КІТ У ЧОБОТЯХ^{22 ноября 2011}

Микола Хвильовий

І

Отже, про глухе слово: Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а

то — глухо.

А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.

… А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає

заграва.

Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах —

трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.

Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок.

І личить.

… От вона:

Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже

комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як

прозорий вечір у червінцях осени.

«Кіт у чоботях» — це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

— Відкіля вони вийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли

товариші Жучки, «кіт у чоботях».

… Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли — це Жовтнева тайна.

! … Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях»!.. Відкіля

прийшов, туди й зник.

… Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.

«Кіт у чоботях» — це муралі революції.

І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі

васильковий сум.

?

Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже

хочу, але —

— Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —

— Гімн.

Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей

гімн у глухі нетрі республіки? Хіба я створю гімн?

От її одіж:

— Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колір «хакі»,

без ґудзиків, колір «хакі» — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить,

плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти — де колір «хакі».

Вся революція без ґудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути

вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…

— На ввесь світ!

Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів

давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж «хакі». Вона трішки подерта

спереду, трішки ззаду, трішки по боках.

Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб:

червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена — тіні з бур’янів

упали на сорочку.

От.

— Капелюшок… а на нім п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком

голена голова — не для моди, а для походу, для простору.

І нарешті —

— чоботи.

Ну, тут ясно:

подивіться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про її зовнішність, а потім —

про неї…

… Зовнішність.

Русява? Чорнява?

Ясно — жучок.

А втім, це не важно…

… Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.

Але треба й про очі.

Очі —

— теж жучок.

Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь — то теж її очі.

А от ніс (для баришень скандал!) … ніс — головка від цвяшка: кирпатенький

(«Кирпик!» — казали й так, поза очі тільки).

Ну, ще зріст.

Ясно: «кіт у чоботях».

А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про

неї — уривок правди, бо вся правда

— то ціла революція.

Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав’язки, цікавої розв’язки, а

від «кота в чоботях» — загальновизнаних подвигів, красивих рухів —

— іще багато чого.

Це даремно.

Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде:

у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.

Товариш Жучок — це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим

поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб

висушити болото…

А яке — ви самі знаєте.

І тільки.

А зав’язки — розв’язки так від мене й не дочекаєтесь.

Бо зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вік, і до нього йдемо.

Розв’язка в гітарних поетів… От: «Вони поцілувались, кінець», або «О моя

Дульсінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає… «

Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…

— А чиї?

— ви подумайте!

Так от. Це не роман — це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.

II

В цьому розділі я оповідаю про невеликий подвиг…

— А чий? Ви подумайте!..

… Зима, фуга, буруни, іще буруни…

Потяг, залізниця, й рейки, рейки в степ.

На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут — у

депо, і там — у депо…

І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігати сюди

розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють

вовки на журний холодний семафор.

Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.

— Товаришу Жучок!

Так, і товариш Жучок!

… А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й

я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда — то ціла

революція.

… На кожній станції тільки й чути:

— Козаки! Козаки!

Всюди козаки, всюди бандити.

Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.

Степ. Раптом:

— Стоп!

— Що таке?

— Нема палива.

Товариші! Всеросійская кочегарка в опасності!

Д’ ех, яблучко, куда котішся,

Попадьош до Краснова — не воротішся.

Попадьош до Краснова — не воротішся.

І раптом:

Ой на горі та женці жнуть.

— … Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити — і так сумно.

… Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.

— … Єфто пятой вагон — антірнаціональной. І скажу я тобє, братця, про народи.

Латиш — єфто тіш, смірной народ, мудрай; оврей — тож нічяво. Ходя — катаяць аль

тутарін — суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол — паняхіда: как завоя про

поля аль про дєвчину — тякай!

… Степ. Фуга. І рейки — рейки.

— Козаки!

— Козаки!

— Де? Що? Як?

— Хто паніку робить? Сволочі!

Вискакують сотні «наганів», «бравнінгів», «гвинтівок».

Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів:

паровик одчепився й летить по паливо.

Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!

Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то — козаки. І

чогось засмутніла, замислилась.

… Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді

знову відходить у дикий і німий степ.

… Від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі.

Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з

тугою обідрані вагони:

… «Поїзд генерала (ім’ярек)».

… Від дикої станції до холодної ночі, від дикої ночі до холодної станції.

… Товариш Жучок дістала палива. А дістає так:

— Тьотю, дайте оцю паличку.

— Що?

— Дайте оцю паличку.

— Бери.

Взяла.

— А може, ще дасте?

Подивиться «тьотя»:

… Жучок: «кіт у чоботях».

Іще дає.

… Товариш Жучок заливається:

— Ха! Ха! Обдурила тьотю!

А вона зовсім не обдурила, вона просто — жучок!

Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою! Коли я буду відомий

письменник, тоді я напишу велику драматичну поему: «Кіт у чоботях».

… Тріщить чавунна пічка — паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.

