З ЛУЇ ДЕ ФЮНЕСОМ КРІЗЬ ТЕМРЯВУ І ВІЧНІСТЬ
П’єса з використанням документального матеріалу
Дійові особи:
Дівчина
Заєць – дівчина з заячим хвостом
Перший, другий, третій, четвертий, останній плід дерева Дзіммендзю
Ганна, Микола, Світлана, Олексій, Віктор та інші оповідачі, чиї обличчя з’являються з-під ганчір’я
Берег річки зарослий очеретом. Праворуч від центру сцени розлоге дерево. На його гілках висять великі плоди з людськими обличчями, які постійно сміються і час від час промовляють якісь фрази. В дереві велике, майже в людський зріст, дупло. Ліворуч від центру сцени на камінні непорушно сидять фігури схожі на людські. Все їхнє тіло обмотане брудним ганчір’ям. Обличчя схилені униз.
Перший плід: Серце – як камінь на дні річки. Ніколи не взнаєш його розмір, вагу і колір поки не дістанеш з води.
Другий плід: Хто шукає посмішку під парасолькою – той не бачить, що дощ вже скінчився.
Третій плід: Тільки дурний вважає, що восени дерево стає жебраком.
Четвертий плід: Святкуючи перемогу тримай кухоль в лівій руці, а меч у правій.
Підпливає човен. З дупла вистрибує Заєць і затягує човен на берег. Обличчя на плодах замовкають зі словами, але продовжують сміятися. З дна човна піднімається дівчина з заплющеними очима.
Дівчина: Вже все? Я припливла? Очі можна розплющувати?
Заєць: Розплющуй.
Дівчина розплющує очі і роздивляється.
Перший плід: Не нахвалюй вечерю, поки не посолиш. А коли посолиш – мовчи.
Другий плід: Бджола поважає кожну квітку. Квіти віддячують навесні.
Дівчина: Мені треба їсти їх?
Заєць: А чому прислали дівчину? Останній раз давно таке було.
Дівчина: В цьому році родину у якої більше трьох дітей довелося шукати вище за річкою. Знайшли лише нашу, а у батьків лише доньки.
Заєць допомагає Дівчині вилізти з човна.
Дівчина: (задивляючись на фігури в брудному ганчір’ї) Вони сплять?
Заєць: Вже прокидаються.
Дівчина: А мені вже починати?
Заєць: Починай.
Дівчина повільно підходить до дерева. Роздивляється спочатку один плід на гілці, потім інший.
Дівчина: Зривати?
Заєць: Зривай.
Дівчина піднімає руку, щоб зірвати Третій плід.
Третій плід: Для сліпого собаки кожен перехожий крадій.
Рука дівчини завмирає біля Третього плоду не наважуючись зірвати його.
Заєць: Зривай!
Дівчина зриває Третій плід. Третій плід сміється у неї в руці.
Дівчина: А йому не боляче?
Заєць: Ні. Кусай сміливо.
Дівчина з’їдає Третій плід.
Дівчина: Солодкі.
Заєць: Зривай наступний. Швидше.
Дівчина зриває ще один плід і починає його їси.
Дівчина: (жуючи) І скільки їх треба з’їсти?
Заєць: Не менше десятка.
Дівчина: В мене стільки не влізе.
Заєць: Влізе. Ти лише зубами працюєш, а їдять насправді вони.
Дівчина: А них зубів немає?
Заєць: Все у них є.
Дівчина: Чому ж самі не зірвуть?
Заєць: Ти не для запитань тут. Жуй скоріше.
Дівчина зриває і починає їсти ще один плід. Через секунд десять Заєць відповідає їй.
Заєць: Їх ж не плоди годують, а історії. Без яблучок цих історій не буде. Це ти яке вже?
Дівчина: П’яте.
Заєць: Швидше, швидше.
Дівчина: Та куди вже швидше? Й так… А ти хто?
Заєць: Заєць.
Дівчина: Не схожа ти на зайця.
Заєць: Та все ж заєць.
Дівчина: А що за історії?
Заєць: Кожен раз різні. Сьогодні про Францію.
Дівчина: Францію? А хто це?
Заєць: Стривай.
Заєць підходить до дерева, нахиляється до дупла, прислухається до чогось в ньому.
Заєць: Не про Францію… І не про вибухи, а про прапори… Які прапори? Нічого не розумію.
Заєць нахиляється ще ближче до дупла. Майже просовує у нього голову. Фігури, що сидять на камінні випрямляються і починають розмотувати ганчір’я на своїх обличчях.
Заєць: Вже починається. Зараз розберемося.
Дівчина: А довго це буде? Всю ніч?
Під ганчір’ям у фігур помітні людські обличчя. Вони починають розмовляти.
