Мартін Хекманс про сучасну німецьку драматургію^{20 декабря 2010}

Розмовляла Марися Нікітюк

Мартін Хекманс — представник сучасної німецької драматургії, п’єсу якого «Коли у світ з’являється людина» було представлено в форматі читки Гете-Інститутом на листопадовому театральному фестивалі «Драбина» у Львові. Для драми Мартіна Хекманса характерний постдраматизм: відсутність сюжету й конфлікту, суб’єктивізм, потік свідомості, філософічність. Як педагог, — а він також займається педагогікою, — Хекманс віддає перевагу учням-драматургам, що мають хорошу освіту чи значний життєвий досвід.

Сьогодні саме в Німеччині сучасна драматургія активно підтримується державою та приватним капіталом, за німецьким законодавством двадцять відсотків репертуару дотаційних театрів становить сучасна драматургія. В місті Мюльхаймі проходять два драматичні фестивалі в режимі бієнале. Один з них репрезентує переклади сучасної світової драми, інший — німецьку драматургію. Фактично тільки в Німеччині драматург може прожити безпосередньо зі своєї роботи, але не все виглядає настільки безхмарно. Ті п’єси, які репрезентовано в російськомовних збірках ШАГ (Швейцарія, Австрія, Германія) здебільшого не є шедеврами: мода на дуже молодих авторів та традиція інтелектуального безсюжетного театру обумовила поверховість німецькомовних п’єс. І це доводить той факт, що в мистецтві гроші не завжди є запорукою якості.

Про те, що ж таке насправді німецька сучасна драматургія, ми спілкувалися з Мартіном Хекмансом.

В Німеччині сьогодні є мода на молодих драматургів — 17–19 років, наскільки це виправдовує себе?

В моїй викладацькій практиці був такий випадок, коли один з моїх учнів перервав навчання через те, що став надто знаменитим, і подальші заняття йому видалися зайвими. Звичайно, рання популярність призводить до завищеної самооцінки у підлітків, які поки що нічого з себе не являють. Але я все ж таки розділяв би справді талановитих дітей і «холості постріли». Майже одразу видно, чи є в людині потенціал і чи вистачить його на майбутнє. Проте у викладанні я знову і знову наголошую на тому, щоб люди навчалися драматургії після отримання першої освіти, а не одразу після школи, і студіювали сценічне письмо як додатковий фах.

Драматурги, які дуже рано прийшли в професію, мають обмежене коло тем, що, як правило, обертаються довкола родини чи молодіжного життя, і, коли вони вичерпуються, їм нічого більше сказати.

А для німецького театрального процесу, що означає ця інфантилізація драматургії?

Інфантилізаця — надто різке визначення, я волів би говорити про «відкриття». В Німеччині театр за своєю природою є буржуазним, і звернення до юних душ — це спроба оновлення. Чи ці імпульси походять з молодіжної сфери, чи зі сфери іммігрантської, чи з якихось маргінальних груп, — я їх сприймаю як відкритість новому.

В Україні — навпаки, у нас ніхто не вірить в молодий талант, і дуже важко довести свою здатність творити… Своє право на присутність в мистецтві треба вибороти.

Я думаю, що це добра школа життя для молодих українських митців. Різниця між нашими культурними ситуаціями полягає в тому, що в Україні «природній» художній добір відбувається на першій стадій, коли треба заявити про себе, довести своє право на існування. У нас це відбувається на іншій стадії біографії, коли молодіжний бонус використано, і постає питання, що ти можеш далі.

Ми розділяємо в пострадянському світі просто сучасну драматургію, яка пишеться сьогодні, і трендову, до якої належить й та, яку презентуєте ви. Це лише наше бачення, чи в Німеччині також існує свій поділ?

Думаю, в Німеччині такої виразної різниці між змістом і просто модою немає, все це у нас радше відбувається з часом. Час — це той критерій, який показує, чи була п’єса чогось варта чи ні. Звісно, у нас є п’єси розважального характеру для комерційного та бульварного театру, які вимушені працювати саме з такими текстами, і п’єси, що стосуються високого мистецтва для дотаційних театрів.

Тексти для бульварного театру безсюжетні, як і для елітарного?

Ні, бульварний театр лишається конвенційним, зосередженим на традиційних темах, таких як родина, наприклад. Хоча сьогодні постдраматика завойовує і більш масову публіку, не лише елітарну.

На своєму майстер-класі ви зазначали, що німців ображає, коли вони не знаходять/не впізнають себе на сцені. Невже німецький глядач може себе ідентифікувати лише в постдраматичній п’єсі?

Те, з чим ми ідентифікуємося як глядачі, сьогодні зазнає змін. І, можливо, ідентифікація тепер відбувається в межах постдраматчиного театру не так з героєм, як зі сприйняттям. Тобто людина себе асоціює не з постаттю, а з певним типом сприйняття. Як на мене, найважливіше, щоб глядач відчував, що його запрошують в цю виставу, і щоб він туди ввійшов і почав шукати точки опори.

