все міністерство?

 

ШАЦЬКИЙ розпрямляється і відходить на кілька кроків від її столу.

 

ШАЦЬКИЙ: Брехня.

ЛІДА: Особисто мені байдужі твої вподобання. Але якщо боїшся розголосу, спершу попроси Фаруха закрити рота.

 

ШАЦЬКИЙ проводить долонею по обличчю; він близький до відчаю.

 

ШАЦЬКИЙ: Вони всі обговорюють?..

ЛІДА: Ні, ні, звісно. Не всі.

ШАЦЬКИЙ: Розен теж обговорює, що я…?

ЛІДА (теж піднімається, повільно наближається до ШАЦЬКОГО): Що ти гей. Ну давай вже скажемо це: ти гей. Ні, Розен не обговорює. Мені здається, він взагалі не знає. І якби Фарух не почав чесати язика, я б теж не здогадалась. Ти класний шифрувальник!.. Хоча це нормально і… так далі. Бути геєм, я маю на увазі. Не тисячорічним джином з схильністю до пліток. Давай вже заспокоїмось. А?

 

ЛІДА простягає ШАЦЬКОМУ руку для примирення. Той дивиться на її долоню, однак своєї не простягає.

ШАЦЬКИЙ обходить ЛІДУ по широкій дузі і прямує до дверей.

 

ШАЦЬКИЙ: Нічого нікому не кажи… ти зрозуміла?

ЛІДА: Та тут же не розстрілюють за це. Я сподіваюсь. Іван!

 

ШАЦЬКИЙ виходить, грюкнувши дверима.

За кілька секунд повертається.

 

ШАЦЬКИЙ: Усе, що написала, Розенові віднесеш.

ЛІДА: Так, звісно.

 

ШАЦЬКИЙ закриває двері.

 

Деякий час ЛІДА дивиться йому вслід. Потім опускає погляд вниз: вона стоїть посеред купи піску, який розсипав РОЗЕН.

ЛІДА нахиляється, торкаючись піску пальцями. Раптовий протяг відчиняє двері кабінету навстіж, засипавши ЛІДІ очі піском. Вона тре їх руками, стоячи на колінах.

 

ЗАВІСА

 

СЦЕНА ІІ

 

Завіса закриває сцену.

Перед завісою виходить ГЕРОЙ.

Рухи його все ще подібні до рухів маріонетки. В руках у ГЕРОЯ тірольський капелюх. На плечах – ковдра.

 

ГЕРОЙ сідає на середину краю сцени, звісивши ноги вниз. Він щільно накривається ковдрою.

 

ГЕРОЙ: Хлопчики й дівчатка! Вкривайтесь вночі щільніше. Бо до діток, що висовують ніжку, ручку або вушко, вночі приходить Пісочник. І забирає з собою.

 

ГЕРОЙ майстерним жестом ляльки надягає капелюх на голову.

 

ГЕРОЙ: Німецькі дітки звуть його Sand-männ-chen. А один український хлопчик так боявся Sand-männ-chen-а, що не спав тиждень. Під його ліжком було чудовисько, і в його шафі було чудовисько, і за вікном чудовиська шкребли пазурами по склу. Та вони були не найгіршими. Їх він міг побороти.

 

ГЕРОЙ піднімається. Знявши з пліч ковдру, тримає її, як тореадор.

 

ГЕРОЙ: Одного чудовиська вдалося вбити святою водою, іншого – осиновим кілком, а щоб здихатись третього, достатньо було відрубати ніжки у ліжка. Там Пісочник був гіршим за них. Чим зарадиш жмені піску у власних очах?

 

Завіса починає розкриватись. ГЕРОЙ зіскакує зі сцени, знов накинувши на плечі ковдру і насвистуючи тірольську пісеньку. Він проходить через зал і виходить позад глядачів.

 

На сцені кабінет РОЗЕНА.

РОЗЕН сидить за столом. Перед ним в ідеальному порядку розкладені: стоси паперів, підшивки преси, диски, ручки і телефони.

Перед столом кілька стільців.

 

РОЗЕН піднімає слухавку стаціонарного телефону і набирає чотиризначний номер.

 

РОЗЕН: Зайдіть до мене зараз. Зі звітом.

 

Через деякий час двері відчиняються і входить ЛІДА з тонкою папкою у руках.

 

ЛІДА: Добрий ранок. Звіт.

 

ЛІДА віддає папку і розвертається до дверей.

 

РОЗЕН: Ні, Лідо, чекайте. Присядьте будь ласка.

 

ЛІДА сідає, напружено дивлячись на РОЗЕНА.

РОЗЕН піднімається і йде до однієї з шаф.

 

РОЗЕН: Кави бажаєте? Чаю?

ЛІДА: Ні, дякую.

РОЗЕН: Ну добре.

 

РОЗЕН кілька секунд дивиться на неї, потім сідає на краєчок столу, обпершись руками.

 

РОЗЕН: Які ваші плани щодо кар’єри в цьому міністерстві?

ЛІДА: Кар’єри?

РОЗЕН: Я переглянув ваші звіти за останні два тижні. Написано непогано. Фактично, ви найкраща з тих, кого ми брали на цю посаду. І випробувальний термін вже скінчився.