Ганна: Приходит человек и говорит: «Сразу видно, что вы сочувствуете парижанам, но вам наплевать на наших солдат гибнущих!». Приходит человек и говорит: «Вы материтесь, а для женщины это не комильфо, не доросла она до Парижу». Приходит человек и говорит: «Вы вообще идиотка!». В разговорах об этом ад и нашествие учителей. И хочется сказать: «Блядь, да вы заебали со своими уроками духовности и уменья сочувствовать тем, кому полагается по вашему слову сочувствовать!»
Микола: Гендерність тут ні до чого. В українській мові матюків і генітальної лайки взагалі немає... Задумайтесь. Ми ж українці.
Олексій: Традиційно у українців багато чого немає. Може, щоб не зраджувати традиціям, відмовимося, скажімо, від скла на вікнах? Можна ж риб'ячим міхуром рами вкривати – як пращури заповідали.
Світлана: В Израиле вчера вечером террористы застрелили отца и сына, жена и другой сын в больнице. И ни кто не соболезнует нам. С начала террора чуть больше месяца погибло уже пятнадцать израильтян и сотни раненых. Французы стоят в первых рядах критики Израиля и маркировки наших товаров. Как говорится, за что боролись… Но вывод такой: не чего не изменится в Европе и не чему не научатся, через месяц не вспомнят, а через два опять будут всем насаждать мультикультуризм и мир с «умеренным» исламским большинством.
Віктор: Простите, но может французам нужна была эта эмоциональная встряска? Чтобы они немножко по сторонам оглянулись. Задумались над чем-то. Мы, по крайней мере, не делаем тату и не носим футболку с портретом чужого погибшего ребёнка.
Ганна: Простите, но некоторых людей мне сегодня хочется загнать в угол, прижать коленкой и спросить: «Любезный, а кто вам сказал, что цель карикатуры – смешить? Что Шарли Эбдо своими рисунками хотел повеселить этот мир?» Карикатура – это способ наступить на мозоль, надавить на больную точку, заставить вскрикнуть и что-то понять? Хотя. Мы же все на «Мурзилке» воспитаны. На журналах, где всё ажурно и правильно – пионеры старушку ведут через дорогу, дворник метёт асфальт, на деревьях зелёные листья и добрый дедушка Ленин улыбается нам со стены.
Віктор: А что плохого в том, чтобы старушку через дорогу переводить? Или в Европе таким уже не занимаются?
Ганна: О-кей. Давайте просто и понятно. Мы – украинцы – мама. Мама, у которой долго и серьёзно болеет единственный ребёнок. Плохо болеет, страшно. Все наши силы уже несколько лет уходят на то, чтоб вылечить и спасти его. И вот мы узнаём, что у какой-то знакомой, у женщины, с которой когда-то как-то давно мы где-то пересекались, случилась беда – на её дитёныша кто-то напал с монтировкой. И мы ей звоним: «О, Марианна, сочувствую. Мне так жаль. Мне так жаль...». Да, есть разные люди. Кому-то – после двух лет борьбы за своё дитятко – уже не хватает сил на состраданье другим. Кто-то, наоборот, раскрывается и, сидя в лейкемийной палате, обзванивает благотворительные фонды, чтоб найти восемь тысяч на девочку в соседней палате. Но, блядь, когда из людей на ровном месте вываливаются длинные, в грубой форме написанные предъявы к сочувствующим за то сочувствие, которого они не понимают и разделить не могут – это как называется? Сухость сердца? Наверное...
Сергій: Это результат вытравливания сочувствия в стране советов больше семидесяти лет. Ведь в основном выжили и родили детей в том аду те, кто сумел уничтожить в себе сочувствие.
Ліда: А я думаю, что это война достает из людей все. И все самое светлое, и все самое мерзкое. Оно просто становится видно.
Сергій: Нет, это совок. Я в таком ступоре второй день от осознания того, насколько мы срослись с совком и рашкой. Это меряние, у кого больше погибших, на кого больше напали, а вот и вы теперь узнаете, что нам должны давать больше денег, оружия, и вообще за нас победить российскую армию еще два года назад.
Юлія: Если бы среди ваших близких были АТОшники и вам пришлось их хоронить, вот тогда бы было интересней с какой матерью было бы сравнение.
Євгенія: А если есть, то что тогда? Можно сравнивать?
Ганна: Вы в своём уме – делать такие странные предположения? И, да, АТОшники есть, хоронила уже погибших близких. Прикасалась к матери девочки с лейкемией, которая искала деньги для соседской девочки. У меня друзья в Париже, за которых всю ночь волновалась. Достаточно? Для общей неодномерной картины мира. А вот это – либо друзья в Париже, либо родственники в АТО – это не ко мне.