Чого в німецькому театрі більше: класики чи сучасної драми?

Класика — це є традиційне місце високого театру, і вона досі посідає панівне місце в репертуарах. Якщо ми подивимося на репертуари німецьких державних театрів, то знайдемо, що пропорція класики до сучасної драми 70 до 30%

В німецькій драматургії сьогодні простежується універсалізація персонажу, часто у героїв навіть немає імен, а лише номери чи займенники «Він», «Вона». Що значить ця тенденція?

Здається, це пов’язано зі зміною ситуації людини в світі, зі зростанням комунікативності, замережованості. Глобалізація грає тут чималу роль, в тому сенсі, що людина перестає себе сприймати як щось абсолютно неповторне. Вона переживає своє життя дедалі більш фрагментарно. Є також знаменита філософська ідея про кінець великої розповіді, смерть великої нарації. Сучасна людина сприймає своє життя радше не як велику тривалу розповідь, де є початок і кінець, а як колаж. Якщо ми подивимося на шлях хоча б одного покоління, то побачимо, що стільки всього змінилося, починаючи з питань, наприклад, конфесійних, і завершуючи реформами профспілок і політики.

Мені здавалося, що в світі де нівелюється людська особистість, мистецтво мало би віднаходити індивіда. Драматургія мала би шукати типи, адже за кожним колажованим суб’єктом досі криється історія, розповідь.

Цікаве питання, яке для всіх драматургів, на мою думку, відіграє велику роль. У драматургів є кілька небезпек, і перша з них — це почати проповідувати. Далі слід відповісти собі, для чого існує театр, і навіщо він тобі. Щоб втішати людей? Чи віддзеркалювати реальність? Чи щоби ставити нові питання? Моє завдання в театрі — відкрити щось, оголити і спробувати подати так, як воно є, запропонувавши глядачеві відкривати його і втішатися самостійно.

А чи не намагаються європейські держави через драматургію зрозуміти зсередини, як живуть інші соціуми?

Ця тенденція не є вже новою. В Німеччині давно існує різниця між п’єсою на потребу дня і художньою високомистецькою п’єсою. І ця внутрішня журналістика не витісняє інші форми драматургії. Вони існують паралельно, — речі злободенні, які можна було би видати за публіцистику, і п’єси, які мають ширші естетичні претензії. Класичний приклад «Войцек» Бюхнера, який був написаний на основі кримінальної хроніки. Можна також було би сказати, що то була скандальна документальна п’єса, але це — невмируща класика.

Німці охоче відтворюють в своєму мистецтві болючі соціальні проблеми. Це потреба в суспільному самоаналізі?

Самоаналіз є важливим завданням нашої сучасної драматургії. Коли про емігрантів пишуть в Німеччині, важливо, щоб таку п’єсу написав, скажімо, німець турецького походження, який сам знає ці проблеми зсередини, бо якби це писав німець, він би мав етико-етнічні закиди. І добре, що є така потужна тенденція, — оприлюднення на сцені інших голосів. Запрошуючи людей з міграційних середовищ самим прийти в театр і самим говорити про свої переживання, театр виконує місію консолідаційну та комунікаційну.

Чи лишилися в німецькому середовищі табуйовані теми?

Безперечно, табуйовані теми в нас є. І доказом служить той великий скандал, який розгорнувся навколо книги Тіля Сарадзіна про емігрантів Німеччини, книги зверхньої і несправедливої. Мені здається, що через історію німецького націонал-соціалізму у нас присутня велика пересторога стосовно дотичних тем і проблем. Також можна згадати і проблему позитивного расизму…

Пробачте. А що це?

Це коли людина надає перевагу та підкреслює свою приязнь до людей з міграційним тлом, тим самим їх знецінюючи.

Чи звертаються німці до постаті Гітлера в драматургії?

Ця постать дуже зужита, його вже стільки разів висвітлювали з різних боків, і були періоди, коли він з’являвся з такою частотністю в п’єсах та інших джерелах інформації, що сьогодні не викликає зацікавлення. Був такий нині покійний режисер Джорж Таборі, єврей за походженням, він більшою мірою виставляв Гітлера в комедійному світлі, бо він міг те собі дозволити як єврей.

А німці не можуть говорити про Гітлера?

Мені здається, що до постаті Гітлера у німців немає ніяких застережень, навіть є така традиція виставляти його в смішному світлі в фільмах і в театрі, але ось в чому є у німців труднощі — це показувати євреїв в часи націонал-соціалізму. Набагато легше, коли євреї самі про себе говорять.

Політкоректність?..

Є дві політкоректні теми: перша — емігранти, і я вже казав, що набагато краще, коли вони самі про себе пишуть, друга — тема євреїв, яку теж краще висвітлювати самим євреям.