«Токіо/Фестиваль». Театр після Фукушіми^{12 декабря 2012}

Марися Нікітюк

«Токіо/Фестиваль» — театральний фестиваль, що проходить в Токіо щорічно з 28 жовтня по 25 листопада з 2009 року. Театре за підтримки Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» мало змогу відвідати другу половину фестивалю і дізнатися про стан сучасного театру в Японії.

Чотири роки тому в Токіо було засновано театральний фестиваль «Токіо/Фестиваль». Його головна мета полягала у створенні централізованого майданчика для розвитку сучасного актуального театру в Японії. Фестиваль в традиціях Авіньйонського та Единбурзького Міжнародних фестивалів має дві програми: офіційну, яка складається з відомих і потужних імен сучасного закордонного і японського театру, та програму молодих режисерів, в яку можуть потрапити всі бажаючі, заповнивши анкету на сайті і пройшовши попередній відбір.

Завдяки «Токіо/Фестиваль» стало можливим виникнення діалогу як між японським та європейським театром, так і між театрами країн Азії. Судячи з цьогорічних дебатів, форумів та публічних конференцій, присвячених основним характеристикам та завданням театру в Азії, «Токіо/Фестиваль» робить спроби бути центром Східного театрального процесу. Цей фестиваль відкрив японцям зірок європейського театру, таких як Ромео Кастеллуччі, який восени 2009 року привіз до Токіо свою Дантівську трилогію «Пекло», «Чистилище», «Рай», німецьку документальну групу «Ріміні Протокол», іспанського режисера-екстримала Родріго Гарсіа, швейцарця Крістофа Марталера з його «Riesenbutzbach.Постійною колонією. Крім цього, глядачі мали змогу ознайомитися зі зразками іранського, китайського театру, театру Південної Кореї та Індонезії, що демонструвалися разом з найцікавішими новими японськими виставами.

Цього року провідною темою фестивалю стали зміни в соціумі, спричинені аварією на Фукушімі-1. Відносно дешева атомна енергія була одним з джерел збагачення Японії, і за свідченнями самих японців нікого не хвилювали можливі наслідки її використання до 2011 року.

Тематичним підзаголовком фестивалю став вираз: «Поза словами», адже ЗМІ з політичних причин часто замовчують реальні масштаби катастроф, лишаючи людей без правди з кастрованими уламками реальності. Саме тому цього року копродукції фестивалю та основна програма тематично пов’язані або з Фукушімою, або з національними катастрофами, які стали певним табу у власних країнах. Так, п’єси Австрійської письменниці Ельфріди Єлінєк «Без світла» та «Фукушіма — Епілог?», що написані як реакція авторки на Фукушіму, стали приводом для трьох вистав фестивалю, дві з яких були японського виробництва. А вистава режисера з Південної Кореї Хансол Йоона «Прийомні спогади: Повернення пригнічених» є спробою об’єктивно подивитися на братовбивчу війну в Кореї, що розділила країну на Північну та Південну. Ця вистава з очевидних причин ніколи не буде показана в Північній Кореї і є забороненою в Південній.

До основної програми увійшли:

Дайсуке Міура «Замок мрій», Акіра Такаяма «Без свтіла ІІ», Мотой Міура «Без світла», Хансол Йоон «Прийомні спогади: Повернення пригнічених», Сабуро Ташігавара «Дах-Дах-Ско-Дах-Дах» та «Спогади про подорож до Антігони і її перформанс» театральної компанії Маребіто (режисер Масатака Матсуда)

Програма молодих художників:

«Ромео гей» Даніеля Кока, «Красива зірка» Норішіге Кавагучі, «Постійна цінність» Рюічі Тані, «За межами голови» Арата Міно, «Американська фабрика мрій» Сценунг Хуанг

«Без світла ІІ»

Акіра Такаяма, засновник театральної компанії Port B, створює проектний та документальний театр. В 2010 році він поставив для «Токіо/Фестиваль» апокаліптичний спектакль «Повне керівництво по евакуації — Токіо», в межах якого обладнав у столиці серію евакуаційних точок і повідомляв глядачам через інтернет про те, що відбувається зовні. В 2011-ому він презентував «Проект Референдум», який складався з відео інтерв’ю 440 учнів середньої школи. Емоції дітей, які ще трусилися після нещодавньої катастрофи, були прямим віддзеркаленням японської сучасності.

