Любов Людей в Молодому театрі^{11 июня 2013}

Анастасія Головненко

Фото надані адміністрацією Молодого театру

«Любов людей» — сучасна історія про кохання чоловіка та жінки в провінції.

Прем’єрна вистава в Молодому театрі молодого режисера Станіслава Жиркова «Любов людей» — це, перш за все, настрій та потужна емоція. Вистава присвячена провінційному коханню, приниженню та фатуму є характерною для режисера. Дійові особи не намагаються розірвати порочне коло, усе сильніше «накручуючи» на себе реалістичні й не дуже, обставини. Покладаючись на власне відчуття тексту, Станіслав Жирков, сам переклав українською п’єсу білоруського сучасного драматурга Дмитра Богославського, яка була відмічена на росьйському фестиваль «Нова п’єса» при Золотій масці, а також поставлена в театрі ім. Маяковського в Москві.

Спектакль присвячено відразу кільком темам: справжньому коханню на все життя, людській вірі в потойбіччя та безглуздю сучасної моралі. Герої давно живуть в кайданах власної безвідповідальності по відношенню до особистого життя та байдужості — до суспільного. Комфорт та достаток — найвищі цінності персонажів, столиця — апогей розвитку світу, брехня — засіб камуфляжу від сусідів та власної совісті, а розпуста та несмак — мірила жіночої вроди й привабливості. Соціум у виставі агресивний, проте всі інстинктивно тримаються «купкою». Натомість та красива любов, про яку мріють дівчата, фактично не можлива в таких умовах, але людина звикає до всього і навіть в таких старшних умовах народжується щось подібне до неї, викривлене, вистраждане, безнадійне.

Події розгортаються в невеликій провінційній місцині, де на усе село — єдиний магазин, єдиний дільничний, невелика церква та кілька каналів телебачення. Тут кожен про усіх все знає, і ніхто нікому не потрібен. Ніхто не бажає врятуватися від божевілля й розмежувати минуле від майбутнього, рідне від чужого, мертве від живого. Середнього віку жінка, відчайдушна Люся, ладна «не помічати» зникнення свого чоловіка заради того, аби не прокидатися в істериках та синцях. Місцевий слідчий готовий прикрити очі на устав, аби нарешті наблизитися до коханої. Молоді дівчата грають у дружбу та кохання, не розуміючи свого життя та можливостей. А тим часом життя вносить свої «правки».

вистава, жанр якої визначено авторами як «місцеві плітки», вийшла досить кінематографічною, складена з серії епізодів, які режисер за канонами телебачення уриває на найцікавіших, найбільш драматичних місцях. Серед основних персонажів вистави — телевізор (по якому, до речі, героїні дивляться серіали), який від першої репліки й до останньої сцени мерехтить сірим, уособлюючи дзеркало життя персонажів.

На авансцені дерев’яна декорація, що перетворюється на очах то на кабінет місцевого «мєнта», то на темну кімнату його старої матері, на сусідський сарай, на постіль молодих, літню кухню, «сільпо» зі складом та на весільний ресторан.

Герої Стаса Жиркова один в один схожі на пасажирів приміської електрички. Вони розмовляють жаргоном та матом. Їхні почуття різкі, а вчинки прямолінійні. Жоден з них не є прикладом роботи над власними помилками, натомість завжди дасть пораду недолугому сусіду. Персонажі «Любові» так подібні до нас, що лише кульмінаційні моменти вистави провокують підозру в нереальності того, що відбувається. Про що намагався сказати режисер — можливо, про пропускання через себе чужих людських доль, про елементарне розуміння та людську підтримку, про елементарну любов людей до людей?