Їдемо на Кубань.

-… Отак… не так. (Це товариш Жучок).

Отак… не так…

Біля пічки одиниця вагону — може, я, може, хто інший, може, всі ми.

Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.

Але вона каже:

— Дурня нічого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер

панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!

Вона нам обід варить, вона наша куховарка — і тільки. Вона безпартійна, але вже

має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм» (без автора) … Издание

N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.

… Іноді ми їй кажемо:

— Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?

Тоді ми чуємо:

— Дзуськи!

Ми регочемось, бо знаємо, що не всім «дзуськи»! — у нас є молодий «пареньок» —

так зветься, так звемо: «пареньок». Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як

він обіймав її, і вона мовчала.

… Ну, то їхнє діло.

… Але вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі

промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тільки про

ворога, вона ще про щось думала.

— Чи не скінчила ти, бува, гімназію? — сміявся дехто.

Вона комічно сплескувала руками:

— Гімназію? Гімназія для панів. А для нас — дзуськи!

Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:

— Це паходной Ленін…

— Да руки порепані.

… А за вікном стояла туга, і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за

стовпами невідомо куди.

… Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а

завжди:

— Д’ ех! Революція — так революція!

А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг, як воли, і раптом:

— Стоп!

— Що таке?

— Нема палива.

Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий німий степ.

Тільки забув я ще сказати:

Частенько, коли потяг зупинявся на станції «на неопредєльонноє врємя», товариш

Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго

її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.

Чого в зажурі?

Це буде видно далі.

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схід. Захід. Північ. Південь.

Росія. Україна. Сибір. Польща.

Туркестан. Грузія. Білорусія.

Азербайджан. Крим. Хіва. Бухара.

Плакати! Плакати! Плакати!

Німці, поляки, петлюрівці — ще, ще, ще…

Колчак. Юденіч. Денікін — ще, ще, ще…

Плакати! Плакати! Плакати!

Місяць, два, три, шість, двадцять… ще, ще, ще…

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Мчались місяці…

Минуло… я не знаю, скільки минуло: може, це було вчора, може, позавчора, а

може, промайнуло двісті літ?

Коли це було?.. А може, це васильковий сон?

— Не знаю!

І от — літо, степове літо. Це степи біля Дніпра — недалеко Дніпро.

… Тепер ночі в літніх степах.

Це так чудово, так каламутної

Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли

вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг (!) плиг!

Це так чудово!

Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я

його так замалював — їй-право!

… Я приїхав.

На третій день одержую записку:

«Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Предлагаю нємєдлєнно

зарегістріроваться в ячєйкє.

Кажу:

— Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.

— Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.

Товариш усміхнувся:

— Тебе дивує записка? «Это чепуха». От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені

сидить оця дискусія.

Я зацікавився.

— Що за дискусія?

— Почекай, сам узнаєш.

І не сказав.

… Я пішов.

— Де кімната ком’ячейки?

— Он!

Входжу.

Дивлюсь — щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж «кіт у

чоботях.

Ото штука!

— ви секретар ком’ячейки?

— Я…

— вас, здається, товариш Жучок?

— Так.

— Ну, так ми з вами знайомі. Пам’ятаєте?..

Вона, звичайно, все пам’ятає, але вперше зареєструвала мій партквиток, а потім

уже говорила.

… Ясно: минуло стільки часу. Товариш Жучок дочитала — прочитала «Что такое

коммунизм (без автора) … Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской

Красной Армии. І тільки.

А інше так просто: ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції і, може, й сам

не знає, що він секретар ком’ячейки, а потім узнає й пише:

«Предлагаю нємєдлєнно зарегістріроваться…»

Одне слово, я, мабуть, і не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а

«кіт у чоботях» і тоді вже був —

— «паходной Ленін…»

І, треба щиро сказати, друге видання Леніна — «Паходной Ленін» — таке ж іноді

було суворе й жахне.

От малюнок:

Я завинив.

Товариш Жучок очі драконом:

— Товаришу! І вам не соромно?

— Дозвольте… я ж… їй-право… я ж…

Товариш Жучок очі драконом:

— ваш партквиток!.. Давайте!

Віддаю.

Пише:

«Товаріщ такой-то в таком-то мєсяцє пропустіл столько-то собраній. Получіл

виговор от секретаря ком’ячейкі с предупрєждєнієм винєсті єго

недісціплінірованность на обсуждєніє обществен-ного мнєнія партії посредством

партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі окончательного ісключєнія із

нашіх коммуністічєскіх рядов.

Подпісь.

Точка.

Коротко.

Ясно.

І трішки того… ніяково.

… Звичайно, як і тоді (тоді — в дикім степу), на ній колір «хакі», бо революція

знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі». Як і тоді: величезні

чоботи не на ногу. Як і тоді.

— Дзуськи!

Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик — голівка від цвяшка:

кирпатенький.