ЛІДА: Ви пропонуєте мені постійну роботу?

РОЗЕН: Не тільки. Бачте, у нас відчутний брак фінансування. Мати виключно прес-аташе досить жирно, як би пан Шацький сказав. Традиційно ця людина обіймає ще й посаду спін-доктора. Лікаря новин.

ЛІДА: Я знаю, хто такий спін-доктор.

РОЗЕН: Взаємодієте з медіа. Натякаєте, як варто висвітлювати події. З тим туристом ми гарно попрацювали, але я хотів би, щоб ви навчилися цього самостійно. Зарплата, звісно, вища.

 

ЛІДА мовчить.

 

РОЗЕН: Є тільки одна проблема. Ви знаєте, я щотижня переглядаю пішивку преси, і ось це… мене здивувало.

 

РОЗЕН розгортає «Літературну Україну».

 

ЛІДА: «Літературна Україна»?

РОЗЕН: З уривком вашого твору.

ЛІДА (радісно): О, нарешті опублікували.

 

РОЗЕН піднімає брови, дивлячись на неї.

 

ЛІДА: Я надіслала рукопис ще два місяці тому.

РОЗЕН: Ще щось надсилали?

ЛІДА: Ну, збиралась через кілька днів, а…

РОЗЕН: Це неприпустимо.

ЛІДА: Прошу?

РОЗЕН: Таке ставлення. Неприпустимо.

ЛІДА: Пане Розен…

РОЗЕН: Чи пам’ять ваша зберегла той день, коли ви підписали заяву про нерозголошення?

ЛІДА: Так.

РОЗЕН: Там йшлося, зокрема, про «…у жодному письмовому або усному вигляді, у художній переробці або адаптації».

ЛІДА: Це ж просто п’єса.

РОЗЕН: А це просто державна таємниця.

ЛІДА: Хочете сказати, що мені більше не можна писати?

РОЗЕН: Можна. Звіти. Коментарі. Рекомендації для медіа. Драматургію, вибачте, ні.

 

ЛІДА опускає плечі. Вона глибоко вражена.

РОЗЕН дивиться на неї зі співчуття. Трохи посунувшись, він сідає до неї ближче.

 

РОЗЕН: Це жертовна робота, Лідо. Хіба я вам того не казав?

ЛІДА: Ні.

РОЗЕН: А… ну, комусь іншому виходить казав. Менш з тим. Ваші п’єси лишаться по полицях бібліотек, їх забудуть, у гіршому випадку – паскудно поставлять. Я пропоную вам набагато більше. Роботу, яка дійсно важлива. Життя, яке чогось варте. Ви ще не знаєте, як важко знайти для цього правильних людей. Але ви підходяща. Ми з вами зможемо працювати.

ЛІДА (піднімає голову): Я звільняюсь.

 

РОЗЕН виглядає так, ніби тільки-но отримав ляпас.

РОЗЕН піднімається, поправляючи піджак. Голос його звучить офіційно й холодно.

 

РОЗЕН: Мої оповіді, мабуть, звучать для вас надто елегійно. Добре. Давайте говорити серйозно. По-перше: я не підпишу вашу заяву. У нас немає людини на заміну. По-друге: звільнення нічого не змінить. Ви все одно не зможете публікуватись.

ЛІДА: Це неможливо. Навіть для вас… це неможливо.

РОЗЕН: Справді? Хотів би вам сказати, Лідо, що за роки роботи тут я встиг зав’язати багато знайомств. Більше, ніж у вас коли-небудь буде. Тож вперед, звільняйтесь. Пишіть у шафу. Можу впевнити вас, що навіть задрипана студентська газетка вашої творчості не опублікує.

 

РОЗЕН сідає за стіл. Поправляє усі папери так, щоб вони лежали рівно.

 

РОЗЕН: Ідіть працювати. Я вас викличу, коли буде потрібно. (Пауза) Сказати чесно, я такого не чекав, Лідо. Од вас – тим більш.

 

ЛІДА піднімається і йде до дверей. Вона рухається так, ніби ноги її ледве тримають.

 

РОЗЕН: Чекаю звіт по інциденту з вовками.

 

ЛІДА виходить.

 

РОЗЕН на кілька секунд закриває обличчя руками, намагаючись заспокоїтись.

Потім знов відкриває «Літературну Україну», перечитуючи. Прочитавши усе, що хотів, РОЗЕН знімає слухавку стаціонарного телефону і набирає чотиризначний номер.

 

РОЗЕН: Кадровий відділ, будь ласка. Іванка, привіт. Ян Розен, так. Я щодо нашої Ліди. Переводь на постійну посаду.

 

ЗАВІСА

 

СЦЕНА ІІІ

 

ГЕРОЇНЯ входить в кабінет РОЗЕНА з геранню ЛІДИ, яка майже засохла. Ставить її на стіл.

Після цього ГЕРОЇНЯ сідає за стіл, уважно переглядаючи папери РОЗЕНА. Вона навмисне намагається створити безлад навзамін його маніакальному порядку.

ГЕРОЇНЯ витягає кілька аркушів і виходить перед столом, сідаючи на його край – так само, як це любить робити РОЗЕН.

