Театр: «остання судома соціалізму»12 января 2008

Інтерв’ю з Ганною Липківською

театральним критиком,

кандидатом мистецтвознавства.

розмовляла: Марися Нікітюк

Хороший театр в Україні існує на незрозумілій мені внутрішній інерції, тому що вся ситуація працює на поганий театр.

Хвиля

На зорі перебудови, 87–89 роки в Україні був вибух недержавних театрів-студій, театральних фестивалів, різних мистецьких ініціатив. А потім все заглохло, змінилася економічна ситуація: розвалилися перші кооперативи, інфляція, з театрів вижили фактично лише ті, що отримали державний статус. Театрам «Сузір’я», «Колесо», на Подолі пощастило вибити собі муніципальний статус, а іншим — ні. Хвиля накотилася — і відійшла, а ми в цьому пісочку відпливу колупаємося вже багато років.

1994 рік, мені здається, був певним вододілом в цьому сенсі, коли Валерій Більченко — один з найяскравіших режисерів покоління, що стартувало наприкінці 80-х, — поставив «Вишневий сад». Це фактично останній прояв тої хвилі. Інерції ще, правда, вистачило, аби дебютувало покоління Одинокого, Богомазова, Лазорка. Але щоб щось змінилося зараз, мабуть, має пройти «ротація еліт», бо наразі не набирається критична маса молодих людей, потрібна для кардинальних змін.

«Остання судома соціалізму»

Нині театральна ситуація в Україна — це ситуація стагнації, ситуація затримки. Хороші вистави — це поодинокі випадки. Системно ж — занепад. Є певні організаційні засади, і вони такі, що “ на виході” може виникнути лише той театральний продукт, що ми маємо, а не інший. Не тому що режисери чи актори не талановиті, а просто тому, що репертуарний театр в Україні лишається тим, чим його десять років назад обізвав Жолдак, — «останньою судомою соціалізму».

Державний-недержавний

У всіх сферах життя виникає конкуренція, виникають недержавні організації, тільки не в театрі. Недержавних театрів в країні 3 чи 5, коли державних — понад сто. Вони існують як комунальні підприємства, за штатним розкладом, з профспілками, з фінансуванням комунальних витрат і зарплатні. Це абсолютно застигла система ще з пізньорадянських часів, і вона ні в який бік не розвивається. Хіба що є такі театри, як театральна майстерня «Сузір’я», де немає постійної трупи, туди актори на контракт запрошуються. Це більш гнучка система, де хоча б можна оперувати різними акторами.

Недержавний театр не може нормально існувати у нас в країні, тому що він прирівнюється до будь-якої комерційної організації, ледь не до продуктового кіоску, і за системою оподаткування теж, не маючи жодних пільг. У державних же театрах штатних режисерів та акторів, у тому числі пенсійного віку, посунути з місця неможливо, бодай вони й неспроможні на якісний результат, — виходить, що не відбувається процесу циркуляції людей та ідей, процесу оновлення.

(На периферії ще гірше: там актори та режисери прив’язані до місця квартирами чи гуртожитками. І це — абсолютне “ маринування”. Акторові хоч трохи легше, його можуть в серіал чи в рекламу у Київ запросити, а режисер сидить у себе в обласному театрі — чи, в кращому разі, приїздить на постановку в сусідню область, — і змушений ставити, ставити, ставити, бо периферія потребує швидшого оновлення репертуару).

За великим рахунком державі треба фінансувати не театри як установи, а — їхні проекти, постановки, нехай театр сам вирішує, скільки йому на зароблені від їхньої експлуатації гроші треба акторів — 40 чи 100: можеш втримати 100 — будь ласка.

Ми 13 років говоримо, що має бути закон про пільгове оподаткування спонсорства і меценатства, а його все нема. Таке капіталовкладення у нас оподатковується так само, якби ти гроші в кафе вкладав. Чому в Росії театр так піднявся фінансово, чому там так багато антреприз на недержавні кошти виникло? Тому що там «відмивати гроші» через театр просто вигідно.

Проблема виховання режисера

Щоб виховати режисера, майстер, який його вчить, має бути діючим фахівцем. Нечисленні історичні винятки, тільки підтверджують правило: Марія Кнебель, яка написала чудовий підручник з режисури, була дуже авторитетним педагогом, запитуваним режисером так і не стала, але це виняток. Ремеслу мають вчитися з рук в руки.

