«Клас-акт»: челендж для акторів і можливість «розправити крила» для дітей^{20 июня 2017}

Записала Анастасія Головненко

Фото Олександри Желєзнової та з особистого архіву Олесі Жураківської

19 червня відбувся старт проекту «Клас-акт: Схід-Захід». Суть «Клас-акту» полягає в тому, що підлітки зі сходу й заходу України приїздять до Києва писати п'єси. Протягом п'яти днів з ними займатимуться професійні драматурги, а вже за десять днів на новій сцені Театру на Подолі відбудеться прем'єра вистави за дитячими п'єсами.

Вже другий рік поспіль до участі у виставі запрошуються провідні українські актори театру і кіно. Ми вирішили поговорити з ними про специфіку роботи у виставі за п'єсами підлітків та про можливості такого освітнього проекту.

РОМАН ЯСІНОВСЬКИЙ: Я завжди керуюся інтуїцією, тому вже двічі погодився на участь у проекті «Клас-акт», не знаючи матеріалу й не розуміючи, що доведеться грати. Це свого роду така лотерея, челендж, який дозволяє усьому твоєму акторському організму й думкам максимально напружитися, збалансуватися і працювати на максимум. Мені здається, це чудовий тренінг для актора. До того ж, все невідоме завжди цікаве.З іншого боку, працювати за п'єсами підлітків захопливо, ще й через їхній «незіпсований» та «наївний» погляд на світ, максимальну чутливість до нього. Діти вкладають у тексти стільки енергії, сили й світла, що просто дах зносить. Це дуже відчувається в текстах, навіть за їхньої, скажімо так, «неідеальності» з точки зору граматики, логіки, тощо. Але цьому можна навчитися.

Минулого року я зіграв шість ролей, і лише дві з них більш менш перегукувалися. Досить цікавою, для мене була постійна зміна персонажів, згадую моменти, коли я спішив за куліси, на ходу встрибував у новий костюм і за мить з'являвся в новому образі. Мене особисто дуже зарядив цей марафон.

Роман Ясіновський у виставі «Клас-акт»

До проекту «Клас-акт» я працював переважно лише в театрі «Дах», для нас це була театральна лабораторія, закритий світ. Якось почув як колеги називали нас «сектою», після того ми жартома, теж почали так себе називати. Тому в мене особисто проект викликав процес зняття стереотипу про те, що дахівці – це якісь зовсім інші актори. Навпаки, попрацювавши з акторами з інших театрів, я зрозумів, що ми колеги й можемо говорити однією мовою. Це не важливо, в яких театрах ми працюємо, важлива лише мотивація і те, що нас об'єднує. Проект показав, що таких речей не так вже і мало .В «Клас-акті» ми намагаємося допомагати дітям, робимо те, що можемо робити в ситуації, яка склалася в країні.

Після проекту в мене, наприклад, склалося з кіно. За рік я зіграв у трьох повнометражних стрічках, у двох з яких – головні ролі. І хоча в одному з фільмів сценаристом була Наталка Ворожбит, і можна подумати, що був якийсь «блат», але це не так. Насправді мені довелося подолати чимало перепон і неабияк попрацювати, щоб отримати роль в фільмі Ахтема Сейтаблаева «Кіборги». Власне, «Клас-акт» додав мені творчої впевненості у собі, якої бракувало раніше.

Роман Ясіновський у виставі «Клас-акт»

Але найперше цей проект потрібен дітям. Це відчувається хоча б у тому, що вони йдуть в цьому напрямку й далі, дехто з минулорічних учасників вже навіть написав свій роман. Як на мене, якщо хоча б один з них присвятить себе професії драматурга чи сценариста – це вже буде ознакою того, що ми йдемо вперед. По-друге, проект корисний українським режисерам і акторам, зануреним у повільний процес виготовлення вистав. Формат «Клас-акту» дає можливість перевірити артистам свої сили у режимі «швидкої» постановки, схожому до роботи європейських театрів. Це такий режим максимальної продуктивності, коли ти маєш видати результат у найкоротші строки, міні-виставу ми готуємо менш, ніж за тиждень. До того ж, проект відкритий для експериментів молодих режисерів, і хто знає, скільки зіркових імен нам доведеться на ньому відкрити.

І на останок, моє захоплення пояснюється ще й тим, що такі проекти, як «Клас-акт» доводять, що в Україні справді можливий сучасний театр, є достойні режисери, актори й підростає покоління нових драматургів. 

