4 вистави камерної сцени Гогольфест 2014: El Funeral, «Стільці», «Гамлет.Вавилон», «Так, мій фюрер!»^{06 октября 2014}

Текст: Анастасія Головненко

Фото агенції repor.to

Театральна програма Гогольфест 2014 – це, перш за все, провокація. І нехай на фестивальні вистави ходить часто й непересічний глядач, він теж не завжди готовий експериментувати. А до експерименту камерні вистави цьогорічної програми заохочують мало не кожен показ.

 

Іспанська вистава El Funeral. Вечірка серед своїх: кузини збираються пом’янути діда, але їх так заносить, що ритуал починає носити ознаки і балагану, і навіть свята, і такої собі безкінечної казки про смерть. Проводжаючи діда Димитрія в останню путь, онуки з плачу зриваються на сміх, випадково розсипаючи прах померлого, не розгубившись збирають його пилососом, переставляються з урною, ніби з чимось побутовим, і увесь час співають.

На перший погляд, нетиповість просто в кубі – вже не концерт, проте, ще не вистава – яскрава, сповнена співів і неритуального танцю, сучасних іспанських та українських мелодій, звертає нашу колективну свідомість до надзвичайно цікавого стародавнього українського обряду поховання у химерний і неприпустимий (для нас сьогоднішніх) спосіб. Згадаймо традицію похоронного танцю на лавах і вихваляння життя перед обличчям смерті, розкриту в українській літературі Михайлом Коцюбинським («Тіні забутих предків»). Навіть не підозрюючи про таку ритуальну історію української культури, Che theatre at Moche доводить обстановку до міжкультурного діалогу про родинні зв’язки, про музику, про любов і смерть.

Спровокований цим, сучасний глядач, віддавшись генетичній пам’яті, витанцьовує просто на глядацький місцях разом із акторами цього абсурдного похоронного фарсу. 

«Стільці». Найбільш традиційною виставою фестивалю стала постановка Чернігівського молодіжного театру за Еженом Йонеско.

Два герої, єдина доля: розбиті й нездійсненні мрії, перемелювання старих подій через брак нових, передчасна старість та відсутність перспективи. Персонажі Йонеско живуть не те що вчорашнім, а позавчорашнім днем. Для того, аби просто розважитись Маршал (Роман Покровський) запрошує гостей: усіх, кого, здається, знає.

Режисер Євген Сидоренко вибудовує дію таким чином, щоб замордувавши глядача нудними повільними подіями першої половини вистави, просто вибити з-під нього стілець у другій. «Какая скука…» – увесь час повторює героїня Юлії Матросової. Та сама нудьга наростає, електризується і вибухає монологами у другій половині. Вистава, замішана на ній, виявляється не такою й простою: абсурдну драматургію Євген Сидоренко втілює у такий самий, виявляється, абсурдний, спосіб. Його Маршал наприкінці дії стає справді актуальним та сучасним, він говорить, про те, що болить і нам; він кричить про культурну революцію та переосмислення самого себе в цьому суспільстві, і, зрештою, у цьому світі.

Технічну революцію театрального видовища впевнено створює вистава Дмитра Костюминського «Гамлет. Вавилон». Текст Катерини Бабкіної, що ліг в основу постановки, присвячено роздробленості особистості у сьогоднішньому суспільстві та намаганню людини зрозуміти саму себе, не кажучи вже про щось більше. У кількох акторах зосереджуються чи не найсильніші переживання, справді, варті Шекспірового «Гамлета».

Сценографія, виконана у вигляді двох величезних, на весь розмір зали, екранів, ламає класичне сприйняття театрального «задника». Усе, що відбувається у виставі, має безпосередній стосунок до основної декорації. Вона – і мультиплікатор дії, і екран для театру тіней, і величезна мертва порожнеча навколо героїв. Дія, відбуваючись одразу у двох вимірах, – фізичному й надсвідомому, гіпертрофується й набуває значного об’єму та потужних значень. У живих декорації та музичному супроводі відбувається підсилювальний ряд емотивного та змістового відкриття сюжету.

Вистава «Гамлет. Вавилон» – свого роду прорив. До певного моменту, прорив методологічний, адже Дмитру Костюминському усе ще можна актуально докоряти в мінімальності набору засобів, проте вистава зумовлює потужне просторово-естетичне задоволення – зовсім особливий фактор нового театру, що формується в Україні.

Головна емоційна провокація камерної театральної програми Гогольфесту – вистава харківського театру «Де факто», «Так, мій фюрер!». Дія, зав’язана на монологах абсолютно кінематографічної та божевільної героїні (Надія Алюнова): розширені зіниці, до слини експресивна мова, різка, з підкресленою чіткістю, емоційна пластика, молитва до заклинання. Безумовна технічність та простота побудови сюжету – безперечно вдалий підхід режисерки Рози Саркісян у змалюванні актуальних проблем світового значення. Сюрреалістичні замальовки, виконані «під лінієчку», відсутність декорацій та мінімальність реквізиту загострюють сприйняття тексту та простору, а змішування яскравих кольорів до чорного у другій частині вистави поглиблює її основний настрій: приреченість.

У відкритій площині камерної сцени створюється спочатку ніби мультик про жорстокість, а потім і новий єдиний світ розпачу і безвиході маленької людини з клеймом «домішок єврейської крові 2-го ступеню», що готова йти за особливими очами свого особистого Фюрера до свого власного кінця.

Усю програму камерної сцени неможливо об’єднати єдиною тематикою чи підходом, найбільш помітною характеристикою кожної з вистав, показаних під час фестивалю, є їхня нетиповість, парадоксальність, революційність та провокативність. Протагоністи кричать про необхідність змін і насування страшної сили, глядач погоджується і вступає в діалог із театром, тому, можливо вже зараз народжуються нові стилі й рівні театрального спілкування та саморозуміння.