В нашому університеті режисуру та акторську майстерність викладають люди, які не завжди є діючими професіоналами, і їх середній вік фактично пенсійний. Ці люди не можуть активно вести навчальний процес, активно займатися своїми курсами. Добре, якщо при «метрові» є другий, третій педагог, але у нас це часто люди, які теж не надто запитувані як фахівці, і вони продукують подібних до себе. Проблема втрачених педагогічних поколінь стоїть дуже гостро.

У Львові акторській майстерності та режисурі вчать в Університеті ім. Франка на факультеті культури та мистецтва. Вони відчули загрозу такої ситуації з педагогами, загрозу відірваності навчання від реальної театральної практики. Тому акторськими та режисерськими курсами керують Володимир Кучинський з театру Курбаса, Ярослав Федоришин з театру «Воскресіння», актори театру ім. Заньковецької. І виходить, що кожний курс прикріплений до певного театру, і студенти крутяться в цих театрах — з того користі більше. В Києві, якщо викладають Митницький чи Рєзникович, то звісно, їх режисери та актори товчуться у них в театрах, але це виходить просто «де факто», юридично ніяк не закріплено. Якщо Митницький намагається надати можливість дебюту молодим режисерам, то Рєзникович і цього не робить.

Вічно молоді й замариновані

Режисерів, які зараз мали б бути фронтменами, які за віком та досвідом мали б уже керувати театрами, досі називають молодими і перспективними, хоча їм уже за 40. Це ненормально. Інші виїжджають, скажімо, в Росію, як Володимимр Петров, що взяв там купу «Золотих масок». А ті що залишаються, часто «консервуються» самою ситуацією. Приміром, розумні, здібні Анатолій Канцедайло, художній керівник Дніпропетровського театру імені Шевченка, Володимир Московченко, художній керівник Луганського українського театру, весь час «варяться» тільки в контексті свого міста, своєї трупи, в кращому разі, свого регіону. І це веде до занепаду, адже мистецтво потребує підживлення ззовні, постійної комунікації.

У нас на всю Україну є лише кілька відомих мені активно діючих режисерів, яким до 30. Це Андрій Білоус, Ігор Ладенко в Харкові, Максим Голенко, який випустив зараз «Механічний апельсин» у «Свобідному театрі» … Величезна загадка: куди діваються ті нормальні, розумні, симпатичні молоді люди, яким я читаю лекції в університеті?!

Контрактна основа для режисерів

Контрактна система для режисерів сьогодні є номінальна. Керівник театру підписує угоду з містом, з управлінням культури, здебільшого, на 5 років, але я не знаю випадків, щоб цей контракт не продовжили. І сидить на місці шанований мною Едуард Митницький, якого я ніжно люблю, але розумію, що людині за 75, і в сучасному світі самотужки керувати таким складним організмом, як театр, вже важко, до того, будучи ще й директором. Якби була «політична воля» — його можна було б зробити почесним президентом (як Брюховецького в НАУКМА), а реальним менеджментом займався б хтось інший. Талейран казав, що старі генерали завжди готуються до попередньої війни. Реальна, нормальна зміна поколінь неможлива — кілька поколінь уже випало. Зараз театрами керують, за винятком Станіслава Мойсеєва, який є художнім керівником Молодого театру, якому теж уже не 20, люди пенсійного віку. Втрачений величезний проміжок часу, коли молодь могла щось зробити.

Державні театри — майданчик для особистих «ґешефтів»

Усі іноземні гастролери в Україні працюють на свою кишеню і кишеню директорів театрів. Директори театрів за використання їхнього майданчика (особливо якщо він престижний, у центрі міста) заламують космічні ціни. І виникає запитання: чи правомірно директор державного театру в центрі Києва використовує цей державний театр у власних інтересах? Встановлення цін за використання театрального майданчику — річ нічим і ніким не керована. Ціни на квитки лімітовані, але на оренду театру — ні, причому це не та ціна, що буде проходити по документах.

І взагалі, якщо ти вже головний режисер, художній керівник чи директор державного театру — ти цар і бог, тебе посунути практично неможливо. Парадокс у тому, що державний театр стає приватною ділянкою для кількох людей. І якщо у них є клепка в голові — вони активно працюють на свою кишеню, а якщо нема чи їм ліньки, то і того не роблять.