Євгенія: Мне кажется, что люди здесь не считают европейцев настоящими людьми, они для них не живые, и страдания их игрушечные. Им кажется, что и сочувствие игрушечное – как можно сочувствовать не совсем настоящим людям?
Петро: Наоборот, это для европейцев все остальные смерти ненастоящие. Для них эти умерши, может, и не люди даже. Ливан, Ирак, Кения, Афганистан, Сирия – сотни погибших, но в лучшем случае скупое сообщение в новостях. А здесь кипишь. Или они живей? Может человечнее, может у них дети лучше или семьи не такие?
Ганна: Но вот в самом деле, у тех, кто сейчас прямо таки истекает ядовитой слюной и шипит о лицемерии тех, кто наложил на аватарку флаг Франции, мне хочется спросить: А лично для вас Париж точно нихуя в жизни не значит? Вы не млели от Бельмондо в четырнадцать лет, не смеялись над Луи де Фюнесом? Не ахали на Зидана? Не слушали эту музыку? Не видели этих картин? Не читали? Не хотели? Не мечтали, хотя б на секундочку оказаться с любимой девушкой на террасе кафе с видом на ту башню? Или это просто плевки тем французам, которые никогда не мечтали о Донецке и не знают, где Луганск тот находится? Вы понимаете, что почти у всех украинцев в сердце, в воспоминаниях или в мечтах хотя бы есть свой Париж, своя Франция. Но не у многих французов есть своя Украина. И поэтому – прежде, чем попрекать парижан тем, что они нам не носили цветы под посольство и не ставили на аватарки желтый и голубой – подарите им воспоминание о нашей стране, которое тронет их сердце и заставит нам сострадать.
Петро: Сначала вы Париж сделали олимпом с полубогами, а потом так их грубо опустили, типа, они даже не знают где Донецк, где Луганск, где Сирия или вообще что такое Сирия. Людей жалко, но мне украинских парней без ног без рук жальче, мне сирийских детей жальче, мне донецких людей не ваты, жальче у которых сейчас нет даже надежды на какое-то просветление в жизни.
Ігор: И эти люди ещё говорят о том, что хотят видеть Украину в Европе? Блядь, да в жопе они хотят её видеть, в той самой дремучей жопе в которой сидят всю свою жалкую жизнь, истекая ядом к чему угодно, был бы только повод.
Олена: Думаю, причина банальна. Все мечтают побывать в Париже, но не все могут. Зависть, обида, озлобленность – вот то, что забивает на корню сочувствие и благодарность.
Петро: Никто же не говорит, что не нужно сострадать этой трагедии, а о том, что это выборочное сострадание, модное. Не так давно в Турции погибло более 95 человек, или недавняя трагедия в Румынии. Уверен, что такого количества цветов от «сострадающих» у посольств этих стран нет. Это из-за того, что у них нет музыки, картин, башен или Зидана?!
Ганна: У большинства людей, которые выросли в Украине, эмпирических связей с Францией больше – начиная со сказки про Красную Шапочку и заканчивая футболом. Больше, чем с Турцией. Я об этом говорила.
Алла: Ну чому все обов’язково треба загострювати? Хтось запустив акцію з прапором Франції і хтось запустіть з прапором Лівану. А прапор України, до речі, і так досить розповсюджений на наших аваторках уже два роки. Всі знають адреси волонтерських центрів, куди переказувати гроші, що потрібно слати. Ми можемо виявляти співчуття, небайдужість і любов до наших конструктивними способами.
Петро: Так почему же вы не подали пример и не украсили аватарку флагами этих стран?
Ганна: У вас, Юрий, много детских воспоминаний о Ливане? Вы любите ливанский футбол или кино? Вы пришли ко мне, где я объясняю – люди плачут не по Франции, а по своим детским любовям к Алену Делону. И спрашиваете: «А чё это они про Ливан не вспомнили?»
Рита: А я вот о трагедиях Германии помню, которую союзнички бомбили. 159 детей! Подумайте об этом. И пойдите поспите после этого!
Олена: А мне казалось все должны понять, что терроризм – мировая проблема. Парижанам досталось вчера, а относится – ко всем. Ребята, это ко всем относится. Уже сейчас.
Євгенія: Я не понимаю одного момента: патриотично сочувствовать только тем, кто громко вопит о сочувствии нам? Остальное – предательское предательство? Чистый «баш на баш». Я секрет открою: очень многие умеют сочувствовать французам и при этом не перестают испытывать боль от известий о гибели наших там, на фронте. Вот как-то получается. Но они, в большинстве, делают это тихо. Да, а еще больше всего громкого сочувствия к Украине я слышала от махровой ваты из России. Такое, знаете: «Ой, вы бедненькие, столько смертей, а не надо было Майдана и все были бы живы, и стали бы себе спокойненько «русским миром», и были бы братьями нашими меньшими, убогими. Ой вы ж бедненькие, у вас опять солдатики гибнут». Нафиг.