 

ГЕРОЇНЯ: Подія: автобус прочан знайдений на дорозі біля лісу. Пасажири зникли. В салоні сліди крові. Вектор висвітлення: дорожня аварія; дикі звірі.

 

ГЕРОЇНЯ перегортає аркуш.

 

ГЕРОЇНЯ: Тернопіль. Мати знайшла у колисці дитину з жаб’ячою шкірою. Вектор висвітлення: рідкісна хвороба шкіри; кошти на лікування вже зібрані активістами.

 

ГЕРОЇНЯ перегортає аркуш.

 

ГЕРОЇНЯ: Львів. На центральній вулиці знайдене знекровлене тіло шведського туриста. Вектор висвітлення: не висвітлювати, передати в міжнародний відділ.

 

На сцену виходить РОЗЕН з мобільним, притиснутим до вуха, і купою паперів і папок, притиснутих ліктем до боку.

 

РОЗЕН: Левко, слухай. Ні, ти слухай! Шведа ти на першу шпальту не поставиш. І на другу не поставиш. І на останню також. Може, я повідомлю Спілку журналістів, що твоя редакторська колонка в останньому номері була передерта з минулорічного «Коммерсанту»? Так, мабуть краще не публікувати. Ага. Солодких снів.

 

ГЕРОЇНЯ забирає у РОЗЕНА одну з папок. Він цього не помічає.

ГЕРОЇНЯ відкриває папку, уважно роздивляється фотографії.

 

ГЕРОЇНЯ: Ого як горло пошматоване.

 

РОЗЕН набирає новий номер.

 

Лівий кут сцени освітлюється. Там стоїть ліжко, в якому спить ЛІДА. На підлозі лежить її телефон, що саме почав дзвонити.

 

ЛІДА повільно прокидається і сідає на ліжку. РОЗЕН нервово походжає сценою, чекаючи на відповідь.

 

ЛІДА нахиляється за телефоном і піднявши його, знімає слухавку.

 

ЛІДА: Я слухаю?

РОЗЕН: У нас термінова справа, ви потрібні в офісі. Подробиці я надіслав на електрону пошту, почитаєте дорогою.

ЛІДА: Дорогою?..

РОЗЕН: На таксі. Коли ознайомитесь, одразу видаліть. І подзвоніть своїм знайомим. «Львівський Експерес» я вже відмовив публікувати, тепер ви попрацюйте. Висвітлення у ЗМІ нам зараз найменше потрібно.

ЛІДА (закриваючи обличчя долонею): Так, добре.

РОЗЕН: Покваптеся.

 

Світло на лівому куті сцени згасає.

 

РОЗЕН сідає за стіл, втомлено похиливши голову, обпершись ліктями.

ГЕРОЇНЯ розкладає фотографії на передній частині столу, навкруг герані, і йде зі сцени.

 

Входить ЛІДА. Наблизившись до столу, вона кілька секунд стоїть мовчки. РОЗЕН не помічає її.

 

ЛІДА: Розен? Ви спите?

 

РОЗЕН прокидається, різко піднявши голову.

 

РОЗЕН: О, Лідо. Як справи з пресою?

ЛІДА: Публікувати не будуть. Я усім казала, що влада вважатиме це загрозою туризму. Відтік коштів і все таке.

РОЗЕН: Так, правильно. Ви молодець.

 

ЛІДА проходить далі, помічає фотографії.

 

ЛІДА: Яке пошматоване горло… чекайте, це що, моя герань?

 

РОЗЕН піднімається, поправляючи піджак.

 

РОЗЕН (намагається пригадати): Так, я її сюди приніс… бо ж вона у вас зовсім зів’яла.

ЛІДА: Я не люблю квіти.

РОЗЕН: Навіщо ж поставили у себе?

ЛІДА (знизує плечима): Намагалась полюбити.

 

ЛІДА повертається до фотографій.

 

ЛІДА: Що з ним сталося?

РОЗЕН: Він помер.

ЛІДА: Ага.

РОЗЕН: Наше недопрацювання. І наслідок прогулянки під повним місяцем. Слухайте, я хотів поговорити про…

ЛІДА: Чому ви недопрацювали?

РОЗЕН: Прошу?

ЛІДА: В чому була проблема? Усі взяли відпустки і на море поїхали?

РОЗЕН: Лідо… ви не працювали у полі, не зрозумієте.

ЛІДА: Випробуйте мене.

РОЗЕН (важко зітхає): У нас мало людей. Отак краще? І завжди було мало, тим паче – щоб патрулювати величезне місто.

ЛІДА: То ж тільки центр.

РОЗЕН: Однаково. Слухайте… Лідо, присядьте. Нам треба поговорити про суттєвіші речі.

ЛІДА: Які наприклад?

РОЗЕН: Сядьте нарешті!

 

ЛІДА кілька секунд дивиться на нього, потім сідає.

 

РОЗЕН: Вибачте. Вибачте. Я, власне… мій робочий день завжди трохи догори дриґом, тому й викликав вас у цей час. Вночі легше обговорювати персональні питання.

ЛІДА: А я можу відмовитись?

