Щоденник фестивалю. День п'ятий. День шостий^{21 ноября 2015}

 

«Інтерв’ю з другом» Андрія Бондаренка (Львів)

«Таємний агент Христина» Людмили Тимошенко (Тбілісі-Київ)

«Культура кофейного потребления» Віталія Ченського (Київ)

Режисер: Андрій Литвиненко

Текст Анастасії Головненко та Дарини Грищук

Фото Анни Кудрявцевої та фестивалю «Тиждень актуальної п'єси»

«Це п’єси, звичайно, не найкоротші, які надсилались, але вони об’єднані такою короткою думкою і однією позицією. Вони не за обсягом короткі, а короткі за стислістю форми подачі, і за змістом. Не можна сказати, що вони бідні, а просто такі. Цікава авторська подача. Їх можна подавати і окремо, а можна і об’єднувати. В них є якась загальна динаміка і авторський підхід. Можна збільшувати їхню кількість і формувати такий собі альманах коротких п’єс, а можна ставити їх і окремо – вони абсолютно автономні, самостійні, і самодостатні», – Олексій Доричевский

Короткі тексти, представлені у п'ятий день фестивалю «Тиждень актуальної п'єси» виявилися не менш цікавими й «місткими», аніж п'єси повного метру. Серед обраних до читань – «Інтерв’ю з другом» Андрія Бондаренка – про раптову переоцінку цінностей людини, хлопця, який знайомиться з повією, закохується в неї й, здається, починає її розуміти. Історія, описана Людмилою Тимошенко в тексті «Таємний агент Христина» – сатирично-еротична антиутопія, яка порівняно з п'єсою Андрія Бондаренко, викриває навпаки – зворотну сторону або й справжнє обличчя українських священнослужителів. П’єса, ясна річ, фантастична, однак читачу зрозуміло, які соціальні факти стимулюють сучасних авторів ставити питання настільки гостро й безапеляційно. Людмила Тимошенко переміщує персонажів у критичні, загострені й нереальні обставини, однак теза автора є цілком адекватною реальній дійсності. Драматург говорить про часткову або й повну підміну понять, цілей і цінностей людського існування.

Автор Віталій Ченський в п’єсі «Культура кофейного потребления» розказує побутову історію-інтерв’ю: невпевнений у собі журналіст прийшов поговорити про актуальний кавовий бізнес з товстосумом-підприємцем. Таке зіткнення двох людських світів призводить до потужного конфлікту, покликаного відкрити читачу зворотній бік утримання від прояву справжніх емоцій, прагнення до прилаштування й нон-конформізму.

Три тематично далеких один від одного текстів побудовано за схожими схемами: під час інтерв’ю, притаманного у різному вигляді усім трьом текстам, відкривається неочікуване, справжнє ставлення людини до життя – жорстоке й цинічне. Усі тексти об’єднано єдиною темою – розвінченню міфу, викриттю справжнього обличчя й людського почуття.

 

Дика М'ята «Фея»

Режисер: Лєна Роман

 

Текст Марини Ковальчук

П’єса «Фея», представлена на шостий день фестивалю, нині готується до постановки у трьох країнах Європи. Оскільки прем’єри ще не відбулися, текст, за правилами «Тижня», має право брати участь в драматургічному конкурсі.

Здається, головна героїня п'єси Дикої М'яти (також відомої як Лєна Роман), акторка Фаїна – єдина, кому небайдужий військовий конфлікту в Україні, хто хотів би виступати активним елементом боротьби з ситуацією. Фаїна живе з Крістофом (який насправді Костя). Він пише комп'ютерні «войнушки», ні на мить не задумуючись про моторошність війни справжньої – вона не торкається його безпосередньо. Зміна власного імені для нього (як заміна життя реального віртуальним) стає для Крістофа засобом втечі від реальності, створенням свого комфортного світу. На контрасті до Фаїни прописані і її друзі, і діти заможних батьків, які вбачають сенс життя у задоволенні; вони сповнені байдужості до становища в країні, адже впевнені в завтрашньому дні – для них мирному.

Особливостями читання стали кілька режисерських знахідок. Наприклад, коли мова заходила про військових, Крістоф підіймався, виголошуючи текст стоячи, а Фаїна від початку опису активних бойових дій в Києві, говорила свій текст в мікрофон. Під час обговорення авторка зізналася, що писала текст про виключення людини з життя, прагнула прослідкувати психологічну зміну героїні від добродушної дівчини до вбивці. Однак, думки і враження глядачів розділилися: хтось висловлював захват від почутого, хтось звинуватив драму у відсутності конкретики й відчув у ній інфантильність. Дехто відзначив фрагментарність п’єси, її скетчеву композицію.

 

Текст Анастастасії Головненко

П'єсу «Фея» авторки, яка забажала назвати себе Дикою М’ятою, окрім усього, присвячено темі невлаштованості життя сучасної людини, і жінки (акторки Фаїни), зокрема. Ця тема мало розкрита у тексті, однак усі повороти життя молодої дівчини зумовлені її незадоволенням якістю життя, чоловіком, який існує поряд або роботою, яку їй доводиться виконувати. Лише повернувшись додому пізно вночі, набравшись в нічному клубі (де Фаїна розважала військовослужбовців), дівчина дозволяє собі відверто заявити про свої почуття. Вона нерозбірливо повторює щось про те, що вони з Крістофом усього лише «пил на дорозі», якою йдуть справжні люди, пил, з яким нічого не відбувається насправді, який ні у що не перетворюється, який жодним чином не впливає на життя, яке проходить поруч. Не знайшовши відповідей на свої зізнання в чоловікові, Фаїна починає марити: їй ввижаються люди, події, запахи. Ці спалахи її психіка продукує як захисну реакцію, продовження світу вигаданих імен і казкових ролей, які беруть на себе персонажі п'єси.