Олена: Да это просто манипуляция какая-то общественным мнением. Типа: «А французы нам цветочки не носили».
Євгенія: А кто вообще сказал, что мы не обращаем внимание на смерти наших ребят? Кто сказал? Когда мы сочувствуем Франции, мы отдаем дань погибшим от терроризма людям, все, точка. А когда гибнут наши мальчики, трудно дышать, и сердце разрывается от боли! Разве все это можно сравнивать? Это же должно быть понятно без слов.
Заєць: (Дівчині) Прісно! Їм набридає. Їж ще!
Дівчина зриває одразу два плода. Їсть їх по черзі. Швидко з’їдає і зриває ще. Фігури на камінні поступаються місце іншим, які розмотують ганчір’я у себе на обличчі. Починають говорити.
Іван: Хуй з тими всіма Зіданами і Луї де Фюнесами. Якщо бути чесними і відкинути увесь наш локальний смуток, то мусимо чітко усвідомити – життя француза, німця, шведа, сьогодні ціниться у світі вище за наше, українське. Через те, що вище ціниться їхній цивілізаційний набуток. І це реальність, і тут нема чому обурюватися. Наше завдання зробити так, щоби життя українця цінувалося високо.
Денис: Вот прямо все там потомки Вольтера, Декарта и Шопена. В том же Париже полно голожопой лемиты. Они ничего кроме кала и углеводорода не производят.
Роман: Ці французи здали Париж Гітлеру, от і уся їх цінність... У той час, як Україну закатували у чорнозем танками.
Денис: А мы сдали Крым Путину без единого выстрела, и кто мы после этого? Французы пошли на войну як союзники Польши, они сдержали своё слово.
Роман: Крим сам здався Путіну, як Париж Гітлеру
Іван: Та гляньте ширше, років так на 1000.
Костянтин: То і моя мрія, залянути хоча б на 1100 років. До насадження християнства. Бо після його «впарювання» були лише ікони, фрески з мозаїками. А що було до, усе знищили та потрощили, як згадку про «мєрзкоє язичество». Кажуть, «нічого не було, пеньки та ідоли»
Роман: Це коли Париж був у два рази меншим за Київ, а королевою у них була киянка Анна? Ви бодай знаєте, що до Анни Ярославівни у французів навіть абетки своєї не було?
Іван: Де ви того начиталися? Це пиздець. У них абетка як з’явилася разом із римським завоюванням Галлії так досі і є, та сама латинка. Це ж очевидні речі шкільного рівня
Денис: А Америка? У неё нет такой давней истории, но там ценят жизнь своих граждан не меньше. Так что не в истории тут дело.
Іван: Американець дорожчий навіть чисто в грошовому еквіваленті
Костянтин: Америка – то нащадки і продовжувачі европейської культути. А що скажете про Єгипет? Іран? Ірак? Ізраїль? Індія? Тоді у лісах сучасної Франції тільки вовки швендяли. Близький і Далекий Схід взагалі великий вплив спричинив на європейську культуру і науку. Ми на витоки цих впливів зазвичай не зважаємо, бо вже виховані на європейській культурі пізнішій, яка всі ці впливи перетравила.
Денис: А сейчас вылезет какой-нибудь долбоёб и скажет, что мы потомки трипольцев или ещё круче – шумерцев. Может быть, мы уже в космос летали, когда французы палкой-копалкой ягоды в лесу ковыряли?
Галина: Свідомість Китаю, Близького Сходу чи Індії – колективна. Людина там мураха в мурашнику, ніхто на неї не дивиться як на особистість. Тому й окреме життя менш важливе. А в Європі цінується індивідуалізм. Якщо в самій країні окреме життя нічого не варте, то чи мають його цінувати іноземці або світова спільнота? Це вже, між іншим, і нас стосується.
Костянтин: Більшість нашої культури вкрали росіяни – це факт. А деякі люди просто не встигли зробити щось для культури хоча ой, як могли, бо їх завбачливо знищили радянські спецслужби.
Денис: Кстати, о птичках. Россия много чего дала мировой культуре, а её гражданин стоит дешевле щенка из той же Франции. Жизнь ценится там, где действенный институт демократии.
Роман: Просто ми хочемо бути причетними до Європи, бо не шануємо свого власного. Тому прирівнюємо себе до цих французів, а воно все якось не в’яжеться. Взагалі, це не привід говорити про цінність життя.
