Один день у «Кімнаті»04 октября 2014
Із репетицій Театру в кімнаті, 2013– 2014 роки
Текст: Оксана Шиян Фото:
Лекс Волков
« Що означає «правильно» грати роль? – допитувався я.
Це означає : в умовах життя ролі у повній аналогії з неправильно, логічно, послідовно, по-людськи мислити, хотіти, прагнути, діяти, стоячи на театральному помості. Лише тоді , коли артист досягне цього, він наблизиться до ролі і почне однаково з нею відчувати.»
Костянтин Станіславський
Тролейбус під’їздить до зупинки і, остаточно вповільнившись, розкриває двері. Недільний ранок - людей в салоні небагато. Займаю вільне місце біля вікна і заглиблююсь у п`єсу Мольєра. Минулого тижня Анатолій Георгійович, керівник «Школи театральної імпровізації», дав акторам завдання обрати собі персонажа для образу. Нажаль, завдання майже ніхто не виконав – потрібно надолужити втрачене.
Поки виправляю помилку, тролейбус прибуває на Севастопольську площу. Заняття починається о другій, наразі перша п’ятдесят, знову не встигаю. Ось і місце зустрічі – школа №69, кабінет на другому поверсі - простора і світла зала із дзеркалом на всю стіну. І з дерев’яною лавою, на якій вже сидять рядочком молоді аматори театру – декілька дівчат і хлопців, тихенько перемовляючись про рутинні справи. Приєднуюсь.
Анатолій Георгійович Черков повільно встає зі стільця і перед нами постає його кремезна фігура. Всі напружуються і зосереджено стежать за його рухами, мімікою та жестами. Слова закарбовуються в свідомості мимоволі.
«Давайте спробуємо таку штуку, – неквапливо рухаючись залою, говорить учитель, - сприйняття вашого конкретного життя як якогось руху, фігури – це може бути зигзаг, чи коло, чи квадрат. Без пластики, лише графічне сприйняття. І ваше існування в цьому русі, в цьому житті – ви можете це зобразити?»
До центру зали виходить Олена – худенька тендітна дівчина-альпініст, яка не раз підкорювала гірські вершини. Рухами вона малює зигзаг, кілька разів зупиняється і озирається, потім знову продовжує рух.
«Які були проблеми?» – запитує Анатолій Георгійович.
«Напевно, важко було відмежуватися від того, що я знаходжусь у залі, що на мене дивляться люди і якось уявити, що я тут сама… Це не була конкретна ситуація, просто я намагалась відновити свої стани, які часом переживаю. Це був пошук правильного шляху, мій внутрішній стан – коли існують проблеми, і я намагаюсь знайти вихід із ситуації. А коли вже проходжу крізь якийсь життєвий відрізок, і розумію що це було важко – радію й відчуваю, що впоралась.»
«Тільки цілком занурившись у гру, актор може звільнитись від скутості - інакше кажучи, якщо він протиставить фактору хвилювання, навіяного « голосом світу», свій «внутрішній голос».
Павло Марков
Олену змінює Катя, змінюються й правила гри – тепер для дії потрібні двоє. Намальована Катею фігура – це хаотичний перетин ліній, який нагадує радше трикутник. Дівчина нервово ходить по ньому – один раз, двічі, тричі. У залі панує тиша, чути лише відлуння її кроків – коли твердих і чітких, а коли невпевнених і тихих… Коли рух стає звичним і відпрацьованим, вона обирає собі партнера із зали. Висока брюнетка Катя та невеличка світловолоса Оля вже не вперше грають разом – у житті вони подруги, а цієї хвилини – елементи однієї історії. Оля вписує в існування Каті свою фігуру, але так, щоб не порушити траєкторії попередниці і при цьому не збитися зі власного шляху. Дівчина із розгублено ходить із боку в бік, а потім якоїсь митівиходить на пряму і, покинувши лабіринт, крокує до фінішу.
Кілька разів дівчата майже зіштовхуються, але вчасно встигають пропустити партнера вперед – по черзі. Учасниці існують і співіснують – кожна у власному вимірі і ритмі, хоча й за міліметр від іншої.
