Лариса Паріс. Фрагменти-уривки18 октября 2010
Розмовляла Марися Нікітюк
Лариса Паріс — одна з найсамобутніших персонажів українського театру. Акторка, драматург і режисер, вона не розділяє творчість і життя, втілюючи мрію митців двадцятого століття — творити щосекундно.
Паріс не відтворює на сцені типаж, вона створює химерний образ-персонаж, її ролі по-різному, але майже завжди дивні, яскраво окреслені, наведені жирним маркером. Серед авторів, що вона ставила: Гофман під музику Стравінського, Беккет, Іонеско, Евріпід, Чехов. Репертуар Лариси винятковий, вона звертається до складних інтелектуальних текстів.
Спершу москвичка, тепер киянка, вона починала свою акторську кар’єру в 16 років в студії В’ячеслава Спесивцева, в його Театрі на Красной Пресні, звідки вийшла плеяда потужних російських театральних діячів: Володимир Мірзоєв, Олександр Фєклістов, Оксана Мисіна та ін. Потім Лариса Паріс закінчила школу-студію МХТ у носіїв справжньої системи Станіславського, викладачів Василя Маркова та Євгенії Морес. Довгий час вона продовжувала працювати в Москві, допоки не зустрілася з Юрком Яценком, і життя не склалося так, що обидва вони стали працювати разом і приїхали до Києва. Минулого року вони відкрили театральну «Студію Паріс» на Гарматній, 4, де відіграли прем’єрний «Вишневий сад», а цього вересня показали новий витвір Лариси Паріс — моно-виставу за текстом грецького поета і драматурга Янніса Ріцоса «Інфанта Ісмена» (див. рецензію на постановку).
Лариса Парис и театральный медведь Нафаня. Фото Ольги ЗакревскойІсмена
«Мені давно хотілося займатися Ріцосом, але все не складалося. У нього дуже багато п’єс, пов’язаних з античними персонажами. У 2000-му році я вперше звернулася до його творчості: тоді в Москві композитор Тарас Буєвський писав „Монооперу для драматичної акторки заготованого фортепіано та магнітофона». І я запропонувала йому для цієї опери вірші Ріцоса, це були епітафії — поеми-стогони матерів, що втратили своїх синів.
Щоби займатися його драматургією, треба могти собі дозволити зануритися в його дуже хороший, але складний текст. У нього немає ефектів, божевільних вчинків, гострих драматичних поворотів, звісно, присутній сюжет, але образи тексту існують в дуже тонких семантичних колах. Це драматургія не для всіх.
«Инфанта Исмена» на фестивале «Золотая Хортица». Фото Светланы МинаковойМіф про Антігону відображено у Софокла, а про Ісмену ніхто не писав, вона людина, яка знаходилася в тіні історії, ніяким чином себе не проявила, окрім як сказала сестрі, що їй не близькі героїчні настрої. Мені дуже цікавий саме її образ.
В«Ісмені» я граю сама. У виставі лише — текст, простір моєї студії… та і все. Можливо, це видається старомодним чи ретроградним, але необхідно взяти запропоновані обставини і прожити в них. Не можна ж весь час щось під щось стилізувати, треба бути хоч трошки драматичними акторами, треба вірити в запропоновані обставини, — артисти вірять лише в них.
«Инфанта Исмена» на фестивале «Золотая Хортица». Фото Светланы Минаковой«Персонаж — це не людина, персонаж — це художній образ»
Обставини п’єси і взагалі сценічного матеріалу не завжди такі прості, як здаються на перший погляд. Не можна описати людину двома-трьома лініями, вона набагато глибше створіння. Я намагаюся відображати всю складність персонажу в його внутрішніх обставинах, можливо, тому в результаті у мене виходить не так, як у інших, химерніше, бо я розумію, що персонаж — це не людина, персонаж — це художній образ, і над цим образом треба працювати, а не відтворювати якийсь типаж. І, на мій погляд, не треба на сцені відтворювати людей, чи, не дай боже, типажів, треба творити художню правду, створювати те, що дозволено лише на сцені. Період крайньої життєподібності в театрі привів, як мені здається, до того, що актором може себе відчути будь-яка людина. І це чудово… для людини. Дуже гуманно. Але не для мистецтва. Ми з Юрком Яценком не прагнемо життєподібності на сцені, а навпаки, прагнемо особливих сценічних форм, сценічних образів, які покликані бути органічними.