Костянтин: Але на практиці то так і виходить. Життя людини, яка зробила великий внесок у науку чи культуру не здається таким самим за цінністю як життя людини, яка взагалі нічого корисного для цивілізації не зробила.
Денис: Какой-то сраный фашизм выходит. Может всех, кто ничего для культуры и науки не сделал – отправить в газовые камеры? Нахуйа они вообще нужны?
Костянтин: Взагалі тої Франції вже давно нема і більше ніколи не буде. Вона програла своїм минулим колоніям, граючи у демократію. Зараз корінне населення складає не більше 50 відсотків, всі інші – це негри, араби та метиси і вони розмножуються швидше. Виховують своїх нащадків доволі поблажливо. Тож коли ззовні здається, що там все гаразд, насправді всередині формуються потужні течії, готові вибухнути новими страйками з підпалами авто і погромами крамниць. Потрібен лише зовнішній каталізатор.
Денис: Да во Франции во все времена любой протест выражался бурно, при чем здесь мигранты, когда это часть национальной традиции. Что-то уже сделайте со своим расизмом!
Костянтин: Коли наші предки на кордонах з Ордою, Диким степом, Османською імперією боронили свою землю, водночас й Європу – Франція собі більш-менш спокійно існувала і нагромаджувала культурні надбання. Тільки культура, а особливо ізольована на 1000 років від грабунків дає такий врожай як у них . Нам не пощастило у нас немає Альпів що нас захистити б від тої історії яка нам випала – селяві.
Іван: Поставте Карпати на Східний кордон.
Роман: Європі пофартило, що її завоювала Римська Імперія. Побудувала дороги, акведуки, навчила випалювати цеглу, будувати купальні, принесла алфавіт, писемність.
Галина: Європа, з якої народилася сучасна Франція порозбирала акведуки на свинарники, і лише через тисячу років взялася будувати готичні собори. І доки свинарники з добротного римського каменю сочилися гноївкою – араби були значно ближчими за духом і рівнем розвитку до Аристотеля, ніж Європа. Немає сенсу шукати підґрунтя власного занепаду чи чужого добробуту в сивій давнині.
Іван: Ви розумієте, скільки коштує в прямому сенсі слова американець, німець чи француз? В грошовому еквіваленті. Скільки в кожного з них вкладено бабла? В освіту, в культуру, в здоров’я... Знаєте скільки коштує підготувати американського солдата, наприклад?. Тому за кожного американця світ тремтить, у той час як типовий приклад собівартості навпаки – це ополчєнєц ДНР. Ніхуя не коштує, тому й крокує у свою Антивальгалу пачками.
Роман: Собівартість – то пуста гординя. Я коштую, як газ який піде на те щоб спалити мою тушку, але мені прикро через таке марнотратство – давно вже можна було б переробляти мертві тушки на добриво.
Денис: Вы читали «Звёздную пехоту» Роберта Хайнайна? Его экранизировали, но в фильме, кажется, нет этой фразы: «Я только хочу напомнить вам, обезьяны, что каждый без исключения, обошёлся государству в кругленькую сумму – если считать оружие, бронескафандр, специальные боеприпасы, прочую амуницию и всё остальное, включая жратву! Всё это стоит по меньшей мере полмиллиона. Добавьте сюда ещё тридцать центов – столько на самом деле стоите вы сами – и получите окончательную цифру. Мы можем потерять всех вас, но мы не можем позволить себе терять то, что на вас надето»
Костянтин: Досить подивитись, яку компенсацію за роки нацистськоі неволі отримали наші люди і західні, і все стає зрозумілим. А сиділи в одних бараках!
Ірина: Багато плутанини виходить тому, що коли йдеться про культуру, всі одразу думають про артефакти, а не про спосіб життя. Ви влучно підмітили, що у Західної Європи був карт бланш поки тут зупиняли орду. Цінність життя людського, як це не абсурдно звучить, вища не там де церкви і палаци, а там де в людей більше здорового глузду і самоповаги. Згадати б Варфоломіївську ніч, скільки одних парижан вирізали інші, і араби з африканцями там ні до чого. Париж встоїть, не варто нам так за це переживати. А Карфаген має бути зруйнований. Все буде як завжди.
Марина: Я теж так думала. Що там цінність людини. Поки не потрапила у цю Хранцію. Жила там 18 років і навіть мистецтво викладала, історію мистецтва. У святая святих, як то кажуть. А от розповісти вам, як вони заперли в психлікарню мого сина інваліда, уроджого француза? Та й ще мене не запитали, та так над ним познущалися – хочете, документи дам почитати, французькою? Тікала я звідти, аж свистіло, з дитиною на край світа. В Ірландію. Кидала цю паскудну цивілізацію з моєю супер-роботою і безцінним мистецтвом.