«Без світла ІІ», режисер Акіра Такаяма

Цього ж року Акіра Такаяма створив виставу за текстами Ельфріди Єлінек. Для свого нового проекту з назвою «Без світла ІІ» Акіра Такаяма використав п’єсу «Фукушіма — Епілог?». Вистава створена, як уявний тур по Фукушімі. Глядачам видається інструкція з картою в вигляді листівок і радіоприймач, що вловлює відповідні хвилі лише на локаціях, позначених на карті. По цих хвилях транслюються тексти з «Фукушіма — Епілог?», прочитані дівчатками шкільного віку, які живуть впритул до місця катастрофи. Глядачі блукають, у відповідності до інструкцій, не надто популярним районом Токіо Шімбаші, який ще 50 років назад був центром столичного життя і був символом підняття японської економіки, нерозривно пов’язаної з використанням атомних електростанцій. Більш того, торговий центр Шімбаші, з якого починається «подорож» виставою є ровесником атомної станції на Фукушімі.

Глядачам «Без світла ІІ» видають пакет з 12 листівок з зображеннями Фукушіми, які з’являлися в медіа. Ці листівки виглядають як туристичні картки, які тільки й чекають на кілька наслинених марок і швидкий розчерк ручки з привітаннями: «Мама, я на Фукушімі. З Любов’ю, Син». Це поєднання туристичного лоску і реального значення трагедії, яке не доходить до людей крізь товщу медіа, б’є по стереотипах сприйняття. Такаяма не робить видовищних вистав, але вистави-жести, які змінюють звичне ставлення людей до явищ, подій, речей.

«Без світла ІІ», режисер Акіра Такаяма

На самих локаціях відтворюється картина, зображена на листівці, аби показати на скільки реальність відмінна від медіа-картинки. Ця вистава-подорож для кожного проходить на самоті в усвідомленні та осмисленні різних аспектів катастрофи на Фукушімі.

«Спогади про подорож до Антігони»

Документальна вистава «Спогади про подорож до Антігони і її перформанс театральної компанія Маребіто і режисера Масатака Матсуда представляє собою доволі дивне дійство, що відбувається на арт-фабриці Ніші-Сугамо. Спершу, глядачі збираються в темній залі, де згори звисають лише кілька ламп, що починають світити кволим світлом, коли під ними стають актори. Останні нічого не роблять та мовчать, глядачі вільні підійти до них, оглянути їх, зазирнути їм в очі. В прес-релізі сказано, що актори в цей момент згадували про людей, котрих зустріли під час підготовки проекту. Далі аудиторія, усвідомлюючи, що ніякої дії не буде, покидає залу і проходить в інше приміщення арт-фабрики, де звучить щось на кшталт радіо-вистави — начитка тих самих спогадів.

«Спогади про подорож до Антігони і її перформанс»

Цей спектакль демонструє нові форми та підходи до створення театру. Дія, не лише в сенсі сюжету та конфлікту, а й в більш широкому розумінні відсутня. Але попри всі глибокі ідеї, закладені в спектакль, ідеологічні новаторства і відповідність вистави європейським теоріям нового театру, це нецікавий, нудний твір. Попри всезагальну тенденцію до деконструкції дії, театрального простору, все ж хочеться сприймати вистави без милиць з трьох томів пояснень, як це часто відбувається в візуальному мистецтві.

«Красива Зірка»

Вистава молодого режисера Норішіге Кавагучі та театральної компанії Peachum за п’єсою Юкіо Мішіми «Красива зірка» абсолютно заслужено йшла на фестивалі в програмі молодих художників, а не в основній. Дуже експресивна гра акторів помножена на фантастичний текст Мішіми робили виставу доволі інфантильною. Якщо вистава компанії «Маребіто»«Спогади про подорож до Антігони» була надто новим театром, то «Красива зірка» — дещо старим.

Мішіма написав цю п’єсу в період, коли він захопився фантастикою, в ній йдеться про два клани прибульців, точніше людей, які такими себе вважають. Один з кланів виступає за врятування землі, інший — за її знищення, головна ідея полягає у відмежування людини від реальних проблем. Одного ранку родина — мати, батько, син й дочка — вирішує, що насправді вони ніякі не люди, а прибульці, які покликані врятувати землю. Вони організовують клуб рятувальників землі, батько всюди виступає з промовами стосовно порятунку «красивої зірки», врешті-решт він пише наївного листа до Хрущова і Кенеді з закликами обійнятися і відкинути ядерну загрозу заради майбутнього «красивої зірки». Діяльність батька сімейства, хоч і спрямована на врятування землі, але відмежована, ніхто не сприймає екологічні загрози як свої власні, родина намагається вирішити проблеми не як люди, а як прибульці. Згодом, син стає правою рукою підлого і безпринципного політика, йому батькові інопланетні ідеї здаються химерами. Дочці починає писати дивний чоловік, який стверджує, що він так само як і вона з Венери. Дівчина, не слухаючи матір, їде в гості до чоловіка з Венери, який виявляється шахраєм, він спить з дівчиною, а після «повертається на власну планету». Дівчина вагітніє, їй видається, що справа не в шахраї з Венери, а в непорочному зачатті. Зрештою, клан, який бажає знищення землі, дістається батька сімейства і доводить його до приступу. Вагітна неповнолітня дочка, батько при смерті, син і мати піднімаються на високу точку аби зустріти прибульців і повернутися кожен на свою планету.