«Виходить, що театр не витримує випробування публікою»
У відомого радянського драматурга Людмили Розумовської є своя п’єса про Медею. Це розповідь про сучасну жінку, де дочка царя Колхіди постає перед публікою ледь не сусідкою на сходах. Я нічого не маю проти, коли так роблять, але бажання опустити міф до вульгарного рівня мене лякає. Треба розуміти, до яких наслідків це призведе, до чого ми привчаємо глядача, виходить, що в результаті театр не витримує випробування публікою, театр починає йти до неї на поклін, боїться бути незрозумілим. Це дуже серйозна проблема, і я не засуджую тих людей, які в цьому напрямку рухаються, я розумію, що такий вибір продиктований в першу чергу тим, що театрові ні на що жити.
Оперний театр і балет — єдине місце, де ще дозволено, щоб видовище було художньо високим і дистанційованим. А в драматичному театрі це вже майже неможливо. А як же тоді грати — треба ж в щось вірити, треба щоб ціль у персонажа була далекою, щоб у нього було розуміння, що таке міф, боги, не один бог, а багато богів, і що це реальність. Треба, щоб актор ходив в бібліотеку, читав сам книжки, займався пластикою.
«Инфанта Исмена» на фестивале «Золотая Хортица». Фото Светланы Минаковой
«Має бути цікаво з кимось, коли я одна»
Я дуже багато читаю все життя. Читаю я тому, що мені ж має бути цікаво з кимось, коли я одна. Тому книжки я вважаю, якщо не друзями, то принаймні хорошими знайомими. І кожен з авторів може підказати, що поставити або як. Мої автори достатньо розрізненні у часі й просторі, але всіх їх об’єднує самотність. Адже коли людина самотня, то їй треба шукати друзів, а в якийсь момент це стає дуже складно, і тоді відкриваються інші можливості, можливості, що приховують в собі книжки — дружити крізь роки і століття. Вони справді можуть дуже багато розповісти, або просто здивувати тебе. Коли я ставила минулого року «Вишневий сад», я весь час читала російського філософа А. Лосєва. Він в основному писав про античність, аж раптом десь посеред книги я натрапляю на абзац про Чехівський «Вишневий сад». У мене склалося таке відчуття, що це спеціально хтось дописав, що в книжці цього не було, бо не міг же Лосєв крізь час говорити до мене і моєї постановки. Чи міг?
Лариса Парис. Фото Ольги ЗакревскойЯ акторам завжди кажу: читайте книжки, навіть приношу їх, але в якийсь момент я зрозуміла, що вони не вірять мені. Актори — найнезвичайніші в світі люди, вони починають поводити себе так, наче вони школярі, вдаючи, що прочитали те, що я їм порадила: в останній момент вихоплюють дві-три тези, дізнаються про сюжет і кажуть мені «звісно, звісно, дуже цікаво».
«Коли приходить інша — я відвертаю голову»
Життя персонажа має бути таким само безперервним, як і наше. Ми весь час живемо, дихаємо, так і життя персонажа має йти поза сценою, воно не може йти лише від епізоду до епізоду, наче я вийшла з ролі, а тепер заходжу (хіба що режисер ставить таке завдання).
Свої ролі треба поважати, бо вони, наче внутрішні „я. Ти шукаєш в собі ключів, відповідників, щоб зіграти ту чи іншу роль, і з часом вони оформлюються в твої власні іпостасі. Втілитися в персонажа — це наче я бути в своїй героїні. Але, коли з’являється інша, мені треба лише так голову повернути в інший бік і припинити про неї думати, бо якщо вони почнуть там змішуватися або сваритися — це буде дуже погано. Вони — різні, а я одна, і треба тримати дистанцію між ними задля психологічного спокою.
«Чекаючи на Годо» 
Ігор Постолов 
