КІТ У ЧОБОТЯХ22 ноября 2011
Микола Хвильовий
І
Отже, про глухе слово: Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а
то — глухо.
А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.
… А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає
заграва.
Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах —
трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.
Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок.
І личить.
… От вона:
Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже
комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як
прозорий вечір у червінцях осени.
«Кіт у чоботях» — це товариш Жучок. От.
А тепер я питаю:
— Відкіля вони вийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?
А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли
товариші Жучки, «кіт у чоботях».
… Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли — це Жовтнева тайна.
! … Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях»!.. Відкіля
прийшов, туди й зник.
… Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.
«Кіт у чоботях» — це муралі революції.
І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі
васильковий сум.
?
Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже
хочу, але —
— Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —
— Гімн.
Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей
гімн у глухі нетрі республіки? Хіба я створю гімн?
От її одіж:
— Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колір «хакі»,
без ґудзиків, колір «хакі» — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить,
плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти — де колір «хакі».
Вся революція без ґудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути
вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…
— На ввесь світ!
Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів
давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж «хакі». Вона трішки подерта
спереду, трішки ззаду, трішки по боках.
Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб:
червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена — тіні з бур’янів
упали на сорочку.
От.
— Капелюшок… а на нім п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком
голена голова — не для моди, а для походу, для простору.
І нарешті —
— чоботи.
Ну, тут ясно:
подивіться на малюнок, той, що за дитинства.
Досить?
А тепер про її зовнішність, а потім —
про неї…
… Зовнішність.
Русява? Чорнява?
Ясно — жучок.
А втім, це не важно…
… Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.
Але треба й про очі.
Очі —
— теж жучок.
Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь — то теж її очі.
А от ніс (для баришень скандал!) … ніс — головка від цвяшка: кирпатенький
(«Кирпик!» — казали й так, поза очі тільки).
Ну, ще зріст.
Ясно: «кіт у чоботях».
А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про
неї — уривок правди, бо вся правда
— то ціла революція.
Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав’язки, цікавої розв’язки, а
від «кота в чоботях» — загальновизнаних подвигів, красивих рухів —
— іще багато чого.
Це даремно.
Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде:
у товариша Жучка не буде.
За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.
Товариш Жучок — це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим
поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб
висушити болото…
А яке — ви самі знаєте.
І тільки.
А зав’язки — розв’язки так від мене й не дочекаєтесь.
Бо зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вік, і до нього йдемо.
Розв’язка в гітарних поетів… От: «Вони поцілувались, кінець», або «О моя
Дульсінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає… «
Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…
— А чиї?
— ви подумайте!
Так от. Це не роман — це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.
II
В цьому розділі я оповідаю про невеликий подвиг…
— А чий? Ви подумайте!..
… Зима, фуга, буруни, іще буруни…
Потяг, залізниця, й рейки, рейки в степ.
На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут — у
депо, і там — у депо…
І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігати сюди
розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють
вовки на журний холодний семафор.
Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.
— Товаришу Жучок!
Так, і товариш Жучок!
… А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й
я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда — то ціла
революція.
… На кожній станції тільки й чути:
— Козаки! Козаки!
Всюди козаки, всюди бандити.
Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.
Степ. Раптом:
— Стоп!
— Що таке?
— Нема палива.
Товариші! Всеросійская кочегарка в опасності!
Д’ ех, яблучко, куда котішся,
Попадьош до Краснова — не воротішся.
Попадьош до Краснова — не воротішся.
І раптом:
Ой на горі та женці жнуть.
— … Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити — і так сумно.
… Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.
— … Єфто пятой вагон — антірнаціональной. І скажу я тобє, братця, про народи.
Латиш — єфто тіш, смірной народ, мудрай; оврей — тож нічяво. Ходя — катаяць аль
тутарін — суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол — паняхіда: как завоя про
поля аль про дєвчину — тякай!
… Степ. Фуга. І рейки — рейки.
— Козаки!
— Козаки!
— Де? Що? Як?
— Хто паніку робить? Сволочі!
Вискакують сотні «наганів», «бравнінгів», «гвинтівок».
Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів:
паровик одчепився й летить по паливо.
Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то — козаки. І
чогось засмутніла, замислилась.
… Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді
знову відходить у дикий і німий степ.
… Від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі.
Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з
тугою обідрані вагони:
… «Поїзд генерала (ім’ярек)».
… Від дикої станції до холодної ночі, від дикої ночі до холодної станції.
… Товариш Жучок дістала палива. А дістає так:
— Тьотю, дайте оцю паличку.
— Що?
— Дайте оцю паличку.
— Бери.
Взяла.
— А може, ще дасте?
Подивиться «тьотя»:
… Жучок: «кіт у чоботях».
Іще дає.
… Товариш Жучок заливається:
— Ха! Ха! Обдурила тьотю!
А вона зовсім не обдурила, вона просто — жучок!
Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою! Коли я буду відомий
письменник, тоді я напишу велику драматичну поему: «Кіт у чоботях».
… Тріщить чавунна пічка — паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.
Їдемо на Кубань.
-… Отак… не так. (Це товариш Жучок).
Отак… не так…
Біля пічки одиниця вагону — може, я, може, хто інший, може, всі ми.
Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.
Але вона каже:
— Дурня нічого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер
панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!
Вона нам обід варить, вона наша куховарка — і тільки. Вона безпартійна, але вже
має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм» (без автора) … Издание
N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.
… Іноді ми їй кажемо:
— Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?
Тоді ми чуємо:
— Дзуськи!
Ми регочемось, бо знаємо, що не всім «дзуськи»! — у нас є молодий «пареньок» —
так зветься, так звемо: «пареньок». Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як
він обіймав її, і вона мовчала.
… Ну, то їхнє діло.
… Але вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі
промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тільки про
ворога, вона ще про щось думала.
— Чи не скінчила ти, бува, гімназію? — сміявся дехто.
Вона комічно сплескувала руками:
— Гімназію? Гімназія для панів. А для нас — дзуськи!
Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:
— Це паходной Ленін…
— Да руки порепані.
… А за вікном стояла туга, і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за
стовпами невідомо куди.
… Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а
завжди:
— Д’ ех! Революція — так революція!
А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг, як воли, і раптом:
— Стоп!
— Що таке?
— Нема палива.
Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий німий степ.
Тільки забув я ще сказати:
Частенько, коли потяг зупинявся на станції «на неопредєльонноє врємя», товариш
Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго
її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.
Чого в зажурі?
Це буде видно далі.
Плакати! Плакати! Плакати!
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Плакати! Плакати! Плакати!
Схід. Захід. Північ. Південь.
Росія. Україна. Сибір. Польща.
Туркестан. Грузія. Білорусія.
Азербайджан. Крим. Хіва. Бухара.
Плакати! Плакати! Плакати!
Німці, поляки, петлюрівці — ще, ще, ще…
Колчак. Юденіч. Денікін — ще, ще, ще…
Плакати! Плакати! Плакати!
Місяць, два, три, шість, двадцять… ще, ще, ще…
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Мчались місяці…
Минуло… я не знаю, скільки минуло: може, це було вчора, може, позавчора, а
може, промайнуло двісті літ?
Коли це було?.. А може, це васильковий сон?
— Не знаю!
І от — літо, степове літо. Це степи біля Дніпра — недалеко Дніпро.
… Тепер ночі в літніх степах.
Це так чудово, так каламутної
Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли
вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг (!) плиг!
Це так чудово!
Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я
його так замалював — їй-право!
… Я приїхав.
На третій день одержую записку:
«Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Предлагаю нємєдлєнно
зарегістріроваться в ячєйкє.
Кажу:
— Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.
— Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.
Товариш усміхнувся:
— Тебе дивує записка? «Это чепуха». От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені
сидить оця дискусія.
Я зацікавився.
— Що за дискусія?
— Почекай, сам узнаєш.
І не сказав.
… Я пішов.
— Де кімната ком’ячейки?
— Он!
Входжу.
Дивлюсь — щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж «кіт у
чоботях.
Ото штука!
— ви секретар ком’ячейки?
— Я…
— вас, здається, товариш Жучок?
— Так.
— Ну, так ми з вами знайомі. Пам’ятаєте?..
Вона, звичайно, все пам’ятає, але вперше зареєструвала мій партквиток, а потім
уже говорила.
… Ясно: минуло стільки часу. Товариш Жучок дочитала — прочитала «Что такое
коммунизм (без автора) … Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской
Красной Армии. І тільки.
А інше так просто: ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції і, може, й сам
не знає, що він секретар ком’ячейки, а потім узнає й пише:
«Предлагаю нємєдлєнно зарегістріроваться…»
Одне слово, я, мабуть, і не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а
«кіт у чоботях» і тоді вже був —
— «паходной Ленін…»
І, треба щиро сказати, друге видання Леніна — «Паходной Ленін» — таке ж іноді
було суворе й жахне.
От малюнок:
Я завинив.
Товариш Жучок очі драконом:
— Товаришу! І вам не соромно?
— Дозвольте… я ж… їй-право… я ж…
Товариш Жучок очі драконом:
— ваш партквиток!.. Давайте!
Віддаю.
Пише:
«Товаріщ такой-то в таком-то мєсяцє пропустіл столько-то собраній. Получіл
виговор от секретаря ком’ячейкі с предупрєждєнієм винєсті єго
недісціплінірованность на обсуждєніє обществен-ного мнєнія партії посредством
партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі окончательного ісключєнія із
нашіх коммуністічєскіх рядов.
Подпісь.
Точка.
Коротко.
Ясно.
І трішки того… ніяково.