«Красива зірка», режисера Норішіге Кавагучі, театральна компанія Peachum

В виставі є два коментатора, які зачитували критичні статті про п’єсу «Красива зірка» Юкіо Мішіми. Вони були дуже схожі на двох персонажів Беккета з «Очікування на Годо», тільки протягом всієї вистави герої чекали не на Годо, а на прибульців. Вкінці вистави глядачі разом з акторами піднімаються на дах будівлі.

Доволі цікавий матеріал для постановки, хоч і доволі небезпечний, адже дуже ігровий. Власне театральна компанія Peachum загралася в гротескних, гіперболізованх персонажів, перетворивши п’єсу на балаган.

.

«Красива зірка», режисера Норішіге Кавагучі, театральна компанія Peachum

«Ромео-Гей»

Сінгапурський танцівник Даніель Кок показав на фестивалі оригінальний документальний проект. Вистава «Ромео Гей» є прикладом документального театру, який не ставить перед собою жодної соціальної цілі, немає надідеї, чи надзавдання. Це просто метод розповісти цікаву історію, поділитися власним досвідом з глядачем, який його навряд чи коли-небудь отримає. Даніель навчався в Берліні і там він зустрічався з гомосексуалістами через популярний німецький сайт для гей-знайомств «Ромео Гей». Він провів близько 70 побачень, більшість з них з метою сексу. Після побачень Даніель просив своїх нових знайомих щось йому подарувати на згадку. Власне ці подарунки і стали об’єктами вистави.

«Ромео Гей» режисер і виконавець Даніель Кок, фото Тсукаса Аокі

Глядачам видали невеликі книжечки, в яких було 70 коротких описів чи спогадів Даніеля про тих, з ким йому доводилося зустрічатися. Даніель показує на ноутбуці в довільному порядку цифри, глядач читає опис, а потім Даніель показує, що йому на згадку подарував цей чоловік. Таким чином глядач долучається до ризикованого досвіду сингапурця. Якийсь зовсім інший аспект виявляється в цій роботі, зчитуються не самі історії, а лише відчуття, враження від них. Ну і звісно вся справа в свідкові, в реальній людині, яка ділиться реальним досвідом, стаючи перформером. Даніель в кінці демонстрації подарунків — голівок часнику, кольорових ниток, уривків з фільмів, музичних записів і т.п. — дарує у відповідь глядачам і всім своїм друзям-геям танок. Перед танком Даніель продовжує гру з глядачем і його сприйняттями і просить спробувати викликати в собі різні емоції в залежності до освітлення на сцені: жовтий — інтелектуальне захоплення, червоний — сексуальне збудження, синій — недовіра.

«Американська Фабрика мрій»

Вистава тайванського режисера Сценунг Хуанга «Американська фабрика мрій» є цікавою і ідейно гострою, але невдалою з точки зору тексту та акторського виконання. Антиглобалістські, антикапіталістичні ідеї, ввірені акторам аматорам там виписані всіма можливими стереотипами, не викликають особливого співпереживання. В виставі, окрім звичайних тайванців, є персонажі Леді Гага, Рональд Макдональд, Енді Уорхал. Леді Гага співає якусь екзистенційну маячню, Рональд Макдональд, схожий на мультиплікаційного персонажа, п’є каву, їсть гамбургери, і врешті-решт починає давитися власною їжею, вибльовувати її, намагатися з’їсти виблюване і т.д. Енді Уорхал взагалі з’являється лише на початку і вкінці вистави заодно з іншими стереотипними американськими персонажами, його пов’язує з виставою лише частина її назви.

В спектаклі показується багато різних історій, найцікавішими серед яких є розповідь про солдата, над яким знущається начальство, та історія тайванської дівчини, яка живе в Лондоні і просить у батька грошей на аборт і проживання, відмовляючись повертатися додому. Все це історії про молоде покоління людей, народжених в 1980-х рр., які мріяли про красиве майбутнє з телевізора, а натомість отримали відрижку капіталістичного світу. Цю тему звісно необхідно розробляти, але все ж на більш професійному драматургічному та акторському рівні, інакше ідеї загубляться в низькій якості постановки.