Театр в тіні

Гастролі українських вистав по Україні передбачені законодавством, але якщо заплатити всі зазначені податки, то можна лише в мінус вийти. Треба заплатити оренду, за готель, за потяг, а якщо акторів 30? Везти декорації, монтувати їх — це все дуже дорого. Єдиний варіант — робити мобільні вистави: валізу склав і поїхав. І працювати з порушенням фінансового законодавства.

Припустимо, ви привезли театр в інше місто, вам треба продати квитки, у кожного театру є свій штат розповсюджувачів, які їх розносять по підприємствах, установах, заводах і т. і. Розповсюджувачі беруть свій відсоток за кожний реалізований квиток. Як провести ці відсотки по документах? Якщо укладати офіційну угоду, то державі треба буде віддати стільки, що розповсюджувачу просто невигідно буде працювати. Тому діє «чорна готівки»: з кишені в кишеню. За звітністю продається одна кількість квитків, а насправді — інша. Та й ці прибутки доводиться приховувати, бо інакше податки з’їдять весь твій гонорар і гонорар твоїх акторів… Але театр не може існувати весь в тіні, це все-таки публічне виробництво. От і крутяться… Чи просто конають на місці.

Криза театрального менеджменту

Платіжна спроможність публіки низька. Вартість квитків не може покрити собівартість вистав. В Україні є єдиний унікальний в цьому сенсі прецедент: Донецький український музично-драматичний театр. Його очолює просто геніальний менеджер Марко Бровун. Театр функціонує як добре відлагоджений завод, він покриває всю Донецьку область. Сьогодні вони грають одну виставу на своїй сцені, другу — в Артемівську, а третю — в Комсомольську. Вони весь час їздять по всій області і мають економічні показники значно вищі за показники столичних театрів. Але тут теж є небезпека — стати заручниками «конвеєру» …

Інші театри не впроваджують таку інтенсивну схему, бо для цього треба мати інший менталітет. Щодо художніх керівників-режисерів — це не їхня справа, їм треба вистави робити. А у директорів театрів найчастіше радянська психологія: просиджувати місце за зарплатню і не надриватися. Молоде ж покоління менеджерів не йде в театр. Всі ті студенти, що ми випускаємо на факультеті організації театральної справи, пречудово керують тур агенціями, продають взуття, працюють в банках, аудиторських фірмах… Вакуум театрального менеджменту тотальний. І в цій ситуації молоді люди, які змогли б займатися менеджментом і щось змінити, йдуть в інші галузі.

Театр і його публіка

Естетичний рівень постановок не опускається, але і не зростає. Публіка ж так само «маринується» разом зі своїми запитами, як і той продукт, що їй пропонують. Це парадоксальна ситуація, але в театри потрапити у нас дуже важко (не у всі, звичайно). На Лівому березі, у театрі на Подолі, якщо ти не попередиш, що прийдеш, то будеш під стіночкою стояти; в «Сузір’ї» теж все розписано наперед. Потрапити на малу сцену в театр імені Франка чи в російську драму просто нереально. Показники відвідуваності театрів за останні роки виросли. Був момент — десь на початку 90-х, — коли в театр взагалі ніхто не ходив. А зараз в театр ходять і ходять багато. Біда в тому, що публіка нічого іншого, окрім того що їй пропонують, і не чекає. Ця публіка 15–20 років тому, переважно, була дуже молодою, вона не бачила іншого театру, і такий її влаштовує. А творчу «продвинуту» молодь не влаштовує — вона і не ходить. Порочне коло якесь…

Театр та ідеологія

Якщо відійти від економічних питань, то після розпаду тоталітарної імперії театр втратив свою місію ідеологічного провідника. Очільники усіх політичних органів в СРСР дуже добре розуміли, що таке ідеологія і як її впроваджувати, і свідомо це робили через театр. Театр страшенно від цього потерпав — треба було ставити радянських драматургів, заангажовані п’єси і тому подібне. Театр від цих заборон сильно страждав, а в Україні найбільше, бо якщо в Москві просто прикручували гаєчку, то у нас закручували так, що дихати було неможливо. В Україні заборонялося навіть те, що в Москві проходило.