РОЗЕН: Що?

ЛІДА: Обговорювати з вами персональні питання.

РОЗЕН (після паузи): Ви ображені, я розумію. Але я саме хотів перепросити за той інцидент з «Літературною Україною».

ЛІДА: Я можу публікуватись?

РОЗЕН: Звісно ні. Не питайте дурниць. Однак мій тон був неприпустимим, так само як і погрози. Я прошу у вас вибачення.

ЛІДА: Ага. (Пауза) Ви тільки для цього мене викликали?

РОЗЕН: Цього мало?

ЛІДА: Чесно сказати? Так.

 

РОЗЕН піднімає брови вгору, демонструючи свій подив тоном ЛІДИ.

Він поправляє кілька олівців, що лежать недостатньо рівно.

 

ЛІДА: Котра година?

РОЗЕН (не дивлячись на годинник): Опів на третю.

ЛІДА (сідає більш вільно на своєму стільці): Опів на третю, і ми з вами наодинці у величезній будівлі. Аби лиш охоронець не розпатякався. Люди почнуть говорити.

 

РОЗЕН підводить на ЛІДУ погляд.

 

РОЗЕН: Хіба когось хвилює, що вони говорять?

ЛІДА (з удаваною посмішкою): І дійсно.

РОЗЕН: Ми ще…

ЛІДА: От наприклад – хіба когось хвилює, що завтра жодне ЗМІ не сповістить про смерть туриста? Достатньо було б однієї громадської дружини, щоб передбачити такі випадки. Але, чесне слово, кого то взагалі їбе?

РОЗЕН (закриває обличчя долонею): Створення громадських дружин, Лідо, є фактичним розкриттям секретної інформації. Це оголошення війни. Ви нічого в цьому не розумієте, я ж казав.

ЛІДА (піднімається, походжає сценою): Краще підтримувать кругообіг пофігізму в природі. Мене не хвилюють ваші вибачення, вас не хвилює дохлий турист, президента не хвилюють три копійки, з яких складається річний бюджет міністерства. І усі ми шляхетні миротворці. У мене інноваційна ідея, Ян. Най взагалі та робота у полі завалиться. Будемо сидіти отут, редагувати новини. Піццу замовимо. Натовчем пики усім редакторам. Шикарно ж буде!

РОЗЕН (піднімається): Собачка біжала, хвостиком махала, начінай сначала…

ЛІДА: А як щодо вашого приватного джина? Його хвилює, яку роботу він виконує в цьому міністерстві? Чи дупа Івана цікавіша?

РОЗЕН: Дупа Івана… що?

ЛІДА: Ой, та годі. Ви ж маєте рятувати людей. Ось я – людина. Той турист був людиною. Тобто… навіщо ви взагалі на цій землі, Ян? Люди гинуть – ви не можете нічого зробити. Чудовиська надсилають свої візитівки – ви не можете нічого зробити. Здається, вам саме час обставити тут все м’якими кріслами і килимами, і просто в кабінеті проспати всю службову кар’єру.

 

РОЗЕН важко дихає. Він різко розвертається і йде до шафи, перекладаючи там папери.

Пауза.

 

ЛІДА (говорить до спини РОЗЕНА): Знаєте, чому вас не хвилює той турист? Бо він для вас дурень. Виходиш під повний місяць без осинового кілка – вигрібай. Іван так само вважає, я ж бачила. Слабші мусять помирати просто тому, що вони слабші.

 

РОЗЕН (не дивлячись на ЛІДУ, зосереджено перекладає папери на полицях): Коли завершите, дайте знак. Вийдіть за двері, наприклад.

ЛІДА (не слухаючи): Мені здається, така філософія більше пасує не героям, а чудовиськам. А ви як гадаєте, Ян?

 

РОЗЕН мовчить.

ЛІДА бере горщик з геранню і розбиває її об голову начальника.

РОЗЕН падає.

 

Світло на сцені гасне.

 

Через деякий освітлюється лівий кут сцени. Там, традиційно звісивши ноги, сидять ГЕРОЙ і ГЕРОЇНЯ.

На колінах у них розгорнутий величезний і товстий рукописний фоліант.

 

ГЕРОЙ (зачитує): Братерство Воїнів і Захисників засноване у 999 році князем Володимиром. Най браття нестимуть варту постійну од усіх створінь Ночі і Вирію, що одвіку людям ворожі.

ГЕРОЇНЯ (заглядає в кінець книжки): 1965 рік видання. Набрехали, мабуть, половину.

ГЕРОЙ: То звісно.

 

ГЕРОЙ перегортає сторінку.

 

ГЕРОЙ: Варта є пожиттєвим обов’язком кожного члена Братерства. Майбутніх членів обирають у дванадцятирічному віці і до вісімнадцяти років навчають під наглядом…. бла, бла, бла…

 

Світло над ГЕРОЄМ і ГЕРОЇНЕЮ поступово згасає і з’являється вже в центрі сцени.

Там, у своєму кабінеті, обличчям до глядачів, сидить РОЗЕН.

Він прив’язаний до стільця. Голова РОЗЕНА закривавлена. Позад нього ЛІДА розкладає на столі приладдя, що нагадує середньовічні засоби тортур.