… Звичайно, як і тоді (тоді — в дикім степу), на ній колір «хакі», бо революція
знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі». Як і тоді: величезні
чоботи не на ногу. Як і тоді.
— Дзуськи!
Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик — голівка від цвяшка:
кирпатенький.
… Як і тоді, були ночі, але вже не холодні, а теплі, замріяні — літні степові
ночі.
Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісовики тривожили наш тил. А з
півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої
Російської імперії.
А от дискусія (в печінках сидить!).
Є ходяча фраза: треба бути начеку і не забувати про чеку.
Зробили перефразовку.
— Дискусія — це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.
Товариш Жучок каже:
— Сьогодні вечір дискусії!
Ми:
— О-ох! У печінках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).
— Товаришу! Дайте мені на хвилину «Азбуку комунізма».
— Ах, нє мєшайтє, товаріщ. От я і забил: как ето? Фу, чорт. Значіт, капіталізм
імєєт трі прізнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…
Хтось підказує:
— Монополізація стредств проізводства. І…
— І ідіте ви к чорту, сам прекрасно знаю.
… А от на другім краю:
— Комедія! Как все заволновалісь. Товаріщ Ларіков, неужелі ви нє волнуєтесь? Нє
вєрю. Нє повєрю, чтоб ви всьо зналі. Це до одного з тих, що все знають:
— Ну от, єслі ви всьо знаєте, скажіте: когда Тьєр разбіл велікую французскую
комуну — в 71 ілі в 48 году. А? От скажіте.
— А ви, товаріщ Молодочков, не хітрітє, нє випитивайтє, скажіте просто, что ви
не знаєте. І тогда я вам скажу.
Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас
— це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.
— Це ж дурниці — ці дискусії, наче ми шкільники.
— І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамена з
інспектором. Іще чути:
— Да, наконєц, дайте мнє на мінуту «Азбуку комунізма).
— Фу, чорт, снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація
проізводства… монополізація проізводства…
— От бачите, все ж одно не знаєте.
— Ах, оставьтє мєня, товаріщ…
Нарешті вечір.
Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях (не всіх),- громи гармат, а десь у
травах, а потім на дорозі — кавалерія. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю.
Може, ворожа кавалерія, може, рейд.
І хтось тихенько за травами — «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці,
ганчірки й дух порожнечі, дух побігу, дух крови.
Але те забувається.
… Доповідач скінчив.
Товариш Жучок:
— Ну, товаришу Бойко, все-таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діалектика,
коли сказано історичний матеріялізм? Ви як думаєте?
— Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.
Товариш Жучок очі драконом:
— Як голова нічого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.
Ми говорили, ми плутались (з нами іноді бувало навіть дурно). А все це
називалось дискусія. Товариш Жучок казала:
— Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчіков?
Вона рішуче входила в роль педагога.
А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку,
на сьогоднішнього секретаря ком’ячейки — на «кота в чоботях».
… Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання,
де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав).
Кричали:
— Геть сем’ю!
— Хай живе холоста женщина!
А для плодючої женщини казали:
— Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т.д., й т. Інш
— Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т.д., й т. інш.
— … Товаришу Жучок, можна двох любити?
— Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріалізм. Я його погано знаю,
а тому й «воздержуюсь».
Так от —
— багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та,
бачите, зараз пів на п’яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там —
— товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партійний, то ви самі знаєте,
що це значить.
Вона написала так:
«Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, післязавтра
будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось
махновщина, треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу
попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас — самолюбство, але в
нас — темнота. А поскільки диктатура наша… Словом, ви мене розумієте: нам
треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним
привітом. Жучок.
Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачимось.
Побачились от де.
Уявіть — порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Це муралі
революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж
поїде в полки, в подиви.
Це бурса революції.
… Було зоряно, а потім стало темно — пройшли хмари.
… Побігла мжичка.
Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.
Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
— Товаришу, не мішайте спати!
… Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не
торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву — іти на Москву, на
північ від ворожих рейдів.
— Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
… ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
— Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
… Вийшли на ґанок.
Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.
— ви плакали?
— Так!..
І засміялась:
— Мені трішки соромно… знаєте… буває.
І розказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває
сумно й буває не буває:
— Дзуськи!
Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25
літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря —
— повісив на ліхтарі козак.
Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко. Це було на Далекім Сході, коли
вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.
… Я згадав сніговий степ.
… Ішла мжичка.
… Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.
А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг — це без сумніву. А чий? —
— ви подумайте.
… Товариш Жучок № 2,
№ З,
№ 4,
і не знаю, ще скільки є.
Товариш Жучок № 1 нема.
Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.
Зник товариш Жучок.
… Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції, носить соняшну вагу, щоб
висушити болото, а яке — ви знаєте.
Так:
— піп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати — вишивати золотом або сріблом
— це яскраво).
Ми назвали —
— товариш Жучок.
А історія назве —
— «кіт у чоботях».
Кіт у чоботях — тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все.