Усе це зникло, а держава продовжує годувати театри по інерції — не так ситно, як за Радянського Союзу, але вона нічого від них не вимагає, окрім економічних звітів. Держава забула, що таке ідеологія в принципі. У нас є найрізноманітніші департаменти і відділи, але при жодній владній установі немає відділу, який би займався безпосередньо ідеологією, а держава без ідеології неможлива. Аж ніяк не обов’язково, щоб це була комуністична, тоталітарна ідеологія, — ідеться про вектор розвитку країни, ту систему цінностей, яку вона вибудовує собі як дороговказ.

Якщо ти платиш, то ти замовляєш музику. А в Україні парадоксальна ситуація: ти платиш, але музики не замовляєш. З іншого боку, якби держава платила і щось вимагала, людина, яка не згідна з такими умовами, але хоче займатися театром, повинна була б мати якусь альтернативу, альтернативний майданчик.

Театр — це ідеологічна інституція і держава має розуміти, хоча б для себе, навіщо вона вкладає в нього гроші. Це не означає, що завтра на постановку дасть гроші Янукович, і всі почнуть «мочити» зі сцени Тимошенко, але можливий і такий варіант. Якщо наш поважний Рєзнікович пройшов в Київраду за списком Партії Регіонів — далі можна і не продовжувати… то в театрі російської драми, за якимось дивним співпадінням, негативні персонажі виходять на сцену в помаранчевому одязі. Це теж ідеологія. Театр завжди був і є по суті ідеологічним інструментом.

В іноземних маскультних продуктах, через фільми і серіали дуже тонко впроваджуються ідеологічні меседжі. До прикладу, в серіалі «Кадетство» під маскою молодіжної белетристики впроваджуються дуже чіткі речі: імперська місія Росії, неповноцінність Заходу, критика демократичних цінностей… У Сполучених Штатах, якби знімали якусь поліцейську академію, там обов’язково були би негр, мексиканець і китаєць — для репрезентативного ряду. А герої серіалу мають винятково російські прізвища, там був момент, коли суворовців «розвели» татари… в лоб ніхто не каже, що Росія для росіян, але це чітко зчитується. Мистецтво на те й мистецтво, що може такі речі насаджувати на підсвідомому рівні непомітно для аудиторії. І ця зброя в умілих руках може бути дуже ефективною.

Іноземний капітал

Посольства інших країн в Україні можуть фінансувати окремі постановки. В принципі, це нормальна схема, коли посольство Іспанії задля просування своєї національної культури фінансує виставу про Дон Кіхота в Театрі російської драми ім. Лесі Українки. Інша річ, що в посольстві навіть не підозрювали, що постановка не про Дон Кіхота, а про Гулаг. Але все, гроші пішли. Це нормальна практика: замість того, щоб вести сюди на один показ іспанський, французький чи англійський театр, простіше профінансувати постановку своїх драматургів тут: менше витрат, та й спектакль буде постійно йти. Але це поодинокі випадки.


Другие статьи из этого раздела
  • Дмитрий Богомазов: Убить иллюзии

    Дмитрий Богомазов — один из трех киевских режиссеров-экспериментаторов. У каждого в этой тройке ─ Жолдак-Богомазов-Троицкий — есть отчетливый почерк современности, импульс живого театра, которому тесно в чужих, а порой и в собственных рамках. Богомазов пришел к театральной режиссуре в зрелом возрасте ─ в 29 лет.
  • Коммуналка для Театра

    21 января 2011 года в Киеве, в  «Дворце Украина», презентовали новую театральную сцену для бездомных театров, и театров, которые ютятся на чрезвычайно малых квадратных метрах. Проект создан спонтанно без какой-либо государственной директивы, без особой поддержки, собственно, из необходимости, из безнадежности, из безысходности и на энтузиазме. Новую театральную площадку образовали в пресс-центре «Дворца», назвав «Малой сценой»
  • Баса Джаникашвили. О грузинском театре

    Театральная Грузия сегодня чрезвычайно зависима от зрителя. Предлагая прямолинейные и пошлые постановки, отмеченные вульгарным юмором «ниже пояса», режиссеры утверждают, что их основной задачей является — вернуть зрителя в театр.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?