Дневник фестиваля. День шестой^{10 ноября 2012}

«Школа театральных критиков»

«Койка»

Драматург: Оксана Савченко

Режиссер: Маргарита Шин

Вторая пьеса Оксаны Савченко «Койка» погружает в ужасы пребывания в инфекционной больнице. Равнодушие врачей к пациенту, внезапно приходящая к соседу рядом смерть, негодные к использованию, скрипучие, панцирные кровати. У главной героини Орды одна только мысль — вырваться из этого ада. Совсем другое отношение в больнице к платным, а точнее, «платящим» пациентам — отличные кровати, вокруг них суетится персонал. Такие денежные отношения взращивают в новой соседке Арды чувство превосходства и вседозволенности. Она по-хамски выбрасывает использованный памперс своего ребенка из окна но случайно попадает на капот новой машины главврача.
Орда обнаруживает на своей кровати надпись, сделанную ею же, 10 лет назад, но совсем при других обстоятельствах. Она с грустью вспоминает эти дни, когда она была юной бунтаркой с суицидальными наклонностями. Женщина осознает, как сильно она с тех пор изменилась — у нее появилось желание бороться за жизнь.
«Койка» открывает сразу много социальных проблем, написана лаконично и в тоже время объемно. Но создалось впечатление, что Оксана Савченко хотела рассказать намного больше чем вместилось в тексте — все нити событий очень резко обрываются.

Автор: Николай Вдовенко

«Койка»

Драматург: Оксана Савченко

Режисер: Маргарита Шин

Події розгортаються у лікарняній палаті, де матір — колишня наркоманка — лежить із сином, хворим на вітрянку. Вийти за межі лазаретних «упокоїв» головній героїні Орді не вдається — карантин. Несподівано до неї приєднується ще одна хвора з дитиною.

Між жінками одразу виникає різке протистояння на грунті соціальної нерівності. Орда лежить на старезній койці, яка прогинається до підлоги, а пружини болісно впиваються у її тіло. Для сусідки готують рівне нове ліжко. Контраст ставлення до пацієнтів цілком логічний та відповідає реаліям нашого часу: платне лікування забезпечує більш зручні умови перебування у стаціонарі.

Персонал лікарні це єдиний спосіб контакту із зовнішнім світом, який не видається привітним, а навпаки — безжалісним та цинічним. З сусідньої палати постійно чути плач покинутої дитини: її забрали у батьків наркоманів. Атмосфера „процесу оздоровлення робить пацієнтів ще більш хворими.

Автор, помістивши головну героїню у палату з якої вибратись неможливо з причин повної ізоляції носіів вітрянки, наче конструює для героїні платформу можливості зазирнути у своє минуле. Опинившись сам на сам із своїми думками, Орда згадує як колись підлітком багато часу проводила у лікарнях. Юнацьке життя «під кайфом» під звуки прямолінійних панк-рокових текстів «ГРОБу» примушує Орду переоцінити своє життя, але до появи сусідки, ці наміри ще досить примарні — пасивні. Приводом послуговує койка. Побачивши нове ліжко, вона вже готується перестелити свою постіль, але дізнавшись, що те призначене для іншої, відступає. Так і в житті героїні: вона хоче кращих реалій для себе та свого сина, вона вже підготувала для цього нові «простирадла», але «койку» поки не заслужила. Для цього потрібно вийти з примарних фантазій і просто почати діяти.

Справжній внутрішній злам і переосмислення відбувається у свідомості Орди тільки тоді, коли вона бачить надряпаний багато років тому нею ж самою напис: «тут була Орда». Саме зараз героїня збагнула, як глибоко погрузла у невирішених проблемах, які вона пускала на самотік. Напис на койці — це примари минулого, які вона сама викарбувала, а потому самовільно перенесла у теперішнє, Орда відчула в собі сили залишити цю койку, цю палату-в’язницю і взяти відповідальність за своє життя.

Ця п’єса Оксани Савченко так само як і попередня „І мені все одно як ти там зачіпає питання сміливості людини жити, а не просто існувати. Попри достатню динаміку, та розгорнуті образи, як на мій погляд, героям бракує певної загадки чи то інтриги. Драматург одразу розкриває перед нами свій задум. Але набагато важливішим є той факт що в Оксани Савченко присутній оригінальний авторсткий почерк.

Символічною є також зустріч Орди на виході із лікарні з парою підлітків-наркоманів, які бігли до свого немовляти, бо їм дали шанс. Тепер настав час Орди — вона сама дала собі шанс.

Автор: Ольга Телипська