Повільно приходячи до тями, РОЗЕН робить спроби звільнитись.

 

РОЗЕН (нерозбірливо): Ти… здуріла.

ЛІДА: Мабуть, у вас струс мозку. Перепрошую. Глиняні глечики – така штука.

 

РОЗЕН відхиляється убік. Його нудить на підлогу.

ЛІДА мовчки спостерігає за цим. Потім витягає з кишені розенового піджака хустину і витирає йому підборіддя.

 

РОЗЕН (важко підводить на неї очі): Ви хочете мене вбити, Лідо?

ЛІДА: Я хочу перевірити одну теорію.

 

ЛІДА повертається до столу і бере ніж.

 

ЛІДА (демонструє ніж РОЗЕНУ): Це срібло. Втім, ви в курсі, це ж ваша колекція. Гадаю, варто почати з найпростішого.

 

ЛІДА закочує сорочку на руці РОЗЕНА і надрізає його шкіру. З рани викочується кілька крапель крові.

ЛІДА уважно дивиться на рану, потім на обличчя РОЗЕНА, і повертає ніж на місце.

 

З невеликої фляги ЛІДА наливає в склянку прозору воду і підносить її до обличчя РОЗЕНА.

 

РОЗЕН (вражено): Це що, свята вода?..

ЛІДА: Пий.

 

ЛІДА щільно притискає склянку до рота РОЗЕНА і той вимушено робить кілька ковтків. Жодного ефекту.

 

ЛІДА зітхає і повертається до столу.

 

РОЗЕН (намагаючись озирнутися до неї): Лідо, я не знаю, звідки ця думка взялась у вас, але ви помиляєтесь! Я така ж людина, як і ви! У мене така ж кров, таке ж серце, таке ж…

 

РОЗЕН замовкає, оскільки ЛІДА саме підходить до нього з осиновим кілком у руці.

 

ЛІДА: Полином я вже перевіряла. Шукати на вашому тілі підозрілі відмітки, вибачте, немає часу. Опів на п’яту. Ще пів години, і в цей кабінет обов’язково припхається якийсь Шацький. А кілок з осини, як ви казали, універсальний засіб.

РОЗЕН (з жахом дивиться на неї): Ви божевільна.

ЛІДА (майже весело): Ні. Я просто трохи подумала. Співставила факти. Хіба не цим займається журналіст?

Ви окопалися у цьому міністерстві. Підібгали під себе усі місцеві медіа. Закрили доступ до усієї інформації. Просте питання: кому це більше вигідно – людині, яка захищає інших від зла, чи злу, що бажає лишитись безкарним?

РОЗЕН: Будь ласка, не робіть цього.

ЛІДА: Боїтеся смерті?

РОЗЕН: Я не помру. Я зроблю… щось гірше.

ЛІДА: О, то он воно як.

 

ЛІДА притискає гострий кінець кілка до серця РОЗЕНА. Вона готова натиснути.

 

РОЗЕН: Я благаю вас, будь ласка…

ЛІДА: Насолоджуйтесь. Я ж справджую всі ваші мрії. Фрейд би підтвердив.

РОЗЕН (кричить): Джин!

 

ЛІДА незворушно застигає.

 

Позаду РОЗЕНА з’являється ФАРУХ. Він обходить стіл, щоб бути у колі зору РОЗЕНА.

 

ФАРУХ: Так, володарю.

РОЗЕН: Звільни мене.

ФАРУХ: Це ваше третє бажання. Більше я не зможу вам прислужити.

РОЗЕН: Я знаю, я знаю. Звільни мене!

 

ФАРУХ махає рукою і мотузка спадає з РОЗЕНА.

 

ЛІДА також прокидається, однак РОЗЕН одразу вибиває кілок у неї з руки і другим ударом валить її на підлогу.

 

ФАРУХ непомітно зникає.

 

ЛІДА сідає на підлозі. В неї розсічена губа.

РОЗЕН, хитаючись, хапається за стіл – стояти йому важко.

 

РОЗЕН: Боляче, так?

ЛІДА: Що це за…

РОЗЕН: Наш джин. Я щойно позбувся свого останнього бажання.

 

РОЗЕН дивиться на стіл. Одним непевним, але дуже лютим рухом він скидає усе приладдя, що розклала ЛІДА, на підлогу.

 

РОЗЕН розвертається до ЛІДА, все ще тримаючись за стіл.

 

РОЗЕН: Вас звільнено. За два тижні можете забрати свою трудову книжку.

 

ЗАВІСА

КІНЕЦЬ ІІ АКТУ

 

АКТ ІІІ

СЦЕНА І

Кабінет ІВАНА ШАЦЬКОГО. Виглядає фактично так само, як і кабінет ЛІДИ, тільки з трохи більш сучасною технікою.

Ще до того, як завіса розкрилася, ШАЦЬКИЙ веде телефонну розмову.

 

ШАЦЬКИЙ: Ну і так, горщиком по голові. Охрєнєть, да? Горщиком, кажу! Ну я не знаю, керамічним, мабуть. Все ж розбився. І потім руку йому сріблом розрізала – раптом коли місяць у повній, вовком перекидається. Ага, ага, в коморі. Да…. діла.