Костянтин: Згадав, облави на українських мігрантів робили прямо в греко-католицькому храмі в Парижі. Знали, що вони на службу ходять і накрили всіх, пізди дали та депортували. Оце і є справжня і актуальна для нас французька культура.
Роман: Якщо це правда,то німці просто демократи проти жаб'юків. В Гамбурзі теж є греко-католицька церква і туди також ходило багато нелегалів. Так ось, за роки незалежності ніколи не було жодноі облави!
Юлія: А я обурююсь... Дуже обурююсь! Для мене життя наших хлопців – безцінне! І плювати мені на цивілізаційний набуток...І плювати мені, що в очах Європи життя українця – нуль. І мені не подобається. шо українці так принижують себе писаниною про свою меншовартість!
Іван: Тому, пані, ми і в сраці, бо не здатні подивитися правді в очі.
Роман: Справжня меншовартість – це всерйоз думати, що тобі хтось щось винен.
Анастасія: А того, что мы люди, такие же люди, с руками, ногами и головой, французам не достаточно? Причем, проживающие с ними на одном континенте? И положившие миллионы своих жизней, чтобы освободить их от нацистской оккупации, в которую они попали через три недели после вторжения, подписав акт капитуляции? А, это давно было, не считается? Что именно мы должны сделать, чтобы эти белые люди нас заметили? Господи, какое лицемерие.
Денис: А если простым языком, на похороны к какому-то важному чуваку, прийдет толпа, а вот на похороны старушки из соседнего подъезда... Хотя каждая жизнь – ценность. И благодетелей у старушки может быть на порядок больше. А по самой трагедии – разве есть у смерти степени сравнения? Приходится признавать, что вот такой он 21-й век, какими были и все остальные. Не эволюционируем мы, хотя хочется.
Галина: До Франції повага формувалася за тих давніх часів, коло вони озвучили ідею для Європи – свобода, рівність, братерство.
Роман: А чи не вернулося Франції, сьогодні, її колишня легка «прогулянка» по Африці. Хто тоді був терористом серед неозброєних племен?
Костянтин: Щорічно українські вчені створюють близько 15 000 винаходів. Це лише відома статистика. Ми перші створили вертоліт, трамвай, штучний супутник Землі, рентгенівський знімок, гіпсову пов’язку. А технологія опріснення морської води?
Денис: Та мы уже поняли вашу мысль: «мы – супернация».
Костянтин: Стривайте, ще вакцини проти чуми та холери, автомобіль, що працює на повітрі, безкровний аналіз крові, їстівний поліетилен, метод діагностики раку за слиною…
Галина: (перебиваючи) Дайте цьому хлопцю водички попити.
Роман: Можна провести паралелі з експериментом, який проводили в різних столицях – підставній людині ставало зле, і камера знімала реакцію оточуючих. Так от, до людини в костюмі підбігало втричі більше людей і втричі швидше ніж до людини в «кежуалі». Це не добре і не погано, просто підсвідомість. Вважають, що гарно, культурно вдягнута людина є людиною хорошою. Франція – це людина в костюмі, Україна вже в чистій сорочці і збирається з допомогою тієї ж Європи нарешті купити собі гарний костюм, Росія хоче залишатися в трєніках і майці-алкоголічці. Так що нема чого ображатися, а заробляємо «на костюм»
Денис: Кроме того, у хорошо одетого человека в обмороке можна что-то спиздить.
Віктор: Если вы так понимаете культуру, то мне вас очень жаль. Всё, в контексте данной ситуации, решается банально просто: Запад презрительно относится к славянам без всякой агрессии, как неразумному малоразвитому, убогому родственнику. В отличие от вас, туристов, побывавших во Франции пару раз, я знаю культуру Запада изнутри, потому что принадлежу к ней этнически. Я Виктор фон Эрцен-Глерон, наш род один из первых в Германии стал «фон» в XII веке. Кстати: по официальной статистике в Германии 4 миллиона безграмотных коренных немцев. Я не оговорился, этот факт на телевидении проходит как реклама. Но культура начинается и основывается на христианских принципах, то есть любви и уважению к ближнему своему, я уже не говорю об отношению к своим родителям и родине. Церкви, картины, религиозные произведения искусства, философские трактаты служили одной цели – вести человека к Богу, что невозможно без любви и уважению к другим людям.
Денис: Да всё понятно, но сей час «культура» вышла в тираж. Ей занимаются все, кому не лень, не имея представления, что это.
