Кішки чи собаки?^{28 июля 2017}

Текст Христини Хоменко

Фото Лізи Щепіної

ви любите котів чи собак? Я, наприклад, собак. Але так склалось, що вдома живе кішка. Майже як в головного героя, якому дорікають нереалізованими бажаннями. Та зрештою, є багато способів поділити людей на кошатників і собачатників, на тих, хто стоїть зліва і тих, хто справа, хто любить академічний театр і тих, хто відкритий до експериментальних постановок. Саме ентузіазмом, бажанням провокувати і пошуками нового наповнений черговий експеримент «вистава-променад ZOO». В час коли майже всі театри закрились на канікули «Дикий» продовжує освоювати не тільки нові майданчики, але також нові простори і форми. Оскільки вистави в форматі site-specific це скоріше поодинокі випадки, ніж добра традиція для українського театрального простору ці квитки могли б цілком вільно продавались в касі зоопарку з поміткою 18+.

Прогулянка

Саме променад, можливо, через те, що узагальнюючий професійний термін site-specific — гарний, але незрозумілий; вистава-екскурсія — зрозумілий, але зобов’язує до переобтяження фактами, а пропозиція прогулятись по зоопарку і поспостерігати звучить цілком привабливо. Окрім екскурсовода, що запинається (герой N 1), невід’ємними супутниками глядачів відразу стає велика кількість доглянутих кішок київського зоо. Вони є органічною частиною вистави, проносячись крізь натовп зі скаженим криком і залазять на дерева. Такий і купа інших прецедентів під час променаду будуть надійним полем для імпровізації акторів. Загалом з імпровізацій, повільних і трошки знуджених розповідей про зоопарк, а також нашого поверхневого огляду наполовину заповнених вольєрів і складається основне поле подій. Рідкі перехожі інколи здивовано озираються, але більшість апатично минає повз. А що тут незвичного. Просто екскурсія. Тим паче, далеко не в годину пік, коли довкола бігають діти, на кожному кутку продають солодку вату і з усіх сторін чути гіперопіку батьків. В зоопарку ввечері в будній день доволі тихо і це створює оманливе відчуття непотрібності.

Монтаж спектаклю щоправда відрізняється від оригінальної п’єси Едварда Олбі. Хоча щось таки залишилося від розміреної ввічливої розмови двох незнайомців в Нью-Йоркському парку. До цих двох незнайомців приєдналися ми (глядачі). Герой N 2 — молодий хуліган, тактовно і не дуже провокує то аудиторію, то екскурсовода. І добре ще, якщо до когось підійдуть із запитанням: «що для вас значить свобода?», але ж можуть і прокоментувати зовнішній вигляд фразою: «гей, дівчино в полосатому купальнику, не відстаємо від групи». Або присісти поруч з провокаційним інтимним закидом, і коли людина усміхнеться і відведе погляд, порівняють її реакцію з реакцією тої непривабливої пані, яка будучи напідпитку домагається бідного хлопця. Екскурсовод, влаштовуючи вікторини, теж всіма силами буде підключати групу в цей наперед вивірений діалог двох. Таким чином глядачі і поділилися на тих, хто підсів на умовну лавочку в парку Олбі — хтось зі сторони Джеррі, хтось зі сторони Пітера. Це ж цілком невинно, перекинутись декількома словами з незнайомцем.

Віктимність

Хоча незнайомці бувають різні. Наприклад, безборонні жертви, як ексурсовод з постійними вибаченнями незрозуміло за що, бодай за те, що сьогодні його прем’єра. З симптоматичним бажанням щоб їх любили, щоб всі любили, щоб справа, якою вони займаються, експансійно розвивалася. Він заглядає в очі і додає «…як ми всі любимо». І насильники, такі як хлопець-хуліган. Вони можуть підійти ззаду і нахабно обійняти з характерним жестом, або просто безкінечно хамити і нав’язувати своє життя, свою правду, свою мораль. Ці два образи дуже характерні для віктимного українського суспільства і яскраво проілюстровані у виставі, на відміну від західного типу ввічливості першоджерела. Додаткові наративні паралелі створює двомовність. Подібно до певної стереотипової звички при офіційному спілкуванні говорити українською, а в побуті з’ясувань стосунків — російською. Але якщо прибрати всі такі потрібні для адаптації локальні образи, які створюють буденний шарм, що ж залишилося від п’єси, яку автори вистави взяли за основу?

В принципі п’єса не велика, сторінок 5–8. Читається за 40 хв. В той час, як вистава-променад триває півтори години. З оригінального тексту, в кращих традиціях постдрами, абсолютно безболісно можна вихопити декілька цікавих монологів Пітера, викинути настирне запитання «що ж сталось в зоопарку?», на якому в Олбі побудовано основну інтригу. А додати експресивних одкровень про інтимне життя, знову ж таки поділяючи нас на тих, хто живе в районах ближче до центру і тих, хто ближче до окраїн, засуджуючи і не засуджуючи, будуючи конфлікт на буденних фразах, черговий раз підтверджуючи, що агресору не потрібен привід. І легко сіючи якщо не страх, то легку розгубленість, бо що ж робити з людиною-актором, який кричить від несправедливості світу. І хоч це тільки роль, але ця роль в настільки щільному діалозі, що хочеться відповісти, але екскурсовод надійно слідкує за ритмом прогулянки і завжди вчасно додасть: «а наша вистава…», і так хочеться почути нарешті — «закінчується», але ні — «…продовжується».