А хто ти думаєш? Я, звісно. Права рука ж. Та не порізана, а я – його права рука. В принципі, мені б і так джина передали – тільки років через двадцять. А тепер же більше нема кому. Ага… та нема там ніяких своїх бажань. Перше бажання – щоб підкорявся, друге – щоб працював на міністерство, третє – щоб служив іншій людині. Ну да, треба на ім’я конкретно називати, і тепер з цим проблеми. Вони всі на нервах, типу, швидше все треба зробити. Ото так.

А що буде? Піде в якусь газетку працювати. Як розумна – не в нашому регіоні. Бо старий, звісно, не злопам’ятний, але я б такій сволоті точно життя не дав.

 

Сцену поступово затягує туман. ШАЦЬКИЙ  цього не помічає.

 

ШАЦЬКИЙ: А біс його знає. Чимось сподобалась. Язиката така. Довго не могла втямити, де знаходиться. Сумувала, що поганий комп’ютер дали. Таке.

 

З туману виходять ФАРУХ і ГЕРОЙ. ГЕРОЙ більше, ніж будь-коли раніше, схожий на РОЗЕНА. Рухи шарнірної ляльки, якими він послуговувався раніше, нині здаються радше насмішкою над минулою роллю.

 

ФАРУХ і ГЕРОЙ підходять до стола ШАЦЬКОГО. Той раптово їх помічає.

 

ШАЦЬКИЙ (у слухавку, перелякано-офіційним тоном): Вибачте, я не маю часу далі обговорювати з вами це питання. До побачення.

 

ШАЦЬКИЙ кладе слухавку.

 

ШАЦЬКИЙ: Пане Фарух. Пане Розен… добре виглядаєте.

ГЕРОЙ (посміхаючись): Справді?

ШАЦЬКИЙ: Ну так. (торкається долонею скроні) Вже майже й не видно нічого.

ГЕРОЙ (продовжуючи посміхатись): Мабуть, у мене пришвидшилися процеси регенерації.

 

ГЕРОЙ і ФАРУХ обходять стіл ШАЦЬКОГО з різних сторін, щоб стати поруч з ним.

 

ФАРУХ: Готуєшся до нової посади, Іване? Пишаєшся собою?

ШАЦЬКИЙ: Ну так. Тобто, ні – я ж для цього нічого не робив.

ФАРУХ: І дійсно.

ГЕРОЙ: Добре, що ти у нас такий скромний. Бо завдання, яке я для тебе маю – для дуже, дуже скромної людини.

 

ГЕРОЙ м’яко кладе обидві долоні на плечі ШАЦЬКОГО.

 

ГЕРОЙ: Перш за все – чи є у тебе яскравий папір, щоб обгорнути подарунок?

ШАЦЬКИЙ: Ні… але я можу придбати.

ГЕРОЙ: Придбай. Далі все просто. Тільки слухай мене уважно.

 

ГЕРОЙ нахиляється до вуха ШАЦЬКОГО і шепоче. Ситуація двозначна і ШАЦЬКИЙ це розуміє.

ФАРУХ киває (йому чутно розмову) і зображає руками у повітрі обриси чи то жіночої фігури, чи то глечика.

Світло над кабінетом ШАЦЬКОГО повільно згасає.

 

Освітлений лівий кут авансцени. Там стоїть ЛІДА. В руках у неї велика коробка з паперами і канцелярським приладдям – очевидно, все, що вона забрала зі свого кабінету.

ЛІДА переступає з ноги на ногу, потім ставить коробку на підлогу і сама сідає поруч, звісивши ноги вниз.

 

Слідом за ЛІДОЮ виходить Він деякий час спостерігає за ЛІДОЮ, потім сідає поряд, звісивши ноги. ЛІДА здивовано дивиться на нього, потім звертає погляд до глядацького залу.

 

РОЗЕН: Сьогодні ваш останній день?

ЛІДА: Ви знаєте, що останній.

РОЗЕН: Куди потім?

ЛІДА (сміється): З усіх людей на світі – вам я б це сказала останньому. (тихіше) Навіть якби знала.

РОЗЕН (дивиться на ЛІДУ): Ви справді вважали, що я можу бути не людиною?

ЛІДА: Так.

РОЗЕН: І ви не збираєтесь… вибачатись?

ЛІДА: Ні.

 

РОЗЕН теж розвертається до залу.

 

РОЗЕН: Ми вас перевіряли. Ще до того, як відбувалася співбесіда.

ЛІДА: Нічто нє прєдвєщало?

РОЗЕН: «Амбіційна, схильна до вербальної агресії, психологічно стійка».

ЛІДА: Виправдалась тільки друга характеристика.

РОЗЕН: Десь так.

 

ЛІДА зітхає і повертає голову до РОЗЕНА.

 

ЛІДА: Ви могли б піти у МВД. Не знаю, правда, як там з кадрами. Або у охорону. Після історії з джином все одно…

РОЗЕН: За п’ять років про це поговоримо. Поки що Івана все одно не можна лишати самого.

ЛІДА: Я думала, ви збирались героїчно померти за п’ять років.