« Техніка жонглера зовсім не потрібна для сучасного актора тому, що він ніколи не «грає», а лише «живе» на сцені. Йому незрозуміле магічне слово театру –«гра», тому що імітатор ніколи не здатний піднятися до імпровізації, яка опирається на безкінечно різноманітні сплетіння і чергування роздобутих прийомів гістріона.»
Всеволод Мейерхольд
Анатолій Геогрійович пригладжує сиве волосся, розправляє бежевий светр і схрестивши кисті рук, продовжує монолог:
«Усе ніби просто, але… Пройдеш один раз, десятий – і бачиш, і віднайшов якесь зерно потрібне, розуміння, якою мірою пов’язане людське життя з театром, розуміння експромту, імпровізації, вільного існування. Тому що, як казала Олена, – дуже важко зануритись у своє, коли тебе спостерігають… Але коли тобі важливе те, що ти робиш – ти припиняєш помічати, як на тебе дивляться, оцінюють і тому подібне. Це як художник і натурник – вони зосереджені. Навколо роззяви стоять, а художник малює, натурник позує….
От є балет. Існує таке поняття – класичний балет. Це добре? Це добре, хоча можливо зі мною хтось посперечається. Ну, я маю на увазі не дешеву самодіяльність. Балет добре дивитись – ви можете посперечатись, звісно, - не з першого ряду. Тому що картина відкриється звідкись зверху, здалеку… Зрозуміло, що там і руки працюють, і все… Але наразі нам не потрібна міміка, малювати потрібно лише рухом. Існує фігура. Вже потім можна зупинитись, усміхнутись, вдихнути на повні груди. Намагатись іти до мінімуму спочатку. Коли є така скупість існування, тоді кожне твоє зітхання буде важливим. Або якийсь порух.
Правила для чого існують? Спочатку треба їх ґрунтовно засвоїти, а потім – сміливо порушувати… Коли виникає внутрішнє виправдання, виникає простір гравця і він вже може внутрішньо розважатися, розумієш… Тобто існує свідоме порушення…
Тут присутня і подвійність акторського існування, розумієте – ви, так би мовити, і тіло своє віддаєте якимось персонажам, ще чомусь, але повинні хоча б трішечки мати уявлення про те, як вас видно на сцені, розумієте?
Одразу нічого не вийде. Потрібно лише самому спробувати. Імпровізація – це особливий театр, який потрібно шукати і знайти…»
Наступним завданням стає невелика постановка, на кілька хвилин. Робоча назва – «Герой нашого часу».
Броунівській рух, всі учасники ходять залою, незалежні один від одного. Хвилини дві-три. Хтось швидко, хтось – повільно. Дехто великими, а дехто малими кроками. Торкатись одне одного не можна, але не всім це вдається.
Андрій, Марі та Христина стають під стіною і завмирають у гармонійних позах, лицем до зали. Виглядають як три античні статуї з музею.
Всі зупиняються і з обидвох боків від них розташовуються двома рядами, завмирають. Ваня оживає і підходить до трьох фігур, зацікавлено оглядає їх зовсібіч. По черзі приміряє на себе їхні пози, копіює, повторює перед дзеркалом. Оля, яка стоїть поруч, повертається, аплодує і вигукує: «Яка краса! Браво! Браво!». Знову завмирає.
Ваня повертається до Андрія, Марі та Христини. Підходить до кожного і жорстоко, з силою тисне на плече. Від його дотику вони стають як глина і перетворюються на страшні, кумедні й негармонійні фігури. Більше немає краси - він її знищив.
Ваня знову позує перед дзеркалом, так само, як перед тим, – уособлення витонченості, пластичності й гармонії. Всі оживають, обертаються до нього, аплодують і кричать: «Божественно! Як по-новому! Як прекрасно!»
Христина, Марі й Андрій стоять нерухомі, схожі на понівечених ляльок.
Уявна завіса.
« Гра є добровільною дією або заняттям, що здійснюється у встановлених межах місця й часу за добровільно прийнятими, але абсолютно обов`язковими правилами з метою, що міститься в ньому самому і супроводжується відчуттям напруги і радості, а також усвідомленням «відмінного буття», ніж «буденне життя».
Йоган Гейзинґа Homo ludens
Тролейбус під’їздить до зупинки і, остаточно вповільнившись, розкриває двері. Недільний вечір – людей в салоні небагато.