Театри Японії: традиційний проти актуального^{12 декабря 2012}

Марися Нікітюк

Сучасна Японія, не так як в давнину, але все ж лишається екзотичною, закритою для сторонніх країною, з ні на що не схожою культурою і мистецтвом. Японці створили яскраву поп-культуру: комікси-манга, мультфільми-аніме, поп-рок-музика з андрогінними виконавцями. На окрему увагу заслуговує контемпорарі-арт Японії, що стилістично може поєднувати традиційну візуальну культуру з культурою манги-аніме, і має широку варіативність тем: від подразнення незаживаючої рани — поразка в Другій світовій війні-, до рефлексій на тему шкільної педофілії. Хоча на сьогодні не масове мистецтво Японії, як втім і масове, скоріше має розважальний характер.

«Харакірі школярок» — картина сучасного художника Айди Макото

Не зважаючи на багаті традиції театру Но і Кабукі, на стрімкий розвиток театру західного стилю в ХХ ст. і унікальні техніки театру 1960–1970-х рр. (виникнення танцю буто, лабораторні пошуки Тадаши Судзукі), сьогодні сучасний театр в Японії переживає не найкращі свої часи. Основними причинами цього є недостатнє фінансування та потужний розвиток індустрії розваг — від ТВ-шоу Такеши Кітано до кібер-плантацій ігрових автоматів, в яких грузнуть мільйони дорослих японців щовечора після роботи.

Шібуя — основний розважальний район Токіо

Сучасний японський театр можна умовно розділити на чотири сектори: комерційний, традиційний, публічний і фріндж-авангард (шьоґекіджьо). За класифікацією японського театрального критика Кьоко Івакі японський театр можна взагалі розглядати як такий, що є лише розважальним і такий, що є предметом мистецтва. В такому ракурсі розважальним є і комерційний, і публічний, і традиційний театри. В театр, що за основну ціль ставить розважати, глядачів ходять подивитися на зіркових акторів, в іншому театрі їх цікавить меседж, ідея спектаклю.

До комерційного театру відносяться всі бродвейські мюзикли, шоу, «Супер Кабукі» (осучаснені вистави Кабукі-стилю з використанням надпотужних технологій сценічного звуку та світла). Вистави театру-ревю «Такарадзука», де грають лише жінки, теж відносяться до комерційного театру, навіть враховуючи унікальність їх стилю — суміш паризького ревю 1920-х рр. та бродвейського мюзиклу.

Афіша театру «Такарадзука», вистава «Роза Версаля»

Публічний сектор займають великі, технічно оснащенні дорогі театри, такі як Токійський Метрополітен Театр — художній керівник Нода Хідекі, СПАК (мистецький центр в Шідзуоці) — художній керівник Сатоші Міяґі. Традиційний сектор включає вистави театрів Но, Кабукі та Бунрако, основна сцена — Національний театр в Токіо. Глядачами традиційного театру є туристи, а також вірна і прихильна аудиторія здебільшого похилого віку. Вдень біля головного входу в Кабукі театр Комплексу Національного театру в Токіо можна побачити чергу з літніх японців, одягнених в традиційні строкаті кімоно, з традиційними зачісками, в очікуванні вистави Кабукі.

Токіо Метрополітен Театр

Авангардний театр в останні 20 років розвивається доволі повільно. Самі японці як одну з причин цього називають кризу японської економіки 1992-го року, після якої ще важче стало займатися ризикованими професіями, зокрема театральними. Зараз молоді японці віддають перевагу роботі в державному секторі з гарантованими зарплатами і соціальними пільгами. Більшість молодих режисерів театру не можуть собі дозволити мати постійну трупу, тож їх театральні компанії складаються з одного-двох учасників (засновник/лідер та продюсер), а актори варіюються від проекту до проекту. Так працює режисер-драматург Дайсуке Міура і його компанія potudo-ru та режисер Акіра Такаяма і його компанія Port B.

Вистава Дайсуке Міури «Замок мрій»

Окрім Кабукі весь інший театр в Японії є проектним, а не репертуарним, що фактично унеможливлює в 30-мільйонному Токіо впродовж 2–3-ох тижнів помітити вартісний спектакль і встигнути обговорити його. Японці здебільшого ходять на вистави відомих режисерів, як Нода Хідекі та Юкіо Нінаґава, які часто використовують в своїх постановках зіркових акторів. Інші ж режисери шьоґекіджьо мають лише локальне театральне визнання і зазвичай є популярнішими в Європі, ніж в Японії. Дайсуке Міура, Акіра Такаяма показували свої вистави на німецьких та австрійських фестивалях, але є невідомими японському загалу. Тому продюсерські зусилля молодих театральних колективів зверненні на закордонні ринки та закордонні театральні фестивалі. Звісно, перші роки своєї діяльності молоді японські трупи можуть мати характер театрального гуртка любителів, але після знаходження та встановлення власного стилю стають цікавими зразками унікального сценічного мистецтва.

Театр Кабукі

В Японії фактично відсутня система грантів, державної та не державної підтримки сучасного театру, як в Англії чи Німеччині. Держава здебільшого піклується про утримання традиційного театру — Но, Кабукі та Бунрако є безумовною цінністю, занесеною до списків нематеріальних культурних надбань світу ЮНЕСКО. Сьогодні глядачі мають змогу подивитися вистави традиційних японських театрів у близькому до оригіналу вигляді. Але якщо раніше той же Кабукі був народним театром, фактично масовим, ще й певною мірою опозиційним до влади (ці вистави заборонялося відвідувати самурайському прошарку), то сьогодні це формалізований театр, єдиною ціллю якого є консервування форми. До того ж, світ традиційного театру є досі дуже закритим, робота актора передається з покоління в покоління династично, іноді всиновленим чи взятим на вихованням дітям. Тож попри збереження унікального виду традиційного театру, не можна не помітити, що цей театр знаходиться у підвішеному стані — він не еволюціонує та не є актуальним для молодого покоління. Більш того, він забирає забагато ресурсів на своє існування, що частково блокує розвиток нового театрального мистецтва Японії.