РОЗЕН: А, точно.

 

З центру сцени до них наближається ШАЦЬКИЙ з великим пакунком, обгорненим у різнокольоровий папір. Почувши його кроки, ЛІДА і РОЗЕН швидко піднімаються. РОЗЕН обтрушує костюм від пилу. ЛІДА йому допомогає.

ШАЦЬКИЙ виглядає дещо незвично: здається, він вщент сповнений відстороненої урочистості. Він зупиняється посеред сцени. ЛІДА і РОЗЕН підходять до нього.

 

ШАЦЬКИЙ: Лідо! Цей урочистий і сумний день, адже ми прощаємося з таким чудовим спеціалістом, як ви.

 

ЛІДА і РОЗЕН перезираються.

 

ЛІДА: Дякую, Іване. Дуже зворушливо з твого боку.

 

ШАЦЬКИЙ: Ці три місяці, які ви працювали в нашому колективі, назавжди лишаться в наших серцях.

ЛІДА: … ага.

ШАЦЬКИЙ: Будь ласка, прийміть цей скромний подарунок. Я, на жаль, нічим не можу більше вам віддячити за цей незабутній час.

 

ШАЦЬКИЙ віддає ЛІДІ пакунок.

 

ШАЦЬКИЙ: Прощавайте.

 

ШАЦЬКИЙ йде зі сцени.

 

ЛІДА (до РОЗЕНА): Він обдовбався?

 

РОЗЕН здивовано знизує плечима.

 

ЛІДА (розглядає подарунок): Тут же не може бути нічого… неприємного?

РОЗЕН: Давайте відкриємо і подивимось.

ЛІДА: Ножиці потрібні.

 

РОЗЕН дістає з кишені вже знайомий срібний ніж і простягає ЛІДІ. Та забирає ніж, піднявши брови.

Поки ЛІДА розгортає пакунок, світло на сцені змінюється: воно тьмянішає і набуває кривавих відблисків. Нарешті знявши обгортку, ЛІДА витягає з коробки середніх розмірів глиняний глечик.

РОЗЕН робить жест, ніби хоче забрати його у неї, однак зупиняє себе.

 

РОЗЕН: Лідо. Обережно. Це дійсно «щось неприємне».

ЛІДА: В сенсі?

РОЗЕН: Просто віддайте його мені. Обережно.

ЛІДА: Чому я маю вам його віддавати? Відколи прості глечики стали такі важливі?

РОЗЕН: Тому що це не просто глечик! Шацький, мабуть, зовсім здурів, якщо подарував вам вмістилище.

ЛІДА: Вміст… (опускає погляд на глечик, раптом сміється): Це джин, так? Це Фарух!

РОЗЕН: Це не сам джин. Тільки посудина, що вміщує його фізичну… субстанцію. А тепер віддайте його мені! Віддайте негайно!

ЛІДА: Фарух!

 

РОЗЕН застигає з руками, простягнутими до ЛІДИ. З темряви ар’єрсцени виходить ФАРУХ.

 

ФАРУХ: Не хвилюйся. Кажи: ти маєш мені підкорятися.

ЛІДА: Ти маєш мені підкорятися.

ФАРУХ: Виконано, володарко. Тепер можемо поставити це на підлогу.

 

ФАРУХ забирає у ЛІДИ глечик і ніж і кладе їх на підлогу.

 

ЛІДА виглядає так само заціпеніло, як і РОЗЕН, хоча, на відміну від нього, може рухатись.

 

ЛІДА: Це ти влаштував?

ФАРУХ: Ні, не я. Я просто був не проти. Розумієш ти чи ні, але джини досить обмежені істоти. Ми тільки виконуємо бажання і дуже довго живемо. За останні кілька століть я… не став зрадником, ні. Я цілком на вашому боці. Просто я дуже скучив за видовищем.

 

ФАРУХ підходить до ЛІДИ і, ставши позад неї, шепоче на вухо.

 

ФАРУХ: Чи ти знаєш, що я був тут з часів, коли божий син ходив землею? І ще раніше, коли фараони здіймали піраміди? І ще раніше, коли пав Вавилон? Я так давно не бачив нічого… великого, Лідо. Я страшенно за цим зголоднів. Тож будь така ласкава. Скажи, чого ми обидва бажаємо.

 

РОЗЕН – очевидно, прикладаючи титанічні зусилля, - звільняє одну руку і хапає нею зап’ясток ЛІДИ.

 

ЛІДА (дивлячись на РОЗЕНА): Я хочу, щоб люди дізналися про чудовиськ. Усі люди. На всій Землі.

ФАРУХ: Виконано, володарко.

 

Посміхаючись, ФАРУХ відступає назад і зникає у темряві.

ЛІДА знесилено сідає на підлогу.

РОЗЕН знову може рухатись. З криком люті він розбиває глечик на дрібні уламки. Опустившись на коліна, він продовжує бити те, що лишилося від глечиками, голими руками – так, ніби намагається перетворити їх на пил.

Через деякий час РОЗЕН розвертається до ЛІДИ. Він плаче.