… Як і тоді, були ночі, але вже не холодні, а теплі, замріяні — літні степові

ночі.

Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісовики тривожили наш тил. А з

півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої

Російської імперії.

А от дискусія (в печінках сидить!).

Є ходяча фраза: треба бути начеку і не забувати про чеку.

Зробили перефразовку.

— Дискусія — це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.

Товариш Жучок каже:

— Сьогодні вечір дискусії!

Ми:

— О-ох! У печінках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).

— Товаришу! Дайте мені на хвилину «Азбуку комунізма».

— Ах, нє мєшайтє, товаріщ. От я і забил: как ето? Фу, чорт. Значіт, капіталізм

імєєт трі прізнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…

Хтось підказує:

— Монополізація стредств проізводства. І…

— І ідіте ви к чорту, сам прекрасно знаю.

… А от на другім краю:

— Комедія! Как все заволновалісь. Товаріщ Ларіков, неужелі ви нє волнуєтесь? Нє

вєрю. Нє повєрю, чтоб ви всьо зналі. Це до одного з тих, що все знають:

— Ну от, єслі ви всьо знаєте, скажіте: когда Тьєр разбіл велікую французскую

комуну — в 71 ілі в 48 году. А? От скажіте.

— А ви, товаріщ Молодочков, не хітрітє, нє випитивайтє, скажіте просто, что ви

не знаєте. І тогда я вам скажу.

Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас

— це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.

— Це ж дурниці — ці дискусії, наче ми шкільники.

— І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамена з

інспектором. Іще чути:

— Да, наконєц, дайте мнє на мінуту «Азбуку комунізма).

— Фу, чорт, снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація

проізводства… монополізація проізводства…

— От бачите, все ж одно не знаєте.

— Ах, оставьтє мєня, товаріщ…

Нарешті вечір.

Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях (не всіх),- громи гармат, а десь у

травах, а потім на дорозі — кавалерія. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю.

Може, ворожа кавалерія, може, рейд.

І хтось тихенько за травами — «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці,

ганчірки й дух порожнечі, дух побігу, дух крови.

Але те забувається.

… Доповідач скінчив.

Товариш Жучок:

— Ну, товаришу Бойко, все-таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діалектика,

коли сказано історичний матеріялізм? Ви як думаєте?

— Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.

Товариш Жучок очі драконом:

— Як голова нічого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.

Ми говорили, ми плутались (з нами іноді бувало навіть дурно). А все це

називалось дискусія. Товариш Жучок казала:

— Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчіков?

Вона рішуче входила в роль педагога.

А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку,

на сьогоднішнього секретаря ком’ячейки — на «кота в чоботях».

… Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання,

де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав).

Кричали:

— Геть сем’ю!

— Хай живе холоста женщина!

А для плодючої женщини казали:

— Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т.д., й т. Інш

— Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т.д., й т. інш.

— … Товаришу Жучок, можна двох любити?

— Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріалізм. Я його погано знаю,

а тому й «воздержуюсь».

Так от —

— багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та,

бачите, зараз пів на п’яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там —

— товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партійний, то ви самі знаєте,

що це значить.

Вона написала так:

«Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, післязавтра

будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось

махновщина, треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу

попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас — самолюбство, але в

нас — темнота. А поскільки диктатура наша… Словом, ви мене розумієте: нам

треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним

привітом. Жучок.

Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачимось.

Побачились от де.

Уявіть — порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Це муралі

революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж

поїде в полки, в подиви.

Це бурса революції.

… Було зоряно, а потім стало темно — пройшли хмари.

… Побігла мжичка.

Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.

Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.

— Товаришу, не мішайте спати!

… Мовчанка.

Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не

торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву — іти на Москву, на

північ від ворожих рейдів.

— Товаришу, не мішайте спати.

Мовчанка.

… ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.

Вона підійшла до мене.

— Ходімте!

Я здивовано подивився на неї.

… Вийшли на ґанок.

Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.

— ви плакали?

— Так!..

І засміялась:

— Мені трішки соромно… знаєте… буває.

І розказала.

Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває

сумно й буває не буває:

— Дзуськи!

Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25

літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря —

— повісив на ліхтарі козак.

Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко. Це було на Далекім Сході, коли

вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.

… Я згадав сніговий степ.

… Ішла мжичка.

… Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.

А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг — це без сумніву. А чий? —

— ви подумайте.

… Товариш Жучок № 2,

№ З,

№ 4,

і не знаю, ще скільки є.

Товариш Жучок № 1 нема.

Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.

Зник товариш Жучок.

… Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції, носить соняшну вагу, щоб

висушити болото, а яке — ви знаєте.

Так:

— піп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати — вишивати золотом або сріблом

— це яскраво).

Ми назвали —

— товариш Жучок.

А історія назве —

— «кіт у чоботях».

Кіт у чоботях — тип. Точка. Коротко. Ясно.

Все.