Актори

Порівняння багатства і бідності, сильних і слабких, вдачі і невдач, проходить майже через кожну сцену. І якщо ці образи показують конкретних персонажів, то самі актори існують десь на пограниччі, між роллю і власним я. Недарма вони звертаються один до одного на справжні імена. Це, а також відлуння їх особистого досвіду, яке має місце в створеній комбінації уривків, в хорошому сенсі відводить театр від умовності акторської гри і наближає до створення атмосфери. Такий метод роботи створює ефект непрямого впливу на глядача. Оскільки, по-перше, відбувається постійна взаємодія з зовнішнім простором і тисячею випадковостей, які артисти експромтом обігрують. А по-друге, за рахунок їх відкритого ковзання по грані між собою і персонажем. І по-третє, доволі вільний і точковий монтаж тексту. За рахунок цих складових і створюється вистава, в кращих традиціях постдрами.

Своєрідним ключем до зміни простору і трансформації стає пропозиція заспівати милу дитячу пісеньку про тваринок. Але якось так просто і ненароком репліки розподіляються так, що ми самі називаємо себе «леви, бегемотики, жирафи, мавпочки, пітони, кажани» і весело пританцьовуємо при цьому. Чемний екскурсовод безтурботно диригує новою трупою, проводячи групу все далі до пустих вольєрів.

Звірі в клітці

Але в ZOO-Відіщевої ніхто не робить з глядачів звірів у найбільш крайньому прояві. Просто певні грані в поведінці стираються, залишаючи цілком зрозумілі для всіх поняття радості, самотності, сім’ї, безпеки і небезпеки. Тут з’являється змога думати зовсім по-іншому за рахунок доволі атмосферного місця. Не адаптувати сприйняття до умовної дійсності на сцені, а просто іти з театром поруч тим же маршрутом, яким можеш прогулятись з дітьми чи друзями, але будучи частиною продуманої драматургії. Цей шлях умовною лінією торкається історії виникнення дивної ідеї «посадити звірів в клітки і показувати іншим». Це ж так легко перейняти модель, що я — людина, а хтось інший — менш вартісний, чиясь свобода — просто забаганка для господаря з рушницею. І цей шлях нас дійсно виводить, от тільки до чого і куди?

Щоб підкреслити найяскравіший образ зоопарку, для більшої наочності глядачі-звірі замкнені в вольєрі (як тут не пригадати легендарну виставу Владислава Троїцького «Собача будка/The cage», де аудиторію теж замикають в клітці. Вистава продовжується, коли люди починають співати в темряві). Щоправда, у Відіщевої про свідомий вибір не йдеться. Глядачів мимоволі охрестили тваринами, і чемно запропонували посидіти за гратами. Їм розказали ніби дуже людяну історію про собачку. На їх очах з відвертою акторською умовністю зігране вбивство. І, можливо, в комусь прокинеться сердечність і вони попросять актора не лежати на холодному бетоні, але це скоріше символічний дружній жест. Така реакція доводить те, що приклеїти маркер на аудиторію за допомогою дитячої пісеньки не так вже й просто. І хоча сентиментальна історія про собаку розказана на очах муркотливих вірних супутників групи створює резонанс між історією і простором. Однак ще з часів Достоєвського з описом нещасної клячі в «Злочині і карі», яка мало в кого з школярів не викликає сліз чи бодай співчуття, фінальний монолог викриває не більше проблем, ніж цей уривок з далекого 1958 (рік написання п єси Олбі — ред.) з мораллю «я любил собаку и хотел, что бы она любила меня». Апеляція до вічних цінностей інфантильного хлопчика або прописна істина від порядного сім’янина — це ж зовсім не те, до чого нас вели второваними і занедбаними зоологічними стежками. На перший погляд, сучасне мистецтво часто пропонує глядачам облизня, залишаючи пошуки змісту за тим, хто спостерігає.

Євгенія Відіщева

Тому хочеться подякувати «Дикому» і режисерці Євгенії Відіщевій за те, що завдяки їх роботі театр залишається місцем для пошуку сенсу. Оскільки навіть найбільш моральний і етичний текст озвучений акторами — це лише текст промовлений зі сцени. І не важливо, промовляється він в театрі чи в зоопарку. Хоча, як доводять нам автори, думати над деякими речами сидячи в клітці — більш атмосферно. А якісний театр можна успішно робити постдраматичним інстументарієм. І навіть без фіналу — процес прогулянки настільки ж важливий, як і чай з печивом наприкінці.

Команда вистави ZOO