Підповзши на колінах до ЛІДИ, він втомлено хилить голову їй на груди. ЛІДА обіймає його однією рукою, іншою гладить по голові.

 

ЛІДА: Тепер все скінчено.

РОЗЕН: Ні, не все. Тепер чудовиська з’їдять нас усіх.

 

РОЗЕН простягає руку і підбирає з підлоги ніж.

 

ЛІДА: Я любила один вірш колись. Здається, автор його помер зовсім молодим. «… В коників, що стрибають у високій траві, вчуся ставлення до життя».

 

РОЗЕН вирівнює спину – так, щоб обличчя його було зовсім поруч з обличчям ЛІДИ. Він заводить руку з ножем їй за спину і встромляє ніж у серце ЛІДИ.

ЛІДА робить різкий вдих і (можливо) інші звуки, притаманні людям з ножем у серці. РОЗЕН провертає ніж у її спині й витягає. ЛІДА хилить голову. РОЗЕН кладе закривавлений ніж на підлогу і, обійнявши ЛІДУ, ховає обличчя у її волоссі.

 

Світло на сцені повільно згасає, поки не настає цілковита темрява. Вона триває близько десяти секунд, після чого світло знов раптово спалахує. Сцена – так само, як і весь глядацький зал, - повністю освітлені яскравим, «офіційним» світлом.

 

На сцену виходить ГЕРОЙ. Він рухається як цілковито нормальна людина, вдягнений у той самий костюм, що і РОЗЕН.

ГЕРОЙ аплодує.

РОЗЕН піднімає голову – він не розуміє, що відбувається. Його піджак вимазаний у крові ЛІДИ.

 

ГЕРОЙ: Оце так фінал. Серйозно. Я вражений.

 

РОЗЕН випускає з рук ЛІДУ і піднімається.

 

ГЕРОЙ: Ми не знайомі особисто. Але я надсилав вам свою візитівку. Дуже, дуже приємно познайомитись.

 

ГЕРОЙ енергійно тисне РОЗЕНУ руку. Кров з руки останнього тепер і на долоні ГЕРОЯ.

 

ГЕРОЙ (пробує свій палець на смак): Томатна паста, я б сказав. (дивиться на ЛІДУ) Агов. Досить уже лежати.

 

ЛІДА повільно піднімається. Вона закривавлена, але цілком жива. Вставши, ЛІДА повертається до РОЗЕНА. Той простягає тремтячу руку до її зап’ястка, щоб відчути пульс.

ЛІДА м’яко звільняє свою руку і повертається до ГЕРОЯ.

 

ГЕРОЙ: Так. Я думаю, ти можеш подивитись.

 

ЛІДА розвертається і йде до краю сцени. Зістрибнувши з нього, вона займає вільне місце у глядацькому залі.

Світло знов зосереджується тільки на сцені.

 

ГЕРОЙ: Перший день війни. Завжди так хвилююче!

 

Пауза.

 

ГЕРОЙ: Що, навіть не спитаєш, як я це організував? Ян, як так можна. Я чекав більш плідної дискусії. Ми ж тепер в офіційному протиборстві.

РОЗЕН: Пісочник.

ГЕРОЙ: Так мене інколи звуть. Трохи сумно, звісно, стати складовою молодшого пантеону, але що поробиш. Я не Пісочник, Ян, ні. Такій хоробрій дитині, якою ти колись був, дивно було б боятися простого Пісочника. Я – те, що було до усіх. Чудовисько з найглибшої безодні. Хаос до створення світу.

 

ГЕРОЙ обіймає РОЗЕНА, що досі стоїть, закляклий.

 

ГЕРОЙ (на вухо РОЗЕНОВІ): Будь певен, чудовиська з’їдять вас усіх.

 

Відпустивши РОЗЕНА, ГЕРОЙ обтрушує кров зі свого піджака.

 

ГЕРОЙ: Ми незабаром зустрінемось. Можу пообіцяти особисто вирвати серце з твоїх грудей!

 

Насвистуючи тірольську пісеньку, ГЕРОЙ йде зі сцени.

 

Світла на сцені дуже мало. Нині освітлена тільки фігура РОЗЕНА. Він пильно вдивляється у зал.

 

РОЗЕН: У тебе лишилось ще одне бажання. Роби зі мною все, що хочеш, забери моє життя, тільки виправи це.

 

РОЗЕН опускається на коліна, намагаючись скласти руки у молитовному жесті – однак їх зводять судоми, і зробити це важко.

 

РОЗЕН: Я благаю тебе. Виправи це. Виправи це. Виправи це…

 

Затемнення.

 

СЦЕНА ІІ

 

Мізансцена аналогічна до початку вистави.

 

Заходять ГЕРОЇНЯ і ШАЦЬКИЙ: вона вдягнена у літню сукню, він – у трискладовий костюм. В руках у ШАЦЬКОГО папка, вміст якої він час від часу переглядає.

 

ШАЦЬКИЙ: Пан Розен прийде через хвилинку, то ж…

ГЕРОЇНЯ: Сядемо?

ШАЦЬКИЙ: Так.

 

ШАЦЬКИЙ і ГЕРОЇНЯ сідають. Завіса поступово закриває сцену.

 

ФІНАЛ