ФЕДІР ГУРИНЕЦЬ: Мені написали в Фейсбуці і запропонували взяти участь в такому експерименті. Я не дуже театральна людина, і часто відмовляюсь від пропозицій щодо театру. Але під цим листом було описання того, що таке «Клас-акт». Питання про те, що я буду грати у мене навіть не стояло, тим більше, які п’єси у підлітків. Головним завданням проекту для мене стало не те, як я буду виглядати, чи як я буду грати, чи що скажуть люди ... Бо цей проект – це підлітки, а не я. Підлітки – це майбутнє нашої країни. Соціалізація дітей – один з пунктів цього проекту, який мене дуже вразив. Всі пункти, які було прописано в цьому листі, я перечитав декілька разів, і намагався дотримуватись всіх правил, які було описано.

Федір Гуринець у виставі «Клас-акт»

Насамперед, «Клас-акт» – це спілкування, це проведений разом час за межами театру. Саме цей час для мене і є «Клас-акт», саме це спілкування одразу показує у кого які є проблеми, як думають, про що думають, що переживають і тд. Завдяки цьому спілкуванню я знайшов декількох підлітків, з проблемою віри в людей, в країну і взагалі. Я зрозумів, що в широкому колі спілкування не вийде,  тому я їх «крав» поодинці. Заздалегідь дізнавався, чим вони живуть, які в них хобі, віз у місця, які їм хотілося побачити, і там ми багато спілкувалися. Я намагався більше слухати. Я зрозумів, що молодше покоління завжди буде на декілька кроків попереду, тому прислуховуватись до дітей дуже важливо, і цей проект навчає цьому. Слухати дітей.

Федір Гуринець у виставі «Клас-акт»

ОЛЕСЯ ЖУРАКІВСЬКА: Минулого року в проекті працювати мої близькі друзі й колеги – Ірма Вітовська й Римма Зюбіна, а я була глядачкою. Мене дуже вразила чиста енергія й безпосереднє дитяче сприйняття світу у виставі, яка підіймала дуже серйозні теми. В буденному житті ми навіть не думаємо про те, яким страшним дітям видається цей світ. Їм навіть страшніше, ніж нам. Але вони показали свій погляд дуже по-філософськи, розкрили життя як відкриту рану. Це було дуже цікаво й по-справжньому водночас, без театральності в поганому сенсі – без награності й штампів. Це був абсолютно новий, хороший приклад існування на сцені.

Мені акторська професія окрім того, що дає серйозне навантаження й високу відповідальність перед суспільством, ще й приносить чимало задоволення. А в цьому проекті окрім іншого мені подобається, що на підготовку мало часу, і немає шансу «переносити» матеріал. Вистава виходить імпульсивною й енергійною, побудована на першому сприйнятті, важливому, як перше враження при знайомстві, яке часом відкриває абсолютно сокровенні речі.

Олеся Жураківська

Важливо також, що куратором проекту є не абихто, а Наталя Ворожбит. Як людину й професіонала я знаю її вже багато років, і можу абсолютно довіряти її смаку. Це важлива складова. Тому я навіть сама попросилася брати участь у «Клас-акті». Я просто підійшла до Наталі після вистави й сказала, що зроблю все заради того, щоб наступного року попрацювати разом.

Наскільки мені відомо, в Британії «Клас-акт» існує вже близько двадцяти років. Сподіваюсь, в Україні він теж стане популярним, я принаймні для цього зроблю все можливе. Тим більше сьогодні, коли в нашій країні продовжується війна. Коли увесь народ, і в першу чергу – діти зі сходу були вимушені пережити і справжню трагедію, і чимало втрат, і ці всі переселення. Днями я чула як дівчинка з Луганську читала свої вірші, читала й плакала від того, що усе, про що вона пише – правда. Це відчувають усі діти.

Їм зараз дуже важливо відчути, що світ може їх не тільки бити, а й навпаки підтримати. Ми маємо показати, що усі їхні мрії цілком можуть здійснитися, що вони розумні й талановиті. Я собі навіть не уявляю, якби Ада Миколаївна Роговцева, наприклад, грала п'єсу, яку я написала у 15 років. Тому я щиро вірю, що ми даємо шанс їхнім крилам розкритися. І вірогідність, що вони таки розкриються, зростає.

Бо, знаєте, не буває ідеального життя, люди ніколи не живуть в примарному щасливому світі. Завжди будуть певні проблеми, і от точно завжди – проблема дорослішання. Завжди відбуватиметься момент, у який дитині доведеться співставити себе зі світом і спробувати з ним порозумітися. Думаю, ця проблема чи не найважливіша. Тому до проекту я абсолютно відкрита, я ставлюся до нього як до дитячої гри – мені оголосять правила, і я зроблю все, щоб виконати їх якнайкраще. Звісно, коли починається щось нове, стає трохи лячно, але це перезапускає акторський нервово-емоційний механізм, і включає його наповну. Я сподіваюсь, у нас все вийде, хоча в «Клас-акту» така команда, що здається не вийти, просто не може.