Костянтин: Так це що, культурою мають займатись лише «обучені люди»? О, як це знайомо. Коли бабця вишиває щось там вдома – це теж культура. А не тільки набичені «метри», що ненавидять одне одного, тичуть під носа свою освіту. Ніхто з них не розмальовує яйця на Великодень. І скільки я вислухав: «Куди ти, неук, пхаєшся. Ти в тому повне гівно. Диплом у тебе є? Ні? Тоді це не мистецтво, поробки». Є у мене дві іде, які хочу втілити. Перша – фонтан, якого нема ніде у світі і друга – сонячний годинник, якого теж нема ніде. І хочу це зробити в Україні. Але скажіть, кому це зараз потрібно? Хто дасть мені на це гроші? Там в Європі митців підтримували Римські папи, королі, аристократи. Та от навіть бляді і ті підтримували – згадайте Маркізу до Пампадур. Де наша аристократія? Духовенство затягує культуру у ще більше болото. А бляді не хочуть підтримувати мистецтво – вони хочуть в трусах на сцені стрибати. Оце вам і все «надбання».
Тетяна: Каждый раз когда происходит какой-то пиздец после которого хочется орать: закрывай проект «человек». Закрывай, нахуй. Жми отписаться от человечества. Война в Украине. Сбили «Боинг». Теракт в Париже. Всё идет по одному и тому же плану: есть плачущие и сердобольные меняющие аватарки и несущие цветы и есть пидары, орущие «Шо ж вы другим не сочувствуете» и быстро отрывают теракт в Кении которому уже дай бог времени. Вещь страшная, но давняя и подмечают, только когда большой стране сочувствуют, а маленькой нет. Но не суть. Сразу за этими звездными войнами выбегает следующая категория: самых умных. Они вдумчиво серьёзно и много пишут о том, что нельзя ссориться и надо всем дружить и всем сочувствовать. Когда и эта навала заканчивается, начинается обсуждение «либеральных ценностей». Например, как можно одновременно поддерживать геев и одновременно сочувствовать исламистам, ведь они-то геев не поддерживают. Или как можно сочувствовать одновременно и семьям погибших в Париже и ратовать за заселения тех же мусульман в европейские страны. Но тут же набегает новая волна. И эта волна самых больших уёбков на свете. Эти мудаки не имеют своего мнения ровно ни на какой счет. Если им сказать, што мусульмане не виноваты – они скажут «не виноваты». Если они увидят что надо поставить аватарку – они её поставят. Сколько раз я вижу статусы своих друзей с полярными мнениями, под которыми категория уебков ставит лайки. Ставит лайки всюду. Всюду пишет поддерживающие комментарии. Они одновременно плачут о украинских солдатах и о пидарасах из ДНР. Это неправда: не все мы люди. Им все равно о ком плакать – лишь бы, ёб твою мать, плакать – быть в тренде ёбаного либерала. «Либеральные ценности» в 2015 году – это нацизм. Ими прикрываются все и всюду. Главное что это действует. Шопенгауэр говорил: если и есть человек, который вызывает у меня отвращение то это тот, кто не сходится со мной решительно во всех вопросах. Артур дорогой эти сходятся со всеми.
Максим: А проект «человек» уже закрывается. Эпидемия французских флагов на аватарках выглядела жутковато. Невозможно было, не всмотревшись, понять кто перед тобой. На какое-то время все превратились в одного человека, в человеческий рой. И не аватарки только, высказывания тоже. Человечество всё больше и неизбежно сливается в единый организм. Учёные говорят, что в двадцатом веке мы достигли своего предела и теперь откатываемся назад. После двух мировых войн, после Заксенхаузена и Освенцима, после Соловков и Хиросимы, после Голодомора, проект «человек» можно считать закрытым. Мы не состоялись как личности, как самостоятельная единица и выбираем путь сообщества. Интернет, это телепатия, которая объединят нас в одно целое. Говорят, что в первые четыре дня без интернета у человека ломка. И у нас дальше два пути. Одни полностью уйдут в информационное поле – рано или поздно гаджеты перестанут носить, их будут имплантировать в тело. Другие выберут полный информационный целибат. Первые снимут с себя давление ответственности за все, и разделят его с другими, у них будет чувство локтя, способность влиять на глобальные процессы. А вторые, без этого наркотика, получат к одиночеству независимость мышления, сохранят свою неудобную, трудную личность.
Тіна: Мы говорим о смертях, а не о том каким будет общество когда-то. Если террористов не остановить, то общества может вообще не быть. Запустят биологическое оружие и всё.
Максим: Я просто о том, что так много людей сидит на информационной игле и зависят от своего виртуального голоса, что сам теракт для них не так уж и важен. Все изгаляются, как бы пооригинальней высказаться, какую версию придумать. Быть частью этого общего шума. Но, блин, если вы не бывший ЦРУшник, эксперт по Ближнему Востоку, житель Парижа или профильный журналист, то у вас есть отличный повод хотя бы на какое-то время заткнуться и не репостить всё, где есть слово Париж. А ещё вот это «А я давно говорил», сраные, йобаные Ванги и Нострадамусы. А сколько из тех, кто предлагает помолиться за Париж в фесбуке, помолятся за него в реальной жизни?
