Два в одному. 13 сентября 2010

Едіп. Собача будка

Текст Марисі Нікітюк

Що: прем’єра «Едіп. Собача будка» Софокл vs Клім

Хто: режисер Влад Троїцький

Де: Театр «ДАХ», Велика Васильківська, 136

Прем’єра: 4 вересня 2010 в рамках ГогольFest

Влад Троїцький поставив до цьогорічного Гогольфесту найсуперечливішу і найрадикальнішу виставу театру «ДАХ — Едіп. Собача будка». Два, фактично, різних спектаклі, розділені антрактом, демонструють діалектичну єдність жорсткої прямолінійності та вишуканої краси. В першій частині глядач споглядає закуту в клітку несміливу рабську спільноту, яка їсть за командою, лягає спати за командою, миється за командою і за командою співає «… срать, срать, вєк волі нє відать». Власне, це і є «Собача будка», яка метафорично відтворює наше суспільство і наше з вами, м’яко кажучи, невигідне становище. Після антракту естетику моторошної глибинки з суржиком, матом і провінційним побутом змінює висока грецька трагедія. Зрештою, сюжет Софоклівського «Едіпа» ми всі знаємо, а це, до речі, четверта постановка п’єси, здійснена ДАХом в іншому просторі та в інших декораціях. Найцікавіше те, що декорації змінюються, а вистава — ні. І сьогоднішня постановка, ймовірно, продиктована бажанням перенести вдалого минулорічного «Едіпа», який був поставлений в просторі Арсеналу, на сцену «ДАХу».

«Едіп. Собача будка» «Едіп. Собача будка»

Дві частини спектаклю — «Собача будка» та «Едіп» — важко взяти в єдині лапки, їх об’єднує хіба що спільна сценографічна конструкція. Ігровий простір «ДАХу» поділений по висоті кліткою, в першому акті глядачі сидять начебто над нею, спостерігаючи в решітчасті отвори страх і приниження народу. В другому акті, коли «Едіп» розгортається в чорних воєнізованих тонах і тривожному загрозливому напівмороці, глядачі самі сидять в клітці, дивлячись виставу знизу. Але сценографічно об’єднані акти не мають єдності семантичної. «Собача будка» ілюструє нашу рабськість і вайлувату ментальність, але зрештою не пропонує жодного висновку-виходу, окрім як — закрити дошками нещасних жителів клітки. Друга частина також закінчується викладанням на верх клітки тих самих дощок — ув’язненням глядачів. Це красива гра, але містить вона доволі непрозору символіку.

Дмитрий Ярошенко — несменный Царь Эдип Дмитрий Ярошенко — несменный Царь Эдип

Софоклівський «Едіп» ніяк не долучається до бодай віддалено наближеної теми „Собачої будки. Влад Троїцький оживляє ідею, закладену Софоклом, — ідею про невідворотність долі. Можливо, саме невідворотність і є єднальним компонентом, мовляв українському народові ніколи не змінити свого менталітету, як Едіпові — Фебових передбачень? Але тоді це вкрай песимістичне і непривабливе для самооцінки загалу висловлювання театру «ДАХ», яке, тим не менш, є високохудожнім і сміливим. Музикальне рішення (жива скрипка, віолончель, контрабас), хорові співи здійснено на дуже високому рівні, саме ці «струси» в стилі грецького античного хору оживляють другий акт. Повільні діалоги підкреслюють незворотній перебіг долі — персонажі не спішать до своєї загибелі, вони тихо приходять і тихо йдуть. Вмираючи вони не кричать і нікого не сповіщають про свою смерть — істинно аристократично почуття гідності присутнє в їх «відходах». Дізнавшись про свою долю, герої не сперечаються з нею, а замовкають.

«Едіп. Собача будка» «Едіп. Собача будка»


Другие статьи из этого раздела
  • Театр насилия Венсана Макеня

    Спектакль «Идиот» длится 3 часа, не считая перформенса в холле — нервные вздрагивания и затыкание ушей — обычная награда смельчаков, решившихся насладиться Достоевским от Венсана Макеня в зале Жемье национального театра Шайо. Введение публики в атмосферу «действа» начинается еще до входа в зал: холл театра украшен воздушными шарами и радостными Happy birthday, звучит Joy Division.
  • Политическая «Свадьба», илиНастоящее искусство Владимира Панкова

    В последнее время постановки В. Панкова вызывали в лучшем случае недоумение, и после «Ромео и Джульетты» я совсем уж было решил, что  «саундрама» сделала свое дело и двигаться ей дальше некуда. Тем большим потрясением для меня оказалась минская «Свадьба».
  • «Олений дом» и олений ум

    «Олений дом» — странное действие, вольно расположившееся на территории безвкусного аматерства. Подобный «сочинительский театр» широко представлен в Северной Европе: режиссер совместно с труппой создает текст на остросоциальную тему, а затем организовывает его в форму песенно-хореографического представления. При такой «творческой свободе» очень кстати приходится контемпорари, стиль, который обязывает танцора безукоризненно владеть своим телом, но часто прикрывает чистое профанство. Тексты для таких представлений являются зачастую чистым полетом произвольных ассоциаций и рефлексий постановщика-графомана.
  • «Крысолов». Идейный голод

    Сегодня можно сказать, что Дмитрий Богомазов и его театр «Вільна сцена» вошли в череду самоповторений, жаль, что этот театр попал в ловушку безыдейности, не достигнув, своего пика. Это проблема не только Киева, и не только театра, экономический кризис, который повлек за собой идейный застой, не случайно назвали цивилизационным, в результате него — штиль и затишье отчетливо иллюстрирует нам киноиндустрия, визуальное искусство и литература. Понятно, что ребята из  «Вільной сцены» скованы, кроме всеобщего кризиса, еще и камерным помещением, но  «Крысолов» — их последняя премьера — оказался довольно блеклой копией предыдущих камерных спектаклей Д.  Богомазова.
  • Ще один день Івана Денисовича

    Жанр: его-рецензія: Ця вистава втретє відвідує Київ, дехто її стільки ж і дивився, і це, я певна, не межа. Пробираючись за жовтою курткою Андрія Жолдака по темному Арсеналу, я думала, який ефект справлятиме гавкіт собак у цих величних стінах, чи сіпатимуться зі страху грубі нервюри, спускаючи тремкіт в колони? Минулого разу я йшла на «Денисовича» по відремонтованим коридорам Жовтневого палацу в супроводі вівчарок, спостерігала стратегічно наставлених режисером юродивих, слухала про мандавошок, але все наче не про мене було, в голові відстукувало — це ТУТ, ТУТ водили на допити КГБ політв’язнів.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?