На відображення світу Фаїни в п’єсі працюють усі інші персонажі: олігархи і їхні діти протиставляються бідності й нещастям дівчини; мама Крістофа, життя якої «відбулося» – відсутності у дівчини життя як такого, який складається з низки невід’ємних справ; військовослужбовці являються Фаїні як ідеалізовані, майже сакральні фігури – приклади справжнього героїчного в суспільстві. В зображенні своїх персонажів драматург не соромиться використовувати яскраві і потужні фарби: зображуючи капіталіста, автор доводить його образ до крайньої нікчемності і звірячої поведінки; створюючи сцени з дітьми, автор навмисне показує їх психологічно обмеженими й зацикленими на статках і владі своїх батьків; вимальовуючи образ військового, якого зустрічає Фаїна автор «дописує» йому протез руки, акцентуючи риси усіх персонажів як гротескові, крайні й часто нереалістичні або ж значно перебільшені.

Тема війни, на яку спирається Фаїна в своїх переоцінках цінностей в п'єсі розкрита частково – як факт присутності певної обставини. Нам, поміж іншим, повідомляється про те, що батьки дівчини досі знаходяться у прифронтовій зоні, але не пояснюється, що відчуває у зв’язку з цим дівчина. Лише коли війна фактично підходить впритул до Фаїни, дівчина починає на неї реагувати, намагається врятувати дітей, шукає безпечного притулку і протистоїть деякому втіленню зла. Увесь інший час, війна, яка згадується в тексті, сприймається лише як фактор загострення переживань Фаїни – її особистих, часто відверто жіночих проблем. Можливо «Фея» певною мірою є автобіографічною п'єсою, у якій Лєна Роман намагається дати відповідь на питання, які стосуються її особисто, загострені відчуттям війни, переживаннями революційних і трагічних сучасних подій.

Сцени, прописані в п'єсі створюють враження кіно, і сам текст авторка починала писати як сценарій до короткометражної стрічки. Образи, з яких створюється просторове враження від твору дуже кінематографічні: казкова сукня феї-Фаїни, приміщення для ігор з дітьми під час свята – хлопавки і кульки, дим від вибухів, які відбуваються поруч. Різка зміна «кадрів і планів» аж до «кліпового», поверхневого зображення подій як фактів наближають загальне враження від тексту до відчуття суцільного хаосу, який відбувається довкола головної героїні, і відбувається одночасно в її свідомості. Такий ефект є з одного боку, можна вважати відображенням драматургом сьогоднішньої картини світу, а за іншого – все ж можна припустити, що на поставлені собі авторкою питання, вона усе ще не знаходить відповіді, а відтак, хаос стає частиною власне авторського відчуття того, що відбувається.

 

«Человек. Я тебя слышу. Я тебя разгадал» Ксенії Скакун

Режисер: Олексій Доричевський

Текст Лесі Баранюк

Чи доводилося вам замислюватися, який зміст вкладає у себе вислів «промайнуло усе життя перед очима»? Чи траплялося на власній плоті відчути вістря його примарних списів?.. Молода драматургиня Ксенія Скакун у своїй дебютній п’єсі «Человек. Я тебя слышу. Я тебя разгадал» демонструє явище «польоту життя» у буквальному сенсі та дозволяє глядачеві пройнятися ним, розглядаючи випадкові кадри екзистенціальної стрічки з життя її персонажу. На шлях молодого героя припало немало випробувань: розлучення батьків, складні стосунки з однокласниками, трагічна смерть коханої дружини. Невже доля прирекла сердешного на самотність до скону?

Перед очима глядача хаотично кружляють вирвані сторінки його історії: ось тут відбувається знайомство з майбутньою дружиною, а на іншому аркуші вже овдовілий чоловік розповідає незнайомцю в закривавлених лахах про свою втрату. Тепер оповідь терпляче вислуховує хлопчина, якому довелося спіткати нашого героя у кінотеатрі. Наступна сторінка – спогади з юності: батько, користуючись наївністю та щирою відданістю сина, виманює у нього гроші та підбурює на крадіжку… Дивне дівчисько на рок-концерті, загадкова жінка на кладовищі… У кожному з них чоловік сподівається відшукати друга, якого йому зараз так бракує.

Зшити усі сторінки докупи спромоглася вона – Прекрасна Дружина, яка прагнула уберегти коханого від ментальної гибелі. Зібравши всіх персонажів докупи та явившись перед очима чоловіка у вигляді русалки, дівчина сповіщає про те, що тепер усі ці люди – його друзі, а вона завжди буде поряд у вигляді Янгола-охоронця.

Здавалося б, чи може бути кращим фінал? Але у даному випадку казка виявилася лише дивним сновидінням. Прокинувшись у барі, чоловік помічає вже знайомого «незнайомця», підсідає до нього та починає заводити бувалі розмови. Однак, щось таємне є в оповіді дивака: згадка про тисячолітнє дерево, яке чує усе, про що йому говорять, яке так полюбляє вислуховувати історії з життя людей… Чи можна розцінювати цей незвичайний персонаж як втілення містичного елементу у п’єсі? Чи доречно було б проводити аналогію з язичництвом та встановити зв’язок між живим мудрим деревом і русалкою, які, маючи певний вплив на свідомість головного героя, вселяють йому надію і тим самим рятують від божевілля? Чи можна припустити, що слово «человек» у назві п’єси виступає не як спільне означення чоловіка і жінки, а як різновид живого, до котрого звертається представник іншої одиниці? Чи, можливо, смисл більш прозаїчний? Тут Ксенія Скакун відкриває простір для уяви, і суб’єктивного переживання п'єси.