Тіна: А молится вообще за нас не надо, уже воротит от всей этой религиозно-интернетной клоаки, где придумываются в мгновения ока всякие мнения и слоганы. На следующий день после всего этого фейсбук спросил у меня: «О чём ты думаешь?». А как ты думаешь, фейсбук? Просто себя чувствую плохо и потеряно, это тебе из последних новостей.
Оксана: Я не знаю, имею ли я право рассказывать эту историю. Потому, что это всё-таки был разговор с человеком, пережившим страшную ночь и ещё не вполне оклемавшимся, но я всё-таки расскажу. Про то, что первое, что сделала Симона после той страшной ночи – это оделась и пошла в овощной магазинчик за овощами, которые ей были не нужны. Потому, что в магазинчике том торгует обычно дяденька-мусульманин и она хотела ему показать, что не боится его и поддерживает. Звонит мне и говорит: «Это был первый раз, когда мне пришлось в той лавке отстоять очередь. Потому, что такая же мысль – сходить за овощами – пришла в голову не только мне, но и всем моим соседям с квартала. И дядя плакал. И говорил, что сам бы руками рвал за свою страну этих, которые с бомбами»
Заєць: (Дівчині) Зірви ще один. Оці історії про життя в Парижі їм сподобались. Вони хочуть ще.
Дівчина зриває ще один плід і жує його. Одна з фігур на камінні йде, поступаючись місцем іншій. Та знімає з обличчя ганчір’я, кладе ногу на ногу, складує пальці так ніби тримає ними невидимий келих.
Олександр: Я живу у Франці з 2003 року. У нас таке невеличке наполеонівське містечко Сен-Ле-ла-Форе. В буквальному сенсі наполеонівське. Тут уся його сім’я в ту епоху жила і похована потім у церкві. У нас ліс поруч – це дуже рідко в регіоні. Навіть замки з озерами є. Мої друзі кажуть, що я належу до середнього класу, але мені здається до бідного, ну мені все мало, мабуть (сміється). Мені подобається Франція. Це одна з найбільш толерантних до іноземців країн, особливо в плані роботи. Я б, наприклад, ні в якій іншій країні не міг би стати держслужбовцем, принаймні як науковець. (робить ковток з невидимого келиху) Французи хотіли показати, що їх це не схилить. У нас в студмістечку музика грає і студенти майже всі на парах. Я сподівався, що може закриють і хоч відпочину вдома, але ні – все працює. Я от розмовляв з колишнім… У нас, до речі, був теракт в Сен-Дені, це буквально через декілька будівель, де я з ним жив, і от там вибух був. І коли ми ще були разом, це років сім тому, він казав, що це має бути, але я сподіваюся, не тут, бо тут скрізь араби, але взірвали тут. Мені здається ми були до цього готові. Всі цього чекали. У мене з українських друзів ніхто здається про це не писав. Оце хіба що друг, який лякав, що це Путін вже й до вас дібрався. Він з Києва, актор. В мене, наскільки я знаю, немає знайомих, які постраждали від цього теракту. Тільки у доньки коханого, у неї у подруги в школі хтось помер, а так все таки 130 людей, Франція велика. Самі французи якось інертно на це відреагували. Типу, «Трапляється, іноді, але сподіваємося влада щось буде робити». Здається, що інші країни це зачепило в плані емоцій більше. Вони звісно цього не визнають, але вище себе більше тільки американців ставлять.
Фігури в ганчір’ї схиляють обличчя вниз, підводяться і йдуть.
Дівчина: І що тепер?
Заєць: Все.
Дівчина: Мені можна додому?
Заєць: Звісно ні. (підходить до дупла) Тобі сюди.
Дівчина: А що там?
Заєць: Заходь.
Дівчина: А човен?
Заєць: Все буде як і повинно бути.
Дівчина: Я мабуть помру?
Заєць втомлено зітхає і нетерпляче махає рукою вбік дупла. Дівчина заходить туди і зникає. Озивається останній плід, що лишився на дереві і який висить на самій верхівці.
Останній плід: Якщо хочеш йти довше – плач по дорозі.
Заєць бере камінець і намагається поцілити в останній плід, але промахується.
Останній плід: Віддана до останнього лише тінь, але й та затінку не подарує.
Заєць повторює спробу і збиває останній плід. Він падає на сцену. Заєць піднімає його, кидає у річку (чутно плюскіт води) і заходить у дупло.
Олесь Барліг, 2015
