Любов Людей в Молодому театрі11 июня 2013

Анастасія Головненко

Фото надані адміністрацією Молодого театру

«Любов людей» — сучасна історія про кохання чоловіка та жінки в провінції.

Прем’єрна вистава в Молодому театрі молодого режисера Станіслава Жиркова «Любов людей» — це, перш за все, настрій та потужна емоція. Вистава присвячена провінційному коханню, приниженню та фатуму є характерною для режисера. Дійові особи не намагаються розірвати порочне коло, усе сильніше «накручуючи» на себе реалістичні й не дуже, обставини. Покладаючись на власне відчуття тексту, Станіслав Жирков, сам переклав українською п’єсу білоруського сучасного драматурга Дмитра Богославського, яка була відмічена на росьйському фестиваль «Нова п’єса» при Золотій масці, а також поставлена в театрі ім. Маяковського в Москві.

Спектакль присвячено відразу кільком темам: справжньому коханню на все життя, людській вірі в потойбіччя та безглуздю сучасної моралі. Герої давно живуть в кайданах власної безвідповідальності по відношенню до особистого життя та байдужості — до суспільного. Комфорт та достаток — найвищі цінності персонажів, столиця — апогей розвитку світу, брехня — засіб камуфляжу від сусідів та власної совісті, а розпуста та несмак — мірила жіночої вроди й привабливості. Соціум у виставі агресивний, проте всі інстинктивно тримаються «купкою». Натомість та красива любов, про яку мріють дівчата, фактично не можлива в таких умовах, але людина звикає до всього і навіть в таких старшних умовах народжується щось подібне до неї, викривлене, вистраждане, безнадійне.

Події розгортаються в невеликій провінційній місцині, де на усе село — єдиний магазин, єдиний дільничний, невелика церква та кілька каналів телебачення. Тут кожен про усіх все знає, і ніхто нікому не потрібен. Ніхто не бажає врятуватися від божевілля й розмежувати минуле від майбутнього, рідне від чужого, мертве від живого. Середнього віку жінка, відчайдушна Люся, ладна «не помічати» зникнення свого чоловіка заради того, аби не прокидатися в істериках та синцях. Місцевий слідчий готовий прикрити очі на устав, аби нарешті наблизитися до коханої. Молоді дівчата грають у дружбу та кохання, не розуміючи свого життя та можливостей. А тим часом життя вносить свої «правки».

вистава, жанр якої визначено авторами як «місцеві плітки», вийшла досить кінематографічною, складена з серії епізодів, які режисер за канонами телебачення уриває на найцікавіших, найбільш драматичних місцях. Серед основних персонажів вистави — телевізор (по якому, до речі, героїні дивляться серіали), який від першої репліки й до останньої сцени мерехтить сірим, уособлюючи дзеркало життя персонажів.

На авансцені дерев’яна декорація, що перетворюється на очах то на кабінет місцевого «мєнта», то на темну кімнату його старої матері, на сусідський сарай, на постіль молодих, літню кухню, «сільпо» зі складом та на весільний ресторан.

Герої Стаса Жиркова один в один схожі на пасажирів приміської електрички. Вони розмовляють жаргоном та матом. Їхні почуття різкі, а вчинки прямолінійні. Жоден з них не є прикладом роботи над власними помилками, натомість завжди дасть пораду недолугому сусіду. Персонажі «Любові» так подібні до нас, що лише кульмінаційні моменти вистави провокують підозру в нереальності того, що відбувається. Про що намагався сказати режисер — можливо, про пропускання через себе чужих людських доль, про елементарне розуміння та людську підтримку, про елементарну любов людей до людей?


Другие статьи из этого раздела
  • «Месяц в деревне». Как посмотреть…

    Речь пойдет о премьере ТЮЗа, о постановке Валентина Козьменко-Делинде, о спектакле по пьесе Ивана Тургенева «Месяц в деревне»… Очень хотелось бы, чтобы нарочитая вульгарность, лобовой фрейдизм и растерянность актеров в прочтении образов были результатом глубоко продуманной и тонко реализованной режиссерской иронии. И не над Тургеневым, разумеется, а над собой. Есть большое желание прочесть всё увиденное как исключительно изысканный интеллектуальный стеб, ибо в противном случае нет тех средств, коими можно было бы измерить размах безнадежной пошлости этого театрального опуса.
  • Пасторальний портрет театру Вєршалін

    Театр Вєршаліна розташований у старовинній будівлі початку століття. Звичайні кімнати сільського будинку культури перероблені на гримерки, щоб дістатися до сцени, потрібно пройти через низку дверей, аж поки опинишся в найбільшому приміщенні, де проходить вистава, що по-своєму колоритно. Більшість вистав П. Томашука занурені в сільську дійсність — суспільство гріха, архаїчності, яке при цьому сповнене містицизмом та святістю
  • «Не тут и не там»

    Мрачный, угарный, в какой-то мере мистический и страшный рассказ Хармса о том, как к полуголодному писателю приходит в квартиру старуха и умирает, Дмитрий Богомазов и Лариса Венедиктова поставили на двоих актеров, разложив монолог героя на внутренний диалог с собою. Никаких вспомогательных средств, никаких «костылей» из изысканных техно-медийных кибер-выдумок (свойственных спектаклям «Вільной сцены»),  — исключительно актерские данные и работа с пластикой Александра Комаренко и Игоря Швыдченко.
  • «Распутник»

    Театр на Печерске, спрятавшийся в дворах Шелковичной улицы, где он обитает с 2000-го года, пополнил в завершающемся сезоне свой непогрешимый с позиции качества репертуар очаровательной философской комедией. Эта постановка из ряда тех, что окрыляют зрителя, одаривают неисчерпаемой харизмой, блестящим дарованием и фантастической энергией исполнителей. Спектакль воспроизводит один день из жизни выдающегося мыслителя Дени Дидро, будто Шмитт придерживался при написании пьесы давно забытого закона классической драматургии: один спектакль — одни сутки
  • Глубина личной боли

    К вечеру в павильонах студии Довженко становится прохладно и сыро, возможно, поэтому — как-то даже в толпе зрителей — одиноко. Но это как раз впору, в настроение нового хореографического спектакля Раду Поклитару. Этот двухактный балет на четыре танцора с абстрактным названием «Квартет-а-тет» стал одним из самых ярких впечатлений театрального ГогольFestа. Отчаяние, безнадежность и горечь. В этот раз сквозь привычно чистые и техничные танцы Полкитару прорезалась сумятица страсти, боли и человеческого метания.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?