Чернігівський театр ім. Т.Г.Шевченка: перезавантаження06 декабря 2010
Анна ЛИПКІВСЬКА,
Київ-Чернігів-Київ,
спеціально для teatre.com.ua
Театральні люди схильні вимірювати час сезонами, але, як не крути, настання грудня завжди спонукає до підбиття підсумків року, що минає.
В актив 2010-го Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка може собі сміливо записати дві події: по-перше, повернення шанованого, ба, навіть улюбленця чернігівського глядача режисера Андрія Бакірова — тепер уже як художнього керівника; по-друге — проведення восени, незважаючи на безгрошів’я (все пішло на вибори), традиційного, уже 21-го, міжнародного фестивалю «Слов’янські театральні зустрічі».
Андрій Бакіров — той режисер, котрий за будь-якої ситуації не розмінюється на неякісну літературу. У нього що не вистава, то Шекспір, Чехов, Ануй, Мопасан, Вішнєк, Йонеско, Шеффер… Навіть для «касової» постановки в Одеському театрі ім. В. Василька були обрані не якість там Реї Куні, а Чехов — Маяковський — Ільф&Петров. От і до «дебютної» на чолі чернігівців постановки епітет «програмна» пасує якнайбільше.
Це — «Дуже старий сеньйор з великими крилами»: вигадана Г.-Г. Маркесом та інсценована А. Курейчиком притча про старезного німого янгола, що звалився був з неба на обійстя звичайної хати прибережного селища.
На кону розгортається ціла космогонія: громи, блискавки, дощ… Риплять дерев’яні містки… А на зміну приходять тихі, залиті сонцем ранки… Нічого штучного, синтетичного: рядно, дерево, мотузки, пір’я, звуки дудука, дзвони (музичне оформлення — самого Бакірова) … Навіть живі кури походжають сценою (одна з них на прем’єрі ледь не пішла «в народ», а точніше — у ту частину партеру, де сидів губернатор з почтом). Тож і актори-персонажі (за всієї суто притчової багатозначності та відстороненості) мають тут бути максимально «справжніми», природними. Не всім виконавцям це вдається, але у виставі є два безпомилкові «камертони»: П. Мороз у ролі того самого Дуже Старого Сеньйора з Великими Крилами (жодних слів, лише декілька звуків, бездонні очі, ніжність і спокій) та М.Мироненко — отець Гонсаго (зворушлива метушливість та безкінечна наївність на тлі прагнення максимальної значущості), — і за ними варто «налагоджуватися» усім іншим.
Коли янгол відлітає, здійснивши свою місію (не ту, що від нього активно вимагали аборигени, котрі весь час лише й намагалися з’ясувати, чи він справжній, — а свою справжню земну місію), п’єса закінчується. Та це видалося режисерові недостатньо виразним й переконливим.
Бракувало чіткої змістовної крапки, яку постановник винайшов буквально за декілька днів до прем’єри. Тож в результаті у фіналі на авансцену по черзі виходять персонажі масовки, промовляючи по 1–2 фрази з листа Маркеса, що його можна назвати своєрідним заповітом видатного письменника і філософа: про те, що «сьогодні» ніколи не повернеться, і тим, кого ми любимо, треба казати це зараз, бо невідомо, що буде завтра і про що ми тоді пожалкуємо… І коли ці слова відлітають у простір, «оживає» поворотне коло, і там, куди відлетів янгол, сходить нехай дерев’яне, але — сонце… Найголовніше сказано й почуто — тож вся планета (художник О. Симоненко) починає, нарешті, рухатися правильним порядком.
Цей хід може видатися надто плакатним і буквальним (особливо якщо актори у згаданих сповідальних «мікро-монологах» зіб’ються на пафос або сльози), але він ефективний, реакція публіки це підтверджує. І немає значення, чи справжній це лист Маркеса, чи то був інтернет-розіграш (бо на сьогодні з’явилася і така інформація). Важливо, що ці елементарні моральні максими було зі сцени виголошено, і їх можна вважати своєрідним «етичним кодексом», прагнути додержання якого має не лише кожна окрема людина, але й кожний театральний колектив. У цьому разі — і Чернігівський театр, виснажений багаторічними чварами, протестами тощо.
У контексті цієї постановки та того шляху, який вона «програмує» для театру, виразніше постали проблеми, пов’язані з «Слов’янськими театральними зустрічами».
Започаткований колись як «домашній» у вузькому дружньому колі театральних директорів з Чернігова, Брянська та Гомеля («иных уж нет…»), фестиваль явно вичерпав потенціал для розвитку. Росіяни та білоруси з року в рік звично привозять у Чернігів «напівфабрикати» — лише елементи декорацій, решту ж зліплюють на місці «из того, что было». І якщо Брянський театр «звітував» перед сусідами хоча б відносно свіжою прем’єрою — «Гравцями» М. Гоголя (сприйняття цієї вистави — з якісними акторськими роботами та винахідливо й точно вирішеними трагіфарсовими сценами — було затьмарене звісткою про нещодавню передчасну смерть постановника, головного режисера театру Ю. Ільїна, без якого майбутнє колективу вбачається доволі непевним), то театр з Гомеля показав «Чорну панну Нясвіжа» О. Дударєва — цілковито вихолощену (незважаючи на оновлені костюми) виставу 10-річної давнини.
На цьому тлі вітчизняні театри виглядали значно більш виграшно. Залишимо за дужками «Безталанну» з Полтави: енергійному хазяйновитому директорові варто подумати, чи робити таку велику ставку саме на цього режисера: вже котра його вистава є жанрово й стилістично неохайною, кінців з кінцями не зведено, і молодість постановника виглядає напрочуд дивною в контексті застосованих ним заяложених, банальних прийомів. Але на висоті виявилися і ніжинці («Безіменна зірка» М. Себастіана, де режисер В. Денисенко щасливо уникнув аналогій із однойменною культовою стрічкою, «перехиливши» сюжет у бік ексцентричної комедії на межі клоунади, хоча й з мелодраматичними «вставками»), і Луганський російський театр, чий «Дядя Ваня» (постановка О. Александрова) заслуговує на окрему статтю.
Відповідно, не полишає думка, що багатолітнім сусідам варто на деякий час профілактично «роз’їхатися» — звісно, у мистецькому сенсі. Кінець кінцем, за справедливим зауваженням А. Бакірова, слов’яни живуть не лише у Россії та Білорусі, а також і у Польщі, і в Чехії, і в Сербії, і в інших місцях, їм теж непогано було б зустрітися на «Театральнах зустрічах».
Отже, на сьогодні етап ревізії театрально-фестивального господарства, здійснений А. Бакіровим у співпраці з директором театру С. Линником, можна вважати завершеним. Наскільки радикальним буде оновлення — побачимо у 2011-му.
